Неокейнсіанські теорії економічного зростання

Тема 7. Неокейнсіанські теорії економічного зростання. Неокейнсіанство та посткейнсіанство

Неокейнсіанські теорії стали розвиватися, долаючи вузькі місця концепції Кейнса. Аналізуючи економіку капіталістичних країн у
30-ті pp., він неминуче мусив виходити з умов її глибокої стагнації. Відтак кейнсіанська теорія була статичною, бо брала економіку у рівновазі, а не в стані динаміки. Вона майже не розглядала довгострокових, перспективних тенденцій, оскільки була тільки спробою пояснити сучасний Кейнсу стан економіки, з'ясувати умови „повної зайнятості”.

У післявоєнні роки на перший план соціально-економічного розвитку західних країн виступають не проблеми „повної зайнятості”, а проблема економічного зростання.

Об'єктивною передумовою для появи такої проблеми стали процеси, що відбувалися в розвитку економіки в післявоєнний період. Розгортання НТР, нерівномірний розвиток капіталістичних країн, високі темпи економічного зростання в соціалістичних країнах поставили цю проблему на порядок денний. Найбільш непокоїли західних економістів високі темпи зростання економіки соціалістичних країн, що загострювали проблему „економічного змагання двох систем”. Не випадково американський економіст Є. Домар писав, що проблема темпів перетворюється на проблему самого існування капіталізму.

Саме за цих умов і з'являються теорії економічного зростання, автори яких роблять спроби створити теорію відтворення, придатну для різних кон'юнктурних умов, визначити загальні фактори економічного зростання.

Поява цих теорій була б неможливою без суттєвої зміни поглядів на роль держави в регулюванні відтворювальних процесів.

Теоретична модель зростання, що була побудована Кейнсом, передбачала можливість впливати на величину сукупного попиту, зайнятості та національного доходу регулюванням „незалежних змінних” — схильності до споживання, граничної ефективності капіталу та норми процента.

Ідеї Кейнса розвинули його послідовники — А. Хансен, Р. Харрод, Є. Домар та ін. Після Другої світової війни, намагаючись уникнути недоліків моделі Кейнса, неокейнсіанці опрацювали нові моделі (моделі Р. Харрода, Є. Домара).

Із концепції Кейнса безпосередньо випливало абстрактне рівняння, основною ланкою якого було врахування реалізації продукції. Воно передбачало рівновелике зростання виробництва й агрегатного попиту як умову динамічної рівноваги. Обов'язкова рівновага заощаджень та інвестицій й обов'язкове повернення отриманого доходу у процес виробництва призводили тільки до збереження незмінного стану. Призначення моделі Кейнса полягало в тім, щоб змусити економіку працювати на підставі взаємодії тільки існуючих величин, беручи до уваги лише наявні ресурси. Отже, йшлося більше про те, щоб дати хід тому, що суспільство вже мало. У період Кейнса на передньому плані була тенденція хронічного надлишку капіталу і зв'язана з нею тенденція хронічного масового безробіття. За цих умов Кейнс акцентував увагу на одному боці інвестиційного процесу — так званому „дохідному ефекті” (відкладаючи набік його „виробничий ефект”). Зміст „дохідного ефекту” інвестицій полягає у тому, що зростання інвестицій веде до підвищення доходів, яке збільшує споживацький попит, що, в свою чергу, стимулює збільшення виробництва.

Теоретики економічного зростання — неокейнсіанці — прагнуть динамізувати статичну модель Кейнса та обгрунтувати умови стійкої рівноваги з використанням не тільки „дохідного ефекту” Кейнса, а й „виробничого ефекту”, тобто повної зайнятості виробничих потужностей і робочої сили, а також виявити причини порушення такої рівноваги. Якщо Кейнс застосовував модель мультиплікатора для короткострокового періоду, то неокейнсіанці розширили часові межі дії мультиплікатора, використовуючи цю модель у динамічному аналізі. Важливим нововведенням неокейнсіанської теорії саме і є включення „виробничого ефекту” у модель зростання і врахування умов, необхідних для забезпечення безперервного зростання економіки (динамічної рівноваги).

Послідовник Кейнса – англійський економіст Рой Харрод – у спробі подолати кейнсіанську статичну модель розробив динамічний варіант теорії економічного зростання. „Динаміка”, за Харродом, передбачає стійкий темп зростання протягом тривалого часу на відміну від „статики”, що передбачає просте відтворення (або таке зростання чи скорочення виробництва, яке має епізодичний характер). Харрод виходить з того, що підставою економічного зростання є три фактори: робоча сила, випуск продукції або дохід на душу населення, розмір наявного капіталу. Для розробки своєї моделі він запровадив такий показник науково-технічного прогресу, як капіталомісткість, тобто відношення величини капіталу до обсягу випуску продукції.

У статті „Нарис теорії економічної динаміки” (1939), а потім у книжці „До динамічної економічної науки” (1948) Р. Харрод запропонував своє рівняння „гарантованого зростання”. Воно має відношення до однопродуктової замкненої економіки: одна середня величина граничної схильності до заощадження, одна середня величина граничної продуктивності капіталу (обидві величини є константами); заощадження та інвестиції є функціями тільки доходу; відсутня взаємозамінюваність факторів виробництва, не береться до уваги технічний прогрес і т. п.

Рівняння Р. Харрода, яке є найбільш поширеною неокейнсіансь-кою формулою економічного зростання, можна зобразити так:

Gn = S/Cr

де G_n — темп зростання валового національного продукту;

S — відношення чистих заощаджень до сукупного доходу, або норма нагромадження;

C_r — маржинальний коефіцієнт капіталомісткості, або відношення капіталу до випуску продукції.

Рівняння показує, що темп зростання є прямо пропорційним коефіцієнту заощаджень (інвестицій) та обернено пропорційним коефіцієнту капіталомісткості. З погляду тривалої перспективи коефіцієнт капіталомісткості у Харрода — величина постійна за незмінної норми процента внаслідок нейтральності технічного прогресу, тобто фіксується тільки технологічними умовами виробництва. Отже, темп зростання національного доходу, по суті, є функцією лише однієї змінної — величини норми нагромадження, або приросту капіталу.

Для забезпечення стійкості темпу зростання виробництва за повної зайнятості, за Харродом, частка доходу (G_nC_r, що інвестується, має дорівнювати частці (5), що заощаджується. У цьому Харрод близький до Кейнса. Проте якщо в Кейнса розмір інвестицій визначається граничною ефективністю капіталу (норма прибутку), то Харрод зв'язує ці зміни зі збільшенням населення, технічним прогресом та розміром капіталу.

Модель зростання Р. Харрода є найбільш раннім та найбільш наочним прикладом ідеї „нейтральності” технічного прогресу, яка бере початок із тези про стагнацію 30-х pp.

Багато хто із тогочасних західних економістів стверджував, що зростання значення капіталозберігаючих інновацій було одним із факторів, що зробили свій внесок у хронічну дефляцію економік розвинутих країн. Це був розрив з концепцією „ухилу” в бік автоматизації. У 40-х pp. емпірично виявлена довгострокова стабільність агрегованого показника капіталомісткості зробила економістів більш сприйнятливими до ідеї „нейтрального технічного прогресу”.

Р. Харрод розділив економіку на два сектори: сектор, що виробляє інвестиційні блага, та сектор споживацьких благ. Особливість двосекторних моделей полягає в тім, що загальна нейтральність технічного прогресу не передбачає нейтральності інновацій у кожному секторі. Технічний прогрес у цілому, показує Харрод, яким би не був його факторозберігаючий характер у секторі, що створює інвестиційні блага, є капіталозберігаючим, оскільки він зменшує витрати капіталу на реальні капіталовкладення у кожному секторі, навіть за постійної ставки процента. Дешевші машини, в свою чергу, стимулюють заміщення праці капіталом.

Аналогічно технічний прогрес у секторі споживацьких благ здешевлює працю, заохочуючи заміщення капіталу працею. Отже, загальна нейтральність, стверджує Р. Харрод, означає або технічний прогрес (без ухилу в той чи інший бік), що здійснюється однаковим темпом на всіх стадіях виробничого процесу; або ситуацію, в якій капіталозберігаючий технічний прогрес у секторі інвестиційних благ цілком компенсується працезбором і марним ухилом у секторі споживацьких благ, залишаючи середню капіталомісткість постійною за незмінної процентної ставки.

Р. Харрод відмовився від зауважень Хікса щодо факторних пропорцій та „миттєвості” інновацій, котрі повністю витісняють старі технології. Йому належить класифікація, спеціально призначена для постійного процесу технічних удосконалень: працезберігаючий технічний прогрес збільшує, а капіталозберігаючий, навпаки, зменшує показник капіталомісткості, тоді як нейтральний технічний прогрес залишає його незмінним за фіксованої процентної ставки.

Цей висновок Харрода врахував існуючі на той час побоювання, що весь технічний прогрес призводить до зменшення середньої капіталомісткості, оскільки перешкоджає зниженню граничного продукту праці в міру нагромадження капіталу в часі. Показник капіталомісткості виявляється показником темпу інноваційної діяльності; капіталоозброєність, що не зростає, передбачає компенсацію інноваціями зменшення прибутковості капіталу. Проте Харрод зазначав, що працезберігаючі інвестиції, скорочуючи розходження, здатні збільшити граничний продукт праці без збільшення середнього граничного продукту або зниження капіталомісткості. Отже, малоймовірно, щоб стійкий потік працезбору і марних інновацій спричинив до стійкого зниження показника капіталомісткості. Відтак тренд показника капіталомісткості можна використати для отримання загальних уявлень про характер технічного прогресу.

Американський економіст Є. Домар, як і Харрод, протиставляючи економічну динаміку статичним теоріям, передусім кейнсіанству, розглядає принцип акселерації як теоретичне положення, що найбільш яскраво відображує динамізм економіки. Домар вважає інвестиції основним фактором і рушійною силою економічного зростання у зв'язку з їх подвійним ефектом („дохідний” та „виробничий”). Інвестиції, на думку Домара, є необхідною умовою зростання, оскільки збільшення потужності виробничого апарату забезпечується інвестиціями — так званим виробничим ефектом. Але цього ще недостатньо, бо для перетворення можливості виробництва у дійсність необхідним є ефективний попит, який формується переважно тими самими інвестиціями з допомогою „дохідного ефекту”, причому тут інвестиції відіграють роль стимуляторів наступних інвестицій. Формула економічного зростання Домара відображує ті самі закономірності, що й рівняння Харрода, але в іншій математичній інтерпретації, приріст продукції дорівнює добуткові АБ, де А — схильність до заощадження, Б — продуктивність інвестицій. Чим вище значення А, тим більше має бути частка доходу, що інвестується, і більше наступне зростання доходу. Так само, чим більшим є значення Б, тим більше продукту може бути створено за даної суми капіталу і швидше зростатиме дохід. Якщо національний дохід, стверджує Домар, зростає за такого відносного щорічного темпу АБ, який дорівнює оптимальному, то надлишкового нагромадження капіталу не буде.

Рівняння Харрода та Домара дуже близькі, і тому здебільшого говорять про рівняння Харрода—Домара.

Дія принципу акселерації у моделях Домара та Харрода базується на тому, що зміни споживацького попиту зі зростаючою інтенсивністю передаються на різні ступені виробництва, до того ж між змінами масштабів споживацького попиту та змінами розмірів інвестицій існують прямі кількісні залежності: відносно незначні зміни споживацького попиту приводять до відносно значних змін масштабів інвестицій. Отже, початкове нарощування інвестицій через мультиплікатор індукує зростання доходів і валового споживацького попиту, який, у свою чергу, через акселератор індукує новий приріст інвестицій (похідні інвестиції) з новим ефектом мультиплікатора і т. п. Значення акселератора у цьому разі можна визначити як відношення абсолютної величини індукованих чистих інвестицій до змін споживацького попиту. Він дає можливість визначити, якою мірою динаміка виробництва інвестиційних засобів випереджає у часі (за даної техніки виробництва) темп виробництва предметів споживання.

Якщо кейнсіанська рівновага потребувала рівності між фактичними заощадженнями й бажаними інвестиціями, моделі економічного зростання потребують для забезпечення рівноваги певного зв'язку між основним капіталом і темпом зростання продукту. Провідна ідея цієї концепції полягає у визнанні того, що інвестиції є „творцями” виробничих потужностей. І саме вона стала головним нововведенням, яке повернуло кейнсіанську теорію до теорії зростання.

Моделі економічного зростання Харрода—Домара були однофа-кторними, тобто спрощеними. Вихідним їхнім положенням було те, що динамічна рівновага потребує певної відповідності виробництва та попиту.

Складнішими системами моделювання є багатофакторні моделі економічного зростання Е. Хансена, Д. Хікса, Д. Дьюзенберрі. Ці моделі є неокейнсіанськими, модифікованими за рахунок запровадження в базові (однофакторні) моделі механізму циклічних коливань, змін галузевої структури виробництва, впливу науково-технічного прогресу, аналізу та залучення конкретних економічних даних. Теорії економічного зростання, що виросли з кейнсіанської концепції, дали поштовх серйозним статистичним розробкам, більш глибокому вивченню економічної кон'юнктури для розширення використання математичних методів у економічних дослідженнях.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Соціальна філософія загальної теорії Дж. М. Кейнса	\|	Пропозиції економічного зростання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.