Діяльність Ліги Націй в умовах наростання воєнної небезпеки

Підготовка Німеччини та Італії до війни

Твердячи про довготривалі плани своєї політики, Гітлер ще задовго до приходу до влади писав про намір загарбати великі території в Європі, в тому числі у Радянському Союзі. У жовтні 1933 р. представників Німеччини було відкликано з Міжнародної конференції з роззброєння, і гітлерівський уряд оголосив про вихід Німеччини з Ліги Націй. Однак нацисти не втомлювалися запевняти у своїй миролюбності, прагненні до дружби із сусідніми народами. Одним з перших актів у цьому напрямку, що до нього вдалися за порадою Муссоліні, стало підписання 26 січня 1934 р. німецько-польської Декларації про незастосування сили. Декларація, що містила брехливі твердження про бажання гітлерівського уряду сприяти встановленню "загального миру в Європі", на практиці розглядалась у Берліні в контексті підготовки до нападу на СРСР.

Залишивши конференцію з роззброєння і вийшовши з Ліги Націй, Німеччина почала інтенсивно озброюватися. Глава військового концерну Крупп надіслав Гітлеру телеграму, в якій від імені "німецької промисловості" висловив подяку за рішення, що відкрило Німеччині прямий шлях до озброєння.

Оскільки старі підприємства вже не могли задовольнити потреби збройних сил, що швидко зростали, почалася лихоманкова мілітаризація економіки. За перші три роки перебування при владі нацистів у Німеччині стало до ладу більше 300 військових заводів. У серпні 1936 р. Гітлер, ґрунтуючись на підготовлених концерном „ІГ Фарбеніндустрі” рекомендаціях, видав секретний "Меморандум про завдання чотирирічного плану". Ці завдання формулювалися таким чином:

1.За чотири роки Німеччина повинна мати боєздатну армію.

2.За чотири роки економіка Німеччини повинна бути готова до війни.

З 1 жовтня 1936 р. "чотирирічний план" було введено до дії.

Вже у квітні 1935 р. у німецьких штабах розпочалася розробка плану агресії проти сусідніх країн. Спершу головну увагу командування вермахту було скеровано проти сусідньої Чехословаччини. 2 травня 1935 р. було підписано директиву про напад на цю країну, засновану на концепції "блискавичної війни".

У червні 1935 р. було встановлено тісні контакти по політичній та військовій лініях між нацистською Німеччиною та хортистською Угорщиною, керівництво якої оголосило про готовність взяти участь у розділі Чехословаччини, розраховуючи на анексію всієї словацької території. На черзі були головні угоди зі стратегічними партнерами Німеччини — Японією та Італією.

Істотно розв'язала руки німецькому керівництву укладена в липні 1935 р. англо-німецька морська угода, згідно з якою Велика Британія на порушення Версальського мирного договору надавала Німеччині право мати флот тоннажністю в 35% до тоннажності англійського військово-морського флоту. Завдяки цій угоді, проти якої виступила Франція, німецькі верфі було забезпечено замовленнями на спорудження кораблів принаймні на 10 років.

Італо-німецька агресія проти Республіки Іспанії, політика "невтручання" західних країн, закон 1935 р. "Про нейтралітет", ухвалений у США, безкарність з боку Ліги Націй остаточно розв'язали руки нацистським агресорам. Німеччина перетворилася на найсильнішу європейську державу. Разом з приєднаними територіями вона забезпечувала 15% світового промислового виробництва, випереджаючи Велику Британію та Францію. На початку 1939 р. Німеччина безперечно мала найсильнішу армію в Європі чисельністю 2,75 млн. чол. з 10 тис. гармат, 3,2 тис. танків і понад 4 тис. літаків. Фашистська Німеччина була готова до початку великої війни. .

Готуючись до агресивних воєнних дій, фашистська Італія також ще у роки економічної кризи значно розширила будівництво військово-морського флоту. Навесні 1934 р. італійський уряд оголосив про будівництво двох лінкорів, відкривши тим самим нову сторінку у гонці озброєнь. Одночасно збільшувалось виробництво військових літаків, які Муссоліні називав "зброєю фашистського режиму". Того ж року було прийнято закон про воєнізацію нації, в якому йшлося про обов'язкову військову освіту італійців починаючи з дитячого віку. Для посилення військових сил удосконалювалися мобілізаційна система, підготовка військових кадрів, протиповітряна оборона, здійснювалася централізація військового виробництва. 1934 р. Муссоліні взяв на себе керівництво військовими міністерствами, заявивши при цьому: "Почалася епоха озброєнь".

У грудні 1937 р. Італія вийшла з Ліги Націй, і при цьому Муссоліні заявив, що його країна ніколи туди не повернеться.

У вересні 1938 р. Муссоліні взяв активну участь в укладанні мюнхенських угод, подавши цим Гітлеру значну допомогу в розчленуванні Чехословаччини. Зі свого боку, Муссоліні у квітні 1939 р. поставив перед албанським королем Зогу ультиматум, після чого італійські війська окупували Албанію. 22 травня 1939 р. Італія та Німеччина підписали "Сталевий пакт", що зобов'язував обидві сторони в разі виникнення війни підтримувати одне одного "на суші, на морі та у повітрі". Таким чином, попередні угоди було перетворено на військовий союз, який сам Муссоліні назвав "знаряддям завоювання, а не оборони". Італійський фашизм своїми акціями на міжнародній арені активно наближав початок світової війни.

Лігу Націй — міжнародну організацію — було створено на Паризькій мирній конференції. Ідея організації Ліги Націй була висунута в роки Першої світової війни пацифістськими колами Швейцарії, Великої Британії, Голландії та США як засіб боротьби проти війни та воєнної небезпеки. Статут Ліги Націй, розроблений спеціальною комісією під головуванням президента США В. Вільсона, було схвалено пленарним засіданням Паризької мирної конференції в лютому 1919 р. і включено до складу Версальського та інших мирних договорів. Статут було підписано 44 державами. Реальне співвідношення сил в цій організації призвело до того, що панівне становище в ній зайняли Велика Британія і Франція. Тому США відмовилися ратифікувати Статут і не увійшли до Ліги Націй.

У преамбулі Статуту і низці його статей говорилося, що завданнями цієї міжнародної організації є боротьба за мир, співробітництво і безпека народів, однак Лізі Націй не судилося стати гарантом миру між народами.

Статут передбачав обмеження озброєнь (ст. 8), взаємну гарантію територіальної цілісності та незалежності членів Ліги (ст. 10), заходи по боротьбі з агресором (ст. 11), вирішення суперечностей між державами шляхом третейського розгляду (ст. 12-15). Одна з найважливіших статей (ст 16) передбачала застосування колективних заходів — економічних і політичних санкцій проти агресора. В реальній політичній обстановці керівники Ліги Націй протегували агресорам і порушникам міжнародного права, фактично підтримували гонку озброєнь та розв'язання Другої світової війни.

За час свого існування Ліга Націй не покарала жодного агресора, не подала допомоги жодній жертві агресії, не мала засобів впливу на розвиток міжнародних відносин і займала примиренську, а інколи безпринципну позицію щодо подій, які відбувалися. Фактично не Ліга Націй впливала на окремі держави, а навпаки, керівники розвинених країн ставили цю міжнародну організацію перед фактами, що вже відбулися.

Друга світова війна фактично звела нанівець роль Ліги Націй. Формальне рішення про її розпуск було прийнято у квітні 1946 р. Асамблеєю Ліги.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Зростання агресивності Японії, загарбання нею Північ-но-Східного Китаю	\|	Вторгнення Японії до Центрального Китаю

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.