Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Вимова приголосних звуків

 

Приголосними виступають звуки, основою яких є шуми, утворювані при проходженні й доланні струменем видихуваного повітря різних перепон. Таким чином, приголосні звуки відрізняються від голосних своїми акустичними і анатомо-фізіологічними особливостями.

З акустичного погляду приголосні звуки складаються здебільшого з шумів або з шумів і незначних тонів. Виняток становлять тільки сонорні приголосні, що акустично подібні до голосних, оскільки в них голос переважає над шумом.

Основна відмінність між голосними і приголосними полягає в діяльності мовних органів при утворенні звуків. З анатомо-фізіологічного погляду голосні – це звуки, що творяться м’язовим напруженням усього мовного апарату. При утворенні приголосних звуків функціонують окремі органи мовлення, наприклад, губи, кінчик чи корінь язика, верхні зуби, задня стінка глотки і под.

Нарешті, приголосні становлять в українській мові кількісно велику групу звуків, що мають неоднакові акустичні ознаки, утворюються по-різному, в усному мовленні зазнають численних змін.

За кількістю звучності (голосу) приголосні поділяються на сонорні та шумні.

Сонорні наближаються за тоном звучання до голосних. Їх небагато: [р], [л], [м], [н], [й], [в].

Інші приголосні належать до шумних. У свою чергу шумні звуки за кількістю шуму й голосу поділяються на дзвінкі та глухі. Дзвінкі звуки мають у своєму складі шум і голос: [б], [д], [з], [ж], [дж], [дз], [г], [ґ]. Глухі звуки складаються тільки з шуму: [п], [т], [с], [ш], [ц], [ч], [к], [х], [ф].

За схожістю артикуляції дзвінкі й глухі звуки складають пари: дзвінкі [б, д, г, ґ, з, ж, дж, дз] та глухі [п, т, х, к, с, ш, ч, ц]. Ще раз наголосимо, що в українській мові звук [ф] не має пари за дзвінкістю, як у російській мові ([ф] – [в]).

За місцем творення приголосні звуки поділяються на: губні, носові, язикові та гортанні. Губні звуки творяться при активній участі губ або нижньої губи та верхніх зубів: [б], [п], [в], [м], [ф]. Носовими називаються звуки, при творенні яких видихуване повітря виходить через ніс: [м], [н]. Гортанний звук один: [г].

Решта звуків є язиковими. Їх ще називають ротовими. За місцем творення вони також поділяються на три групи залежно від того, яка частинка язика бере участь у їх творенні: задньоязикові, середньоязикові та передньоязикові. До задньоязикових належать звуки [ґ], [к], [х]. В українській мові вони є завжди твердими. Тому після літер, що їх позначають, ніколи не пишеться м’який знак. Перед звуком [і] задньоязикові можуть пом’якшуватися: [к’і]гті, [х’ід], [х’і]мія. До середньоязикових належить звук [й] та м’які звуки [д’], [т’], [л’], [н’]. Усі середньоязикові звуки м’які. Усі інші звуки є передньоязиковими.

За способом творення приголосні звуки поділяються на зімкнені, щілинні, зімкнено-щілинні, або злиті, й дрижачі. Зімкнені звуки творяться в момент прориву струменем повітря зімкнених мовних органів. Їх ще називають проривними, вибуховими, миттєвими, бо творення таких звуків є швидким, їх не можна протягнути. Це звуки [б], [п], [д], [т], [ґ], [к]. Щілинні – звуки творяться при проходженні струменя видихуваного повітря в щілині мовних органів. Такі звуки можна подовжити, протягнути: [з], [с], [ж], [ш], [х], [г], [ф], [л], [й], [в]. Серед щілинних виділяються свистячі ([з], [с], [ц], [дз]) та шиплячі ([ж], [ш], [ч], [дж]) звуки. Шиплячі в українській мові вимовляються твердо: жаба, жити, шило, шолом, час, чоботи, джура, щоб, чомусь. Зімкнено-щілинні звуки (африкати) поєднують при своєму творенні моменти зімкнення і прориву: д + з = дз, д + ж = дж, т + с = ц, т + ш = ч. Дрижачими (або вібрантами) у нашій мові є лише звуки [р], [р’].

Приголосні звуки української літературної мови вимовляються в переважній більшості випадків виразно, чітко. Сильною позицією для них є позиція перед голосними [а], [о], [у].

Розгляньмо вимову окремих груп приголосних української мови. Дзвінкі приголосні [б], [д], [з], [дз], [дж], [ж], [г], [ґ], [д’], [з’], [дз’], вимовляються дзвінко в кінці слова: хлі[б], ду[б], ві[з], ґе[дз’], сні[г], ні[ж]. У позиції перед глухими приголосними, треба також намагатися зберігати дзвінкість цих звуків, але тут, як правило, спостерігається часткове оглушення: [кáзска].

Шиплячі [ж], [ш], [ч], [дж] в українській літературній мові тверді: [ч]а[ш]а, [ж]ати, б[дж]оли.

Особливо слід звернути увагу на необхідність твердої вимови звука [ч] та сполучення звуків [шч], яке позначається літерою щ. Під впливом російської мови спостерігається ненормативне пом’якшення цього звука. Така вимова характерна для південно-східного наріччя, поширеного зокрема на Слобожанщині та на Півдні України. Треба вимовляти: [ч]истий, [ч]орний, [ч]асто, [ч]ути, [ч]ереви[ч]ки, хо[ч], [шч]едрий, лі[шч]ина, [шч]астя.

Шиплячі звуки лише злегка пом’якшуються в позиції перед [і]: [ш’]ість, [ч’]ітко, [шч’]ільний. Не можна вимовляти твердий шиплячий у цій позиції, хоч таку вимову, на жаль, можна почути: [ши]сть, [жи]нка і под. Шиплячі треба вимовляти як напівпом’якшені також і тоді, коли вони подовжуються: узбі[ч’:]я, збі[ж’:]я, узви[ш’:]я.

В українській мові існує протиставлення твердих і м’яких приголосних. Пари за ознакою твердості / м’якості утворюють звуки: [д]-[д’], [т]-[т’], [з]-[з’], [с]-[с’], [ц]-[ц’], [дз]-[дз’], [л]-[л’], [н]-[н’], [р]-[р’]. Інші приголосні звуки [б], [п], [в], [ф], [м], [г], [ґ], [к], [х] не здатні пом’якшуватись. Лише в позиції перед і вони злегка пом’якшуються: [б’]ігти, к[в’]іти, [п’]існя. Таке ж пом’якшення спостерігаємо перед голосними [а], [о], [у] в небагатьох українських словах: морк[в’а]ний, ть[м’а]ний, с[в’а]то.

Звук [в] вимовляється дзвінко, ніколи не замінюється глухим звуком у кінці слова та перед приголосним. Іноді доводиться чути вимову в цих позиціях глухого приголосного, що можна пояснити впливом російської мови: бук[ф], пла[ф]ка. Така вимова ненормативна, її слід уникати. В українській мові в позиції перед приголосним та в кінці слова цей звук набуває більшої звучності і переходить в [у] нескладовий: пра[ў]да, Є[ў]ропа, по[ў]торити, зна[ў], [ў]чора, [ў]па[ў].

Звук [ґ] властивий лише деяким словам української мови. Літера Ґґ на позначення звука [ґ] відновлена в українському алфавіті виданням “Українського правопису” 1993 року. Її слід використовувати:

– у літературних і найпоширеніших діалектних словах: аґрус, ґаґара, ґазда, ґалаґан, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґеґекати, ґеґотати, ґедзь, ґелґати, ґешефт, ґиґнути, ґлей (‘загуслий сік на деревах’), ґніт (у лампі), ґоґель-моґель, ґонт, ґонтар, ґрасувати, ґрати (іменник), ґратчастий, ґречний, ґринджоли, ґрунт (ґрунтовний, обґрунтувати та ін.), ґудзик, ґуля (ґулястий), джерґотати, джиґун, дзиґа, дзиґлик, зиґзаґ, леґінь, фіґлі-міґлі тощо;

– у вузькодіалектних словах при їх писемному відтворенні у художніх, етнографічних творах тощо (відповідно до їх вимови в тій місцевості, де вони вживаються), наприклад:вґулати (‘подужати, справитися’), веґеря (‘вид танцю’), ґаблї (‘вила з трьома зубцями’), ґаланці (‘вузькі штани’), ґарґара (‘сварлива жінка’), ґвер (‘кріс, рушниця’);

– у словах іншомовного походження – власних назвах [ґ] може вживатися паралельно з [г] у тих випадках, коли ці назви в мові-джерелі мають звук [g]: [г]ібралтар і [ґ]ібралтар, [гете] і [ґ]ете;

– у прізвищах українців та інших власних назвах України, які традиційно вимовляються з Ґ:Ґудзь, Ґалаґан, Великий Ґрунь (гора в Карпатах);

– крім того, через літеру ґ передається латинська літера g (відповідно й з інших мов) у тих варваризмах, що звичайно подаються засобами латинської графіки, але можуть передаватися й засобами кириличної абетки: фата морґана, персона нон ґрата, альтер еґо, ґуд бай і под.

Звук [дж] – злитий звук, завжди твердий: [дж]ерело, [дж]міль, бу[дж]у. Лише в позиції перед [і], як уже зазначалося вище, цей звук злегка пом’якшується: б[дж’]ілка. Треба розрізняти звук [дж] і сполучення звуків [д] і [ж], які позначаються літерами д, ж. У сполученні звуків [д] і [ж] кожен звук вимовляється окремо. Таке сполучення трапляється на межі префікса і кореня: пі[джж]ивити, ві[джж]имати.

Звук [дз] – теж злитий звук, який, може бути твердим і м’яким: [дз]воник, [дз]еркало, [дз’]юрчати. Роздільна вимова цього звука є порушенням орфоепічної норми.

Звук [л] може бути і твердим, і м’яким: к[л]ас, [л]ипа, [л’]ютий, [л’]ялька. Грубим порушенням літературної норми є м’яка вимова звука [л] перед [е]: [л’]екція.

Звук [р] постійно твердий у кінці слова й складу: ліхта[р], буква[р], зві[р]ки, чоти[р]ма. М’яка вимова в цих позиціях є ненормативною.

Звук [ф] – глухий твердий приголосний, властивий лише словам іншомовного походження: [ф]акт, [ф]ото, [ф]ос[ф]ор, [ф]естиваль. У багатьох словах літературної мови запозичений звук [ф], а разом із ним і буква ф, замінилися більш властивими для української вимови звуками та сполуками, наприклад: Филипп – Пилип, Фёкла – Векла, фасоль – квасоля, картофель – картопля тощо. У ненормативному мовленні трапляється вимова звукосполучення [хв] у іншомовних словах: [хв]орма, [хв]арба. Такої вимови слід уникати. Доводиться спостерігати і зворотне явище – звукосполучення [хв] вимовляється як [ф]: [ф]ороба, [ф]іртка. Подібна вимова перебуває за межами літературної норми.

Звук [ц] в літературній вимові – м’який звук у більшості позицій, зокрема й у кінці слова: хлопе[ц’], молоде[ц’], шве[ц’]. Цей звук вимовляється як м’який і перед голосними [а], [о], [у]: пра[ц’]я, вули[ц’]я, [ц’]ього, крім слів іншомовного походження: царина, цукати. Твердий [ц] вимовляється перед [е], [и]: ли[ц]е, [ц]их, [ц]ими.

Звук [й] – м’який приголосний звук. У кінці слова та в позиції перед приголосним цей звук вимовляється як [і] нескладовий; кра[ĭ], зна[ĭ], пита[ĭ]те. На початку слова та в позиції між голосними звук [й] вимовляється чітко: [йо]го, [йа]рмарок, чу[йеі]те, зна[йеі]мо.


Читайте також:

  1. Асиміляції приголосних в українській мові
  2. Асиміляція приголосних у потоці мовлення
  3. Вимова абревіатур
  4. Вимова голосних звуків
  5. Вимова голосних звуків в українській мові
  6. Вимова приголосних
  7. ВИНИКНЕННЯ ЗВУКІВ
  8. Вправи для відробітку голосних і приголосних звуків
  9. Вправи підвищеної трудності для роботи над поєднаннями звуків
  10. Закономірності сполучуваності звукових одиниць в українській літературній мові. Позиційні зміни приголосних і голосних звуків
  11. Зміни приголосних при збігу їх




Переглядів: 2397

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Вимова голосних звуків в українській мові | Вимова абревіатур

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.002 сек.