Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Модель управління фінансовими ризиками

Ризики у фінансово-господарській діяльності суб’єктів господарювання

Література: 1, 6, 8, 11, 12.

РОЗДІЛ 9. УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РИЗИКАМИ

Управління фінансовими інвестиціями

Управління реальними інвестиціями

Економічна сутність інвестицій та їх класифікація

Література: 3, 4, 5, 8, 10, 12, 13.

РОЗДІЛ 8. УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЯМИ

Підприємство в процесі функціонування поряд з операційною здійснює інвестиційну діяльність. Остання являє собою сукупність практичних дій щодо реалізації інвестицій. Ефективне управління інвестиціями обумовлює необхідність:

ü з’ясування сутності інвестицій та можливості їх реалізації в різних формах;

ü розроблення і реалізації інвестиційної стратегії як головної мети інвестиційної діяльності;

ü урахування класифікації інвестицій;

ü вибору та оцінки ефективності інвестиційних проектів підприємств;

ü забезпечення оптимального співвідношення джерел фінансування реальних капітальних інвестицій;

ü оцінювання ефективності фінансових інвестицій та формування оптимального портфеля цінних паперів.

Згідно з Законом України «Про інвестиційну діяльність» інвестиції визначаються як усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті чого створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

Такими цінностями можуть бути:

Ø кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

Ø рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);

Ø майнові права, що випливають з авторського права, досвід га інші інтелектуальні цінності;

Ø сукупність технічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду тощо;

Ø права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;

Ø інші цінності.

Сутність інвестиційної діяльності відповідно до П(С)БО 4 «Звіт про фінансові результати» визначаться так. Інвестиційна діяльність — це діяльність, що пов’язана з придбанням і реалізацією необоротних активів, а також із здійсненням фінансових інвестицій, які не є складовою еквівалентів грошових коштів.

Згідно з цим визначенням інвестиційна діяльність включає і реалізацію необоротних активів, тобто це визначення відрізняється від того, що існувало раніше. Відповідно до такого трактування інвестиційної діяльності до її напрямів, згідно з зазначеним стандартом, крім придбання основних засобів, нематеріальних активів, акцій, облігацій, цілісних майнових комплексів тощо, відносять надходження грошових коштів у вигляді процентів за аванси грошовими коштами та позики, надані іншим суб’єктом господарювання, грошові надходження у формі дивідендів, від повернення позик, від ф’ючерсних і форвардних контрактів, опціонів, а також виплати коштів за такими контрактами (за винятком тих контрактів, які укладаються для основної діяльності підприємства). Такі грошові надходження лише опосередковано стосуються інвестиційної діяльності. Тому в подальшому ми розглядатимемо інвестиційну діяльність з погляду її економічної ефективності в розрізі окремих форм інвестицій.

Законом України «Про інвестиційну діяльність» не визначаються форми інвестицій. Уперше у законодавстві їх було розглянуто в Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Згідно з цим законом інвестиції поділяються на капітальні, фінансові тареінвестиції.

Основною ознакою, за якою виділяють форми інвестицій, є об’єкт вкладення капіталу. За цією ознакою західна економічна теорія інвестиції поділяє на реальні та фінансові. Віднесення до форм інвестицій реінвестицій, які характеризують не об’єкт вкладення капіталу, а процес використання доходу, отриманого від інвестиційних операцій (у процесі реінвестицій), є некоректним.

Згідно з зазначеним вище законом інвестиційний дохід може бути використано на здійснення як капітальних, так і фінансових інвестицій.

Відповідно до Положень (стандартів) бухгалтерського обліку України інвестиції поділяють на фінансові та капітальні. Під фінансовими інвестиціями розуміють активи, які утримуються підприємством з метою збільшення прибутку за рахунок процентів, дивідендів тощо, зростання вартості капіталу або отримання інших вигід для інвестора. До фінансових інвестицій відносять: придбання акцій, облігацій, депозитних сертифікатів, казначейських зобов’язань, інших цінних паперів.

Під капітальними інвестиціями розуміють усі витрати підприємства на придбання або створення матеріальних і нематеріальних активів, що включаються до їх первісної вартості.

Заміна терміна «реальні інвестиції» на термін «капітальні інвестиції» (згідно з українським законодавством) є некоректною. Термін «капітальні інвестиції» (або «капітальні вкладення») використовується, як правило, стосовно інвестування капіталу в матеріальні види активів, передусім в основні засоби. Згідно з чинним законодавством України цей термін характеризує також «придбання нематеріальних активів, які підлягають амортизації». Таке тлумачення капітальних інвестицій більшою мірою збігається з широко використовуваним у світовій практиці терміном «реальні інвестиції», тому необхідні відповідні зміни в чинному законодавстві України.

Головна мета інвестиційної діяльності — підвищення вартості підприємства. Досягнення цієї мети забезпечується розробленням та реалізацією інвестиційної стратегії підприємства. Остання залежить від стадії життєвого циклу підприємства. Вона визначає зміст інвестиційної стратегії, який суттєво різниться на кожній стадії життєвого циклу підприємства.

Управління інвестиційною діяльністю має на меті забезпечити ефективність зазначеної стратегії на кожній із стадій життєвого циклу підприємства.

Ефективність розробленої інвестиційної стратегії досягається за умови:

Ø узгодженості інвестиційної стратегії із загальною стратегією економічного розвитку підприємства;

Ø внутрішньої збалансованості інвестиційної стратегії;

Ø узгодженості інвестиційної стратегії із зовнішнім середовищем;

Ø реалізації інвестиційної стратегії з урахуванням наявного ресурсного потенціалу;

Ø прийнятного для підприємства рівня ризику, пов’язаного з інвестиційною стратегією;

Ø результативності інвестиційної стратегії.

Таблиця 8.1

Залежність інвестиційної стратегії від стадії життєвого циклу підприємства

Стадія життєвого циклу	Інвестиційна стратегія
Народження	Забезпечення достатнього обсягу основного капіталу і початкових капітальних інвестицій
Дитинство	Завершення формування капіталу та здійснення капітальних інвестицій
Юність	Розширення діяльності за рахунок розмаїтності інвестиційного портфеля
Рання зрілість	Істотне розширення інвестиційного портфеля
Кінцева зрілість	Розширення фінансового інвестування
Старіння	Формування інвестиційного портфеля, що дає змогу зберегти наявні позиції
Відродження	Диверсифікація інвестиційного портфеля

Завдання, поставлені підприємством, є основою визначення його інвестиційних потреб.

Величина інвестицій підприємства залежить від його інвестиційного потенціалу, що визначається як сума чистого прибутку, амортизаційних відрахувань, позикових і залучених коштів. Тому управлінські дії з інвестиційної діяльності повинні сприяти постійному зростанню інвестиційного потенціалу підприємства через розроблення заходів щодо зниження витрат, вибір методів нарахування амортизації та напрямів ефективного її використання, зростання обсягу залучених коштів.

З метою забезпечення ефективного управління інвестиціями їх класифікують за певними ознаками (рис. 8.1).

Ураховуючи класифікацію інвестицій та напрями їх здійснення, розробляють інвестиційну політику підприємства, що повинна відповідати таким вимогам:

- підпорядкованості довгострокової інвестиційної стратегії загальній і конкурентній стратегіям та узгодженості з фінансовою стратегією підприємства;

Рис. 8.1. Класифікація інвестицій

- оптимальності співвідношень напрямів інвестування: капітальні інвестиції; інвестування в оборотні кошти; фінансові інвестиції; інтелектуальні інвестиції;

- альтернативності вибору інвестиційної політики;

- обґрунтування доцільності інвестицій за допомогою як фінансових показників їх оцінки, так і неформальних критеріїв.

Провідну роль в інвестиційній діяльності підприємств відіграють реальні інвестиції. Вони є головною формою реалізації стратегії економічного розвитку підприємства.

За допомогою реальних інвестицій відтворюються на простій і розширеній базі основні засоби виробництва, тобто створюється матеріальний фундамент для підвищення продуктивності живої праці через упровадження комплексної механізації та автоматизації виробництва. Завдяки реальним інвестиціям упроваджуються досконаліші форми суспільної організації виробництва: його спеціалізація, кооперування і комбінування.

Управління реальними інвестиціями включає:

1. Управління інвестиційною діяльністю на державному рівні, що передбачає законодавче регулювання, контроль, стимулювання інвестиційної діяльності.

2. Управління інвестиційною діяльністю окремого суб’єкта господарювання, що передбачає вибір об’єктів інвестування і контроль за процесом інвестування.

3. Управління інвестиційними проектами, що включає планування, організацію розроблення, координацію, контроль тощо.

На рівні підприємства управління інвестиційною діяльністю спрямоване на забезпечення реалізації найефективніших напрямів вкладення капіталу. Управління інвестиціями охоплює кілька етапів, основні з яких відображено на рис. 8.2.

Початковим етапом управління інвестиціями на рівні підприємства є аналіз інвестиційного клімату країни, що грунтується на вивченні таких прогнозів:

- динаміки валового внутрішнього продукту і обсягів виробництва продукції;

- динаміки розподілу валового внутрішнього продукту (накопичення і споживання);

- розвитку приватизаційних процесів;

- законодавчого регулювання державою інвестиційної діяльності;

- розвитку окремих інвестиційних ринків, особливостей грошового і фондового;

- демографічної ситуації.

Рис. 8.2. Процес управління інвестиціями

Висновки з проведеного аналізу є основою наступного етапу - вибору конкретних напрямів інвестиційної діяльності підприємства відповідно до стратегії його економічного і фінансового розвитку. На цьому етапі підприємство обирає галузеву напрямленість своєї інвестиційної діяльності, визначає інвестиційну привабливість окремих галузей економіки - їх кон’юнктуру, динаміку і перспективи попиту на продукцію цих галузей. Оцінювання інвестиційної привабливості галузей економіки включає: визначення стадії життєвого циклу галузі; позиції галузі щодо її ділового циклу; прогнозування перспектив розвитку галузі.

Для інвестора найбільш сприятливим є вкладення капіталу в об’єкти тих галузей, які перебувають на стадії зростання і чітко простежуються позитивні перспективи бізнесу.

У процесі аналізу оцінюють також циклічність галузі, порівнюючи динаміку її розвитку з загальноекономічними тенденціями. На основі цієї оцінки передбачають зміни загальноекономічної кон’юнктури.

Завершуючи оцінювання інвестиційної привабливості галузей, з’ясовують:

- динаміку розвитку галузі в країні і світі;

- умови конкуренції (бар’єри в галузі, відносини між конкурентами, можливість появи товарів-аналогів);

- виробничий потенціал виробників і платоспроможність покупців;

- законодавство з інвестицій.

Це дослідження є основою для висновків про перспективність інвестування коштів у підприємства даної галузі.

Основним показником інвестиційної привабливості галузей є рівень забезпечення прибутковості активів, які використовуються.

Оцінка інвестиційної привабливості галузей доповнюється оцінкою регіонів, оскільки продукція підприємств тієї самої галузі, розміщених у різних регіонах, має різну привабливість. Привабливість регіонів обумовлена їх місцерозташуванням, розвитком транспортної мережі, соціальними умовами; розвитком підприємницької інфраструктури; природнокліматичними умовами, наявністю ресурсів тощо.

Інвестиційна привабливість регіонів України оцінюється за різними критеріями. Результати оцінки регіону порівнюються з середніми показниками по Україні і на цій підставі підприємство приймає управлінські рішення про вибір конкретних напрямів інвестицій.

Наступним етапом управління реальними інвестиціями є вибір конкретних об’єктів інвестування, який починається з аналізу пропозицій на інвестиційному ринку, відбору окремих інвестиційних проектів і фінансових інструментів, що відповідають основним напрямам інвестиційної діяльності й економічної стратегії підприємства. Усі відібрані об’єкти інвестування аналізуються з позиції їх економічної ефективності.

За результатами цього аналізу проводиться ранжування об’єктів за критерієм їх ефективності - дохідності. Відбираються до реалізації ті об’єкти, які забезпечують найбільшу ефективність.

Наступним етапом процесу управління інвестиціями є визначення ліквідності інвестицій. У процесі інвестиційної діяльності підприємства в результаті зміни інвестиційного клімату за окремими об’єктами інвестування очікувана дохідність може значно знизитися. Тому необхідно відстежувати ці зміни і своєчасно приймати рішення про вихід з окремих програм інвестування і реінвестування капіталу. За кожним об’єктом інвестування спочатку оцінюють ступінь ліквідності інвестицій і перевагу віддають тим із них, які мають необхідний потенційний рівень ліквідності.

Важливим етапом управління інвестиціями є визначення необхідного обсягу інвестиційних ресурсів і пошук джерел їх формування. На цьому етапі прогнозується загальна потреба підприємства в інвестиційних ресурсах, а на її основі визначаються джерела їх формування. У разі нестачі власних фінансових коштів приймається рішення про залучення позичкових коштів.

У результаті здійснення вказаних заходів формується інвестиційний портфель. Він являє собою сукупність інвестиційних програм, що реалізуються підприємством.

Завершальний етап управління інвестиціями - управління інвестиційними ризиками. На цьому етапі виявляються ризики, з якими може зіткнутися підприємство в процесі реалізації кожного з об’єктів інвестування, і розробляються заходи щодо мінімізації інвестиційних ризиків.

В управлінні реальними інвестиціями вибір інвестиційних проектів та оцінювання їх економічної ефективності є одним із найвідповідальніших етапів.

Потреби підприємства в інвестиціях визначають з урахуванням можливостей залучення інвестиційних ресурсів за рахунок як внутрішніх, так і зовнішніх джерел фінансування та інвестиційних проектів.

Велике значення інвестиційного проекту в управлінні капітальними інвестиціями полягає в тому, що це документ, який забезпечує окремі напрями стратегічного розвитку підприємства шляхом реального інвестування, обґрунтовує потребу у відповідних інвестиційних ресурсах у різних формах їх і містить систему відповідних управлінських рішень щодо забезпечення найефективніших форм реалізації поставлених у ньому інвестиційних цілей.

Вибір ефективного інвестиційного проекту - важлива складова управління реальними інвестиціями. Під час вибору інвестиційного проекту враховують характеристики, що розрізняють проекти, їх класифікаційні ознаки. Інвестиційні проекти можна класифікувати за такими ознаками:

Залежно від цільової спрямованості всі інвестиційні проекти, що розробляються підприємствами, поділяються на проекти розвитку та проекти санації.

Інвестиційні проекти розвитку спрямовані на реалізацію стратегічних цілей підприємства, пов’язаних із зростанням обсягу операційної діяльності, її диверсифікацією. До складу таких інвестиційних проектів відносять також ті, які пов’язані зі створенням нових підприємств.

Інвестиційні проекти санації розробляються лише для діючих підприємств, які внаслідок неефективного управління, суттєвої зміни кон’юнктури ринку, застарілої технологічної бази значно зменшили обсяг збуту продукції і мають фінансові труднощі, які створюють реальну загрозу банкрутства. Метою розроблення таких інвестиційних проектів є проведення відповідної структурної перебудови підприємства (в галузі його інноваційної політики, маркетингової діяльності тощо), з тим щоб зберегти їх як самостійні одиниці зі статусом юридичної особи або провести ефективне злиття з іншим фінансово стійким підприємством. На сучасному етапі розвитку економіки України потреба у розробленні інвестиційних проектів санації виробничих підприємств досить значна.

За напрямами виробничого розвитку, які відповідають конкретним цілям економічної стратегії підприємств, інвестиційні проекти поділяються на проекти освоєння нової продукції; проекти вдосконалення (або впровадження нової) технології; проекти значного нарощення обсягів виробництва продукції, у тому числі з регіональною диверсифікацією цього виробництва; проекти освоєння нових ринків збуту продукції; проекти розширення сировинної бази (для підприємств добувних галузей економіки) тощо. Якщо проекти мають не одну, а кілька інвестиційних цілей, вони за цією класифікаційною ознакою вважаються комплексними.

В узагальненому вигляді всі інвестиційні проекти за напрямами виробничого розвитку можна поділити на дві групи: інвестиційні проекти, що збільшують потенціал виробництва продукції (товарів, послуг), та інвестиційні проекти, що збільшують потенціал збуту (реалізації) продукції.

Суттєвою класифікаційною ознакою інвестиційних проектів є конкретна форма здійснення реальних інвестицій. Ураховуючи ці форми, пропонується така класифікація інвестиційних проектів:

v проекти, спрямовані на придбання цілісних майнових комплексів з метою забезпечення товарної або регіональної диверсифікації виробничої діяльності підприємства;

v проекти нового будівництва об’єктів із закінченим технологічним циклом на спеціально відведених територіях;

v проекти реконструкції підприємства, пов’язані з суттєвим перетворенням виробничо-технологічних процесів на основі сучасних науково-технічних досягнень (у цих проектах може передбачатися розширення окремих виробничих і невиробничих приміщень, будівництво замість знесених нових споруд цього самого призначення на території діючого підприємства);

v проекти модернізації активної частини основних виробничих засобів при конструктивній зміні всього або основного парку обладнання, машин і механізмів, що використовуються підприємством; проекти придбання окремих видів матеріальних та інноваційних нематеріальних активів, які передбачаються до оновлення (у зв’язку із фізичним або моральним зношуванням) або збільшення (у зв’язку із розширенням обсягу виробничої діяльності), приросту оборотних товарно-матеріальних цінностей (запасів сировини, матеріалів, готової продукції), придбання інших аналогічних активів, які забезпечують зростання обсягів і підвищення ефективності виробничої діяльності у наступному періоді.

Більш узагальнено інвестиційні проекти модернізації активної частини основних засобів підприємства можуть розглядатися за класифікаційною ознакою конкретної форми їх здійснення, а саме:

- проекти, спрямовані на відтворення основних засобів;

- проекти придбання нових нематеріальних активів інноваційного характеру;

- проекти забезпечення приросту матеріальних оборотних засобів.

Залежно від обсягу інвестування розрізняють проекти малі, середні та великі. Критерієм такої класифікації проектів є обсяг інвестиційних ресурсів, необхідний для їх реалізації (цей показник розглядається у грошовій формі).

Відповідно до терміну реалізації інвестиційні проекти поділяють на три групи: короткострокові проекти (із загальним терміном реалізації до одного року); середньострокові проекти (із загальним терміном реалізації від одного до двох років); довгострокові проекти (із загальним терміном реалізації понад два роки). Наведені критерії поділу проектів за термінами реалізації використовуються як у світовій, так і у вітчизняній практиці інвестиційної діяльності.

Залежно від участі окремих груп інвесторів у реалізації проекту їх поділяють на такі види: проекти, які реалізуються самим підприємством без сторонньої допомоги; проекти, які реалізуються за участі інших вітчизняних інвесторів (до них відносять також проекти, які реалізуються за рахунок фінансування із державного бюджету для державних підприємств); проекти, які реалізуються за участі іноземних інвесторів. Така класифікація інвестиційних проектів певною мірою визначає вимоги до структури та рівня обфунтування їхніх окремих розділів.

У зарубіжній практиці широко використовується класифікація інвестиційних проектів за рівнем їх ризику. За цією ознакою найбільш поширеним є таке групування інвестиційних проектів:

ü проекти з рівнем ризику нижче середнього (до них відносять, як правило, інвестиційні проекти, що мають забезпечити зниження собівартості продукції);

ü проекти із середнім рівнем ризику (до них відносять зазвичай проекти реконструкції або нового будівництва, що забезпечують розширення виробництва продукції); проекти з рівнем ризику вище середнього (до них відносять, як правило, інвестиційні проекти, спрямовані на розроблення нової продукції або проникнення на інші регіональні ринки її збуту);

ü проекти з найвищим рівнем ризику (до них відносять, як правило, проекти, спрямовані і на дослідження та розроблення нової технології виробництва, а також на первісне її впровадження).

Така класифікація інвестиційних проектів виробничих підприємств дає змогу більш диференційовано формулювати вимоги до їх розроблення та оцінки ефективності, що є важливою складовою управління реальними інвестиціями.

Вибір інвестиційних проектів, що є однією із складових управління інвестиціями, здійснюють на основі оцінювання їх ефективності.

Ефективність інвестиційних проектів оцінюється на основі таких методичних підходів: оцінки повернення інвестованого капіталу на основі показника грошового потоку, який формується за рахунок сум чистого прибутку та амортизаційних відрахувань у процесі експлуатації інвестиційних проектів; обов’язкового приведення до теперішньої вартості як інвестованого капіталу, так і сум грошового потоку; вибору диференційованої ставки процента (дисконтної ставки) у процесі дисконтування грошового потоку для різних інвестиційних проектів.

У процесі прийняття рішень щодо реалізації окремих альтернативних інвестиційних проектів вирішальну роль відіграє

оцінювання їх ефективності. Для такого оцінювання необхідно здійснити фінансовий аналіз кожного з проектів і зіставити показники доходів та витрат з урахуванням рівня інвестиційних ризиків.

Якщо через певний період сума доходів, пов’язаних із реалізацією інвестиційного проекту, перевищує суму інвестиційних витрат, підприємство одержує чистий інвестиційний дохід або «позитивний грошовий потік» (positive cash flows). Якщо ж сума інвестиційних витрат буде більша, ніж сума отриманих доходів, то підприємство має так звані чисті інвестиційні витрати або «відплив грошових коштів» (cash on flay). Сукупність позитивних і негативних «відпливних» грошових потоків протягом періоду реалізації інвестиційного проекту має назву «чистий грошовий потік» (Net Cash Flow).

Для прийняття рішень про довгострокові інвестиції виникає потреба в прогнозуванні їх ефективності. Для цього потрібний аналіз витрат за тривалий період.

Основними методами оцінки є:

а) розрахунок строку окупності інвестицій (t);

б) розрахунок індексу рентабельності інвестицій (IR);

в) визначення чистого приведеного ефекту (NPV);

г) визначення внутрішньої норми дохідності (IRR);

д) розрахунок середньозваженого строку життєвого циклу інвестиційного проекту, тобто дюрації (Д).

В основу цих методів покладено порівняння обсягу планових інвестицій і майбутніх грошових надходжень. Перші два можуть базуватись як на облікованій величині грошових надходжень, так і на дисконтованих доходах з урахуванням часової складової грошових потоків.

Перший метод оцінки ефективності інвестиційних проектів є найбільш простим і найбільш поширеним, і полягає у визначенні строку, необхідного для того, щоб інвестиції окупили себе.

Строк окупності інвестицій визначатиметься залежно від рівномірності розподілу доходів від проекту за роками. Якщо доходи від проекту розподіляються рівномірно за роками, то строк окупності інвестицій визначається діленням суми інвестиційних витрат на величину річного доходу.

За нерівномірного надходження доходів строк окупності визначають прямим підрахунком кількості років, протягом яких доходи покриють інвестиційні витрати в проект, тобто доходи відповідатимуть витратам.

І Ісдоліком даного методу є те, що він не враховує різниці в доходах по проектах, які будуть отримані після періоду окупності. Тому, оцінюючи ефективність інвестицій, потрібно брати до уваги не тільки строки їх окупності, а й дохід на вкладений капітал, для чого розраховується індекс рентабельності (ІR) і рівень рентабельності інвестицій (R):

; (8.1)

; (8.2)

Однак недоліком показника, розрахованого на основі очікуваної величини доходів, є те, що він не враховує розподілу припливу і відпливу грошових коштів по роках і часову вартість грошей, що дуже важливо. Адже гроші сьогодні завжди дорожчі майбутніх як з причини інфляції, так і у зв’язку з отриманням додаткових коштів через оформлення депозитного вкладу та одержання на цю суму процентів.

Більш обґрунтованою є оцінка ефективності інвестицій, що базується на методах нарощування (компаундування) або дисконтування грошових надходжень, які враховують зміну вартості грошей за часом.

Сутність методу дисконтування полягає у визначенні суми грошей, яку матиме інвестор у кінці операції. У разі застосування такого методу дослідження грошового потоку ведеться від теперішнього до майбутнього. При цьому заданими величинами є вихідна сума інвестицій, строк і процентна ставка дохідності, а шуканою величиною - сума коштів, яка буде отримана після закінчення операції.

Тому для визначення вартості, яку матимуть інвестиції через кілька років, згідно з методом складних процентів застосовують таку формулу:

; (8.3)

де FV — майбутня вартість інвестицій через п років;

PV — початкова сума інвестицій;

r — ставка процентів у вигляді десяткового дробу;

n — число років у розрахунковому періоді.

Якщо виникає необхідність порівняти умови фінансових операцій, що передбачають різні періоди нарахування процентів, то в цьому разі відповідні процентні ставки приводяться до їх річного еквівалента за такою формулою:

; (8.4)

де EFR— ефективна ставка процента (ставка порівняння);

n — число періодів нарахування;

r — ставка процента.

Метод дисконтування грошових надходжень (ДГН) - дослідження грошового потоку - від майбутнього до поточного моменту. Він дає змогу привести майбутні грошові надходження до нинішніх умов. Для цього використовується така формула:

; (8.5)

де Кd — коефіцієнт дисконтування.

Якщо нарахування процентів здійснюється т раз у році, то для розрахунку поточної вартості майбутніх доходів РУ використовується така формула:

; (8.6)

Інакше кажучи, дисконтування грошових надходжень використовується для визначення суми інвестицій, які необхідно вкласти нині, щоб довести їх вартість до необхідної величини за заданої ставки процента.

Дисконтування грошових надходжень покладено в основу методів визначення чистої приведеної (поточної) вартості проектів і рівня їх рентабельності.

У процесі фінансового аналізу використовують насамперед два основні показники оцінки ефективності інвестиційних проектів, що ґрунтуються на методі дисконтування грошових потоків у часі - «чиста приведена вартість» (net present value, NPV) та «внутрішня норма дохідності» (internal rate of return, IRR). Вони мають певні особливості застосування для оцінювання ефективності інвестиційних проектів, що полягають в такому.

Показник чистої приведеної вартості дає змогу порівняти теперішню вартість майбутніх доходів від реалізації інвестиційного проекту (у фазі його експлуатації) з інвестиційними витратами, які необхідно здійснити в поточному періоді. Чиста приведена вартість являє собою різницю між теперішньою вартістю (сумою) чистого грошового потоку та сумою інвестиційних витрат за проектом. При цьому сума чистого грошового потоку має дисконтуватися до того інтервалу часу, в якому передбачається початок реалізації інвестиційного проекту, а відповідно і здійснення інвестиційних витрат за ним (таке дисконтування має провадитись за постійною ставкою процента, обраною для проведення розрахунків, окремо за кожним інтервалом часу, що передбачається).

Розрахунки за методом чистої приведеної (поточної) вартості (NPV) здійснюються у такій послідовності.

Визначається поточна вартість витрат (Io), тобто обсяг інвестицій, який потрібно зарезервувати для проекту.

Розраховується поточна вартість майбутніх грошових потоків від проекту, для чого доходи за кожний рік CF (кеш-флоу) приводяться до поточної дати:

; (8.7)

де r - ставка процента.

Поточна вартість витрат (Io) порівнюється з поточною вартістю доходів (PV). Різниця між ними складає чисту приведену (поточну) вартість доходів (NPV)

; (8.8)

Найбільш складним у розрахунках чистої приведеної вартості є визначення ставки дисконту (процента), що індивідуально обирається для кожного інвестиційного проекту, який розглядається, бо ця ставка суттєво впливає на кількісний показник відносної вартості чистого грошового потоку в кожному інтервалі часу. Відповідно до рекомендацій UNIDO «норма дисконту прирівнюється до фактичної ставки процента за довгостроковими позиками на ринку капіталу або до ставки процента (вартості капіталу), який сплачується отримувачем позики». У цьому випадку ставка (норма) дисконту, що використовується для розрахунків чистої приведеної вартості, відповідатиме можливому рівню прибутку інвестора, який він міг би отримати на ту ж суму капіталу за умови вкладення його в будь-якому іншому місці (при цьому допускається, що рівень інвестиційних ризиків для всіх альтернативних варіантів, які розглядаються, однаковий). Інакше кажучи, ставка дисконту, яка використовується в цих розрахунках, являє собою мінімальний рівень норми прибутку, нижче якого будь-який інвестор вважав би недоцільною реалізацію інвестиційного проекту.

Розглянута умова формування ставки дисконту в розрахунках суми чистої приведеної вартості за проектом є недостатньою. Кожен інвестиційний проект має різний рівень ризику його реалізації, і чим вищий рівень інвестиційного ризику за проектом, тим вищим має бути рівень інвестиційного прибутку за ним, а відповідно і ставка дисконту, за якою має розраховуватись сума чистої приведеної вартості.

Розраховуючи суму чистої приведеної вартості за окремими інвестиційними проектами, ставку дисконту обирають індивідуально у кожному конкретному випадку.

Критерій прийняття інвестиційних рішень на основі розрахованої суми чистої приведеної вартості (за відповідної диференціації ставки дисконту) є однаковим для будь-яких форм реального інвестування і типів інвестиційних проектів. Якщо показник чистої приведеної вартості більший за нуль, інвестиційний проект може бути прийнято до реалізації, і навпаки. Позитивне значення показника чистої приведеної вартості в цьому разі означає, що сума теперішньої вартості чистого грошового потоку за інвестиційним проектом перевищує поточну вартість інвестиційних витрат за ним, тобто мета інвестування з фінансових позицій у цьому разі буде досягнута.

У випадку, коли гроші в проект інвестуються не разово, а частинами протягом кількох років, для розрахунку NPV застосовують таку формулу:

; (8.9)

де Id — дисконтована сума інвестиційних витрат;

n — число періодів отримання доходів;

j — число періодів інвестування коштів у проект.

У процесі оцінки ефективності інвестиційних проектів широко використовують також показник внутрішньої норми дохідності. Він характеризує ставку дисконту, за якої дисконтована вартість чистого грошового потоку за інвестиційним проектом дорівнює теперішній вартості інвестиційних витрат за ним. Отже, внутрішня норма дохідності являє собою таку ставку дисконту, за якої показник чистої приведеної вартості за інвестиційним проектом набирає нульового значення.

Внутрішня норма дохідності визначає максимально допустиму ставку дисконту, за якої можна інвестувати кошти без яких- небудь втрат для власника. Її значення знаходять із такого рівняння:

; (8.10)

Економічний зміст даного показника полягає в тому, що він визначає очікувану норму дохідності або максимально допустимий рівень інвестиційних витрат у проект, що оцінюється. IRR має бути вищим середньозваженої ціни інвестиційних ресурсів:

IRR > СС

де СС — середньозважена ціна інвестиційних ресурсів.

Якщо ця умова витримується, інвестор може прийняти проект, у противному разі його слід відхилити.

Визначення показника внутрішньої норми дохідності на практиці є досить складним процесом, змістом якого є послідовний багатоваріантний вибір різних ставок дисконту з поступовим наближенням до нульового значення чистої приведеної вартості за інвестиційним проектом. З метою спрощення таких розрахунків складено спеціальні фінансові таблиці та комп’ютерні програми, які дають змогу автоматично визначати показник внутрішньої норми дохідності за різних значень грошових потоків за інвестиційними проектами.

Значення показника внутрішньої норми дохідності за конкретним інвестиційним проектом може бути інтерпретоване як рівень чистого грошового потоку, яким можна отримати на інвестований капітал у процесі реалізації цього проекту. Одне й те саме значення показника внутрішньої норми дохідності можна отримати за інвестиційними проектами з різною структурою чистого грошового потоку як за обсягом, так і в часі (кількості досліджуваних інтервалів часу реалізації інвестиційних проектів). Тому в процесі фінансового аналізу і розрахунків цього показника завжди розглядають і зіставляють структуру та розподіл у часі дисконтованих чистих грошових потоків за різними інвестиційними проектами (у нашому прикладі проекти А і Б) — тільки за цих умов порівняння показників внутрішньої норми дохідності за ними буде коректним.

Значення IRR знаходять за такою формулою:

; (8.11)

При цьому повинні дотримуватися такі нерівності:

Позитивне інвестиційне рішення про реалізацію проекту на основі показника внутрішньої норми дохідності можна прийняти за умови, що значення цього показника перевищує ставку дисконту, яка дорівнює мінімальному рівню норми прибутку на ринку капіталу з урахуванням відповідного рівня інвестиційного ризику.

Показники NPV і IRR взаємно доповнюють один одного. Якщо NPV вимірює масу отриманого доходу, то IRR оцінює спроможність проекту генерувати дохід з кожної гривні інвестиції.

Точність розрахунку IRR залежить від інтервалу між rA і rб. Чим менша довжина інтервалу між мінімальним і максимальним значенням ставки дисконтування, коли функція змінює знак з «+» на «-»,тим більша величина IRR.

Існує ще ряд показників оцінки ефективності інвестиційних проектів, які можна розраховувати на основі інформації про грошові потоки. Найчастіше з цією метою розглядаються показники: «індекс дохідності інвестицій» (profitability index; PI); «індекс прибутковості інвестицій» (return on investment; ROI)', «період окупності інвестицій» (payback period; РР).

Показник індекс дохідності інвестицій потребує для розрахунку ту саму інформацію про дисконтовані грошові потоки, що й показник чистої приведеної вартості. Однак при розрахунках індексу дохідності замість знаходження різниці між поточною вартістю інвестиційних витрат і дисконтованою (теперішньою) вартістю майбутнього чистого грошового потоку, пов’язаного з реалізацією інвестиційного проекту, визначають співвідношення цих показників. Загальна формула, за якою ведуться розрахунки індексу дохідності за інвестиційним проектом, має такий вигляд:

; (8.12)

де ІДІ — індекс дохідності за інвестиційним проектом;

ЧГП — загальна сума дисконтованого чистого грошового потоку за інвестиційним проектом;

ІВ — загальна теперішня вартість інвестиційних витрат за проектом.

Критерій прийняття інвестиційних рішень на основі розрахованого індексу дохідності однаковий для всіх типів інвестиційних проектів: якщо значення цього показника перевищує одиницю, інвестиційний проект може бути прийнято до реалізації, і навпаки, якщо його значення менше, ніж одиниця, або дорівнює одиниці, інвестиційний проект має бути відхилений (значення РІ = 1 у цьому разі відповідає значенню NPV= 0, економічний зміст якого було розглянуто раніше).

Показник індекс прибутковості інвестицій розраховується на основі інформації про обсяг інвестованого капіталу і суми чистого прибутку від операційної діяльності в процесі експлуатації інвестиційного проекту. Цей показник визначають на основі прибутку за один рік, коли інвестиційний проект має уже експлуатуватись. Однак у процесі фінансового аналізу інвестиційних проектів розрахунки цього показника можуть проводитися і для різних ступенів використання виробничих потужностей в окремі роки їх експлуатації. Суму чистого прибутку в окремі роки майбутньої експлуатації інвестиційного проекту має бути відповідно дисконтовано (тобто визначено у теперішній вартості).

Індекс прибутковості інвестицій розраховують за такою формулою:

; (8.13)

де ІПІ — індекс прибутковості за інвестиційним проектом, %;

ЧПр — річна сума дисконтованого чистого прибутку у фазі експлуатації інвестиційного проекту;

ІВ — загальна теперішня вартість інвестиційних витрат за проектом.

Оцінюючи ефективність інвестиційного проекту за індексом прибутковості, необхідно зважити на його недоліки: складність визначення року експлуатації проекту після досягнення ним передбаченої виробничої потужності, який можна вважати найбільш репрезентативним у розрахунках дисконтованого чистого прибутку (бо прибуток збільшується кожного року), використання підприємством пільг у перші роки експлуатації проекту, тому чистий прибуток у цьому періоді не коректно порівнювати з прибутком в умовах нормального його оподаткування. Для усунення цих недоліків доцільно було б показник річної суми чистого прибутку розраховувати як середньорічний за весь період експлуатаційної фази інвестиційного проекту.

Критерієм прийняття інвестиційних рішень на основі розрахованого показника індексу прибутковості інвестицій може бути фактичний рівень прибутковості власного капіталу за операційною діяльністю підприємства. Позитивне інвестиційне рішення щодо реалізації інвестиційного проекту слід приймати, якщо індекс прибутковості інвестицій перевищуватиме фактичний рівень прибутковості власного капіталу за операційною діяльністю підприємства, і навпаки, якщо індекс прибутковості інвестицій буде нижчим, проект має бути відхилено.

Показник періоду окупності інвестицій характеризує обсяг часу, необхідного для повного повернення інвестиційних витрат, пов’язаних із реалізацією проекту. Таке повернення відбувається у формі чистого грошового потоку, який складається із суми як чистого прибутку, так і амортизаційних відрахувань за основними фондами і нематеріальними активами, що використовуються.

Період окупності інвестицій розраховують за такою формулою:

; (8.14)

де ПОІ — період окупності інвестицій за проектом;

ІВ — загальна теперішня вартість інвестиційних витрат за проектом;

ЧГПр — середньорічна сума дисконтованого чистого грошового потоку за інвестиційним проектом.

Показник період окупності інвестицій має суттєву ваду, яку слід враховувати в процесі проведення оцінки ефективності інвестиційних проектів. Вона полягає в тому, що на його основі не можна врахувати ті чисті грошові потоки, які буде отримано після повної окупності інвестиційних витрат. Але перевагою цього показника є те, що він чітко визначає, коли підприємство поверне інвестований капітал, що в сучасних умовах жорсткого обмеження вільних грошових коштів має велике значення в процесі оцінки інвестиційної привабливості проекту. Кожне підприємство самостійно визначає критеріальне значення показника періоду окупності для різних типів інвестиційних проектів.

Однак роль окремих показників у процесі прийняття інвестиційних рішень щодо реалізації проектів нерівнозначна.

У виборі методу оцінки ефективності інвестиційних проектів пріоритетним серед розглянутих показників оцінки є показник чистої приведеної вартості, потім - показник внутрішньої норми дохідності. Інші оціночні показники слід використовувати в процесі фінансового аналізу інвестиційних проектів лише як допоміжні.

Управління реалізацією інвестиційних проектів здійснюється в розрізі кожного проекту, який включено до інвестиційної програми підприємства і передбачає розроблення календарного плану реалізації проекту, а також розроблення капітального бюджету.

Можливості залучення необхідних для реалізації інвестиційних проектів підприємства коштів є однією з головних передумов прийняття управлінських рішень. Фінансування інвестиційних проектів підприємств, насамперед підприємств виробничого профілю, дістало в останні десятиліття широку міжнародну практику і привело до створення організацій, спеціалізованих саме на такому фінансуванні. Ця практика відома під назвою «проектне фінансування».

Відповідно до теорії проектного фінансування його головною метою є не тільки забезпечення необхідного загального обсягу інвестиційних ресурсів для реалізації проекту, а й оптимізація джерел цього фінансування. Ця оптимізація полягає насамперед у встановленні ефективного співвідношення між власними і позиковими джерелами фінансування інвестиційних проектів, а серед власних - між внутрішніми і зовнішніми джерелами залучення коштів, а для підприємств державної форми власності певного значення набуває також визначення співвідношення централізованих і децентралізованих коштів, що залучаються до реалізації інвестиційних проектів.

Поділ джерел фінансування інвестиційних проектів підприємств на централізовані та децентралізовані, відповідно до діючої в Україні практики формування державного бюджету, має певну цільову спрямованість і, як правило, стосується державних підприємств. Так, за рахунок централізованих джерел фінансуються розвиток міжгалузевих і міжрегіональних виробничих програм, будівництво нових капіталомістких підприємств, розв’язання інших особливо важливих завдань згідно з переліком підприємств та об’єктів, включених до програми економічного та соціального розвитку України. Разом з тим за рахунок децентралізованих джерел має здійснюватись фінансування технічного переозброєння і реконструкції підприємств, розширення діючих виробництв, будівництво об’єктів соціального та природоохоронного призначення на діючих державних виробничих підприємствах.

Серед децентралізованих власних джерел фінансових ресурсів, що формуються безпосередньо на підприємствах як державної, так і недержавної форми власності і спрямовуються на інвестиції, переважати повинні прибуток та амортизаційні відрахування.

Прибуток має бути основним внутрішнім джерелом формування фінансових ресурсів, що забезпечує всі напрями стратегічного розвитку підприємства. За рахунок прибутку підприємство сплачує податок на прибуток та інші платежі, формує резервний фонд і фонд споживання, накопичує інвестиційні ресурси для виробничого розвитку. Ця остання частина прибутку підприємства спрямовується на фінансування його інвестиційних проектів. Обсяг інвестиційних ресурсів, який формується за рахунок прибутку підприємства, визначається в процесі його розподілу. Однак у сучасних умовах розвитку економіки України в цілому і виробничих підприємств зокрема прибуток не відіграє належної ролі у формуванні інвестиційних ресурсів. Більшість прибуткових підприємств державної і колективної форм власності мають занадто низький рівень рентабельності, а значна частина їх працюють збитково. На багатьох виробничих підприємствах прибуток не забезпечує фінансування не тільки проектів їхнього розвитку, а навіть і їх санації. Резерви його зростання криються у зменшенні витрат підприємства, застосуванні системи «директ-констинг», що дає змогу управляти витратами, а значить, і прибутком.

Амортизаційні відрахування від основних засобів і нематеріальних активів, що використовуються підприємствами, є більш сталим джерелом формування інвестиційних ресурсів, особливо на підприємствах із значним обсягом цих активів. За рахунок використання різних методів амортизації підприємство може регулювати формування амортизаційних потоків.

Серед зовнішніх власних джерел фінансування інвестиційних проектів підприємств головне місце посідають залучення додаткового акціонерного капіталу та продаж за грошові кошти пакетів акцій.

Залучення додаткового акціонерного капіталу є найбільш поширеною практикою формування власних інвестиційних джерел підприємств, створених у формі акціонерних товариств. При цьому створюються сприятливі умови для повного покриття потреби не тільки у капітальних вкладеннях в основні засоби, а й для фінансування приросту власних оборотних коштів. Механізмом такого залучення власних фінансових ресурсів є додаткова емісія акцій акціонерним товариством, у тому числі державним.

Продаж за грошові кошти пакетів акцій також дає змогу сформувати певний обсяг інвестиційних ресурсів у грошовій формі. Це джерело формування фінансових ресурсів має певні межі: по-перше, воно обмежене загальною сумою акціонерного капіталу акціонерних товариств; по-друге, для державних підприємств продаж частини акцій державою не повинен призводити до втрати важелів реального управління ними з її боку (тобто продаж окремих пакетів акцій, що належать державі, не повинен позначатися на володінні нею контрольним пакетом цих акцій).

Ці джерела зовнішнього залучення власних коштів можуть бути використані для реалізації інвестиційних проектів, які мають високу привабливість для інвесторів і дають змогу мобілізувати достатній обсяг залучення власного капіталу.

Фінансування інвестиційних проектів підприємств може здійснюватися залученням позичкового капіталу. Основними формами залучення позичкових коштів для фінансування інвестиційних проектів підприємств у сучасних умовах є: банківське кредитування, лізинг та залучення іноземних інвестицій на зворотній основі.

Банківське кредитування інвестиційних проектів є найбільш традиційною формою залучення позичкових фінансових ресурсів. Однак у сучасних умовах комерційні банки України надають підприємствам в основному короткострокові кредити, тоді як фінансування інвестиційної діяльності потребує використання довгострокових кредитів, які поки що є незначними через високі процентні ставки.

Перспективи розвитку банківського кредитування інвестиційних проектів пов’язані з істотним зростанням обсягу кредитних ресурсів комерційних банків, правовим урегулюванням багатьох питань іпотечного кредитування.

Одним із найпоширеніших джерел фінансування інвестиційних проектів реконструкції і модернізації у світовій практиці є лізинг, який уже набув поширення в Україні. Основні правові умови для застосування цієї форми позичкового фінансування інвестиційної діяльності підприємств визначив Закон України «Про лізинг». Відповідно до цього Закону об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме та рухоме майно, яке можна віднести до основних засобів (для порівняння слід відзначити, що у світовій практиці об’єкт лізингових відносин значно ширший).

В інвестиційному процесі підприємств можуть використовуватись як фінансовий, так і оперативний види лізингу. Оптимальне їх співвідношення у конкретному випадку визначає фінансовий менеджер. Лізингові форми обслуговування інвестиційного процесу мають набути значного поширення в Україні, бо, як свідчить досвід країн із перехідною економікою, серед позичкових форм фінансування інвестиційних проектів вони найефективніші.

Актуальною проблемою для України на сучасному етапі є залучення іноземних інвестицій. Найпривабливішими для іноземних інвесторів є галузі металообробки, машинобудування, харчової промисловості та ін.

Розширення обсягу іноземних інвестицій в Україну пов’язане із стабілізацією її політичного й економічного стану, створенням сприятливішого інвестиційного клімату, розширенням системи гарантій повернення інвестованого капіталу, активізацією взаємовідносин із міжнародними інвестиційними інституціями — Міжнародним банком реконструкції та розвитку, Міжнародною асоціацією розвитку, Міжнародною фінансовою корпорацією, Європейським банком реконструкції та розвитку. Джерела фінансових ресурсів, які використовує підприємство для фінансування інвестиційної діяльності, обумовлюють форми фінансування інвестицій: самофінансування; фінансування за рахунок позикових коштів; змішане фінансування.

Більшість джерел фінансування інвестицій формуються в процесі фінансової діяльності підприємства, яка веде до зміни розміру, складу власного та позичкового капіталу. До такої діяльності, зокрема, відносять одержання грошових коштів від розміщення акцій та від інших операцій, що зумовлює збільшення власного капіталу, одержання грошових коштів у результаті утворення боргових зобов’язань, які збільшують позичковий капітал (отримання кредиту, випуск облігацій, видачу векселів). Водночас складовою цієї діяльності є сплата коштів на погашення раніше отриманих позик, виплата дивідендів у грошовій формі, викуп раніше випущених підприємством акцій.

На вибір джерел фінансування інвестиційної діяльності впливають такі фактори: вартість залученого капіталу; співвідношення власного і позичкового капіталів; рівень ризику. Підприємство мусить це враховувати, а головне - рівень ризику, на який воно готове піти.

В управлінні джерелами фінансування капітальних інвестицій велике значення має установлення їх оптимальної структури. Загальний розмір джерел фінансування капітальних інвестицій насамперед залежатиме від обсягу і структури інвестиційних витрат, зміни індексу цін та затверджених показників бізнес-плану інвестиційного проекту.

В умовах дефіциту коштів менеджер повинен забезпечити узгодження загального обсягу надходження коштів із загальним обсягом інвестиційних витрат за періодами виконання робіт та рівномірність надходження коштів відповідно до календарного плану здійснення робіт.

З метою оптимізації джерел фінансування інвестиційних проектів у кожному випадку підприємству необхідно визначити вартість залучення інвестиційних ресурсів із різних джерел та розрахувати їх середню вартість (середню вартість капіталу, що залучається). Щодо кожного із джерел фінансування мають бути використані всі резерви мінімізації вартості залучення їх. Ефективною слід вважати таку структуру джерел фінансування інвестиційного проекту, за якої середня вартість капіталу, що залучається, значно нижча за внутрішню норму дохідності за ним. Таке співвідношення слід вважати найважливішим критерієм можливості реалізації інвестиційного проекту за пропонованою схемою його фінансування.

Фінансові інвестиції — це форма використання тимчасово вільного капіталу.

Конкретними формами їх здійснення є:

- вкладення капіталу в дохідні фондові інструменти (акції, облігації та інші цінні папери, що вільно обертаються на ринку);

- вкладення капіталу в дохідні види грошових інструментів, наприклад депозитні сертифікати;

- вкладення капіталу у статутні фонди спільних підприємств з метою отримання не тільки прибутку, а й розширення сфери фінансового впливу на інші суб’єкти господарювання.

До основних фінансових інвестицій відносять акції та облігації. Саме вони є основними інструментами формування капіталу одними підприємствами і напрямами його розміщення для інших.

Сукупні вкладення інвестора в цінні папери розглядають як Його портфель. Структура останнього відображає інтереси інвестора, а також консолідацію ризиків за видами цінних паперів. Це дає змогу розглядати портфель як цілісний об’єкт управління, що, у свою чергу, передбачає необхідність:

- визначення завдань щодо управління портфелем;

- розроблення і реалізації стратегії і тактики вирішення цих завдань.

Тип портфеля — це узагальнена його характеристика з урахуванням виду паперів, які входять до нього. Виділяють такі типи портфелів цінних паперів.

1) портфель зростання. Він орієнтований на акції, курсова вартість яких швидко зростає. Мета формування портфеля — приріст капіталу інвесторів. Тому власникам портфеля дивіденди виплачуються в невеликому розмірі чи зовсім не виплачуються;

2) портфель доходу. Метою його формування є отримання високих поточних доходів. При формуванні такого портфеля відношення стабільно виплачуваного процента та курсової вартості цінних паперів, які входять у цей портфель, вище ринкового. Відповідно їх курсова вартість зростає повільніше;

3) портфель ризикового капіталу. Це портфель, що складається переважно з цінних паперів молодих компаній агресивного типу, які обрали стратегію швидкого розширення;

4) збалансований портфель. Він формується частково з цінних паперів із швидкозростаючим курсом, частково - з високодохідних. У цьому портфелі можуть міститися і високоризикові цінні папери. Метою його є приріст капіталу й отримання високого доходу, відповідно до чого і загальні ризики будуть збалансованими. Такий тип портфеля частіше обирають інвестиційні фонди, оскільки він відповідає меті їхньої діяльності;

5) спеціалізований портфель. У ньому цінні папери об’єднані за окремими критеріями (за видом ризиків, видом цінних паперів, галузевою чи регіональною належністю). Наприклад, до складу спеціалізованого портфеля входять: портфель стабільного капіталу і доходу, однорідні портфелі, коротко- і середньострокових депозитних сертифікатів); портфель короткострокових фондів (такий портфель характерний для взаємних фондів грошового ринку); портфель середньо- та довгострокових фондів з фіксованим доходом (сформований, як правило, з облігацій); регіональний чи галузевий портфель; портфель іноземних цінних паперів).

Тип портфеля не є постійним, він змінюється залежно від стану ринку і зміни цілей інвесторів.

Цілі портфельного інвестування можуть бути альтернативними відповідно до різних типів портфелів цінних паперів.

Наприклад, якщо ставиться мета отримання високого процента, то перевага віддається «агресивним» портфелям, що складаються із низьколіквідних і високоризикових цінних паперів молодих компаній, спроможних дати високий дохід у майбутньому. Навпаки, якщо найважливішим для інвестора є забезпечення збереженості і зростання капіталу, то в портфель включаються високоліквідні цінні папери, які емітовані відомими компаніями.

Кожний власник намагається сформувати оптимальний портфель цінних паперів.

Оптимальний портфель цінних паперів - це такий портфель, який би відповідав вимогам підприємства як за дохідністю, так і за ризикованістю, що досягається збільшенням кількості цінних паперів у портфелі.

Основний принцип оптимізації портфеля цінних паперів - це диверсифікація вкладень, тобто придбання різних за інвестиційними якостями типів (видів) цінних паперів з метою зниження ризику втрат і підвищення сукупної прибутковості. Диверсифікація заснована на розбіжностях у коливаннях доходів - цін на об’єкти інвестування. Ризик суттєво знижується, коли активи акціонерного товариства розподіляються між багатьма видами цінних паперів.

Диверсифікація веде до зниження ризику втрат за рахунок того, що можливі низькі доходи за одними цінними паперами будуть компенсовані високими доходами від других фондових цінностей. Мінімізація ризику досягається за рахунок того, що у фондовий портфель включають цінні папери широкого кола галузей економіки. За оцінкою окремих спеціалістів, оптимальна величина фондового портфеля від 8 до 15 видів різних цінних паперів. Чим більша кількість типів цінних паперів, тим складніше управляти фондовим портфелем.

Загальним правилом для обережних інвесторів, які розподіляють кошти, що вкладаються в різні фінансові активи, є врахування того, що ці активи показали за попередні роки:

- різну тісноту зв’язку кожного фінансового активу із загальноринковими цінами;

- протилежний діапазон коливань цін на фондові цінності всередині портфеля.

Управління портфелем цінних паперів здійснюють відповідно до стратегії інвестора, яка визначається:

- типом і цілями портфеля;

- станом ринку, його активністю, динамікою відсоткової ставки та курсовою вартістю цінних паперів;

- чинним законодавством (передбаченими пільгами та обмеженнями);

- загальноекономічним станом країни (фазою економічних циклів, рівнем інфляції);

- необхідністю підтримування рівня ліквідності та мінімізації ризиків;

- типом стратегії (коротко-, середньо- та довгострокова).

Управління портфелем цінних паперів включає:

- формування його складу та структури;

- регулювання складу портфеля на основі моніторингу.

Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій має особливе значення, тому що єдині підходи для різних підприємств відсутні. Кожне підприємство, що намагається розмістити вільні кошти на фондовому ринку, має свою шкалу оцінки ризику й дохідності. Висока дохідність для одного підприємства може бути низькою для іншого.

У нестабільній економіці України система цілей управління портфелем цінних паперів видозмінюється і може включати:

- збереження і зростання капіталу відносно цінних паперів із зростаючою курсовою вартістю;

- придбання цінних паперів, які за умовами обігу можуть замінити готівку (векселі);

- доступ через придбання цінних паперів до дефіцитної продукції, майнових і немайнових прав;

- розширення сфери впливу і перерозподілу власності, створення холдингів, промислово-фінансових груп та інших підприємницьких структур;

- спекулятивна гра на коливанні курсів в умовах нестабільності фондового ринку;

- другорядні цілі зондування ринку, страхування від надлишкових ризиків шляхом придбання державних короткострокових облігацій з гарантованим доходом.

Управління портфелем цінних паперів здійснюють через реалізацію таких завдань:

Вибір типу портфеля (портфеля, орієнтованого на першочергове отримання доходу за рахунок процентів і дивідендів; чи портфеля, орієнтованого на переважний приріст курсової вартості цінних паперів, що в нього входять).

Визначення найбільш прийнятного для підприємства ризику, питомої ваги цінних паперів з різними рівнями доходу і ризику. Це завдання розв’язується з урахуванням загального правила, що діє на фондовому ринку: чим вищий потенційний ризик має цінний папір, тим вищий дохід він повинен приносити власникові, і навпаки.

Оцінювання ліквідності портфеля (визначення спроможності швидкого перетворення всього портфеля або його частини в грошові кошти з мінімальними витратами на реалізацію цінних паперів); спроможності акціонерного товариства своєчасно погашати свої зобов’язання перед кредиторами, які брали участь у формуванні портфеля цінних паперів (наприклад, перед власниками облігацій).

Визначення початкового складу портфеля і його можливих змін з урахуванням кон’юнктури, що склалася на ринку цінних паперів (попиту і пропозицій фондових цінностей).

Вибір стратегії подальшого управління фондовим портфелем на основі таких підходів:

а) визначення фіксованої питомої ваги кожного виду цінних паперів у фондовому портфелі протягом місяця. Коливання курсової вартості цінних паперів на фондовому ринку обумовлює необхідність періодично переглядати склад портфеля, щоб зберегти вибрані свіввідношення між інвестиційними цінними паперами;

б) притримання інвестором гнучкої шкали питомої ваги цінних паперів у портфелі. Початково портфель формується на основі вибраних підприємством співвідношень між видами цінних паперів. Надалі ці співвідношення коригуються на основі аналізу ділової ситуації на фондовому ринку й очікуваних змін щодо попиту на цінні папери;

в) активного використання інвестором опціонних і ф’ючерсних контрактів для зміни складу портфеля відповідно до цін на фондовому ринку.

Існує два способи управління портфелем цінних паперів:

1) самостійний;

2) трастовий (довірчий).

Перший спосіб - це виконання всіх управлінських функцій, пов’язаних із фондовим портфелем, його утримувачем самостійно. Другий спосіб - пе- редання всіх або більшої частини функцій з управління портфелем другій юридичній особі - трасту (довірчих операцій з цінними паперами). Такою довірчою особою є комерційні банки (їх трастові відділи); трастові компанії, що створюються банками; інвестиційні банки і фонди.

За першого варіанта (способу), коли утримувач фондового портфеля управляє ним самостійно, він зобов’язаний створити спеціальний структурний підрозділ (фондовий відділ), за яким закріплюється управління портфелем.

Відповідно до структури сформованого фондового портфеля інвестор може бути агреси

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Вартість і структура капіталу	\|	Нейтралізація фінансових ризиків

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.061 сек.