Незалежність у формуванні технологічного способу виробництва.

Зміст категорії «економічний суверенітет».

В економічній літературі найважливішою ознакою цієї категорії називали самостійне управління економікою. Однак ця ознака є другорядною або похідною від наявності в руках суверенної держави, нації або народу (залежно від існування відповідних форм суверенітету) власності на все національне багатство, в тому числі природні ресурси, землю тощо. При цьому економічний суверенітет органічно пов'язується з такою рисою державного суверенітету, як верховенство держави на своїй території.

Економічний суверенітет України — власність українського народу на своє національне багатство, на основі якої уповноважені ним органи влади самостійно здійснюють регулювання економіки та зовнішньоекономічної діяльності.

Національне багатство — це сукупність створених і нагромаджених у дер-жаві працею всього суспільства матеріальних і духовних благ, рівень освіти, ви-робничий досвід людей, майстерність й обдарування населення, інтелект нації, а також природні ресурси. Тільки матеріальні форми національного багатства Ук-раїни оцінюються в 14 трлн дол. Тому при встановленні власності українського народу на національне багатство уповноважені ним органи влади повинні регу-лювати розвиток усієї системи продуктивних сил: засобів і предметів праці, робочої сили, науки, форм і методів організації виробництва, використовуваних людьми сил природи, а також інформації. Крім того, виходячи зі змісту категорії «власність», зокрема враховуючи економічний аспект цієї категорії, вони повинні регулювати й відносини власності між людьми з приводу привласнення названих елементів системи продуктивних сил в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні).

Наведене визначення найглибиннішої сутності економічного суверенітету України може бути конкретизоване при з'ясуванні основних його (суверенітету) цілей, структури та значення для майбутньої долі українського народу. Вирішальну роль у такій конкретизації відіграє аналіз структури економічного суверенітету, яка залежить від Незалежності у формуванні технологічного способу виробництва та Ролі відносин власності та господарського механізму у формуванні економічного суверенітету.

З'ясування структури економічного суверенітету необхідно органічно пов'язувати зі структурою економічної системи всього суспільного способу виробництва. Економічна система, як уже зазначалося, складається з:

1) системи продуктивних сил;

2) системи техніко-економічних відносин;

3) системи організаційно-економічних відносин;

4) системи виробничих відносин, або економічних відносин власності;

5) господарського механізму.

Перші два елементи в їх діалектичній єдності та взаємодії формують технологіч-ний спосіб виробництва. Він разом з виробничими відносинами, або реальними (тобто економічними) відносинами власності та організаційно-економічними відносинами утворює суспільний спосіб виробництва. До складу господарського механізму входять нe лише базисні сторони суспільно-економічної формації, ай окремі сторони надбудовних відносин, зокрема юридичних, політичних.

Коли йдеться про суверенітет України загалом, а адже й про економічну безпеку, то його структура залежить від структури суспільно-економічної формації. Оскільки до останньої належать як названі складові частини базисних відносин, так і найважливіші частини надбудовних відносин (зокрема соціальні, правові, політичні, національні, культурні, ідеологічні), то перед Україною стоїть завдання домогтися суверенітету в кожній з підсистем у надбудовних відносинах. Відсутність хоча б однієї складової частини суверенітету в усій суспільно-економічній формації робить Україну частково залежною від трансформованих структур командно-адміністративної системи колишнього Радянського Союзу, міжнародних фінансово-кредитних організацій, що негативно позначається на формуванні суверенітету загалом.

Тому найважливішими складовими економічного суверенітету України є її незалежність у формуванні та розвитку технологічного способу виробництва, організаційно-економічних відносин, відносин власності (в економічному аспекті цієї категорії), або виробничих відносин, та адекватного їм господарського механізму. Матеріально-речова основа економічного суверенітету — незалежність країни у створенні свого технологічного способу виробництва.

Незалежність у формуванні та розвитку технологічного способу виробництва передбачає суверенітет України у створенні сучасного рівня розвитку системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин (тобто відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації та ін.). Оскільки головними складовими системи продуктивних сил є працівники, засоби праці, предмети праці, наука, інформація, використовувані людьми сили природи (найважливіше значення у наш час мають ядерна та термоядерна енергія), форми й методи організації виробництва, то економічний суверенітет України у цій сфері передбачає можливість самостійного формування та розвитку кожного з цих елементів.

У колишньому СРСР з властивою йому командно-адміністративною систе-мою, всебічною залежністю від диктату центру Україна не мала змоги проводити власну політику регулювання (а водночас і управління) розвитку жодного елемен-та системи продуктивних сил. За таких умов вона навіть відставала у цій сфері від загальносоюзних показників. Так, якщо зіставити інтелектуальний потенціал за показником підготовки докторів і кандидатів наук на 10 тис. населення, то напри-кінці 80-х років в Україні він становив відповідно 1,3 і 14, а в СРСР — 1,8 і 18, у Російській Федерації — 2,3 і 21. Крім того, з України до центру забирали чимало видатних науковців, розподілялися підготовлені кадри по інших республіках колишнього Радянського Союзу. Відставання у цій сфері, у підготовці працівників сучасного типу є однією з основних причин відставання у розвитку економіки України від передових країн Заходу, однією з перешкод для утвердження економічного суверенітету. Після проголошення державного суверенітету України серйозною загрозою у цій сфері є відплив талановитих учених за кордон, перехід у комерційні структури, поглиблення кризи у сфері науки й освіти та ін.

За умов, що склалися, та при порушених господарських зв'язках у країнах колишнього СРСР на передній план виходить така сторона економічного суверенітету, що формується у межах технологічного способу виробництва, як незалежність у створенні сучасних предметів праці, або, іншими словами, розв'язання сировинної проблеми.

Суверенітет України у формуванні техніко-економічних відносин перед-бачає незалежність при встановленні раціональної структури господарських зв'язків між підприємствами (об'єднаннями) різних країн (поставок за кооперацією та ін.), міжгалузевої структури тощо. Такі зв'язки диктувалися центром в адміністративному порядку, нерідко ігнорувалися при цьому критерії раціональності та рентабельності, щоб штучно прив'язати економіку України до господарств інших республік. Це, зокрема, засвідчує той факт, що майже 80% усього виробництва в Україні не мало завершеного технологічного циклу, залежало від поставок комплектуючих виробів, сировини тощо. Водночас значна кількість виробничих зв'язків між країнами колишнього СРСР була економічно доцільною, їх розрив заподіяв збитки цим країнам. Тому такі зв'язки потрібно відновлювати або налагоджувати на принципово новій основі.

Для обґрунтованої оцінки перелічених чинників слід враховувати дію двох суперечливих тенденцій (до утворення моноетнічних та поліетнічних держав, з одного боку, і переростання світовими інтеграційними процесами меж державних суверенітетів - з іншого) та адекватних їм економічних процесів, що зумовлюють кожну з них. Крім того, необхідно спиратися на досвід більшості країн Заходу. З економічного боку перша тенденція супроводжується формуванням здебільшого закритих національних держав, а друга — зростаючою їх відкритістю, все більшим залученням до міжнародного поділу праці, у світову економіку.

Найважливішим кількісним показником замкненості чи відкритості національної економіки є передусім частка країни у світовому виробництві, з одного боку, і світовому товарному експорті — з іншого.

Відкрита економіка — економіка країни, яка, виходячи з національних інтересів, відкриває свої кордони для ввезення капіталу, імпорту товарів і послуг з інших країн, а з посиленням конкурентоздатності власної продукції вільно експортує свої товари і послуги, здійснює вивезення капіталу й міграцію робочої сили.

За цим критерієм колишній СРСР, а отже й Україна, були досить замкнутою економічною системою. Так, наприкінці 80-х років на СРСР припадало до 14% чистого світового матеріального продукту (або національного доходу без сфери послуг), але лише 4% світового експорту. Для порівняння зазначимо, що частка слаборозвинутих країн у виробництві чистого матеріального продукту в той час становила 14,3%, проте їхня частка у світовій торгівлі перевищувала 20%. Наведені дані свідчать про значно більшу відкритість економік країн «третього світу» порівняно з економікою країн колишнього Радянського Союзу.

Оскільки державний, народний та національний суверенітети належать до сфери надбудовних відносин, які розвиваються за власними внутрішніми законами і залежать від базисних відносин лише в кінцевому підсумку, то було б помилкою ставити у пряму однолінійну залежність тенденцію до утворення моноетнічних та поліетнічних держав і формування замкнених національних економік, з одного боку, й переростання світовими інтеграційними процесами меж державних суверенітетів і зростання відкритості економіки — з іншого. Такий зв'язок має опосередкований характер і визначається історичними умовами розвитку національної економіки, рівнем розвитку продуктивних сил, обсягом внутрішнього ринку, ступенем забезпеченості країни природними ресурсами, розвитком сфери послуг та іншими факторами. Але заперечення існування цього взаємозв'язку означало б ствердження цілковитої ізоляції базису від надбудови у межах суспільно-економічної формації, що суперечить практиці розвитку світової цивілізації.

У межах такої взаємозалежності (між переростанням світовими інтеграцій-ними процесами меж державних суверенітетів і зростанням відкритості націона-льних економік) діє суто економічна закономірність. Вона полягає в тому, що ступінь відкритості економіки перебуває у прямо пропорційній залежності від рівня розвитку продуктивних сил і економічного потенціалу країни. Так, частка експорту у ВВП в Японії та США в середині 90-х років становила менше 11%, в Італії — майже 20, в Данії — 36, в Голландії — 57, в Люксембурзі та Бельгії — понад 50%.

При обчисленні ступеня відкритості економіки слід враховувати не лише експортну квоту матеріального продукту або ВНП тощо, а й структуру самого експорту, зокрема співвідношення частки сировини та машин і устаткування. У країнах колишнього СРСР цей показник був таким, як у слаборозвинутих країнах, оскільки майже 60% експорту становили товари сировинно-енергетичної групи, а, скажімо, в експорті Японії до 80% на машини й устаткування. В Україні в 1989 р. у структурі експортних поставок машини й устаткування становили 22%, сировина, матеріали й товари народного споживання — 72%. Із загальної суми вивезення продукції за кордон до 47 млрд крб. (у поточних цінах) в 1988 р. понад 40 млрд припадало на міжреспубліканський обмін. При цьому з колишніми рес-публіками Україна мала активне торгове сальдо в сумі 3,6 млрд крб., а її зовніш-ньоекономічна діяльність характеризувалася пасивним сальдо в сумі 6,5 млрд крб. Це свідчить насамперед про надзвичайно низьку конкурентоспроможність промисловості України, високу замкненість її економіки щодо економік країн, які не входять до складу СНД, низький рівень розвитку продуктивних сил, міжнародного поділу праці тощо.

На сучасному етапі домінуючою тенденцією у світовому господарстві є процес переростання продуктивними силами меж національних держав. Отже, один із важливих факторів досягнення економічного суверенітету України — подолання зазначених вище негативних сторін (низька конкурентоспроможність промисловості та сільського господарства України тощо), зростання ступеня відкритості економіки.

Для цього необхідно здійснити комплекс тактичних і стратегічних заходів. Щодо стратегічних цілей, то, зокрема, слід домагатися поступової переорієнтації економіки України на ринки країн далекого зарубіжжя. Цього можна буде досягти щонайменше через півтора десятка років. Це, у свою чергу, передбачає інтенсивну структурну перебудову економіки, активне стимулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємств, створення спільних підприємств тощо. Тому Україні до-цільно розвивати раціональні економічні зв'язки з країнами колишнього СРСР, що сприятиме подоланню кризових явищ в економіці, а також прискоренню розвитку продуктивних сил і створенню матеріальних передумов для входження в ЄС.

Для досягнення тактичних цілей слід розробити заходи щодо сприяння експорту, створення сприятливих фінансових умов для українських експортерів через скасування податків на експорт, запровадження ефективного митного контролю, формування ефективної банківської системи тощо. Відсутність належного митного контролю та раціонального валютного регулювання заподіює економіці України значних збитків.

З огляду на світові інтеграційні процеси майбутнє України не в обстоюванні абсолютного державного суверенітету (який не передбачає передання міжнародним організаціям, наднаціональним органам певних повноважень, прав, які формують суверенітет України), а в делегуванні частини таких прав цим органам, які проводитимуть політику узгодження інтересів України (насамперед економічних) з інтересами інших країн.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Сутність суверенітету і його види.	\|	Роль відносин власності та господарського механізму у формуванні економічного суверенітету.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.