• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Незалежність у формуванні технологічного способу виробництва.

Зміст категорії «економічний суверенітет».

В економічній літературі найважливішою ознакою цієї категорії називали самостійне управління економікою. Однак ця ознака є другорядною або похідною від наявності в руках суверенної держави, нації або народу (залежно від існування відповідних форм суверенітету) власності на все національне багатство, в тому числі природні ресурси, землю тощо. При цьому економічний суверенітет орга­нічно пов'язується з такою рисою державного сувереніте­ту, як верховенство держави на своїй території.

Економічний суверенітет України — власність українського народу на своє національне багатство, на основі якої уповноважені ним органи влади самостійно здійснюють регулювання економіки та зовнішньоекономічної діяльності.

Національне багатство — це сукупність створених і нагромаджених у дер-жаві працею всього суспільства матеріальних і духовних благ, рівень освіти, ви-робничий досвід людей, майстерність й обдарування населення, інтелект нації, а також природні ресурси. Тільки матеріальні форми національного багатства Ук-раїни оцінюються в 14 трлн дол. Тому при встановленні власності українського народу на національне багатство уповноважені ним органи влади повинні регу-лювати розвиток усієї системи продуктивних сил: засобів і предметів праці, робочої сили, науки, форм і методів організації виробництва, використовуваних людьми сил природи, а також інформації. Крім того, виходячи зі змісту категорії «власність», зокрема враховуючи економічний аспект цієї категорії, вони повинні регулювати й відносини власності між людьми з приводу привласнення названих елементів системи продуктивних сил в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні).

Наведене визначення найглибиннішої сутності економічного суверенітету України може бути конкретизоване при з'ясуванні основних його (суверенітету) цілей, структури та значення для майбутньої долі українського народу. Вирішальну роль у такій конкретизації відіграє аналіз структури економічного суверенітету, яка залежить від Незалежності у формуванні технологічного способу виробництва та Ролі відносин власності та господарського механізму у формуванні економічного суверенітету.

З'ясування структури економічного сувере­нітету необхідно органічно пов'язувати зі структурою еко­номічної системи всього суспільного способу виробництва. Економічна система, як уже зазначалося, складається з:

1) системи продуктивних сил;

2) системи техніко-економічних відносин;

3) системи організаційно-економічних відносин;

4) системи виробничих відносин, або економіч­них відносин власності;

5) господарського механізму.

Перші два елементи в їх діалектичній єдності та взаємодії формують технологіч-ний спосіб виробництва. Він разом з виробничими відносинами, або реальними (тобто економічними) відносинами власності та організаційно-економічними відносинами утворює суспільний спосіб виробництва. До складу господарського механізму входять нe лише базисні сторони суспільно-економічної формації, ай окремі сторони надбудовних відносин, зокрема юридичних, політичних.

Коли йдеться про суверенітет України загалом, а адже й про економічну безпеку, то його структура зале­жить від структури суспільно-економічної формації. Оскільки до останньої належать як названі складові час­тини базисних відносин, так і найважливіші частини надбудовних відносин (зокрема соціальні, правові, полі­тичні, національні, культурні, ідеологічні), то перед Україною стоїть завдання домогтися суверенітету в кож­ній з підсистем у надбудовних відносинах. Відсутність хоча б однієї складової частини суверенітету в усій суспільно-економічній формації робить Україну частково за­лежною від трансформованих структур командно-адмі­ністративної системи колишнього Радянського Союзу, міжнародних фінансово-кредитних організацій, що нега­тивно позначається на формуванні суверенітету загалом.

Тому найважливішими складовими економічного су­веренітету України є її незалежність у формуванні та розвитку технологічного способу виробництва, організа­ційно-економічних відносин, відносин власності (в економічному аспекті цієї категорії), або виробничих відносин, та адекватного їм господарського механізму. Матеріаль­но-речова основа економічного суверенітету — незалеж­ність країни у створенні свого технологічного способу ви­робництва.

Незалежність у формуванні та розвитку технологічно­го способу виробництва передбачає суверенітет України у створенні сучасного рівня розвитку системи продуктив­них сил і техніко-економічних відносин (тобто відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації та ін.). Оскільки головними складови­ми системи продуктивних сил є працівники, засоби пра­ці, предмети праці, наука, інформація, використовувані людьми сили природи (найважливіше значення у наш час мають ядерна та термоядерна енергія), форми й мето­ди організації виробництва, то економічний суверенітет України у цій сфері передбачає можливість самостійного формування та розвитку кожного з цих елементів.

У колишньому СРСР з властивою йому командно-адміністративною систе-мою, всебічною залежністю від диктату центру Україна не мала змоги проводити власну політику регулювання (а водночас і управління) розвитку жодного елемен-та системи продуктивних сил. За таких умов вона навіть відставала у цій сфері від загальносоюзних показників. Так, якщо зіставити інтелектуальний потенціал за показником підготовки докторів і кандидатів наук на 10 тис. населення, то напри-кінці 80-х років в Україні він становив відповідно 1,3 і 14, а в СРСР — 1,8 і 18, у Російській Федерації — 2,3 і 21. Крім того, з Укра­їни до центру забирали чимало видатних науковців, розподілялися підготовлені кадри по інших республіках ко­лишнього Радянського Союзу. Відставання у цій сфері, у підготовці працівників сучасного типу є однією з основ­них причин відставання у розвитку економіки України від передових країн Заходу, однією з перешкод для утвердження економічного суверенітету. Після проголошення державного суверенітету України серйозною загрозою у цій сфері є відплив талановитих учених за кордон, перехід у комерційні структури, поглиблення кризи у сфері науки й освіти та ін.

За умов, що склалися, та при порушених господарсь­ких зв'язках у країнах колишнього СРСР на передній план виходить така сторона економічного суверенітету, що формується у межах технологічного способу виробництва, як незалежність у створенні сучасних предметів праці, або, іншими словами, розв'язання сировинної проблеми.

Суверенітет України у формуванні техніко-економічних відносин перед-бачає незалежність при встановленні раціональної структури господарських зв'язків між підп­риємствами (об'єднаннями) різних країн (поставок за кооперацією та ін.), міжгалузевої структури тощо. Такі зв'язки диктувалися центром в адміністративному порядку, нерідко ігнорувалися при цьому критерії раціо­нальності та рентабельності, щоб штучно прив'язати еко­номіку України до господарств інших республік. Це, зок­рема, засвідчує той факт, що майже 80% усього вироб­ництва в Україні не мало завершеного технологічного циклу, залежало від поставок комплектуючих виробів, сировини тощо. Водночас значна кількість виробничих зв'язків між країнами колишнього СРСР була економіч­но доцільною, їх розрив заподіяв збитки цим країнам. Тому такі зв'язки потрібно відновлювати або налагоджувати на принципово новій основі.

Для обґрунтованої оцінки перелічених чинників слід враховувати дію двох суперечливих тенденцій (до утво­рення моноетнічних та поліетнічних держав, з одного бо­ку, і переростання світовими інтеграційними процесами меж державних суверенітетів - з іншого) та адекватних їм економічних процесів, що зумовлюють кожну з них. Крім того, необхідно спиратися на досвід більшості країн Заходу. З економічного боку перша тенденція супро­воджується формуванням здебільшого закритих націо­нальних держав, а друга — зростаючою їх відкритістю, все більшим залученням до міжнародного поділу праці, у світову економіку.

Найважливішим кількісним показником замкненості чи відкритості національної економіки є передусім част­ка країни у світовому виробництві, з одного боку, і світо­вому товарному експорті — з іншого.

Відкрита економіка — економіка країни, яка, виходячи з націо­нальних інтересів, відкриває свої кордони для ввезення капіталу, імпорту товарів і послуг з інших країн, а з посиленням конкуренто­здатності власної продукції вільно експортує свої товари і послуги, здійснює вивезення капіталу й міграцію робочої сили.

За цим критерієм колишній СРСР, а отже й Україна, були досить замкнутою економічною системою. Так, нап­рикінці 80-х років на СРСР припадало до 14% чистого світового матеріального продукту (або національного доходу без сфери послуг), але лише 4% світового експорту. Для порівняння зазначимо, що частка слаборозвинутих країн у виробництві чистого матеріального продукту в той час становила 14,3%, проте їхня частка у світовій торгівлі перевищувала 20%. Наведені дані свідчать про значно більшу відкритість економік країн «третього сві­ту» порівняно з економікою країн колишнього Радян­ського Союзу.

Оскільки державний, народний та національний суве­ренітети належать до сфери надбудовних відносин, які розвиваються за власними внутрішніми законами і зале­жать від базисних відносин лише в кінцевому підсумку, то було б помилкою ставити у пряму однолінійну залеж­ність тенденцію до утворення моноетнічних та поліетнічних держав і формування замкнених національних еко­номік, з одного боку, й переростання світовими інтегра­ційними процесами меж державних суверенітетів і зрос­тання відкритості економіки — з іншого. Такий зв'язок має опосередкований характер і визначається історични­ми умовами розвитку національної економіки, рівнем розвитку продуктивних сил, обсягом внутрішнього рин­ку, ступенем забезпеченості країни природними ресурса­ми, розвитком сфери послуг та іншими факторами. Але заперечення існування цього взаємозв'язку означало б ствердження цілковитої ізоляції базису від надбудови у межах суспільно-економічної формації, що суперечить практиці розвитку світової цивілізації.

У межах такої взаємозалежності (між переростанням світовими інтеграцій-ними процесами меж державних суверенітетів і зростанням відкритості націона-льних економік) діє суто економічна закономірність. Вона полягає в тому, що ступінь відкритості економіки перебуває у пря­мо пропорційній залежності від рівня розвитку продук­тивних сил і економічного потенціалу країни. Так, част­ка експорту у ВВП в Японії та США в середині 90-х років становила менше 11%, в Італії — майже 20, в Данії — 36, в Голландії — 57, в Люксембурзі та Бельгії — понад 50%.

При обчисленні ступеня відкритості економіки слід враховувати не лише експортну квоту матеріального про­дукту або ВНП тощо, а й структуру самого експорту, зок­рема співвідношення частки сировини та машин і устат­кування. У країнах колишнього СРСР цей показник був таким, як у слаборозвинутих країнах, оскільки майже 60% експорту становили товари сировинно-енергетичної групи, а, скажімо, в експорті Японії до 80% на машини й устаткування. В Україні в 1989 р. у структурі експорт­них поставок машини й устаткування становили 22%, сировина, матеріали й товари народного споживання — 72%. Із загальної суми вивезення продукції за кордон до 47 млрд крб. (у поточних цінах) в 1988 р. понад 40 млрд припадало на міжреспубліканський обмін. При цьому з колишніми рес-публіками Україна мала активне торгове сальдо в сумі 3,6 млрд крб., а її зовніш-ньоекономічна діяльність характеризувалася пасивним сальдо в сумі 6,5 млрд крб. Це свідчить насамперед про надзвичайно низьку конкурентоспроможність промисловості України, високу замкненість її економіки щодо економік країн, які не входять до складу СНД, низький рівень розвитку продуктивних сил, міжнародного поділу праці тощо.

На сучасному етапі домінуючою тенденцією у світово­му господарстві є процес переростання продуктивними силами меж національних держав. Отже, один із важли­вих факторів досягнення економічного суверенітету України — подолання зазначених вище негативних сто­рін (низька конкурентоспроможність промисловості та сільського господарства України тощо), зростання ступе­ня відкритості економіки.

Для цього необхідно здійснити комплекс тактичних і стратегічних заходів. Щодо стратегічних цілей, то, зок­рема, слід домагатися поступової переорієнтації економі­ки України на ринки країн далекого зарубіжжя. Цього можна буде досягти щонайменше через півтора десятка років. Це, у свою чергу, передбачає інтенсивну структур­ну перебудову економіки, активне стимулювання зовніш­ньоекономічної діяльності підприємств, створення спільних підприємств тощо. Тому Україні до-цільно розвивати раціональні економічні зв'язки з країнами колишнього СРСР, що сприятиме подоланню кризових явищ в еконо­міці, а також прискоренню розвитку продуктивних сил і створенню матеріальних передумов для входження в ЄС.

Для досягнення тактичних цілей слід розробити захо­ди щодо сприяння експорту, створення сприятливих фі­нансових умов для українських експортерів через скасу­вання податків на експорт, запровадження ефективного митного контролю, формування ефективної банківської системи тощо. Відсутність належного митного контролю та раціонального валютного регулювання заподіює еконо­міці України значних збитків.

З огляду на світові інтеграційні процеси майбутнє України не в обстоюванні абсолютного державного суве­ренітету (який не передбачає передання міжнародним організаціям, наднаціональним органам певних повнова­жень, прав, які формують суверенітет України), а в деле­гуванні частини таких прав цим органам, які проводити­муть політику узгодження інтересів України (насамперед економічних) з інтересами інших країн.

Читайте також:

1. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
2. Адаптації до паразитичного способу життя
3. Алгоритм розрахунку та підбору технологічного обладнання
4. Аналіз результатів національного виробництва.
5. Безвідходні й маловідходні виробництва.
6. Безпечність технологічного обладнання
7. БЕЗПЕЧНІСТЬ ТЕХНОЛОГІЧНОГО ПРОЦЕСУ
8. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60- 80-х роках XVII ст.
9. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60-80-х роках XVII ст.
10. Варіантне проектування будівельного виробництва.
11. Вартісні показники обсягу виробництва.
12. Вибір будівельних машин, механізмів і технологічного транспорту для комплексної механізації монтажних робіт

Переглядів: 786