Виникнення і розвиток історико-геологічного методу

ТЕМА 1. ІСТОРИЧНА ГЕОЛОГІЯ ЯК НАУКОВИЙ НАПРЯМ

Обєктом вивчення історичної геології є зовнішні оболонки Землі (літосфера, гідросфера, атмосфера, біосфера) в різні геологічні епохи. За головну мету прийнято визначення законів розвитку речовинного складу і структури геологічних об’єктів земної кори. Конкретний об’єкт вивчення – геологічне тіло. Геологічні тіла виокремлюють і описують за допомогою спеціальних термінів, що розрізняють геологічні об’єкти від об’єктів вивчення інших природничих наук. Історична геологія синтезує дані всіх геологічних дисциплін і використовує їхній понятійний і термінологічний апарат. Методологічною основою є діалектичний метод і системний підхід.

Геологічні тіла складаються з гірських порід, які містять інформацію про умови їхнього утворення і подальші процеси. Ця інформація закодована в речовинному складі (хімічна і мінералогічна форми), структурно-текстурних особливостях, рештках біот і слідах їхньої діяльності. Для палеогеографічних реконструкцій найбільше використовують метод аналогій, відомий у геологів як метод актуалізму Ч.Лайєля. Цей метод можна застосувати лише для фанерозою, оскільки середовище прояву геологічних процесів у давніші часи суттєво відрізнялося від сучасного. Сьогодня інтенсивно розвивають фізико-хімічні методи визначення різнобічних умов літогенезу в палеобасейнах. Наприклад, вивчення ізотопних співвідношень кисню, сірки, вуглецю дає змогу отримати об’єктивну інформацію про палеоклімат і вплив біологічного фактора на породоутворення. Дані про ізотопний склад хімічних елементів, з яких складаються гірські породи, використовують для визначення абсолютного віку (мільйони років) їхнього утворення.

Історична геологія перебуває на шляху подальшого розвитку. Якісно-описову форму характеристики геологічних тіл поступово змінюють кількісна і динамічна форми вищого рівня. Головними напрямами розвитку історичної геології треба вважати вдосконалення методів абсолютного віку гірських порід (особливо осадового генезису), розробку об’єктивних фізико-хімічних та розрахункових методів палеофаціального аналізу, розвиток палеоекології.

Перші натурфілософські уявлення про геологічні процеси на поверхні Землі. Античні вчені намагалися запропонувати модель взаємодії поверхневих і внутрішніх процесів. Гіпотеза Арістотеля (384 – 322 рр. до нашої ери) про існування в надрах Землі порожнин з активною циркуляцією в них повітря. Висновки Страбона (63 р. до нашої ери – 20 р. нашої ери) про існування зв’язку між тектонгічними рухами і утворенням рель’єфу. В часи середньовіччя центром генерації геологічних ідей стає Близький Схід (Ібн-Сіна, Біруні).

Надання нового імпульсу розвиткові природознавчих наук з початком Відродження в Європі. З XV-го сторіччя починається епоха великих відкриттів у географії (Колумб, Васко да Гама, Магелан), астрономії (Галілей, Копернік) розквіт мистецтв. Унаслідок інтенсивного будівництва доріг, дамб, каналів різко збільшився спектр геологічних спостережень (висновки Леонардо да Вінчі про форми залягання осадових шарів під час будівництва каналу). Розробка Декартом і Лейбніцем (XVII-XVIII ст.) моделі будови Землі як кулі з розплавленим ядром і твердою оболонкою.

Уперше метод історико-геологічного аналізу розроблений у Північній Італії Н.Стенсоном у середині XVII-го ст. Автор запропонував метод визначення відносного віку осадових нашарувань, відомий зараз як закон Стенона. Ідеї Стенсона випередили свій час на сто років. У середині XVIII-го ст. в різних країнах Європи почали складати регіональні стратиграфічні схеми, в яких виділяли різновікові стратиграфічні комплекси. Для Центральної Німеччини стратиграфічні схеми розробили І.Леман, Г.Фюксель, А.Вернер, для Італії – Ардуїно.

На межі XVIII-го і XIX-го ст. ствердилися уявлення дослідників про земну кору як систему нашарування різних порід і виникла дискусія про головний фактор породоутворення. В межах цієї дискусії оформилися напрями нептунізму А.Вернера і плутонізму Геттона. Справжнім проривом в історико-геологічних дослідженнях стала розробка англійським інженером І.Смітом (1789 – 1839) і французьким зоологом Ж.Кюв’є (1769 – 1832) палеонтологічного методу визначення відносного віку осадових порід. Цей метод дав змогу зіставити за віком літологічно різнорідні комплекси країн Європи і розробити їхню загальну біостратиграфічну шкалу.

Розробка теорії катастроф Ж.Кюв’є (1812) його послідовниками А.Броняром і Д'Орбіньї – новий крок узагальнення фактичних спостережень. Уявлення цих вчених про систематичні катаклізми на поверхні Землі, які знищували все живе. Безпідставність теорії катастроф доведено працями Ж.Ламарка, Ч.Лайєля, Ч.Дарвіна. Видатний внесок у заперечення ідей катастрофізму зробила книга Ч.Лайєля ”Основи геології’’(1830 – 1833), в якій доведено, що масштабні зміни в зовнішніх оболонках Землі відбувалися не внаслідок миттєвих руйнувань, а шляхом дуже повільних еволюційних змін.

Поява принципу актуалізму Ч.Лайєля – новий крок в історико-геологічних реконструкціях: “Вивчення сучасних природних процесів – ключ до розуміння аналогічних процесів минулого.” Недоліки принципу актуалізму. Узагальнення Е.Зюсом у книзі “Лик Землі” (1883 – 1909) геологічних даних про різні континенти. Поява і головні ідеї теорії геосинкліналей.

Початок науково-технічної революції XX-го ст. зумовив широке застосування точних фізико-хімічних методів вивчення геологічної речовини. Розробка радіологічних методів визначення абсолютного віку гірських порід, сейсмічного зондування земної кори дали змогу запропонувати нові концепції геологічного розвитку літосфери. Найвідоміша серед них - теорія літосферних плит, яка грунтується на мобілістичних засадах. Подальший розвиток історико-геологічних досліджень можна пов’язати з кількісним моделюванням різних параметрів (і їхніх систем) геологічних процесів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
П Е Р Е Д М О В А	\|	Біостратиграфічні методи визначення віку порід

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.