ЛЕКЦІЯ 4

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В 1790-ТІ – 1815 РР.

Питання:

1. Велика французька революція та її вплив на міжнародні відносини.

2. Зовнішня політика Наполеона І та міжнародні відносини за часів його правління.

1. Велика французька революція та її вплив на міжнародні відносини.

Вестфальська СМВ остаточно впала під ударами Французької революції кінця XVIII ст., яка беззаперечно відкриває нову сторінку в історії МВ Нового часу.

Французький народ повстав проти свого абсолютистського уряду в 1789 р., тобто всього лише через 6 років після укладення Версальського мирного договору. І це не простий збіг. Обидві події - Війна за незалежність у Північній Америці і Французька революція - настільки духовно, ідейно споріднені між собою, що деякими істориками вони розглядаються як послідовні епізоди одного і того ж історичного явища, яке вони називають «Атлантичною революцією».У всякому разі, обидві вони - і війна, і революція - багато в чому виходили з теорії національного суверенітету.

Але на відміну від Війни за незалежність у Північній Америці, яка з самого початку викликала серйозні міжнародні потрясіння, оскільки йшлося про відділення колоній від метрополії, тобто фактично одного народу від іншого, революція у Франції розпочалася як явище внутрішнього життя цієї країни. Конфлікт виник на ґрунті суперечностей з питання про доцільність, форми, темпи і способи здійснення різних реформ внутрішнього устрою. Напередодні революції величезного розміру досяг бюджетний дефіцит, причому, він виник саме в роки Війни за незалежність у Північній Америці. Франція допомогла повстанцям перемогти, відправила до Америки експедиційний корпус і флот і сильно на цьому витратилася. Зростання витрат не було компенсовано збільшенням доходів, і проблема дефіциту стала одним із найгостріших питань внутрішньої політики, які призвели до революції. Гостро стояли і більш загальні питання про привілеї дворянства і духовенства, сеньйоріальні відносини на селі, про обмеження королівського абсолютизму, народне представництво тощо. У будь-якому випадку питання зовнішньої політики Франції та міжнародних відносин не займали центрального місця в дискусіях напередодні і на початку революції.

Перші рік-два Французька революція протікала у вельми сприятливих міжнародних умовах: Росія і монархія Габсбургів воювали на Сході проти Османської імперії; у 1788 – 1790 рр. відбулася російсько-шведська війна; війна в Південних Нідерландах (між Габсбургами і Пруссією).

Це зумовило в цілому миролюбну зовнішню політику революційних властей, які заявляли про своє прагнення підтримувати добросусідські відносини з іншими державами. У конституції Франції, прийнятої 3 вересня 1791, що закріпила найважливіші досягнення перших років революції, в т.ч. скасування станових привілеїв і сеньйоріального ладу на селі, утвердження основних політичних та економічних свобод, поділ влади, представницьке правління і т.д., особливий розділ був присвячений «відносинам французької нації до іноземних націй». Конституція проголошувала: «Французька нація відмовляється від ведення будь-яких завойовницьких війн і ні в якому разі не стане звертати свої збройні сили проти свободи будь-якого народу».

У серпні 1792 р. у Парижі спалахнуло повстання, в результаті якого Людовик XVI був повалений і заарештований разом з королевою і дітьми. Місяць по тому монархія була скасована, Франція проголошена республікою.

Через півроку до влади у Франції прийшло революційне угруповання якобінців, яке встановило суворий режим диктатури і терору.

Одночасно з радикалізацією революції почали псуватися і відносини Франції з сусідами.

1. Приводом до того послужили дії самого революційного уряду. Наприкінці 1789 –на початку 1790 р. він здійснив конфіскацію церковних земель, переданих до фонду національного майна, а також ввів громадянськийустрій духовенства. Ці заходи рішуче засудив римський престол, який підтримали інші католицькі держави. Одночасно скасування сеньйоріального ладу на селі викликали протести низки німецьких князів.

2. 14 вересня 1791 Національні збори задовольнили бажання населення міст Авіньйону і Венессен (старі володіння Папи Римського) щодо приєднання до Франції, не рахуючись з існуючими міжнародними договорами та зобов'язаннями, керуючись єдиним принципом національного суверенітету.

У лютому 1792 Пруссія і монархія Габсбургів уклали військовий союз проти Франції для захисту інституту монархії і королівської сім'ї. У квітня 1792 р. Франція оголосила війну спочатку «королю Богемії та Угорщини» (тобто монархії Габсбургів, яка не мала власної назви і до складу якої входили королівства Богемія та Угорщина), а потім і Пруссії.

Ця війна велася з перемінним успіхом.

Після страти Людовика XVI з Францією розірвали дипломатичні відносини майже всі країни, навіть США. Розцінюючи це як підтримку контрреволюції, уряд Французької республіки більшості з них - Великобританії, Сардинському королівству, Іспанії, Королівству Обох Сицилії тощо - оголосив війну. Так поступово почала складатися антифранцузька коаліція. У 1798 р. Росія приєдналася до коаліції.

Над Францією і справді нависла загроза вторгнення військ інтервентів. У цих умовах її уряд висунув гасло «Вітчизна в небезпеці!» і поставив перед армією суто оборонні завдання.

Проте вже восени 1792 р. завдяки перемогам революційних військ військові дії були перенесені на територію противника. Восторжествувала нова точка зору: Франція бореться не тільки за свою свободу, а й за свободу інших народів. Тому потрібно продовжувати війну до перемоги над реакційними монархіями, але самій війні треба надати революційний, визвольний характер.

15 грудня 1792 Національний Конвент прийняв декрет, який зобов'язував командування французької армії на окупованій території скасовувати сеньйоріальні права і привілеї, особисту залежність селян, церковну десятину, відстороняти стару владу і проводити вибори нової адміністрації. Правда, плату за звільнення цей декрет покладав на народи окупованих країн. Вони повинні були постачати французькі війська одягом, продовольством і грошовими коштами для оплати військових витрат. Однак, Конвент став по суті анексувати «звільнені» країни. Наприкінці 1792 - початку 1793 таким чином до Франції були приєднані Південні Нідерланди (майбутня Бельгія), німецькі землі на лівому березі Рейну, а також Савойя і Ніцца.

Отже, французькі революціонери дали своєрідне тлумачення теорії національного суверенітету. Вони фактично поклали її в основу політики революційної експансії- політики територіального розширення Франції та захоплень чужих територій під приводом «революційної доцільності».

У 1794 р. у Франції пала якобінська диктатура. У 1795 р. була зроблена спроба заснувати ліберальну республіку шляхом обмеження виборчого права - так званий режим Директорії.

Таким чином, протягом 1795 р. Франція підписала мирні договори з Пруссією, Іспанією, Батавською республікою, були анексовані Південні Нідерланди (майбутня Бельгія).

У 1796 р. Франція завдала нищівного удару по залишках антифранцузької коаліції на континенті - Австрії і П'ємонту. Результат військової кампанії, всупереч очікуванню, вирішила армія, що діяла в Північній Італії. Нею командував генерал Бонапарт. У цьому поході вперше в усьому блиску виявився його полководницький талант. У травні було укладено перемир’я.

На окупованій території було утворено маріонеткові держави - Цизальпінська (тобто розташована «по цей бік» Альпійських гір), Лігурійська (колишня Генуезька) республіки.

У жовтні 1797 Австрія підписала з Францією поблизу містечка Кампо-форміо мирний договір. Вона визнала французькі завоювання на лівому березі Рейну, в Північній Італії, а також на островах Середземного моря, включаючи острів Корфу, крім Венеції, що перейшла під владу імператора.

У квітні 1798 р., французи завоювали Швейцарію. Вона була розчленована і частиною анексована, а частиною - перетворена на союзну Франції Гельветичну республіку.

Після цього свою основну увагу Франція звертає на Великобританію. Оскільки дві експедиції, організовані французами проти Британських островів (до Ірландії) в 1796 і 1798 рр., закінчилися повним провалом, було вирішено нанести удар там, де його найменше чекали, - в Єгипті. Адже Єгипет контролював найкоротший шлях з Європи до серця британської колоніальної імперії - Індії. Завоювавши його, Франція не тільки компенсувала б колоніальні втрати у війнах XVIII ст., але стала б загрожувати британським володінням у Південній Азії.

Розбивши армію мамелюків в знаменитій битві біля пірамід 21 липня 1798 р., Бонапарт вирушив на завоювання Сирії. Але тут його спіткала невдача, і він був змушений повернутися в Єгипет. Втім, результат єгипетського походу був вирішений наперед задовго до поразок у Сирії. Ще 1 і 2 серпня 1798 р. британський флот під командуванням адмірала Нельсона знищив французькі кораблі в бухті Абукір. Таким чином, армія Бонапарта виявилася в пастці.

Одночасно різко погіршилося становище для французів і на європейських театрах військових дій. У 1798 р. склалася нова, друга за рахунком антифранцузька коаліція, в якій разом з Великобританією, монархією Габсбургів, Османською імперією, Королівством Обох Сицилії вперше взяла участь Росія. Російські війська під командуванням фельдмаршала А.В. Суворова, діючи спільно з австрійцями, витіснили французів з Північної Італії, а завдяки середземноморського походу ескадри під командуванням Ф.Ф. Ушакова були звільнені Іонічні острова і Неаполь. Франція позбулася своїх головних завоювань у Південній Європі.

Французька республіка знову опинилася в критичному становищі. У серпні 1799 Бонапарт таємно відплив з Єгипту до Франції. Армія, кинута ним напризволяще, капітулювала у вересні 1801 р.

2. Зовнішня політика Наполеона І та міжнародні відносини за часів його правління.

В умовах, коли послідовно провалилися спроби встановити конституційну монархію, демократичну і ліберальну республіки (відповідно конституції 1791, 1793 і 1795 рр.), правляча революційна еліта санкціонувала в 1799 р. державний переворот, здійснений генералом Наполеоном Бонапартом, який встановив спочатку режим консульства, а з 1804 р. - імперії.

Наполеон Бонапарт продовжував вести війни з антифранцузькою коаліцією європейських держав.

14 червня 1800 р. він розбив австрійські війська в битві при Маренго. Вже в лютому 1801 р. Австрія уклала з ним Люневільський мир, за яким відмовилася від Південних Нідерландів, визнала нову східну межу Франції по р. Рейн і створені нею дочірні» республіки.

Найбільш послідовним суперником Франції на початку XIX ст., була Великобританія. Великобританія була також єдиною країною, яка брала участь у всіх антифранцузьких коаліціях, навіть якщо її армії не воювали на континенті.

Але й Великобританія, залишившись на самоті, була змушена вступити з Бонапартом в переговори. Вони завершилися підписанням в Ам'єні договору про мир 27 березня 1802 р. Цей мир фактично був рівнозначний перемир'ю, оскільки Великобританія не визнала нових кордонів Франції по Рейну та інших анексій. Вона лише домоглася виведення французьких військ з Рима, Неаполя і з о. Ельба, а сама зобов'язалася повернути Франції та її союзникам захоплені у них колонії (крім островів Цейлон і Тринідад) і вивести свої війська з о. Мальта. Обидві сторони гарантували цілісність володінь Туреччини. Договір передбачав евакуацію французьких військ з Єгипту. Все це лише в незначній мірі задовольняло амбіції і домагання сторін. Війна відновилася вже в 1803 р.

1 жовтня 1800 р. в Сан-Ільдефонсо Франція уклала договір з Іспанією, за яким остання поступалася Франції своєю частиною Луізіанни.

30 квітня 1803 р. Франція уклала договір зі США, відповідно до якого США заплатили Франції 15 млн. доларів (80 млн. франків) за Луізіанну.

У 1805 р. Великобританії вдалося відновити антифранцузьку коаліціюєвропейських країн (третю за рахунком) за участі Росії, Австрії, Королівства Обох Сицилії і Швеції. У цей час Наполеон вів бої проти австрійців, які здали Відень, а після поразки у битві при Аустерліце 20 листопада (2 грудня) 1805 р. – підписали з Наполеоном мир.

Однак, 21 жовтня 1805 р. об’єднаний франко-іспанський флот був майже повністю знищений британською ескадрою під командуванням адмірала Нельсона в морській битві біля мису Трафальгар поблизу берегів Іспанії. Ця битва поклала край морському суперництву Великобританії і Франції протягом минулого століття. Відтепер Великобританія стала безперечною «володаркою морів».

У 1806 р. знову відновлюється антифранцузька коаліція (четверта за рахунком). Замість Австрії до неї приєдналася Пруссія. Наприкінці жовтня 1806 р. Наполеон на чолі «великої армії» вступив до Берліна. Тут він прийняв важливе рішення, покликане зрівняти шанси на перемогу з Великобританією після поразки в Трафальгарській битві. 21 листопада 1806 Наполеон підписав декрет про континентальну блокаду.

Відповідно до цього декрету, на території Франції і залежних від неї країн заборонялася торгівля з Великобританією. Це була суто військова міра, що була відповіддю на морську блокаду, оголошену цією країною проти Франції. Враховуючи великі обсяги британського експорту в країни Європи (Великобританія на межі XVIII - XIX ст. якраз переживала початкову фазу промислової революції), Наполеон сподівався, що континентальна блокада підірве економічну могутність цієї країни, позбавить її коштів для продовження боротьби. З цього часу однією з основних цілей воєн, які він вів у Європі, стало прагнення змусити якнайбільше країн приєднатися до континентальної блокади.

25 червня (7 липня) французький і російський імператори підписали в місті Тільзіт договір про союз між Францією і Росією. В обмін на приєднання до континентальної блокади Олександр 1 заручився в майбутньому підтримкою Наполеона у війнах проти Швеції та Османської імперії. Тут же, в Тільзіті, був підписаний франко-прусський договір, згідно з яким Пруссія також приєдналася до континентальної блокади. Крім того, вона втрачала свої польські землі, захоплені в результаті поділів Польщі в 1793 і 1795 р. На них було утворено дружнє Франції Велике герцогство Варшавське.

У 1807 р. Наполеон в ультимативній формі зажадав приєднання Португалії до континентальної блокади. Коли ультиматум був відкинутий, в цю країну вторглася французька армія. Почалася багаторічна війна, в ході якої на допомогу португальцям прибули британські війська.

У 1808 р. війна охопила весь Піренейський півострів.

У 1809 р. Австрія разом з Великобританією знову утворила антифранцузьку коаліцію (п’яту за рахунком). Однак, у 1806 р. австрійці зазнали нищівної поразки і підписали важкий для себе договір: Австрія втрачала ряд територій, у тому числі і вихід до Адріатичного моря, скорочувала армію, виплачувала велику контрибуцію і приєднувалася до континентальної блокади.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Проблема 2. Незалежні експерти.	\|	Сімейна» і «континентальна» системи зовнішньої політики Наполеона

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.