МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Еволюція форм МЕВ у світовому господарстві
Типи МЕВ: До колоніальний Колоніальний Неоколоніальний Сучасний до середини ХV ст. до початку ХХ ст. до кінця ХХ ст. з 90-х рр. ХХ ст.
Тема 2. Міжнародний поділ праці та міжнародні економічна інтеграція як об‘єктивна основа МЕВ
У світу не існує жодної самодостатньої країни. Навіть найрозвиненіші країни не в змозі абсолютно самостійно забезпечити умови для ефективного виробництва всіх видів товарів та послуг. Такі завдання вирішуються за допомогою міжнародного співробітництва, яке базується на міжнародному поділі праці (МПП) та інших факторів виробництва. МПП— це найвищий ступінь розвитку суспiльно-територiального поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідна спецiалiзацiя окремих країн i обмін випущеною продукцією визначеної кількості та якості. У країнах, що широко використовують можливість брати участь в МПП, як правило, вищі темпи економічного розвитку. Яскравим прикладом є розвиток Японії, Німеччини, “нових індустріальних країн” - Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру та Південної Кореї. І навпаки, в країнах, що не зуміли зайняти своє місце у МПП, — нижчі темпи розвитку або навіть спостерігається згортання виробництва. Серед чинників розвитку МП треба відзначити: • природно-географiчнi умови; • технічний прогрес; • соціально-економічні умови. На сучасному етапі вплив двох перших чинників на МПП вирівнявся, а відмінності в соціально-економічні умовах різних країн набувають вирішального значення. Головним напрямком розвитку МПП останніх десятиріч стало розширення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва. Вони є формами МПП і виражають його суть. Розвиток МПП обумовлює необхідність підвищення продуктивності праці і зниження витрат виробництва. Реалізація переваг МПП забезпечує країні в процесі обміну отримання різниці між міжнародною і внутрішньою ціною експортованих товарів та послуг, а також економію внутрішніх витрат від скорочення національного виробництва внаслідок використання дешевого імпорту. Важливою передумовою розвитку МПП є міжнародний поділ факторів виробництва — землі, капіталу, технології. Будь-яка країна виробляє той чи інший товар, якщо вона має такі фактори виробництва, які дають змогу виробляти цей товар з більшою ефективністю, ніж іншій. Земля, праця, капітал, технологія є однаково важливими факторами для виробництва будь-якою товару. Інтернацiоналiзацiя виробництва розпочалася з розширення простих торговельних зв’язків між країнами у середині ХVI — середині ХVIII ст., що зумовило вихід виробництва за межі держав. З кінця ХVIII i до кінця ХIХ ст. почали формуватися його мiжнацiональнi форми у рамках світового господарства на базі простої кооперації. Інтернацiоналiзацiя виробництва у конці ХIХ — середині ХХ ст. пов’язана з розвитком простої кооперації, яка базується на МПП, що став визначальним фактором формування світового господарства.
Суспільний поділ праці
Рис. 2.1. Форми МПП
Безперервно розвиваючись, МПП набув певних тенденцій та особливостей: 1. У світовому господарстві зберігається i навіть поглиблюється розрив між промислово розвинутими країнами i країнами, що розвиваються. На розвинути країни припадає близько 25 % населення i 80 % сукупного національного продукту. Країни, що розвиваються, у світовому господарстві є, в основному, постачальниками сировини i споживачами готової продукції. Але останнім часом встановлюється нова галузева спрямованість країн, що розвиваються. 2. Основним в МПП став внутрішньогалузевий поділ праці на основі предметної, а особливо подетальної та технологічної спецiалiзацiї. З. Внаслідок нерiвномiрностi соціально-економічного розвитку продовжуються зміни в розстановці політичних i економічних сил в групі промислово розвинутих країн, насамперед між трьома основними центрами — СIIIА, Японією і Західною Європою. Це викликає необхідність частої перебудови в системі МПП. 4. Змінилася участь в МПП колишніх країн соціалістичного табору. Відбувається переорієнтація їхніх економік та залучення їх до участі у МПП на інших засадах. 5. Постійно зростає роль ТНК у міжнародному економічному обмiнi та МПП. ТНК контролюють майже половину світового промислового виробництва та світової торгівлі. б. Посилюються iнтеграцiйнi процеси, iнтернацiоналiзацiя господарської діяльності. Відзначається тенденція до об’єднання зусиль провідних країн для колективного регулювання та зменшення наслідків економічних та валютних потрясінь. Зростає роль міжнародних організацій — МВФ, МБРР тощо. 7. На МПП періодично впливають структурні кризи, дисбаланси в міжнародній торгівлі. Так, енергетична криза 70-х років викликала необхідність переходу на енергоощадні типи виробництв, що привело до змін в структурі й навіть географічному розподілі сватової торгівлі, а також в експортній спеціалізації багатьох країн.
Міжнародна економічна інтеграція (МЕІ) є вищою формою iнтернацiоналiзацiї господарського життя, що передбачає зближення i взаємо пристосування всіх структур національних господарств. Інтеграція має декілька рівнів: а) взаємодія на рівні підприємств організацій (створення ТНК МНК; б) взаємодія на рівні держав; в) взаємодія на рівні партій та організацій, соціальних груп, окремих громадян різних країн; г) інтеграційне угруповання як результат міжнародного об’єднання. Для розвитку інтеграційних процесів необхідна наявність низки об’єктивних та суб’єктивних передумов, головні з яких є: а) сучасна НТР, яка об’єктивно зумовлює формування міждержавного господарського простору; б) соціально-економічна однорідність національних господарств, що підлягають об’єднанню; в) близькі рівні економічного розвитку країн, що інтегруються; г) досить тривалий період і досвід взаємного економічного співробітництва групи країн; д) цілеспрямована діяльність державних органів країн, партій, соціальних груп i класів щодо інтеграційних процесів. Важливе значення для розвитку міжнародної економічної інтеграції має наявність спільних кордонів, с історичних культурних та інших умов існування. Цілі і значення МЕІ: - досягнення найбільш високої ефективності виробництва; - можливість регулювання соціально-економічних процесів на регіональному рівні; - насичення ринку товарами; - забезпечення економічної і політичної консолідації та міжнародної економічної і воєнної безпеки; - забезпечення робочою силою; - вирішення соціально-економічних проблем на колективній основі. Таким чином, МЕІ – це об’єктивний, усвідомлений, спрямований процес зближення, взаємо пристосування, зрощування національних господарських систем у єдиний економічний комплекс, який володіє потенціалом саморегулювання і саморозвитку і в основі якого – економічний інтерес самостійних суб’єктів і міжнародний поділ праці. Таблиця 2.1 Особливості основних форм міжнародної економічної інтеграції (залежно від ступеня розвитку)
Рис. 2.2. Етапи формування Європейського Союзу
Основні напрями інтеграційного процесу України до ЄС: - адаптація законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини; - економічна інтеграція та розвиток торговельних відносин; - інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки; - політична консолідація та зміцнення демократії; - адаптація соціальної політики України до стандартів ЄС; - культурно-освітня і науково-технічна інтеграція; - регіональна інтеграція України; - галузева співпраця; - співробітництво у галузі охорони довкілля. Інтеграційні об’єднання країн, що розвиваються: 1. Асоціація співробітництва Південної Азії – СААРК, 1985; 2. Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво – АТЕС, 1989; 3. Рада співробітництва арабських країн Перської затоки – РСАДПЗ, 1981; 4. Африканська регіональна інтеграція 5. Латиноамериканська регіональна інтеграція
Тема 3. Міжнародний рух факторів виробництва
За джерелами походження міжнародні потоки капіталу поділяються на державні (офіційні) й недержавні (приватні). Державний капітал— це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та різні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами. Недержавний (приватний) капітал— це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримуються з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це — інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо. За характером використання капітал поділяється на: а) підприємницький; б) позиковий. Підприємницький капітал— це засоби, які вкладаються у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення власниками капіталу підприємств на території іншої країни. За фінансовим визначенням інвестиції — це всі види активів (засобів), вкладених в господарську діяльність для отримання доходу. За економічним визначенням інвестиції — це витрати на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу та зв'язані з цим зміни оборотного капіталу. Іноземні інвестиції — це капітали, експортовані з однієї країни і вкладені в справу або підприємство на території іншої. Під прямими інвестиціямислід розуміти підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує контроль над підприємствами, в які він вкладений. Прямі інвестиції поділяються на: а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал б) реінвестування прибутку; в) внутрішньо корпоративні переміщення капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями. Дочірня компаніяреєструється за кордоном як самостійна компанія і має статус юридичної особи з власним балансом. Але контролює її батьківська компанія, оскільки вона володіє основною частиною її акцій або всім її капіталом. Асоційована компанія, або її ще називають змішаною, відрізняється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій належить суттєва, але не основна частина акцій. Відділенняне є самостійними компаніями та юридичними особами і на всі 100 % належать батьківській фірмі. Портфельні інвестиціїутворюються вкладенням капіталу цінні папери підприємств у розмірах, які не забезпечують прав власності або контролю над ними. Такими цінними паперами можуть бути: а) акціонерні цінні папери; б ) боргові цінні папери: облігації; прості векселі; боргові зобов'язання; інструменти грошового ринку — казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, фінансові деривативи — опціони, варанти, ф'ючерси, свопи тощо. Основними причинами міжнародного руху капіталуможна вважати: - відносний надлишок капіталу на національних ринках, що перешкоджає високоприбутковому його використанню; - попит на капітал, який не збігається з його пропозицією в - різницю у витратах виробництва в різних країнах внаслідок - інтернаціоналізацію виробництва; - зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпечення сировиною своїх підприємств; - відмінності в екологічних нормативах і стандартах різних країн, - бажання обійти тарифні та нетарифні бар'єри, які є у звичайному комерційному експорті; - захист грошей від інфляції; - технологічне лідерство, що сприяє поширенню найновіших технологій; - необхідність технічного переозброєння та модернізації національних підприємств. Залежно від стану балансу ввезення і вивезення іноземних інвестицій можна виділити групи країн: а) які переважно вивозять (нетто-інвестори); б) які приймають; в) в яких є приблизна рівновага в цьому процесі. До першої групи належать Японія, Франція, Німеччина; до другої — Ірландія, Португалія, Італія, Великобританія, Туреччина, більшість країн, що розвиваються, а починаючи з 1985 р. і США; до третьої — решта країн Західної Європи, Канада. Цей поділ є дещо умовним, оскільки асі країни одночасно як приймають, так і експортують інвестиції. Характерними рисами сучасного стану міжнародного руху капіталів є: а) збільшення кількості країн — членів іноземного інвестування. До традиційних міжнародних інвесторів додались Південна Корея, Тайвань, Китай та ін. Частка країн Східної Європи та колишнього СРСР в русі іноземних інвестицій невелика. Так, загальний обсяг прямих іноземних інвестицій Чехословаччини, Угорщини, Польщі та СРСР в кінці 1990 р. становив 4,85 млрд. дол. США (1,5—2 %), в той час як лише Японія в цьому ж році вивозила 48,0 млрд. дол.; б) розширення потоку іноземних інвестицій. Спонукальними мотивами для них є отримання доступу до найновіших технологій, наближення виробництва до ринків збуту, обхід протекціоністських бар'єрів, економія на податках, зниження витрат на охорону довкілля тощо; в) зміна характеру, форм та напрямків міжнародної міграції капіталу. Зросла роль держави у вивезенні капіталу. Посилюється міграція приватного капіталу. На міжнародному ринку капіталів значно переважають портфельні інвестиції; г) зміна розміщення інвестицій у регіонах світового господарства. д) активне використання кредитних відносин між постсоціалістичними і слаборозвиненими країнами. Причому, з одного боку, постсоціалістичні країни стали кредиторами слаборозвинутих країн, а з іншого боку, — позичальниками країн Заходу. В останні роки екс-соціалістичні країни почали заохочувати прямі іноземні інвестиції на власних територіях; е) велика роль транснаціональних банків (ТНБ) і транснаціональних корпорацій (ТНК) в міжнародному русі капіталів. Транснаціональні банки— це великі банки, що досягнули такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який дає змогу їм брати участь в економічному розділі світового ринку позикових капіталів та кредитно-фінансових послуг, їхня діяльність стала важливою рисою інтернаціоналізації господарського життя. Транснаціональні корпорації — це концерни, національні за капіталом та контролем, але міжнародні за сферою діяльності. Єдиного визначення ТНК немає. Найавторитетнішим є трактування ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку), яка визначає ТНК як компанії приватної, державної або змішаної форм власності, які знаходяться в різних країнах. Інвестиційним кліматомназивається ситуація в країні з погляду іноземних підприємців, які вкладають в її економіку свої капітали. Цей клімат формується багатьма факторами (факторами ризику), які можна об'єднати в такі три основні групи: • соціально-політична ситуація та її перспективи; • економічна ситуація та її перспективи; • зовнішньоекономічна діяльність та її перспективи. Вважається, що вибір інвестором місця вкладення капіталу обумовлюється переважно: а) привабливістю країни з погляду витрат — вартості робочої б) привабливістю країни з погляду збуту — розвиненості місцевого ринку та стану конкуренції на ньому, відкритості країни для в) привабливістю країни з погляду особливостей культури, історичного розвитку, політичної стабільності.
Під міжнародним трансфертом технологій розуміють сукупність економічних відносин різних країн з приводу передавання науково-технічних досягнень. Величезна вартість наукових робіт зумовила концентрацію наукових досягнень в обмеженій кількості країн. Для країн, що розвиваються передача технологій – єдиний засіб не стати технологічним аутсайдером, підняти економіку та відповідати міжнародному рівню якості продукції. Технології передаються некомерційним та комерційним шляхами. Перший передбачає: спеціальні науково-технічні видання та спец. літературу, бази і банки даних, міжнародні виставки, обмін делегаціями, міграція вчених і фахівців, стажування, навчання студентів та аспірантів, діяльність міжнародних організацій у сфері науки. Комерційна передача технологій відбувається у таких формах: 1. Матеріальні види технологій: підприємства “під ключ”, технологічні лінії, обладнання тощо. 1. Нематеріальні види технологій: патент, ліцензія, копірайт, товарний знак, “ноу-хау”. 2. Послуги: науково-технічні, інжинірингові, консультаційні, навчання персоналу тощо. Патент – свідоцтво, яке видається відповідною державною установою винахіднику, і засвідчує його монопольне право на використання цього винаходу. Ліцензія – дозвіл, який видається ліцензіаром ліцензіату на використання її протягом визначеного часу і за визначену плату. Копірайт – ексклюзивне право автора літературного, аудіо чи відео продукту на показ і відтворення своєї роботи. Товарний знак – символ визначеної організації, що використовується для індивідуалізації виробника товару і який не може бути використаний іншими організаціями без офіційного дозволу власника. “Ноу-хау” – надання технічних знань, практичного досвіду технічного, комерційного, управлінського чи фінансового характеру, які представляють комерційну цінність, застосовуються у виробництві і не мають патентного захисту. Особливості сучасного обміну технологій 1. Розвиток ринку наукоємних технологій: (класифікація розроблена США): - біотехнологія (ліки, гормони продукти на основі генетичних досліджень); - технології наук про життя людини: ехокардіографія, хімічна терапія тощо. - опто-електроника: оптичні сканери, оптичні компакт-диски, фотоелементи, лазерні принтери; - комп’ютери і телекомунікації: радари, супутники, сервери, програмні продукти; - електроніка: інтегральні схеми, плати, рідкі кристали; - комп’ютеризоване виробництво: автоматизація; - нові матеріали: напівпровідники, оптичні фібер-кабелі, відео диски; - аерокосмічні технології; - озброєння; - атомні технології. 2. Монополія найбільших фірм на риках технологій. 3. Технологічна політика ТНК (створення технологічних пулів – картелів). Більша частина технологій передається дочірнім компаніям на пільгових умовах, що підвищує ї конкурентоспроможність на місцевому ринку. 4. Взаємини ТНК із країнами, що розвиваються: створення підприємств по виробленню комплектуючих, переміщення виробництва товару, життєвий цикл якого вже закінчується. 5. Участь у міжнародному технологічному обміні “венчурних” фірм. 6. Розвиток міжнародної технічної допомоги. Ліцензійна торгівля Ліцензія може бути: - патентна та безпатентна; - проста, виняткова (ліцензіар втрачає право на її використання на домовленій території), повна (ліцензіар втрачає право на її використання протягом встановленого терміну); - відкритою ( патентом має право скористатися будь-яка зацікавлена особа); - примусовою (примушують передати право на використання патенту іншим особам). Формою передачі ліцензії є ліцензійна угода, яка може бути самостійною чи супутньою. Ліцензійні платежі – це визначена винагорода ліцензіарові, яка виплачується ліцензіатом як відшкодування за надання прав на використання предмета угоди. Види платежів: - роялті – фіксовані ставки (2-10%) з вартості виробленої за ліцензією продукції, які сплачуються у визначені проміжки часу (база може бути різною); - участь у прибутку ліцензіата (10-30 % від прибутку) – рідко використовується; - паушальний платіж – твердо зафіксована сума винагороди, що виплачується одразу при передачі ліцензій; - первісний платіж готівкою – найбільш розповсюджена форма; - передача цінних паперів – 5-40 % акцій ліцензіата одержує ліцензіар; - передача технічної документації – взаємна передача ліцензій – японська практика.
Еміграція, імміграція та реімміграція – основні процеси, які характеризують рух робочої сили. Розрізняють також постійну міграцію, тимчасову міграцію, нелегальну міграцію. Причини трудової міграції (за неокласичною теорією): - відмінності в темпах накопичення капіталу зумовлюють відмінності сил притягання або відштовхування робочої сили в різних регіонах світу; - темпи і розміри накопичення капіталу у свою чергу до певної міри залежать від рівня міграції; - зміни в структурі потреб і виробництва, викликані НТП спричиняють періодичне вивільнення робочої сили з “застарілих” галузей і переміщення її в нові. Головні мотиви міграції: пошук роботи, пошук більш оплачуваної роботи, гуманітарні, соціально-культурні, екологічні, психологічні, правові сімейні тощо. Історичні етапи переміщення трудових ресурсів: І етап – промислова революція (Європа, остання третина 13 ст. –середина 19 ст.) Причина: внаслідок накопичення капіталу і підвищення продуктивності праці утворилося відносне перенаселення країн Європи. В результаті – міграція до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії. Наслідки: - економічний розвиток в країнах імміграції, де спостерігався дефіцит трудових ресурсів; - колонізація малозаселених районів землі. ІІ етап – (80-ті роки 19 ст. – 1914 р.) Причина: зростання масштабів нагромадження капіталу в передових країнах (США, Великобританія) а дефіцит робочої сили. Наслідки: імміграція з менш розвинутих країн Європи, Індії Китаю. Основна маса – некваліфікована робоча сила. ІІІ етап – (1914-1939 рр.) скорочення міграції, активізація реімміграції з США. Причини:Світова економічна криза 1929-1933 рр.; тоталітарна політика СРСР, в т.ч. і з питань міграції. ІV етап (1945 –наш час) зростання внутріконтинентальної міграції (Європа, Африка); “втеча розуму”; міжнародне регулювання трудової міграції. Наслідки переміщення трудових ресурсів Для країн, що приймають робочу силу: + прискорюються темпи зростання економіки за рахунок створення додаткового попиту на товари та послуги іммігрантами; + підвищується конкурентоспроможність вироблюваних країною товарів через зменшення витрат на оплату праці в структурі собівартості; + додатковий потік податків, які залежать від віку та кваліфікації іммігрантів; + країна економить на витратах на освіту: в США 230 членів НАН та кожен 3-й Нобелівський лауреат – іммігранти; + іноземні робітники можуть бути звільнені у першу чергу на випадок скорочення штатів; + поліпшення демографічних показників: в Німеччині, Франції, Швеції 10 % новонароджених з’являються в родинах іммігрантів, у Швейцарії – 24 %, у Люксембургу – 38 %. - соціальні чвари, конфлікти, міжнаціональні проблеми, злочинність. Для країн-експортерів робочої сили: + зниження рівня безробіття; + безплатне навчання та отримання досвіту; + отримання валютних надходжень в результаті переказів та цінностей, які привозять іммігранти по поверненні (перекази в Пакистан від іммігрантів перевищує в 5 разів доходи від експорту товарів в Ємені – в 30 разів, в Єгипті такі перекази = 3 млрд. дол. на рік, в той час як доход від Суецького каналу 970 млн. дол.; - скорочення податкових надходжень; - “відплив умів” – втрати біля 73 млрд. дол.
Тема 4. Теорії міжнародної торгівлі та роль держави в регулюванні зовнішньоторговельних відносин
Меркантилізм Перша теорія міжнародної торгівлі — теорія меркантилізму— була розроблена європейськими вченими Томасом Маном, Чарльзом Дейвіантом, Жаном Батістом Колбертом та іншими у 16-18 століттях. Ця економічна теорія виникла та пояснювала зовнішню торгівлю у період розвитку та занепаду середньовічного феодалізму в Європі (1500—1800 рр.), коли утворювалися та зміцнювались європейські держави, найсильніші з яких захоплювали колонії і боролись за поділ сфер впливу. У цих умовах виникла потреба в економічній теорії, яка б обґрунтувала роль товару та необхідність економічного виходу національних держав на зовнішні ринки. Меркантилізм— це економічне вчення та економічна політика, яка представляє інтереси торгової буржуазії у періоди феодалізм; та становлення капіталізму. Згідно з теорією меркантилізму багатство країни вимірюється кількістю золота та срібла, якою вони володіють. Меркантилісти вважали, що економічна система складається з трьох секторів: виробничого, сільськогосподарського та іноземних колоній. Для ефективного функціонування економічної системи найважливішими, на їхню думку, були торговці, їхня праця розглядалась як основний фактор виробництва. Отже, джерелом багатства є сфера обігу, а не сфера виробництва; багатство ототожнювалося з грошовим капіталом. Грошові кошти (у формі золота та срібла) дають змогу утримувати армію, зміцнювати становище правителя, сприяють проведенню колоніальних війн, виникненню фабрик (мануфактур), утворенню нових робочих місць. Оскільки у світі, на думку прихильників цієї теорії, існує обмежена кількість багатства (золота та срібла), то країни можуть збільшувати своє багатство і за рахунок зубожіння інших, тобто внаслідок перерозподілу. Тому для зміцнення економічних позицій держава повинна вживати таких заходів: 1. Більше експортувати товарів, ніж імпортувати, оскільки у цьому 2. Ввести обмеження на більшу частку імпорту (за допомогою 3. Заборонити або обмежити експорт сировини та дозволити безмитний імпорт сировини, якої немає всередині країни, що дасть змогу 4. Заборонити будь-яку торгівлю колоній з іншими країнами, 5. Гальмувати розвиток виробництва готових товарів у колоніях, перетворити їх на постачальників сировини до метрополій. Колонії повинні експортувати дешеву сировину, а імпортувати дорогі Заслугою меркантилістів є те, що вони першими запропонували струнку теорію міжнародної торгівлі, показали її значення для економічного зростання країн, розробили можливу модель її розвитку, вперше описали те, що у сучасній економіці зветься платіжним балансом. Обмеженість меркантилістів полягає у тому, що вони вважали що збагачення країн можливе не тільки внаслідок перерозподіл вже існуючого багатства, але й за рахунок його нарощування. Неомеркантилізм. Модель „ціни-золото-потоки” Д. Хьюма Англійський економіст Девід Х'юм, (1711—1776) був одним з перших, хто кинув виклик меркантилізму, розробивши механізм взаємодії "цін — золота — потоків". Д. Х'юм заперечував положення меркантилістів про те, що крани можуть до нескінченності збільшувати кількість наявного у них в золота і що це не впливає на їх міжнародну конкурентоспроможність. Він довів, що приплив золота внаслідок підтримки позитивного сальдо торгового балансу збільшить пропозицію грошей всередині країни та призведе до зростання зарплати та цін, а це, своєю чергу спричинить падіння конкурентоспроможності країни. І навпаки відплив золота з країни призведе до падіння цін та зарплати і підвищить конкурентоспроможність країни. Отже, країна не зможе постійно підтримувати позитивне сальдо торгового балансу — цьому будуть перешкоджати внутрішньо економічні чинники. Розглянемо таку ситуацію. Припустимо, що країна має позитивне сальдо торгового балансу в торгівлі з країною II, сальдо якої негативне. За Д. Х'юмом, врівноваження сальдо торгового балансу кожної з країн здійснюється у чотири етапи. Модель "ціни — золото — потоки" Д. Х'юма
Висновки: 1. Меркантилісти вперше запропонували струнку теорію міжнародної торгівлі. Вони вважали, що багатство країни полягає у володінні золотом та сріблом і для досягнення цієї мети держави 2. Провісники класичної школи економіки показали прямий 3. Частина термінології часів меркантилізму збереглася до наших днів і часто вживається, за суттю, неправильно: пасивний торговий баланс (несприятливий) не обов'язково є збитковим; активний торговий баланс (сприятливий) може бути невигідним. Теорія абсолютних переваг Засновником класичної школи економічної думки був Адам Сміт (1723—1790). Суть теорії зовнішньої торгівлі А. Сміта, або теорії абсолютних переваг: країни експортують ті товари, які вони виробляють з меншими витратами (у виробництві яких вони мають абсолютну перевагу), та імпортують ті товари, що виробляються іншими країнами з меншими витратами (у виробництві яких абсолютна перевага належить їхнім торговим партнерам). Теорія абсолютних переваг базується на таких припущеннях: 1) єдиним фактором виробництва є праця; 2) зайнятість повна, тобто усі наявні трудові ресурси використовуються у виробництві товарів; 3) всесвітнє господарство складається із двох країн, тому в міжнародній торгівлі беруть участь тільки дві країни, які виробляють та 4) витрати виробництва — постійні, а їх зниження збільшує попит на товар; 5) ціна одного товару виражена у кількості праці, затраченої на 6) транспортні витрати на перевезення товару з однієї країни до 7) зовнішня торгівля вільна від обмежень та регламентацій. 1. Міжнародна торгівля вигідна, якщо країни торгують такими товарами, які кожна з них виробляє з меншими витратами, ніж країна-партнер. 2. Країни експортують ті товари, у виробництві яких вони мають абсолютну перевагу, і імпортують ті, щодо яких абсолютна перевага — у їх торгових партнерів. Теорія порівняльних переваг Теорію абсолютних переваг А. Сміта розвинув Давид Рікардо, (1772—1823), довівши, що абсолютні переваги є лише частковим випадком загального правила. Він показав, що торгівля вигідна кожній з двох країн, навіть якщо одна з них має абсолютні переваги у виробництві обох товарів. Теорія порівняльних переваг базується на тих самих припущеннях, що і теорія абсолютних переваг, використовуючи додатково поняття альтернативних витрат. Суть теорії порівняльних переваг: якщо країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть виробляти з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами (або, інакше кажучи, з меншими альтернативними витратами), то торгівля буде взаємовигідною для обох країн, незалежно від того, чи є виробництво в одній з них абсолютно ефективнішим, ніж в іншій. Виграш від торгівлі – це економічний ефект, який має кожна з торгуючих країн, якщо кожна з них спеціалізується на торгівлі тим товаром у виробництві якого вона має переваги. Висновки: 1. Альтернативні витрати — це кількість одних продуктів, від 2. Відповідно до теорії порівняльних переваг країни повинні спеціалізуватися на виробництві тих товарів, альтернативна ціна яких нижча, тобто які вони можуть продукувати з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами. У цьому випадку торгівля буде взаємовигідною для обох країн, незалежно від того, чи є виробництво в одній з них абсолютно ефективнішим, ніж в іншій. 3. Ціна імпортного товару визначається через ціну товару, який 4. Внаслідок спеціалізації та торгівлі на основі порівняльних Теорія розміру країни Теорія розміру країни: країни з більшою територією зазвичай мають різноманітніші кліматичні умови та природні ресурси, вони загалом ближчі до економічної самодостатності, ніж малі за розміром країни. Великі країни, порівняно з малими: 1. Експортують меншу частку виробленої продукції та імпортують меншу частку товарів. 2. Мають різноманітніші ресурси. 3. Мають вищі транспортні витрати у міжнародній торгівлі. 4. Зазвичай можуть здійснювати велико серійне виробництво. Теорія співвідношення факторів виробництва У середині 20-х рр. ХХ ст. шведські економісти-неокласики Елі Хекшер та Бертіл Олін розробили теорію співвідношення факторів виробництва, яка отримала назву теорії Хекшера — Оліна. Не відмовляючись від трудової теорії вартості, вони доповнили її положенням, що у створенні вартості беруть участь, крім праці, також й інші фактори виробництва, такі як земля та капітал. Згодом положення теорії Хекшера — Оліна були математично підкріплені П. Самуельсоном. Факторонасиченість визначає відносну забезпеченість країни Фактороінтенсивність визначає відносні затрати факторів виробництва на створення певного товару. Зміст теорії Хекшера-Оліна — кожна країна експортує ті фактороінтенсивні товари, для виробництва яких вона має надлишкові фактори виробництва, і імпортує ті товари, для виробництва яких вона відносний дефіцит факторів виробництва. Припущення теорії Хекшера-Оліна: - існують дві країни, два товари та два фактори виробництва; - технологія в двох країнах однакова; - країни відрізняються одна від одної лише забезпеченістю факторами виробництва; - відсутній міжнародний рух капіталів. Парадокс В. Леонтьева Парадокс Леонтьєва: теорія співвідношення факторів виробництва Хекшера — Оліна не підтверджується на практиці: праценасичені країни експортують капіталомістку продукцію, тоді як капіталонасичені — працемістку. Висновки: 1. Численні розрахунки як підтверджували, так і заперечували теорію Хекшера — Оліна. 2. Парадокс Леонтьєва полягає у тому, що всупереч теорії праце- 3. Парадокс Леонтьєва не відповідав на численні запитання, а 4. Парадокс Леонтьєва застерігає від прямолінійного використання теорії Хекшера — Оліна у практиці міжнародної торгівлі. 5. Теорія Хекшера — Оліна разом з доданими пізніше уточненнями залишається одним із головних інструментів аналізу міжнародної торгівлі та її впливу на розподіл і перерозподіл доходів.
Політика вільної торгівлі — це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення Іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію. Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обмежень імпорту. Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються. Виділяють декілька форм протекціонізму: - селективний — скерований проти окремих країн або окремих видів товарів; - галузевий — скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства; - колективний — проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання; - прихований — здійснюється методами внутрішньої економічної політики. Стосовно того, що і для якої країни краще — політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі. Україна у міжнародній торгівлі віддає перевагу політиці вільної торгівлі, але водночас вибірково проводить політику протекціонізму стосовно певних країн і груп товарів.
Хронологія створення СОТ:
Головні положення ГАТТ:
Наслідки вступу України в СОТ для СГ:
Читайте також:
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|