• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Суперечності акціонерних компаній.

Сутність і структура акцій та акціонерного капіталу

Акціонерна власність в економічній системі

Підприємства і принципи їх діяльності.

Сутність підприємств та їх види.

Підприємства та їх основні види

Тема: Підприємництво та акціонерна власність

Лекція № 8

Навчальна мета:Розкрити поняття та суть: підприємницької діяльності та її форми, підприємства – їх види і принципи діяльності.

Час:80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Навчальні питання:

1. 35 хв.

2. 40 хв.

3. Заключна частина – 5 хв.(підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення:першоджерела, таблиці, схеми, малюнки.

Джерела і література:

1. Башнянин Г.І., Шевчик Є.С. Політична економія: Навч. посіб. 3-те вид., перероб. і випр. – Львів: "Новий світ– 2000". – 2004. – 480с.

2. Гальчинський А.С. Палкін Ю.І. Основи економічних знань. Київ. "Вища

школа", 1999.

3. Економіка. Навчальний посібник / за ред. доц.. С.Д.Степаненка. – К.: КНЕУ, 2006. – 246с.

4. Крупка М.І, Островерх П.І., Реверчук С.К.. Основи економічної теорії: Підручник. – К.:Анка. – 2001. – 344с.

5. Кулішов В.В.. Основи економічної теорії: Підручник для студентів ВНЗ 3-те вид. випр. і доп.. – Львів: "Магнолія 2006" 2007. – 516с.

6. Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник. – Київ, "Видавництво центр", "Академія", 2003. – 656с.

7. Основи економічної теорії, (політичний аспект). Київ, "Вища школа", 1999.

План

1..Підприємства та їх основні види

1.1Сутність підприємств та їх види.

Внаслідок суспільно­го поділу праці народне господарство будь-якої країни поділяється на окремі сфери (наприклад, сфери матері­ального та нематеріального виробництва), галузі. Кіль­кість галузей залежить від глибини суспільного поділу праці. У колишньому СРСР налічувалося до 400 галузей народного господарства, у США — майже 700 лише у сфері промисловості.

Підприємство — основна ланка народного господарства, само­стійний суб'єкт, який забезпечує планомірне виробництво біль­шості товарів і послуг, здійснює науково-дослідницьку, комерційну діяльність з метою привласнення прибутку.

Для досягнення цієї мети підприємство може ставити перед собою конкретніші техніко-економічні цілі, зокре­ма досягнення вищих і стабільних темпів економічного зростання, збільшення обсягу продажу тощо.

Як у первинній ланці народного господарства, на підприємстві зосереджена сукупність продуктивних сил (засобів виробництва, працівників тощо) й відносин економічної власності. Останні функціонують з приводу привласнення наявних на підприємстві об'єктів власності та розподілу створеного працівниками необхідно-го та додаткового продукту. Суб'єктами відносин власності є саме підприємство як юридична особа, його працівники. Ознаки підприємства як юридичної особи — наявність у нього свого статуту, балансу доходів і витрат, рахунка в банку і права укладати договори з іншими юридичними особами. Водночас за наявності більшості з цих ознак, але існуванні підприємства за рахунок держави або го­ловної компанії тощо воно має лише оперативно-господарську, а не економічну самостійність. Таку самостій­ність воно набуває тоді, коли діє на принципах комерцій­ного розрахунку, ефективно господарює, привласнює до­ходи, в тому числі прибуток, і здійснює власні витрати. Як юридична особа, підприємство має свою назву, під якою виконує свої обов'язки, відчужує майно тощо. Кожне підприємство вступає у відносини з іншими під­приємствами (купуючи комплектуючі вироби, сировину, надаючи й отримуючи послуги), державою (сплачуючи податки до бюджету тощо), банками (отримуючи креди­ти та сплачуючи відсотки за ними).

Крім того, на підприємстві відбувається одиничний поділ праці. Залежно від технологічного процесу вироб­ництва, розміру підприємства на ньому функціону-ють основні, допоміжні цехи, дільниці, різні служби, відділи. Одиничний поділ праці між працівниками здійснюється за професіями, спеціальностями. Підприєм-ство вступає у відносини кооперації, спеціалізації, комбінування з іншими підприємствами, тобто є важливою ланкою техніко-економічних відносин.

Підприємства слід відрізняти від фірм, компаній. Фірма переважно складається з декількох підприємств (кожне з яких виготовляє один вид продукції виробниц­тва), тобто є багатопрофільною, вкладає інвестиції в різні галузі, більша за розмірами. Це забезпечує їй більшу стійкість в період несприятливої економічної кон'юнктури. Якщо фірма складається з одного підприємства, то ці поняття тотожні. У західній економічній літературі під­приємство називають фірмою. Причиною виникнення фірм американський економіст Р. Коуз називав необхід­ність зменшення трансакційних витрат, Ф. Найт (США) — результат мінімізації ризику та невизначеності. Проте ці причини є похідними щодо зумовленості появи фірм роз­витком продуктивних сил, поглиблення суспільного поді­лу праці, передусім в одиничній формі (спеціалізації, кооперації).

На підприємствах відбувається поєднання працівників із засобами виробництва, причому від характеру та­кого поєднання значною мірою залежить тип підприємст­ва. Якщо, наприклад, засоби виробництва належать окремому власникові або групі власників і працівників наймають на умовах продажу робочої сили за певну заро­бітну плату, такі підприємства є капіталістичними. Якщо засоби виробництва викупили працівники, як це має місце на 11 тис. фірм США, то воно стає колектив­ним трудовим підприємством. Отже, основний критерій розмежування підприємств — тип власності.

Відповідно до цього критерію в Україні та багатьох інших країнах функціонують такі основні види підпри­ємств:

Державні — засновані на державній формі власності. Оскільки вона поділяється на загальнодержавну та кому­нальну, відповідно розрізняють загальнодержавні та ко­мунальні підприємства.

Колективи трудові — засновані на власності трудо­вого колективу. Їх поділяють на колективні трудові під­приємства (народні підприємства), кооперативні, підпри­ємства громадських організацій тощо.

Приватнокапіталістичні — засновані на власності окремої особи (капіталіста), яка наймає робочу силу.

Колективні (або акціонерні) капіталістичні — зас­новані на власності декількох власників капіталу, які наймають робочу силу.

Індивідуальні — засновані на приватній власності фі­зичної особи та її особистій праці.

Сімейні — засновані на праці членів однієї сім'ї.

Спільні {або змішані) — засновані на поєднанні різ­них форм власності, в тому числі із залученням іноземного капіталу. Майже 90% таких підприємств у розвину­тих країнах світу — підприємства з обмеженою відпові­дальністю.

Співвідношення між основними видами підприємств, насамперед між державними і недержавними, змінюють­ся в процесі еволюції економічної системи, конкретної соціально-економічної ситуації в суспільстві.

Особливою формою підприємства є кооперативи, які в більшості країн створюються не для отримання прибут­ків, а для надання допомоги членам кооперативу.

Найефективніший вид підприємств у розвинутих кра­їнах світу — народні підприємства, в яких усувається антагонізм між працею і власністю, працею і економіч­ною владою, працею та управлінням власністю; на них відкриваються найбільші можливості для розвитку твор­чих, організаторських, інтелектуальних і фізичних сил людини. Такі підприємства є основною ланкою народної економіки, про що йшлося вище.

З правового погляду виділяють договірні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, відкриті й закриті акціонерні компанії тощо. В юридичній практи­ці в країнах Заходу поняття «підприємство» не існує.

Договірне (повне або змішане) товариство заснову­ють юридичні та фізичні особи, які не об'єднують свої капітали і не створюють нової юридичної особи, зберіга­ють господарську та юридичну самостійність, мають са­мостійні баланси тощо. Учасники договірного товариства на підставі договору про спільну діяльність передають спільне майно в управління одного з них. Учасники та­кого товариства поділяються на дійсних членів (які є рів­ноправними) і членів-вкладників (які мають лише дорад­чий голос). Крім того, у повному товаристві повну відпо­відальність за зобов'язаннями несуть усім майном всі учасники, а у змішаному — один або кілька дійсних чле­нів. Вкладники таку відповідальність несуть лише у ме­жах своїх вкладів. Прибуток розподіляється згідно з до­мовленістю, зафіксованою в договорі. Договірне товарис­тво не має права випускати цінні папери.

Товариства з обмеженою відповідальністю (акціонер­ні товариства закритого типу) створюються внаслідок об'єднання пайових внесків; відповідно до їх величини розподіляється прибуток. Члени цього товариства відпо­відають за зобов'язаннями підприємства лише розміром вкладеного у пай капіталу і не мають права продавати свої паї на відкритому ринку. Такі товариства можуть створювати підприємства, організації, громадяни та інші суб'єкти. Установчі документи цих товариств — статут і установчий договір. Для створення товариства з обмеже­ною відповідальністю в різних країнах встановлюється неоднакова мінімальна сума статутного капіталу. Так, у ФРН він сягає 50 тис. марок, в Австрії — 500 тис. ши­лінгів. Товариства з обмеженою відповідальністю позна­чають літерами Ltd, або повною назвою limited.

У західній економічній літературі за критерієм влас­ності розрізняють лише приватні та державні (або пуб­лічні) підприємства. Такий підхід, по-перше, означає ігнорування проміжних форм, ланок між цими типами власності, заперечення реального плюралізму форм влас­ності. По-друге, — позаісторичний підхід до проблеми, сповідування одного з економічних стереотипів минуло­го, оскільки називаються лише типи власності, що існу­вали до кінця XIX ст., до масового виникнення акціонер­них компаній, а в наступний період — й інших колектив­них форм власності. По-третє, — ігнорування окремого, відносно самостійного типу економічних інтересів у су­часному суспільстві, до того ж домінуючого (якщо ігно­рується колективна власність, то ігноруються й колек­тивні інтереси).

Найпоширенішими у розвинутих країнах світу є при­ватні підприємства. Так, у США в 1996 р. із загальної кількості 23,2 млн підприємств з обсягом продажу нижче 50 тис. дол. (переважно найдрібніші приватні підприєм­ства) було майже 22 млн, проте вони привласнили менше 2% сукупних доходів.

Приватне підприємство — вид підприємства, в якому суб'єктом є одна фізична особа, що несе повну відповідальність перед кредиторами і само-стійно управляє всіма стадіями виробничої та комерційної діяльності.

Назва приватного підприємства повинна містити пріз­вище та ім'я засновника. Якщо власних засобів для ве­дення справ недостатньо, власник може скористатися кредитом, за який сплачуватиме відсотки. Розширюючи підприємство, власник може частину функцій управлін­ня передати іншій особі, скажімо, з числа найманих пра­цівників. Переваги приватних підприємств полягають у тому, що рішення приймаються особисто і невідкладно, не потрібно узгоджувати свої дії з іншими особами, весь прибуток (крім сплати частини доходів до бюджету) привласнює одна фізична особа. Недоліки приватних під­приємств: ризик діяльності лягає на самого власника, відповідальність перед кредиторами він несе всім своїм майном, розміри підприємства невеликі, величина привласнюваного прибутку незначна. Найдоцільніше створю­вати приватні підприємства для виробництва невеликих партій виробів, надання індивідуальних послуг, інтелек­туальної діяльності щодо винаходів, окремих товарів, інших робіт, де найефективніша індивідуальна праця.

Існують також інші критерії класифікації підпри­ємств. Так, за наявністю влади на ринку їх поділяють на конкурентні, олігопольні та монопольні. За характером економічної діяльності — на виробничі, торговельні, фі­нансово-кредитні, посередницькі, науково-виробничі об'єднання тощо. Така класифікація водночас значною мірою збігається з їх галузевою належністю. За сферою діяльності — місцеві, регіональні, національні, міжнарод­ні підприємства. За кількісними показниками — малі, се­редні й великі. За критерієм домінуючого фактора вироб­ництва — наукомісткі, фондомісткі, трудомісткі тощо.

В усіх розвинутих країнах світу кількісно переважа­ють малі підприємства, причому до них відносять різні за величиною підприємства: у США, наприклад, це підпри­ємства, на яких зайнято до 500 працівників, в Україні у промисловості й будівництві — до 200, а в інших галузях сфери матеріального виробництва — до 50 працівників. Із приблизно 23,2 млн підприємств США в 1996 р. до малих належало понад 22 млн, але їхня частка в доходах набли­жалася до 10%. В Україні наприкінці 2000 р. кількість малих підприємств, на який працювало до 1,7 млн осіб, становила приблизно 197 тис. (діючих), але вони виробля­ли менше 10% валової продукції. В Польщі майже 2 млн таких підприємств.

Своєрідний ренесанс малого бізнесу почався з розгортанням НТР, яка посилює процес спеціалізації, кооперування виробництва, формує великий попит на вузькоспеціалізовану продукцію. Малі підприємства мобільніші в управлінні, в переорієнтації на випуск нових товарів і послуг, у створенні нових зразків продукції, в експери­ментаторстві, у зниженні деяких витрат виробництва (через відсутність або низькі витрати на управління, рекла­му тощо), у повнішому використанні особистісних і речо­вих факторів виробництва, у необхідності значно менших сум капіталу для їх заснування тощо. Тому крупні ком­панії часто використовують їх як випробовувачів нової техніки, перекладають на них ті види діяльності, які їм невигідні (де не потрібне масове виробництво тощо), а отже, їх існування певною мірою вигідне для крупного бізнесу, дає змогу привласнювати частину прибутку ма­лих підприємств тощо. Крім того, ці підприємства забез­печували більшість робочих місць, а великі скоротили їх.

Водночас на переважній більшості малих підприємств нижча продуктивність праці, вони неспроможні впровад­жувати новітні досягнення науки і техніки, підвищують інтенсивність праці за рахунок використання сімейної праці, подовження робочого дня. Ці підприємства також економлять на техніці безпеки, поліпшенні умов праці, мають менші можливості для підвищення кваліфікацій­ного рівня працівників тощо.

Головними причинами їх високої «смертності» (у США, наприклад, у 1998 р. збанкрутувало 1,4 млн підприємств) є такі суб'єктивні фактори: по-перше, нама­гання значної кількості людей, які не мають підприєм­ницького хисту, створювати нові підприємства (світовий досвід свідчить, що лише приблизно 5% населення краї­ни має такий хист). По-друге, навіть особам з підприєм­ницьким хистом бракує належного досвіду управління малими підприємствами. По-третє, труднощі в отриман­ні кредитів, методи недосконалої конкуренції з боку мо­нополій тощо.

Значного розвитку в останні два десятиріччя у пере­дових країнах світу набув венчурний (ризиковий) капітал — якісно новий засіб фінансування ризикового під­приємства, яке працює над втіленням у виробництво пев­ної ідеї або проекту. Ризикові підприємства не повертають вкладені у них кошти і не виплачують відсотки на них. Зате інвестор отримує права на всі запатентовані й незапа­тентовані «ноу-хау», інновації й засновницький прибуток від діяльності такого підприємства в разі успіху.

Венчурні підприємства створюють безпосередньо підприємці, менеджери, бізнесмени. Це можуть бути окремі відділення (філії) крупних компаній і фінанси-вих груп. Венчурне фінансування стимулює розвиток науково-технічного прогре-су, сприяє прискоренню впровадження но­вітніх досягнень науки у виробництво.

Створення венчурних підприємств вигідне крупним компаніям, оскільки таким чином вони використовують підприємницький талант дрібних бізнесменів, їхню енер­гію і творчу ініціативу, частково перекладають на них ризик нововведень. Тому кожна п'ята новинка науки і техніки, успішно впроваджена крупними компаніями розвинутих країн світу, запозичена у невеликих фірм і дає позитивний комерційний результат.

У США в середині 90-х років майже 20 тис. невели­ких фірм проводили інтенсивні наукові розробки, а обсяг венчурного капіталу становив до 40 млрд дол. Середній прибуток на цей капітал приблизно вдвічі перевищував величину середнього прибутку промислових компаній країни.

Щоб якнайповніше використати позитивні аспекти малих підприємств і послабити негативні наслідки їх ді­яльності, держава повинна надавати їм всебічну підтрим­ку. Для цього у багатьох розвинутих країнах світу вона допомагає малим компаніям у підготовці кадрів, розповсюджує науково-технічну інформацію, надає податкові пільги для створення нових підприємств, для їх кооперації із середніми та крупними фірмами, стимулює впровадження нових технологій, субсидіює науково-дослідні роботи, укладає з ними контракти, звільняє від податків у разі впровадження ними передових досягнень науки і техніки тощо. Важливого значення набуває створення таких підприємств в економічно відсталих регіонах країни.

В Україні понад 40% малих підприємств не прово­дять виробничу діяльність, більшість займається торго­вельною, посередницькою діяльністю. Головні причини цього — недосконалість існуючого законодавства (насам­перед податкового), велика ціна кредитів, чиновницьке свавілля, практика створення малих підприємств на базі державних тощо.

В економічній науці та практиці колишнього СРСР панувала думка про абсолютні переваги крупних підпри­ємств. Це було зумовлено політикою держави на штучне збільшення (внаслідок об'єднання) кількості великих підприємств і зменшення — малих. Політика гігантома­нії проявлялася і в економічно необґрунтованому укруп­ненні колгоспів і радгоспів, що призвело до появи непер­спективних, «вимираючих» сіл.

Потрібна науково виважена політика, спрямована на створення підприємств оптимальних розмірів, тобто та­ких, які забезпечують найсприятливіші умови для вико­ристання науки і техніки за мінімальних витрат і вироб­ляють високоякісну продукцію. При перевищенні цього критерію спостерігається зниження прибутків, що зумов­лено зростанням транспортних, управлінських витрат (внаслідок посилення бюрократизації прийняття управ­лінських рішень тощо). Щоб знайти критерій оптималь-ності, попередньо здійснюють ретельне техніко-економіч­не обґрунтування підприємств.

Критерій оптимальності неоднаковий для різних галу­зей промисловості. Так, в автомобільній промисловості оптимальними є підприємства, які щорічно випускають не менше 500 тис. легкових і 130—150 тис. вантажних авто­мобілів, а для їх створення потрібно не менше 1 млрд дол. У взуттєвій промисловості — ті, що випускають 4—5 млн пар взуття на рік. На підприємствах, орієнтованих на роз­робку нової продукції (на Заході їх називають венчурни­ми), оптимальна кількість працівників — до 15 осіб.

Крім того, при створенні нових підприємств слід до­тримуватися критеріїв екологізації (тобто враховувати вплив цих підприємств на довкілля — ліси, ґрунтові та наземні води, врожайність полів, повітря, можливу змі­ну радіаційного фону тощо) та гуманізації (впливу під­приємств на розвиток фізичних, розумових, організатор­ських та інших здібностей людини).

Читайте також:

1. Види акціонерних товариств
2. Види акціонерних товариств.
3. Генезис форм господарювання. Натуральне виробництво: сутність і риси. Товарне виробництво: сутність, умови виникнення, розвиток та форми. Суперечності товарного виробництва.
4. Гуманістичні тенденції науково-технічного прогресу, проблеми та суперечності їх розвитку на сучасному етапі
5. Закон суперечності
6. Закон суперечності
7. Кількість акціонерних товариств в Україні з дер­жавною часткою
8. Особливості акцій українських акціонерних товариств
9. Особливості фінансової діяльності акціонерних товариств
10. Права акціонерів. Чинне законодавство та статути акціонерних товариств про права акціонерів.
11. Правовий статус акціонерного товариства. Типи акціонерних товариств
12. Принцип суперечності

Переглядів: 854