• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Еволюція форм МЕВ у світовому господарстві

Типи МЕВ:

До колоніальний Колоніальний Неоколоніальний Сучасний

до середини ХV ст. до початку ХХ ст. до кінця ХХ ст. з 90-х рр. ХХ ст.

Тема 2. Міжнародний поділ праці та міжнародні економічна інтеграція як об‘єктивна основа МЕВ

У світу не існує жодної самодостатньої країни. Навіть найрозвиненіші країни не в змозі абсолютно самостійно забезпечити умови для ефективного виробництва всіх видів товарів та послуг. Такі завдання вирішуються за допомогою міжнародного співробітництва, яке базується на міжнародному поділі праці (МПП) та інших факторів виробництва.

МПП— це найвищий ступінь розвитку суспiльно-територiального поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідна спецiалiзацiя окремих країн i обмін випущеною продукцією визначеної кількості та якості.

У країнах, що широко використовують можливість брати участь в МПП, як правило, вищі темпи економічного розвитку. Яскравим прикладом є розвиток Японії, Німеччини, “нових індустріальних країн” - Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру та Південної Кореї. І навпаки, в країнах, що не зуміли зайняти своє місце у МПП, — нижчі темпи розвитку або навіть спостерігається згортання виробництва.

Серед чинників розвитку МП треба відзначити:

• природно-географiчнi умови;

• технічний прогрес;

• соціально-економічні умови.

На сучасному етапі вплив двох перших чинників на МПП вирівнявся, а відмінності в соціально-економічні умовах різних країн набувають вирішального значення.

Головним напрямком розвитку МПП останніх десятиріч стало розширення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва. Вони є формами МПП і виражають його суть.

Розвиток МПП обумовлює необхідність підвищення продуктивності праці і зниження витрат виробництва. Реалізація переваг МПП забезпечує країні в процесі обміну отримання різниці між міжнародною і внутрішньою ціною експортованих товарів та послуг, а також економію внутрішніх витрат від скорочення національного виробництва внаслідок використання дешевого імпорту.

Важливою передумовою розвитку МПП є міжнародний поділ факторів виробництва — землі, капіталу, технології. Будь-яка країна виробляє той чи інший товар, якщо вона має такі фактори виробництва, які дають змогу виробляти цей товар з більшою ефективністю, ніж іншій. Земля, праця, капітал, технологія є однаково важливими факторами для виробництва будь-якою товару.

Інтернацiоналiзацiя виробництва розпочалася з розширення простих торговельних зв’язків між країнами у середині ХVI — середині ХVIII ст., що зумовило вихід виробництва за межі держав. З кінця ХVIII i до кінця ХIХ ст. почали формуватися його мiжнацiональнi форми у рамках світового господарства на базі простої кооперації. Інтернацiоналiзацiя виробництва у конці ХIХ — середині ХХ ст. пов’язана з розвитком простої кооперації, яка базується на МПП, що став визначальним фактором формування світового господарства.

Суспільний поділ праці

Рис. 2.1. Форми МПП

Безперервно розвиваючись, МПП набув певних тенденцій та особливостей:

1. У світовому господарстві зберігається i навіть поглиблюється розрив між промислово розвинутими країнами i країнами, що розвиваються. На розвинути країни припадає близько 25 % населення i 80 % сукупного національного продукту. Країни, що розвиваються, у світовому господарстві є, в основному, постачальниками сировини i споживачами готової продукції. Але останнім часом встановлюється нова галузева спрямованість країн, що розвиваються.

2. Основним в МПП став внутрішньогалузевий поділ праці на основі предметної, а особливо подетальної та технологічної спецiалiзацiї.

З. Внаслідок нерiвномiрностi соціально-економічного розвитку продовжуються зміни в розстановці політичних i економічних сил в групі промислово розвинутих країн, насамперед між трьома основними центрами — СIIIА, Японією і Західною Європою. Це викликає необхідність частої перебудови в системі МПП.

4. Змінилася участь в МПП колишніх країн соціалістичного табору. Відбувається переорієнтація їхніх економік та залучення їх до участі у МПП на інших засадах.

5. Постійно зростає роль ТНК у міжнародному економічному обмiнi та МПП. ТНК контролюють майже половину світового промислового виробництва та світової торгівлі.

б. Посилюються iнтеграцiйнi процеси, iнтернацiоналiзацiя господарської діяльності. Відзначається тенденція до об’єднання зусиль провідних країн для колективного регулювання та зменшення наслідків економічних та валютних потрясінь. Зростає роль міжнародних організацій — МВФ, МБРР тощо.

7. На МПП періодично впливають структурні кризи, дисбаланси в міжнародній торгівлі. Так, енергетична криза 70-х років викликала необхідність переходу на енергоощадні типи виробництв, що привело до змін в структурі й навіть географічному розподілі сватової торгівлі, а також в експортній спеціалізації багатьох країн.

Міжнародна економічна інтеграція (МЕІ) є вищою формою iнтернацiоналiзацiї господарського життя, що передбачає зближення i взаємо пристосування всіх структур національних господарств.

Інтеграція має декілька рівнів:

а) взаємодія на рівні підприємств організацій (створення ТНК МНК;

б) взаємодія на рівні держав;

в) взаємодія на рівні партій та організацій, соціальних груп, окремих громадян різних країн;

г) інтеграційне угруповання як результат міжнародного об’єднання.

Для розвитку інтеграційних процесів необхідна наявність низки об’єктивних та суб’єктивних передумов, головні з яких є:

а) сучасна НТР, яка об’єктивно зумовлює формування міждержавного господарського простору;

б) соціально-економічна однорідність національних господарств, що підлягають об’єднанню;

в) близькі рівні економічного розвитку країн, що інтегруються;

г) досить тривалий період і досвід взаємного економічного співробітництва групи країн;

д) цілеспрямована діяльність державних органів країн, партій, соціальних груп i класів щодо інтеграційних процесів.

Важливе значення для розвитку міжнародної економічної інтеграції має наявність спільних кордонів, с історичних культурних та інших умов існування.

Цілі і значення МЕІ:

- досягнення найбільш високої ефективності виробництва;

- можливість регулювання соціально-економічних процесів на регіональному рівні;

- насичення ринку товарами;

- забезпечення економічної і політичної консолідації та міжнародної економічної і воєнної безпеки;

- забезпечення робочою силою;

- вирішення соціально-економічних проблем на колективній основі.

Таким чином, МЕІ – це об’єктивний, усвідомлений, спрямований процес зближення, взаємо пристосування, зрощування національних господарських систем у єдиний економічний комплекс, який володіє потенціалом саморегулювання і саморозвитку і в основі якого – економічний інтерес самостійних суб’єктів і міжнародний поділ праці.

Таблиця 2.1

Особливості основних форм міжнародної економічної інтеграції

(залежно від ступеня розвитку)

		ЄЕС, Європейське економічне співтовариство
		15 країн
			Польща, Словенія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Мальта, Кіпр, Естонія, Латвія, Литва

Рис. 2.2. Етапи формування Європейського Союзу

Основні напрями інтеграційного процесу України до ЄС:

- адаптація законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини;

- економічна інтеграція та розвиток торговельних відносин;

- інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки;

- політична консолідація та зміцнення демократії;

- адаптація соціальної політики України до стандартів ЄС;

- культурно-освітня і науково-технічна інтеграція;

- регіональна інтеграція України;

- галузева співпраця;

- співробітництво у галузі охорони довкілля.

Інтеграційні об’єднання країн, що розвиваються:

1. Асоціація співробітництва Південної Азії – СААРК, 1985;

2. Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво – АТЕС, 1989;

3. Рада співробітництва арабських країн Перської затоки – РСАДПЗ, 1981;

4. Африканська регіональна інтеграція

5. Латиноамериканська регіональна інтеграція

Тема 3. Міжнародний рух факторів виробництва

За джерелами походження міжнародні потоки капіталу поділя­ються на державні (офіційні) й недержавні (приватні).

Державний капітал— це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішен­ням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та різні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал— це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримують­ся з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це — інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.

За характером використання капітал поділяється на:

а) підприємницький;

б) позиковий.

Підприємницький капітал— це засоби, які вкладаються у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення власниками капіталу підприємств на території іншої країни.

За фінансовим визначенням інвестиції — це всі види активів (засобів), вкладених в господарську діяльність для отримання дохо­ду. За економічним визначенням інвестиції — це витрати на ство­рення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу та зв'язані з цим зміни оборотного капіталу. Іно­земні інвестиції — це капітали, експортовані з однієї країни і вкла­дені в справу або підприємство на території іншої.

Під прямими інвестиціямислід розуміти підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує контроль над підприємствами, в які він вкладений.

Прямі інвестиції поділяються на:

а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал
філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);

б) реінвестування прибутку;

в) внутрішньо корпоративні переміщення капіталу у формі креди­тів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Дочірня компаніяреєструється за кордоном як самостійна компа­нія і має статус юридичної особи з власним балансом. Але контро­лює її батьківська компанія, оскільки вона володіє основною части­ною її акцій або всім її капіталом.

Асоційована компанія, або її ще називають змішаною, відрізня­ється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій на­лежить суттєва, але не основна частина акцій.

Відділенняне є самостійними компаніями та юридичними особа­ми і на всі 100 % належать батьківській фірмі.

Портфельні інвестиціїутворюються вкладенням капіталу цінні папери підприємств у розмірах, які не забезпечують прав власності або контролю над ними. Такими цінними паперами можуть бути:

а) акціонерні цінні папери;

б ) боргові цінні папери: облігації; прості векселі; боргові зобов'язання; інструменти грошового ринку — казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, фінансові деривативи — опціони, варанти, ф'ючерси, свопи тощо.

Основними причинами міжнародного руху капіталуможна вважати:

- відносний надлишок капіталу на національних ринках, що перешкоджає високоприбутковому його використанню;

- попит на капітал, який не збігається з його пропозицією в
різних ланках світового господарства, що зумовлено нерівномірні­стю економічного розвитку держав;

- різницю у витратах виробництва в різних країнах внаслідок
різниці у вартості сировини, енергії, заробітної плати тощо;

- інтернаціоналізацію виробництва;

- зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпе­чення сировиною своїх підприємств;

- відмінності в екологічних нормативах і стандартах різних країн,
що сприяє вивезенню або створенню екологічно шкідливих вироб­ництв у інших країнах для забезпечення своїх потреб;

- бажання обійти тарифні та нетарифні бар'єри, які є у зви­чайному комерційному експорті;

- захист грошей від інфляції;

- технологічне лідерство, що сприяє поширенню найновіших тех­нологій;

- необхідність технічного переозброєння та модернізації націо­нальних підприємств.

Залежно від стану балансу ввезення і вивезення іноземних інвес­тицій можна виділити групи країн:

а) які переважно вивозять (нетто-інвестори);

б) які приймають;

в) в яких є приблизна рівновага в цьому процесі.

До першої групи належать Японія, Франція, Німеччина; до дру­гої — Ірландія, Португалія, Італія, Великобританія, Туреччина, більшість країн, що розвиваються, а починаючи з 1985 р. і США; до третьої — решта країн Західної Європи, Канада. Цей поділ є дещо умовним, оскільки асі країни одночасно як приймають, так і екс­портують інвестиції.

Характерними рисами сучасного стану міжнародного руху капі­талів є:

а) збільшення кількості країн — членів іноземного інвестуван­ня. До традиційних міжнародних інвесторів додались Південна Корея, Тайвань, Китай та ін. Частка країн Східної Європи та колишнього СРСР в русі іноземних інвестицій невелика. Так, загальний обсяг прямих іноземних інвестицій Чехословаччини, Угорщини, Польщі та СРСР в кінці 1990 р. становив 4,85 млрд. дол. США (1,5—2 %), в той час як лише Японія в цьому ж році вивозила 48,0 млрд. дол.;

б) розширення потоку іноземних інвестицій. Спонукальними мотивами для них є отримання доступу до найновіших технологій, наближення виробництва до ринків збуту, обхід протекціоніст­ських бар'єрів, економія на податках, зниження витрат на охорону довкілля тощо;

в) зміна характеру, форм та напрямків міжнародної міграції капіталу. Зросла роль держави у вивезенні капіта­лу. Посилюється міграція приватного капіта­лу. На міжнародному ринку капіталів значно переважають порт­фельні інвестиції;

г) зміна розміщення інвестицій у регіонах світового господарства.
Якщо до Другої світової війни більша частина експортних капі­талів спрямовувалась у колонії та інші відсталі країни, то сьогодні
близько 3/4 закордонних інвестицій припадає на розвинуті країни.
Викликано це значною мірою бурхливим розвитком НТП в цих
країнах, що вимагає вкладання великих капіталів, а також розпа­дом колоніальної системи та боротьбою молодих держав за свою
економічну незалежність;

д) активне використання кредитних відносин між постсоціалістичними і слаборозвиненими країнами. Причому, з одного боку, постсоціалістичні країни стали кредиторами слаборозвинутих країн, а з іншого боку, — позичальниками країн Заходу. В останні роки екс-соціалістичні країни почали заохочувати прямі іноземні інвес­тиції на власних територіях;

е) велика роль транснаціональних банків (ТНБ) і транснаціо­нальних корпорацій (ТНК) в міжнародному русі капіталів.

Транснаціональні банки— це великі банки, що досягнули такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який дає змогу їм брати участь в економічному розділі світового ринку позикових капіталів та кредитно-фінансових послуг, їхня діяльність стала важливою рисою інтернаціоналізації господарського життя.

Транснаціональні корпорації — це концерни, національні за капіталом та контролем, але міжнародні за сферою діяльності. Єди­ного визначення ТНК немає. Найавторитетнішим є трактування ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку), яка визначає ТНК як компанії приватної, державної або змішаної форм власності, які знаходяться в різних країнах.

Інвестиційним кліматомназивається ситуація в країні з погляду іноземних підприємців, які вкладають в її економіку свої капітали. Цей клімат формується багатьма факторами (факторами ризику), які можна об'єднати в такі три основні групи:

• соціально-політична ситуація та її перспективи;

• економічна ситуація та її перспективи;

• зовнішньоекономічна діяльність та її перспективи.

Вважається, що вибір інвестором місця вкладення капіталу обумовлюється переважно:

а) привабливістю країни з погляду витрат — вартості робочої
сили, кадрових ресурсів, наявності розвиненої інфраструктури, роз­виненості фінансових ринків, характеристики податкової системи;

б) привабливістю країни з погляду збуту — розвиненості місце­вого ринку та стану конкуренції на ньому, відкритості країни для
міжнародної торгівлі;

в) привабливістю країни з погляду особливостей культури, істо­ричного розвитку, політичної стабільності.

Під міжнародним трансфертом технологій розуміють сукупність економічних відносин різних країн з приводу передавання науково-технічних досягнень. Величезна вартість наукових робіт зумовила концентрацію наукових досягнень в обмеженій кількості країн.

Для країн, що розвиваються передача технологій – єдиний засіб не стати технологічним аутсайдером, підняти економіку та відповідати міжнародному рівню якості продукції. Технології передаються некомерційним та комерційним шляхами. Перший передбачає: спеціальні науково-технічні видання та спец. літературу, бази і банки даних, міжнародні виставки, обмін делегаціями, міграція вчених і фахівців, стажування, навчання студентів та аспірантів, діяльність міжнародних організацій у сфері науки.

Комерційна передача технологій відбувається у таких формах:

1. Матеріальні види технологій: підприємства “під ключ”, технологічні лінії, обладнання тощо.

1. Нематеріальні види технологій: патент, ліцензія, копірайт, товарний знак, “ноу-хау”.

2. Послуги: науково-технічні, інжинірингові, консультаційні, навчання персоналу тощо.

Патент – свідоцтво, яке видається відповідною державною установою винахіднику, і засвідчує його монопольне право на використання цього винаходу.

Ліцензія – дозвіл, який видається ліцензіаром ліцензіату на використання її протягом визначеного часу і за визначену плату.

Копірайт – ексклюзивне право автора літературного, аудіо чи відео продукту на показ і відтворення своєї роботи.

Товарний знак – символ визначеної організації, що використовується для індивідуалізації виробника товару і який не може бути використаний іншими організаціями без офіційного дозволу власника.

“Ноу-хау” – надання технічних знань, практичного досвіду технічного, комерційного, управлінського чи фінансового характеру, які представляють комерційну цінність, застосовуються у виробництві і не мають патентного захисту.

Особливості сучасного обміну технологій

1. Розвиток ринку наукоємних технологій: (класифікація розроблена США):

- біотехнологія (ліки, гормони продукти на основі генетичних досліджень);

- технології наук про життя людини: ехокардіографія, хімічна терапія тощо.

- опто-електроника: оптичні сканери, оптичні компакт-диски, фотоелементи, лазерні принтери;

- комп’ютери і телекомунікації: радари, супутники, сервери, програмні продукти;

- електроніка: інтегральні схеми, плати, рідкі кристали;

- комп’ютеризоване виробництво: автоматизація;

- нові матеріали: напівпровідники, оптичні фібер-кабелі, відео диски;

- аерокосмічні технології;

- озброєння;

- атомні технології.

2. Монополія найбільших фірм на риках технологій.

3. Технологічна політика ТНК (створення технологічних пулів – картелів). Більша частина технологій передається дочірнім компаніям на пільгових умовах, що підвищує ї конкурентоспроможність на місцевому ринку.

4. Взаємини ТНК із країнами, що розвиваються: створення підприємств по виробленню комплектуючих, переміщення виробництва товару, життєвий цикл якого вже закінчується.

5. Участь у міжнародному технологічному обміні “венчурних” фірм.

6. Розвиток міжнародної технічної допомоги.

Ліцензійна торгівля

Ліцензія може бути:

- патентна та безпатентна;

- проста, виняткова (ліцензіар втрачає право на її використання на домовленій території), повна (ліцензіар втрачає право на її використання протягом встановленого терміну);

- відкритою ( патентом має право скористатися будь-яка зацікавлена особа);

- примусовою (примушують передати право на використання патенту іншим особам).

Формою передачі ліцензії є ліцензійна угода, яка може бути самостійною чи супутньою.

Ліцензійні платежі – це визначена винагорода ліцензіарові, яка виплачується ліцензіатом як відшкодування за надання прав на використання предмета угоди. Види платежів:

- роялті – фіксовані ставки (2-10%) з вартості виробленої за ліцензією продукції, які сплачуються у визначені проміжки часу (база може бути різною);

- участь у прибутку ліцензіата (10-30 % від прибутку) – рідко використовується;

- паушальний платіж – твердо зафіксована сума винагороди, що виплачується одразу при передачі ліцензій;

- первісний платіж готівкою – найбільш розповсюджена форма;

- передача цінних паперів – 5-40 % акцій ліцензіата одержує ліцензіар;

- передача технічної документації – взаємна передача ліцензій – японська практика.

Еміграція, імміграція та реімміграція – основні процеси, які характеризують рух робочої сили. Розрізняють також постійну міграцію, тимчасову міграцію, нелегальну міграцію.

Причини трудової міграції (за неокласичною теорією):

- відмінності в темпах накопичення капіталу зумовлюють відмінності сил притягання або відштовхування робочої сили в різних регіонах світу;

- темпи і розміри накопичення капіталу у свою чергу до певної міри залежать від рівня міграції;

- зміни в структурі потреб і виробництва, викликані НТП спричиняють періодичне вивільнення робочої сили з “застарілих” галузей і переміщення її в нові.

Головні мотиви міграції: пошук роботи, пошук більш оплачуваної роботи, гуманітарні, соціально-культурні, екологічні, психологічні, правові сімейні тощо.

Історичні етапи переміщення трудових ресурсів:

І етап – промислова революція (Європа, остання третина 13 ст. –середина 19 ст.)

Причина: внаслідок накопичення капіталу і підвищення продуктивності праці утворилося відносне перенаселення країн Європи. В результаті – міграція до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії.

Наслідки: - економічний розвиток в країнах імміграції, де спостерігався дефіцит трудових ресурсів; - колонізація малозаселених районів землі.

ІІ етап – (80-ті роки 19 ст. – 1914 р.)

Причина: зростання масштабів нагромадження капіталу в передових країнах (США, Великобританія) а дефіцит робочої сили.

Наслідки: імміграція з менш розвинутих країн Європи, Індії Китаю. Основна маса – некваліфікована робоча сила.

ІІІ етап – (1914-1939 рр.) скорочення міграції, активізація реімміграції з США.

Причини:Світова економічна криза 1929-1933 рр.; тоталітарна політика СРСР, в т.ч. і з питань міграції.

ІV етап (1945 –наш час) зростання внутріконтинентальної міграції (Європа, Африка); “втеча розуму”; міжнародне регулювання трудової міграції.

Наслідки переміщення трудових ресурсів

Для країн, що приймають робочу силу:

+ прискорюються темпи зростання економіки за рахунок створення додаткового попиту на товари та послуги іммігрантами;

+ підвищується конкурентоспроможність вироблюваних країною товарів через зменшення витрат на оплату праці в структурі собівартості;

+ додатковий потік податків, які залежать від віку та кваліфікації іммігрантів;

+ країна економить на витратах на освіту: в США 230 членів НАН та кожен 3-й Нобелівський лауреат – іммігранти;

+ іноземні робітники можуть бути звільнені у першу чергу на випадок скорочення штатів;

+ поліпшення демографічних показників: в Німеччині, Франції, Швеції 10 % новонароджених з’являються в родинах іммігрантів, у Швейцарії – 24 %, у Люксембургу – 38 %.

- соціальні чвари, конфлікти, міжнаціональні проблеми, злочинність.

Для країн-експортерів робочої сили:

+ зниження рівня безробіття;

+ безплатне навчання та отримання досвіту;

+ отримання валютних надходжень в результаті переказів та цінностей, які привозять іммігранти по поверненні (перекази в Пакистан від іммігрантів перевищує в 5 разів доходи від експорту товарів в Ємені – в 30 разів, в Єгипті такі перекази = 3 млрд. дол. на рік, в той час як доход від Суецького каналу 970 млн. дол.;

- скорочення податкових надходжень;

- “відплив умів” – втрати біля 73 млрд. дол.

Тема 4. Теорії міжнародної торгівлі та роль держави в регулюванні зовнішньоторговельних відносин

Меркантилізм

Перша теорія міжнародної торгівлі — теорія меркантилізму— була розроблена європейськими вченими Томасом Маном, Чарльзом Дейвіантом, Жаном Батістом Колбертом та іншими у 16-18 століттях. Ця економічна теорія виникла та пояснювала зовнішню торгівлю у період розвитку та занепаду середньовічного феодалізму в Європі (1500—1800 рр.), коли утворювалися та зміцнювались європейські держави, найсильніші з яких захоплювали колонії і боролись за поділ сфер впливу. У цих умовах виникла потреба в економічній теорії, яка б обґрунтувала роль товару та необхідність економічного виходу національних держав на зовнішні ринки.

Меркантилізм— це економічне вчення та економічна політика, яка представляє інтереси торгової буржуазії у періоди феодалізм; та становлення капіталізму.

Згідно з теорією меркантилізму багатство країни вимірюється кількістю золота та срібла, якою вони володіють. Меркантилісти вважали, що економічна система складається з трьох секторів: виробничого, сільськогосподарського та іноземних колоній. Для ефективного функціонування економічної системи найважливішими, на їхню думку, були торговці, їхня праця розгля­далась як основний фактор виробництва. Отже, джерелом багат­ства є сфера обігу, а не сфера виробництва; багатство ототожнюва­лося з грошовим капіталом. Грошові кошти (у формі золота та срібла) дають змогу утримувати армію, зміцнювати становище пра­вителя, сприяють проведенню колоніальних війн, виникненню фаб­рик (мануфактур), утворенню нових робочих місць.

Оскільки у світі, на думку прихильників цієї теорії, існує обмежена кількість багатства (золота та срібла), то країни можуть збільшува­ти своє багатство і за рахунок зубожіння інших, тобто внаслідок перерозподілу.

Тому для зміцнення економічних позицій держава повинна вжи­вати таких заходів:

1. Більше експортувати товарів, ніж імпортувати, оскільки у цьому
випадку вона одержить вартість активного сальдо їх торгового ба­лансу у вигляді золота, яке буде надходити з країн, що мають дефі­цит торгового балансу.

2. Ввести обмеження на більшу частку імпорту (за допомогою
квот, тарифів та інших інструментів торгової політики) та надава­ти субсидії більшій частині експортних виробництв, що дасть змо­гу забезпечити позитивне сальдо торгового балансу.

3. Заборонити або обмежити експорт сировини та дозволити без­митний імпорт сировини, якої немає всередині країни, що дасть змогу
акумулювати золото та підтримувати на низькому рівні експортні
ціни на готову продукцію.

4. Заборонити будь-яку торгівлю колоній з іншими країнами,
крім метрополій, які мають виняткове право перепродажу колоні­альних товарів за кордон.

5. Гальмувати розвиток виробництва готових товарів у колоні­ях, перетворити їх на постачальників сировини до метрополій. Ко­лонії повинні експортувати дешеву сировину, а імпортувати дорогі
готові вироби.

Заслугою меркантилістів є те, що вони першими запропонували струнку теорію міжнародної торгівлі, показали її значення для економічного зростання країн, розробили можливу модель її розвитку, вперше описали те, що у сучасній економіці зветься платіжним балансом.

Обмеженість меркантилістів полягає у тому, що вони вважали що збагачення країн можливе не тільки внаслідок перерозподіл вже існуючого багатства, але й за рахунок його нарощування.

Неомеркантилізм. Модель „ціни-золото-потоки” Д. Хьюма

Англійський економіст Девід Х'юм, (1711—1776) був одним з перших, хто кинув виклик меркантилізму, розробивши механізм взаємодії "цін — золота — потоків". Д. Х'юм заперечував положення меркантилістів про те, що крани можуть до нескінченності збільшувати кількість наявного у них в золота і що це не впливає на їх міжнародну конкурентоспроможність. Він довів, що приплив золота внаслідок підтримки позитивного сальдо торгового балансу збільшить пропозицію грошей всередині країни та призведе до зростання зарплати та цін, а це, своєю чергу спричинить падіння конкурентоспроможності країни. І навпаки відплив золота з країни призведе до падіння цін та зарплати і підвищить конкурентоспроможність країни. Отже, країна не зможе по­стійно підтримувати позитивне сальдо торгового балансу — цьому будуть перешкоджати внутрішньо економічні чинники.

Розглянемо таку ситуацію. Припустимо, що країна має позитивне сальдо торгового балансу в торгівлі з країною II, сальдо якої негативне. За Д. Х'юмом, врівноваження сальдо торгового балансу кожної з країн здійснюється у чотири етапи.

Модель "ціни — золото — потоки" Д. Х'юма

Висновки:

1. Меркантилісти вперше запропонували струнку теорію міжна­родної торгівлі. Вони вважали, що багатство країни полягає у володінні золотом та сріблом і для досягнення цієї мети держави
повинні: експортувати товарів та послуг більше, ніж імпортувати
регулювати зовнішню торгівлю для збільшення експорту і зменшення імпорту; заборонити або обмежити експорт сировини і дозволити безмитний імпорт сировини; заборонити будь-яку торгівлю
своїх колоній з іншими країнами, крім метрополії.

2. Провісники класичної школи економіки показали прямий
зв'язок зовнішньої торгівлі з внутрішньо економічним розвитком
країни.

3. Частина термінології часів меркантилізму збереглася до наших днів і часто вживається, за суттю, неправильно: пасивний торговий баланс (несприятливий) не обов'язково є збитковим; активний торговий баланс (сприятливий) може бути невигідним.

Теорія абсолютних переваг

Засновником класичної школи економічної думки був Адам Сміт (1723—1790).

Суть теорії зовнішньої торгівлі А. Сміта, або теорії абсолютних переваг: країни експортують ті товари, які вони виробляють з мен­шими витратами (у виробництві яких вони мають абсолютну перевагу), та імпортують ті товари, що виробляються іншими країнами з меншими витратами (у виробництві яких абсолютна перевага належить їхнім торговим партнерам).

Теорія абсолютних переваг базується на таких припущеннях:

1) єдиним фактором виробництва є праця;

2) зайнятість повна, тобто усі наявні трудові ресурси використо­вуються у виробництві товарів;

3) всесвітнє господарство складається із двох країн, тому в міжнародній торгівлі беруть участь тільки дві країни, які виробляють та
торгують одна з одною тільки двома товарами;

4) витрати виробництва — постійні, а їх зниження збільшує попит на товар;

5) ціна одного товару виражена у кількості праці, затраченої на
виробництво іншого;

6) транспортні витрати на перевезення товару з однієї країни до
іншої дорівнюють нулю;

7) зовнішня торгівля вільна від обмежень та регламентацій.
Висновки:

1. Міжнародна торгівля ви­гідна, якщо країни торгують такими товарами, які кожна з них виробляє з меншими витратами, ніж країна-партнер.

2. Країни експортують ті товари, у виробництві яких вони ма­ють абсолютну перевагу, і імпортують ті, щодо яких абсолютна пе­ревага — у їх торгових партнерів.

Теорія порівняльних переваг

Теорію абсолютних переваг А. Сміта розвинув Давид Рікардо, (1772—1823), довівши, що абсолютні переваги є лише частковим випадком загального правила. Він показав, що торгів­ля вигідна кожній з двох країн, навіть якщо одна з них має абсо­лютні переваги у виробництві обох товарів. Теорія порівняльних переваг базується на тих самих припущен­нях, що і теорія абсолютних переваг, використовуючи додатково поняття альтернативних витрат.

Суть теорії порівняльних переваг: якщо країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть виробляти з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами (або, інакше кажучи, з меншими альтернативними витратами), то торгівля буде взаємовигідною для обох країн, неза­лежно від того, чи є виробництво в одній з них абсолютно ефективні­шим, ніж в іншій.

Виграш від торгівлі – це економічний ефект, який має кожна з торгуючих країн, якщо кожна з них спеціалізується на торгівлі тим товаром у виробництві якого вона має переваги.

Висновки:

1. Альтернативні витрати — це кількість одних продуктів, від
якої треба відмовитись або яку треба офірувати, щоб отримати якусь
кількість будь-якого іншого продукту. Альтернативна ціна — це
робочий час, необхідний для виробництва одного товару, вираже­ний через робочий час, потрібний для виробництва іншого товару.

2. Відповідно до теорії порівняльних переваг країни повинні спе­ціалізуватися на виробництві тих товарів, альтернативна ціна яких нижча, тобто які вони можуть продукувати з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами. У цьому випадку торгів­ля буде взаємовигідною для обох країн, незалежно від того, чи є виробництво в одній з них абсолютно ефективнішим, ніж в іншій.

3. Ціна імпортного товару визначається через ціну товару, який
треба експортувати, щоб оплатити імпорт, тому остаточне співвідно­шення цін під час торгівлі визначається внутрішнім попитом на
товари у кожній з країн, що торгують.

4. Внаслідок спеціалізації та торгівлі на основі порівняльних
переваг кожна країна отримує позитивний економічний ефект, який
називається вигодою від торгівлі.

Теорія розміру країни

Теорія розміру країни: країни з більшою територією зазвичай мають різноманітніші кліма­тичні умови та природні ресурси, вони загалом ближчі до економіч­ної самодостатності, ніж малі за розміром країни.

Великі країни, порівняно з малими:

1. Експортують меншу част­ку виробленої продукції та імпортують меншу частку товарів.

2. Мають різноманітніші ресурси.

3. Мають вищі транспортні витрати у міжнародній торгівлі.

4. Зазвичай можуть здійс­нювати велико серійне виробництво.

Теорія співвідношення факторів виробництва

У середині 20-х рр. ХХ ст. шведські економісти-неокласики Елі Хекшер та Бертіл Олін розробили теорію співвідношення факторів виробництва, яка отримала назву теорії Хекшера — Оліна. Не відмовляючись від трудової теорії вартості, вони доповнили її положенням, що у створенні вартості беруть участь, крім праці, та­кож й інші фактори виробництва, такі як земля та капітал. Згодом положення теорії Хекшера — Оліна були математично підкріплені П. Самуельсоном.

Факторонасиченість визначає відносну забезпеченість країни
факторами виробництва.

Фактороінтенсивність визначає відносні затрати факторів ви­робництва на створення певного товару.

Зміст теорії Хекшера-Оліна — кожна країна експортує ті фактороінтенсивні товари, для виробництва яких вона має надлишкові фактори виробництва, і імпортує ті товари, для виробництва яких вона відносний дефіцит факторів виробництва.

Припущення теорії Хекшера-Оліна:

- існують дві країни, два товари та два фактори виробництва;

- технологія в двох країнах однакова;

- країни відрізняються одна від одної лише забезпеченістю фак­торами виробництва;

- відсутній міжнародний рух капіталів.

Парадокс В. Леонтьева

Парадокс Леонтьєва: теорія співвідношен­ня факторів виробництва Хекшера — Оліна не підтверджується на практиці: праценасичені країни експортують капіталомістку про­дукцію, тоді як капіталонасичені — працемістку.

Висновки:

1. Численні розрахунки як підтверджували, так і заперечували теорію Хекшера — Оліна.

2. Парадокс Леонтьєва полягає у тому, що всупереч теорії праце-
надлишкові країни експортують капіталомістку продукцію, а
капіталонадлишкові — працемістку.

3. Парадокс Леонтьєва не відповідав на численні запитання, а
багато інших тестів, враховуючи кваліфікаційний склад робочої
сили й інші фактори та охоплюючи великі групи країн, підтвердили справедливість теорії Хекшера — Оліна.

4. Парадокс Леонтьєва застерігає від прямолінійного використання теорії Хекшера — Оліна у практиці міжнародної торгівлі.

5. Теорія Хекшера — Оліна разом з доданими пізніше уточненнями залишається одним із головних інструментів аналізу міжнародної торгівлі та її впливу на розподіл і перерозподіл доходів.

Політика вільної торгівлі — це політика мінімального втру­чання держави у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базуєть­ся на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення Іно­земних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реє­страційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію.

Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обме­жень імпорту.

Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національ­них виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, ос­кільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних то­варів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповід­них заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.

Виділяють декілька форм протекціонізму:

- селективний — скерований проти окремих країн або окре­мих видів товарів;

- галузевий — скерований на захист окремих галузей, найчас­тіше сільського господарства;

- колективний — проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання;

- прихований — здійснюється методами внутрішньої економіч­ної політики.

Стосовно того, що і для якої країни краще — політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протек­ціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовую­чи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.

Україна у міжнародній торгівлі віддає перевагу політиці вільної торгівлі, але водночас вибірково проводить політику протекціоніз­му стосовно певних країн і груп товарів.

Хронологія створення СОТ:

Головні положення ГАТТ:

Наслідки вступу України в СОТ для СГ:

Читайте також:

1. Аграрна еволюція українських земель у др. пол. ХVІІ - ХVІІІст.
2. Антимонархічна революція 1952 р. в Єгипті.
3. Б. Громадсько-політичний рух 60-90 рр. ХІХ ст. інтелігенції Росії та України, в центрі уваги яких був народ, селянська община та соціальна революція.
4. Взаємозв’язок з освітніми системами інших країн, відповідність вищої освіти України світовому рівню.
5. Види грошових систем і їх еволюція
6. Види грошових систем та їх еволюція
7. Види грошових систем та їх еволюція
8. Визвольна революція українського народу сер. 17 століття. Воєнні дії 1648-1649 р.р.
9. Виникнення і еволюція ісламу.
10. Виникнення та еволюція економічної думки
11. Відбулися кардинальні зміни у світовому порядку. На авансцену виходить Європа1.
12. Генезис та еволюція ринкового господарства

Переглядів: 1228