Генеза і соціальна сутність мистецтва.

Серед форм естетичної діяльності особливе місце займає мистецтво в усьому різновиді своїх форм, видів, типів тощо. Однак мистецтву притаманна специфіка не тільки у межах естетичної діяльності, воно в цілому являє собою унікальний суспільний феномен. «Мистецтво, — пише Ю.М. Лотман, — відтворює принципово новий рівень дійсності, який відрізняється від неї певним збільшенням свободи. Свобода привноситься в ті сфери, які в реальності її не мають. Безальтернативне стає альтернативним… Воно уможливлює не тільки заборонене, але і неможливе. Тому по відношенню до реальності мистецтво виступає як область свободи»¹.

Соціальна сутність мистецтва полягає у тому, що художній розвиток суспільства обумовлений природно-історичним процесом, тобто його розвиток виявляє характерні закономірності, що пов’язані з певними періодами становлення людської культури.

Перша з них визначається як закономірність виникнення мистецтва: воно з’явилося як результат естетичних потреб та естетичних здібностей, що розвинулися безпосередньо у межах практичної діяльності людини. Найдавніші пам’ятки, початок художньої діяльності дослідники відносять до епохи палеоліту (приблизно 40—50 тис. років до н. е.). Найбільш давні сліди цієї діяльності являють собою нанесені людською рукою «ознаки», очевидно, імітація «ран». Це перші спроби давньої людини, «позначка» її здатності цілеспрямовано впливати на світ у співвідношенні зі своїми потребами. Деякий магічний ритуал передував трудовому процесу, який у ті далекі часи був представлений в основному мисливством. Нанесене «поранення» не мало характеру символу, це була спроба попереджаючої дії, вона передувала нанесенню справжньої рани твариною. Віра в магічний зв’язок між зображенням і реальністю примушувала первісного «митця» справляти такий ритуал. Магічні реалії становлять не іншу дійсність, а її інобуття. Первісне переконання у тому, що певними діями, зображеннями, словесними формулами можна вплинути на стан реального фізичного об’єкта, зберігаються в існуючих і досі замовах, заклинаннях, виникнення яких поринає у глибоку давнину.

Через деякий час удосконалювалася схожість, «природність» ран, що були нанесені за допомогою знаряддя мисливства (спис, сокира): для цього уявлювану рану покривали вохрою яскраво-червоного кольору. Усі ці дії складали магічну операцію мисливства. Англійський культурознавець Хейзер справедливо відзначає, що, коли митець палеоліту малював на скелі, він зображав реальну тварину. Для нього світ фантазії та мистецтва ще не був самостійним, відокремленим від дійсності, яка сприймалася емпірично. Він ще ні протиставляв, ні розмежовував ці сфери, але бачив в одній пряме продовження іншої.

Стародавні люди полювали, вбивали та з’їдали тварин, сприймаючи людське тіло як продовження тіла тварини. Ця усвідомлена єдність спонукала до пошуків спільної мови між людиною та твариною: вироблявся ритуал перерядження та наслідування повадок, поведінки певної тварини, людина прагнула набрати її вигляду. Ототожнення себе з твариною з часом спричинило зародження тотемізму, в основі якого лежить уявлення пре тотем (тварину, що обожнюється) як родоначальника охоронця первісного колективу. У багатьох первісних культурах зберігся міф про походження племені від злягання жінки з цією твариною. Розповідь легенди супроводжувалась зазвичай священно-обрядовим танком, у якому роль тотема виконував чоловік цього племені.

Відтворення своєї історії, хоча б у такій фантастичній формі, стало поштовхом до появи міфів, які дослідники вважають історичним переходом від магічних реалій до мистецтва, оскільки вони сприяли формуванню у людини здібності до творчого уявлення, фантазії, що дало можливість первісній людині вирватися з ситуації «тут і зараз». На думку М.К. Мамардашвілі, «міфічні та релігійні фантазії народжувались не тому, що людина ніби намагалася «заговорити» стихійні та грізні сили природи, а через страх неосвіченості людини, котра не знала законів фізики. Навпаки, міф є організація такого світу, в якому, щоб не трапилось, якраз все зрозуміло і мало сенс…Тобто, міф є спосіб і конструювання людських сил чи самої людини, а не уявлення про світ — правильне чи неправильне… Міф не уявлення, а відновлення і створення людиною себе в бутті, в якому для неї немає природних підстав. І тому на місці відсутніх основ і з’являються визначені «машини» культури, які називаються міфом»¹.

Міфи дозволили зробити крок до осягнення світу, спробу його осмислення. Образи міфів здебільшого є фантасмагоричними, містять у собі взаємозв’язок, симбіоз людини і тварини (кентавр, мінотавр, сирени та інші образи, що прийшли до нас уже через розвинену античну міфологію). Але ще у межах міфів вироблялись основні образні та метафоричні засоби майбутнього мистецтва. Міфологія — специфічна для родового суспільства форма вираження ідеологічного синкретизму. Стародавні міфи містять у собі поєднані елементи мистецтва, релігії, донаукові уявлення про природу та суспільство.

Давня людина не знала загальнолюдського значення предметів, а тільки утилітарне. Лише з усвідомленням, наприклад, загальної значущості загостреного кінця списа або стріли з’являється потреба будь-яким чином, якоюсь ознакою для себе та для інших закріпити вдало знайдену форму. Так, з насічок, спочатку хаотичних, неупорядкованих, формується перший орнамент, а утилітарне відношення доповнюється естетичним змістом. У пізніших малюнках тварин уже з’являється зображення списа або стріли, поодиноке зображення малюнка тварини вміщується у конкретну життєву ситуацію (наприклад, тварина у загоні). Закінчується цей процес тим, що на малюнку з’являється й сам мисливець, який є складовою зображеного з життя епізоду. З появою дзеркального «двійника» завершується процес народження мистецтва. З утилітарно-практичного розвинулось духовно-практичне відношення до зображеного, тобто людина починає створювати не «подвійну» реальність, а «іншу» природу. Поступово це відношення розповсюджується й на «натуру» (першу природу), формуючи її естетичне сприйняття.

Друга закономірність у розвитку мистецтва пов’язана з поділом праці на розумову та фізичну. Поява вільного часу (дозвілля) створила умови для відмежування деякої групи людей, які здобули можливість спеціально вдосконалювати свої естетичні та художні потенції. У цьому сенсі йдеться про поділ мистецтва на народне (фольклор) та започаткування професійного. Останнє мало виняткове значення для розвитку системи мистецтва, його форм, видів тощо.

Поділ суспільства на класи, що зумовив відображення у мистецтві естетичних ідеалів, симпатій, переваг різних соціальних груп, становить третій важливий закономірний етап у розвитку мистецтва. Естетичні ідеї та потреби панівного класу стають пануючими естетичними ідеями, що не зменшує цінності різних шарів мистецтва, а, навпаки, сприяє розвитку його історичних форм.

Говорячи про четверту закономірність розвитку мистецтва, слід підкреслити його зв’язок з іншими формами духовного життя суспільства та соціально-економічними умовами. Цей зв’язок відчувається завжди, але не прямо, а опосередковано. Проте справедливим буде твердження про зворотну силу впливу мистецтва на право, політику, мораль тощо, а через них — на економіку. В історії мистецтва були періоди, коли воно вбирало в себе функції інших форм суспільної свідомості внаслідок будь-яких конкретно-історичних причин (наприклад, вітчизняне мистецтво XIX ст., яке замінило собою вільне право, політику, тому, власне, стало «підручником життя»).

Остання з закономірностей, що вирізняються, пов’язана з тим, що залежно від конкретно-історичних умов епохи актуалізується той чи інший бік впливу мистецтва на суспільство та людину. Наприклад, для французького мистецтва XVII ст. головним суспільним завданням було виховання людини — громадянина (класицизм), сторіччям пізніше мистецтво Франції було спрямоване на розкріпачення в людині емоційного почуттєвого (сентименталізм).

Соціальна сутність мистецтва виявляється в специфіці його мети та предмета. Метою мистецтва, усіх його видів, форм та жанрів є вдосконалення людини та суспільства, в якому ця людина живе. «…Мистецтво — є суспільна техніка почуття, знаряддя суспільства, за допомогою чого воно залучає в коло соціального життя саме інтимні і саме особисті сторони нашого створіння. Правильно було б сказати, що почуття не стає соціальним, а навпаки, воно стає особистим, коли кожен з нас переживає твір мистецтва, стає особистим, не перестаючи при цьому залишатися соціальним»¹. Тому предметом мистецтва стає реальна дійсність, за якої постає життя людини. Мистецтво є формою відображення суспільного буття, формою суспільної свідомості.

У мистецтві зберігається синкретизм, але вже в іншій формі. В будь-якому художньому творі життя втілюється цілісно, особистість виводиться цілісно, без поділу її на суб’єкт права, моралі, релігії тощо. Мистецтво є конденсація культури, воно намагається представити нам більш життєвих явищ, ніж їх було в прожитому нами житті. І це концентроване життя в мистецтві робить вплив не тільки на наші почуття, але й на нашу волю. Мистецтво з’єднує реально існуючі явища, випадки, характери, але не копіюючи їх, а пропускаючи крізь призму естетичних ідеалів. Мистецтво становить стрижень духовної культури, є колективною пам’яттю людства, яка здійснює зв’язок поколінь, різних народів, різних культур.

Одного разу народившись, мистецтво народжується «багаторазово» у процесі свого соціального функціонування при індивідуальному сприйнятті; у кожен новий період історії, корелюючи з актуальними для цього часу ідеями, інтересами, потребами; під час виникнення нових видів мистецтва, втілюючи загальнохудожні закономірності у нову виражальну форму; з кожним новим етапом удосконалення специфічної мови всередині виду мистецтва.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття технічної естетики. Дизайн як проектна культура.	\|	Мистецтво як складова духовного життя.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.