Театр і музика

Сюрреалізм

Наприкінці війни та у перші повоєнні роки на зміну кубізму, футуризму й експресіонізму приходять нові течії — дадаїзм і потім сюрреалізм. Дадаїзм (від безладного дитячого бубоніння "дада") об'єднав у роки війни велику групу швейцарських митців, що займали агресивну антиестетичну позицію. Вони відкидали сенс життя, мистецтва як творчої діяльності. Дадаїсти захоплювалися колажем, фотомонтажем, спорудженням механічних приладів, маска, радними діями. Вони відкидали ідею художнього синтезу, навмисне її пародуючи. Дадаїсти пропонували творчість без усякої мети, виходячи з проявів суті життя. Ця ірраціональна течія незабаром змінилася новою — сюрреалізмом, течією, що виникла 1924 р. і розглядала світ як нагромадження парадоксів, кошмарів і соціального безумства. Сюрреалізм також відкидав художній синтез, створив свою стильову форму та ідейну концепцію безглуздості буття, що уявляються митцю у вигляді жахливих кошмарів або неправдоподібно-фантастичних видінь. Створюючи свої картини, художники цього напряму намагалися, за їх висловлюваннями, розірвати "ланцюги розуму", поринути в безодню підсвідомого, дати волю інстинктам, снам і зафіксувати на полотні або папері ті слова, образи, асоціації, що в них виникають, якими б хаотичними і незв'язними вони не були.

Світової слави набула творчість каталонця Сальвадора Далі, що з 1929 по 1940 рр. жив у Франції. Сюрреалісти на чолі з С. Далі намагалися зобразити ірраціональний світ. На їхніх картинах, на відміну від картин абстракціоністів, присутні предмети начебто знайомі, але інколи вони виглядають химерно й поєднані у незвичайній композиції, як це буває в нічних мареннях. Картини С. Далі "Постійність пам'яті" та "Палаюча жирафа" найбільш ясно відбивають цей напрямок у образотворчому мистецтві, центром якого став Париж.

У 30-ті роки вплив сюрреалізму поширився за межі Західної Європи, досягнувши Латинської Америки та Японії.

Після закінчення Першої світової війни значно пожвавилося театральне життя в Західній Європі та США. В ньому поряд з модерністським "новаторством" виникло багато реалістичних напрямів. Театр Заходу зазнав дуже сильного впливу славетної системи К. С. Станіславського, а також впливу радянської режисерської школи В. Е. Мейєрхольда. Велике значення в міжнародному культурному житті мали гастролі радянських театрів, особливо МХАТ. У Радянському Союзі в 20-х роках працювало багато талановитих режисерів-новаторів. Найбільш відомими з них були К. Станіславський, що створив свою цілісну театральну систему, в якій кожен працівник театру знав свою роль, а також В. Немирович-Данченко, В. Мейєрхольд, О. Таїров та інші. В Україні найбільш цікавим і талановитим режисером того часу був Лесь Курбас. Вони ставили вистави за творами відомих драматургів М. Островського, А Чехова, М. Горького, М. Булгакова, Вс. Вишневського. З цими режисерами в кращих театрах Москви та Ленінграда працювали блискучі актори В. Качалов, М. Царьов, А Нежданова, в Україні — М. Литвиненко-Вольгемут, П. Саксаганський та інші. Найбільш популярними були вистави "Оптимістична трагедія" Вс. Вишневського, "Зойкіна квартира" М. Булгакова, "Машенька", "Салют, Іспаніє" О. Афіногенова. Доля багатьох режисерів та акторів трагічна: одних було репресовано сталінським режимом, інші покінчили життя самогубством. Проте багато було й псевдореалістичних вистав, в яких оспівувались "трудові подвиги" робітників і колгоспників, прославлялася керівна роль Комуністичної партії та її вождів.

Серед музичних вистав світових вершин досяг балет "Ромео і Джульєтта" на музику С. Прокоф'єва з великою балериною сучасності Галиною Улановою в головній ролі. Досяг творчої зрілості й світового визнання видатний композитор і диригент Д. Шостакович. 1938 р. у Ленінграді відбулася прем'єра опери Д. Кабалевського "Кола Брюньом" за Р. Ролланом. Великою популярністю в народі користувалися пісні композиторів І. Дунаєвського, О. Алексан-дрова, В. Соловйова-Сєдого та інших. Свої перші симфонії в 30-ті роки написали молоді композитори А. Хачатурян та Т. Хрєнніков.

У театральному мистецтві Німеччини прогресивне значення мала творчість невтомного шукача, майстра яскравої виразності режисера Макса Рейнгардта. Світового визнання дістала новаторська діяльність талановитого драматурга і режисера Б. Брехта, який ще в 20-х роках створив у Берліні "епічний театр" високої художньої якості. Славу принесли Брехту постановки його п'єс "Тригрошова опера" (1928 р.), "Матінка Кураж та її діти" (1938 р.) та ін.

Музична культура Німеччини періоду Веймарської республіки була різноманітною за ідейно-естетичними напрямами. Багатостороннім був репертуар музичних театрів, концертів, фестивалів. Плідно працювали найбільші композитори Німеччини П. Хіндесміт, К. Вейль, що перебували на гуманістичних позиціях у своїй творчості. Всесвітньої слави набули Берлінський філармонічний оркестр, Лейпцигський симфонічний оркестр, Дрезденська і Берлінська опери.

У Франції в 30-х роках великої популярності набув новаторський театр "Картель", що успадкував також кращі традиції минулого. Найталановитішим режисером цього ' театру був Шарль Дюллен, що усував з нього натуралізм та декадентські елементи. Велику роль у пропаганді драматургії А. Чехова у Франції відіграв Жорж Пітоєв. Продовжувачем класичних традицій лишається театр "Комеді франсез". Найбільшим центром передового театрального мистецтва став Національний Народний театр, очолюваний Ж. Віларом. Кращі режисери (Ж. Сарту, Л. Сельє) ставлять прогресивні, часом гостро соціальні п'єси ("Полковник Фостер визнає себе винним" Р. Вайяна, "Ст-рах" Ж. Соріа та ін.).

Складний творчий шлях пройшов найбільш визначний композитор Франції Артюр Онегер В 20-х роках разом з іншими композиторами він виступав з вимогою "новаторства" в музиці, вважаючи, що сучасна музика повинна відбивати індустріальний ритм великого міста. Однак, коли у Франції розпочалися виступи фашистів, Онегер стає активним учасником Народного фронту, пише музику до п'єси Ромена Роллана "14 липня" й один з кращих своїх творів ораторію "Жанна д'Арк на вогнищі". Головна тема цього твору — протест проти насилля й заклик до боротьби.

У 30-ті роки в Франції набирає сили політична пісня, більшість прогресивних музикантів і співаків співпрацюють з Народним фронтом і підтримують його (А. Руссель, Ш. Кеклен та ш.). На цей період припадає розквіт творчості Ж. Ібера, К. Дельвенкура, Ж. Міго, Ж. Рів'є, Е. Бродевіля та інших композиторів. З'являється творча група "Молода Францш", що прагнула створювати живу, зрозумілу, гуманістичну музику.

В Італії найпопулярнішим драматургом був Луїджі Пірандело. Найближче до народного життя стояв Неаполітанський театр, на сцені якого йшло багато п'єс місцевого драматурга Рафаеля Вівіані. Музична культура Італії мала глибокі традиції і вважалася однією з провідних у світі. Всесвітньої слави набули італійські майстри оперного мистецтва Е. Карузо, Тітто Руффо, Б. Джильї, Т. Даль Монте, Ф. П. Тості та ін. Велику роль у світовій музичній культурі відігравали диригент А. Тосканіні, піаніст і композитор Ф. Бузоні. Дж. Маліп'єро і Р. Піцценеті прагнули відродження традицій старовинної італійської музики. Для творчості композиторш О. Респігі та А. Казеллі характерним було захоплення імпресіонізмом і неокласицизмом. Світове визнання дістали театри "Ла Скала" (Мілан), "Сан-Карло" (Неаполь), "Феніче" (Венеція), Римська опера.

У Великій Британії в театральному житті прогресивне новаторство впроваджувалося повільно, тут давався юнаки традиційний консерватизм. Класичні традиції успадкував і розвивав шекспірівський будинок "Одд Вік". Дуже вплинула на розвиток англійського театру драматургія Б. Шоу та Д. Прістлі. Серед режисерів виділявся Гордон Крег (син славетної актриси Елен Террі). З акторів найвідоміші Джон Гілгуд, Сібіл Торндайк, Едіт Еванс, Пеггі Ешкрофт, Лоу-ренс Олів'є. Велике значення для пропаганди оперного мистецтва країни мала діяльність Т. Бічема, головного диригента лондонського оперного театру "Ковент-Гарден".

США до світової війни 1914—1918 рр. були країною невисокої театральної культури. Тільки під час війни виник рух за створення самобутнього високохудожнього театру, очолений драматургом Юджіном О'Нейлом. Центром театрального життя став Нью-Йорк. У 1931 р. виник новий театр "Гілд", з якого через десяток рокш виділилася нова трупа, що заснувала свій театр Трупп". Передові принципи режисури в американському театрі утверджува-ли Джо Мілзенер, Лі Сімонсон, Маргарет Вебстер. З акторів найбільшу популярність завоювали Джон Баррімор, Кетрін Корнелл, Пол Робсон.

Збагачувалася музична культура Сполучених Штатів. Посилилося зацікавлення у вивченні національного фольклору, поширювалися стиль кантрі-мьюзик ("сільська музика"), негритянський фольклор, блюз. Найбільший американський композитор І половини XX ст. Ч. Айве, що поєднав у своїх творах багатства різних стилів і напрямів музики, став першим справжнім національним композитором СІЛА. Національну композиторську школу, що сформувалася у 20-30-ті рр., було представлено Р. Харрісом, Р. Сеншинсом, А. Коплендом, У. Пісгоном, Г. Коуеллом та іншими авторами. Незважаючи на індивідуальні творчі особливості цих композиторів, вони виражають американський національний стиль, якому притаманні більш вільне, ніж в Європі, ставлення до музичних традиційних форм, підвищений динамізм і загальна інтенсивність.

Серед виконавців 20-30-х рр. — симфонічні диригенти А. Родзінський, Ю. Орманді, Д. Селл, Д. Мітропулос; керівники симфонічних оркестрів Ф. Уерінг, П. Уатмен; піаніст В. Горовіц, скрипалі Н. Мільштейн, І. Мінухін, І. Стерн; співаки М. Ланца, Дж. Лондон; співачки Е. Стібер, М. Андерсон. Всесвітнє визнання отримала опера Дж. Герш-віна "Поргі та Бесс", що з того часу не сходить зі сцен кращих театрів світу.

Подальший розвиток дістало мистецтво джазу, що народилося на межі ХІХ-ХХ ст. у Новому Орлеані й набуло найширшого поширення в Європі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Авангардизм	\|	Відмінності в розвитку літератури у демократичних і тоталітарних державах

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.