Натуралізм. Творчість Еміля Золя

НАТУРАЛІЗМ– [від лат. natura - природа] - назва течії в європейській літературі й мистецтві, що виникла в 70-х рр. XIX ст. й особливо широко розвинулась у 80-90-х рр., коли він став найбільш впливовим напрямом. Найбільш поширеним натуралізм був у Франції, де зародився і був програмно оформлений.

· Розвивався під впливом стрімкого розвитку соціологічних наук і фізіології. Звідси й характерне для натуралістів твердження, що література повинна стояти на рівні сучасної науки, повинна бути перейнята науковістю. Це все міняє уявлення людини про світ.

· Філософська основа - природничо-науковий матеріалізм Спенсера і Ломброзо, Тена, вчення про спадковість, філософія позитивізму Огюста Конта. Огюст Конт слідом за утопістами ототожнює соціологію й фізіологію. "Суспільне явище, як явище людське, без сумніву повинне бути віднесене до числа явищ фізіологічних". Висувають положення, що людська природа визначає громадське життя й дає ключ до розуміння історії.

Натуралізм продовжує розвиток традицій реалізму, частково Бальзака, якого Золя називав “основоположником точного вивчення суспільства”. Однак на його думку реалізм, його метод зображення життя уже недостатній в нову епоху, коли успіх точних наук заглибили знання дійсності. Золя цікавився успіхами науки, відкриттями в біології, фізіології, медицині, вважав, що закономірність розвитку природи і живого світу можуть бути перенесеними і на людське суспільство, долю людини.

Прагнучи зробити літературу точним і правдивим відображенням життя Золя хотів зблизити її з наукою, перенести в художню творчість методи наукового дослідження.

Основна теоретична праця натуралізму – «Експериментальний роман» (1880) Е. Золя.

Особливості:

· Письменник повинен бути, подібно вченому, об’єктивним, вивчаючи і зображуючи факти життя не повинен керуватися особистими і політичними симпатіями.

· Золя вважав, що реалізм мало приділяє уваги відображенню фізіології людини; завдання натуралізму – заповнити цей проміжок, показуючи фізіологічну основу, яка визначить людську психологію, характери і вчинки. Особливо захоплювався Золя теорією спадковості, якій приділяв велике значення, часто приписуючи їй вирішальний вплив на долю людини. Золя зменшував вплив соціальних законів, соціального середовища.

· Принцип об'єктивності та правдивості мистецтва; Золя вимагає від художнього твору документальної точності, а від митця — скрупульозного спостереження та вивчення дійсності

· В основі письменницької творчості має лежати той самий метод, що й у науці, — експеримент, пильне спостереження та вивчення натури. Необхідно збагатити роман «науковим», фізіологічним розумінням людини - концепція наукового «експериментального» роману.

Інші представники: Альфонс Доде, брати Гонкури.

Еміль Золя (1840–1902) – один з найвидатніших французьких письменників другої половини ХІХ в.

Уже на ранньому етапі творчості Золя виступав не лише як письменник-романіст, а й як публіцист і критик. Він співпрацював з газетами «Евенман», «Фігаро», у яких публікував свої статті й етюди. У цей період Золя в літературно-критичних та мистецтвознавчих книгах «Що я ненавиджу» (1866), «Мій салон» (1866), «Едуард Мане» (1867) розробив основні засади натуралістичної естетики.

Теоретичні погляди склались під впливом естетики І.Тена (стаття «І. Тен як митець» (1866), де обґрунтовано, що всі продукти інтелектуальної діяльності людини залежать від 3 факторів: раси, середовища, спадковості; вагомого значення надавав детермінізму – всі явища обумовлені).

У статті «Прудон і Курбе» (1864) Золя викладає формулу мистецтва: «Твір мистецтва — це куточок природи, побачений через темперамент митця». Згодом Золя неодноразово звертатиметься до проблеми співвідношення об'єктивного (природи) і суб'єктивного (темпераменту митця) чинників творчості. Для Золя немає суперечності між вірністю натурі та виявом творчої індивідуальності. Йому були близькими творчі пошуки художників-імпресіоністів, яких він підтримував і пропагував.

Золя був творцем теорії натуралізму. У працях «Експериментальний роман» («Le roman experimental», 1880), «Наші драматурги» («Nos auteurs drama-tiques», 1881), «Натуралізм в театрі» (1881) та ін. Золя розвинув естетичні принципи О. Конта й І. Тена, братів Гонкурів, висунув концепцію наукового «експериментального» роману.

Особливості творчості були сформовані доктриною натуралізму. Творча спадщина охоплює романи, оповідання, новели.

Ранні твори. Замолоду Золя зачитувався романтиками, його кумирами були А. де Мюссе та В. Гюго. У 1864 р. Золя зібрав написані ним у різний час оповідання та новели романтичного характеру й опублікував їх під назвою «Казки для Нінон».У новелах цієї збірки романтична пишномовність поєднується з майстерністю реалістичної деталі. У романі «Сповідь Клода» (1865) ще досить відчутний романтичний елемент, проте помітна полеміка з романтизмом. Золя правдиво описує важке, безпросвітне життя юнака. До певної міри цей роман є автобіографічним твором. Роман «Марсельські таємниці» (1867) продемонстрував майстерність Золя-фейлетоніста, його зацікавлення соціальними проблемами.

Підсумковим твором молодого Золя став роман «Тереза Ракен» (1867) — найяскравіший взірець «фізіологічного роману», роману-експерименту. Твір написаний під впливом «Жерміні Ласерте» братів Гонкурів. Так само, як Гонкури у своєму романі хотіли застосувати «клінічний аналіз кохання», Золя у «Терезі Ракен», за його власним зізнанням, хотів дати «клінічний аналіз докорів сумління». У центрі роману — «любовний трикутник»; традиційність сюжетної схеми підкреслює нетрадиційність потрактування вибраної теми. Поведінка головної героїні мотивується її темпераментом: у її жилах тече гаряча африканська кров, адже вона за походженням креолка. Проте, маючи пристрасну та чуттєву вдачу, Тереза змушена приглушувати свою пристрасть, одружившись зі слабкодухим нелюбом Камілем. Зустріч із Лораном і вибух чуттєвої пристрасті визначають долю Терези. Прагнучи побороти перешкоди на шляху своєї пристрасті, Тереза і Лоран вбивають Каміла. Але, потерпаючи від докорів сумління та страху, у фіналі роману вони вчиняють самогубство.

Золя сам чітко усвідомив певну нетиповість своїх героїв. Тереза і Лоран — натури, наділені винятковими темпераментами. «Тереза і Лоран — два людські звірячі організми. Я намагався крок за кроком у цих людях-тваринах описати роботу пристрастей. Кохання моїх героїв — задоволення фізіологічної потреби. Душа тут цілковито відсутня, саме цього я й прагнув», — писав Золя у передмові до роману. Таким чином, письменник досягає чистоти експерименту, уникаючи психологічної мотивації поведінки героїв. Золя розумів, що зробив спробу «дослідження випадку занадто виняткового».

У романі «Мадлен Фера» (1868) концепція особистості залишається без істотних змін. Але герої цього другого натуралістичного фізіологічного роману Золя наділені більш витонченою духовною організацією, ніж герої «Терези Ракен». Це ускладнює експеримент, але нічого не змінює в його результатах: біологічний фатум виявляється непереборним, і герої зазнають поразки.

Стилістика обох ранніх натуралістичних романів містила в собі ту суперечність між фактографічною точністю, скрупульозним описом, з одного боку, і високою емоційністю, з іншого, яка стане прикметною рисою «Ругон-Маккарів», головного твору Золя, що зробив його всесвітньо відомим.

Зріла творчість.

Золя надавав велике значення опису середовища, обстановки, професійної праці, речей, які оточують людину. З майже науковою, професійною достовірністю відтворює він в своїх романах і шахту (“Жерміналь”), і залізничну дорогу (“Людина-тварина”), і універсальний магазин (“Дамське щастя”), і парижський ринок (“Черево Парижу”). Це захоплення фактами, документами, речами, нерідко витісняють, або затуляють людину, підкоряючи її фатальній владі середовища.

Задум «Руґон-Маккарів. Природної та соціальної історії однієї родини в епоху Другої імперії» (1871—1893) сформувався на кінець 1868 p. Створюючи свою грандіозну фреску із двадцяти романів, Золя орієнтувався на традиції «Людської комедії» О. де Бальзака. Золя сприймав його як «батька» сучасного мистецтва, предтечу натуралізму, тому що Бальзак, на думку Золя, «замінив уяву поета спостереженням ученого». Орієнтуючись на бальзаківську панорамність у зображенні дійсності, Золя не відмовляється від своєї натуралістичної доктрини. Першочерговим завданням свого циклу «Руґон-Маккари» Золя вважав дослідження на прикладі однієї родини проблем спадковості та середовища. Інше завдання — «дослідити всю Другу імперію, від державного перевороту до наших днів. Утілити в типах сучасне суспільство, злодіїв і героїв» — прямо вказує на бальзаківське трактування письменника як «секретаря суспільства».

У кінцевому варіанті серія одержала назву "Ругон-Маккари. Природна й соціальна історія однієї сім'ї в період Другої імперії". У неї ввійшли 20 романів ("Кар'єра Ругонів" (1871), "Здобич" (1871), "Чрево Парижа" (1873), "Завоювання Плассана" (1874), "Провина абата Муре" (1875), "Його високість ЕженРугон" (1876), "Пастка" (1877), "Сторінка любові" (1878), "Нана" (1880), "Накип" (1882), "Дамське щастя" (1883), "Радість життя" (1884), "Жерміналь" (1885), "Творчість" (1886), "Земля" (1887), "Мрія" (1888), "Людина-звір" (1890), "Гроші" (1891), "Розгром" (1892), "Доктор Паскаль" (1893), у кожному з яких доля того або іншого члена сім'ї Ругон-Маккарів включається в широку картину життя французького суспільства другої половини XIX століття.

У цій масштабній панорамі представлені всі його класи й соціальні групи: фінансова й торговельна буржуазія ("Гроші", "Чрево Парижа", "Дамське щастя"), ремісники й робітники ("Пастка", "Жерміналь"), церковники ("Завоювання Плассана", "Провина абата Муре"), політики ("Його високість ЕженРугон"), військові ("Розгром") і ін. Дія романів відбувається в Парижі й провінційних містах, у дворянському особняку й халупі бідняка, фешенебельному магазині й на ринку, у шахті й на полях боїв, у приймальні міністра й будуарі куртизанки. Події в них здобувають небачений розмах: катастрофа великого фінансового підприємства ("Гроші"), страйк вуглекопів ("Жерміналь"), франко-прусська війна й Паризька Комуна ("Розгром"). У процесі роботи над серією "біологічна" історія усе більше поступається місцем історії соціальній, котра й завершується романом "Розгром".

Своєрідним прологом до всієї епопеї став роман "Кар'єра Ругонів" (1871), що має ще "науковий" підзаголовок "Походження". У ньому йдеться про походження сім'ї Ругон-Маккарів і про народження II Імперії. Фундаторкою роду стала Аделаїда Фук, єдина дочка багатих міщан Плассана. Від батька, що вмер у божевільні, вона успадкувала "відсутність урівноваженості, якийсь розлад розумової діяльності й серця", що змушували її "жити не звичайним життям, не так, як всі". Аделаїда виходить заміж за селянина Ругона, а після його раптової смерті стає коханкою контрабандиста на прізвисько "Маккар-бродяга", убитого через п'ятнадцять років стражником на кордоні.

Від шлюбу з Ругоном пішло потомство врівноважене, солідне, процвітаюче в справах (син П’єр і його діти: Ежен, Аристид, Паскаль, Марта, Сідония). Діти Маккара (Антуан й Урсула), психічно нестійкі й обтяжені спадкоємним алкоголізмом, утворили сімейну галузь Маккарів, для якої характерна поступова деградація й виродження. У кожному із представників обох ліній складно переплелися біологічні й психічні особливості їхніх батьків. Золя в наступних романах на конкретних долях нащадків Аделаїди Фук уважно простежить дію біологічних законів у процесі формування індивіда, виконавши тим самим завдання письменника-натураліста.

У романах «Здобич», «Черево Парижа» показано шлях до влади двох пройдисвітів та авантюристів на кшталт Арістіда Саккара чи Ежена Ругона, змальоване те живильне середовище, яке стане опорою для нового режиму — дрібна торгова буржуазія, котра вхопила свою частку здобичі від милостей імперії, всі ці «гладкі», самовдоволені міщани (родина Кеню у «Череві Парижа»).

Уже в цих перших романах проступає одна з характерних рис стилю Золя — поєднання деталізованого опису з образом-символом, у якому концентрується головний зміст картини. Такими, скажімо, є описи зимового саду в помешканні Саккара («Здобич») і картина центрального ринку в «Череві Парижа». Але за блискучим фасадом Другої імперії Золя бачить нещастя і знедоленість нижчих прошарків суспільства, стрімке падіння моральності та страхітливе лицемірство можновладців. Ці тривожні процеси в суспільному житті Франції Золя аналізує в романах кінця 70-х — поч. 80-х pp. («Пастка», «Нана», «Накип»).

Роман «Пастка» був першим у творчості Золя розлогим полотном із народного життя. Роман зробив Золя скандально відомим. У романі йдеться про драму родини Купо, про її фізичну та моральну деградацію. «Від банальності інтриги мене може врятувати лише велич і правдивість зображених мною картин народного життя. Позаяк я беру дурнувату, вульгарну і брудну обстановку, я повинен надати малюнкові більшої рельєфності», — писав Золя про роман. Таким чином, письменник ставить перед собою складне естетичне завдання: продемонструвати придатність для справжнього мистецтва будь-якого матеріалу, розширити відповідно до принципів натуралістичної естетики сферу художнього. Праля Жервеза і покрівельник Купо, працелюбні та прості люди, намагаються облаштувати своє маленьке щастя, своє скромне родинне життя. Але з Купо трапився нещасний випадок на роботі, й це позбавило його можливості працювати. Купо залишається без роботи і поступово спивається, дедалі частіше навідується в шинок під назвою «Пастка». Своїм романом Золя стверджує, що злидар приречений на загибель, що умови життя і праці неминуче призводять його до деградації і вимирання. Водночас, Золя не забуває дати і біологічну мотивацію того, що відбувається в романі: крах Купо та Жервези пояснюється не лише соціальними, а й спадковими чинниками (Жервеза — нащадок Аделаїди Фук по лінії Маккарів, тобто спадної гілки родини; Купо теж страждає від спадкового алкоголізму).

Золя особисто зазначав «філософський зв'язок», який існує між «Пасткою» і наступним його романом «Нана». Роблячи головною героїнею роману куртизанку Нана, посилюючи фізіологічний, сексуальний елемент у романі, Золя хотів показати «розклад, що йде знизу, пастку, якій панівні верстви дають можливість вільно поширюватись». Образ Нана повинен символізувати всю Другу імперію, її пишну зовнішність і розбещену сутність.

Одним із найкращих романів циклу «Руґон-Маккари», написаних на засадах експериментального методу, став роман «Жерміналь». Відомо, що задум твору зазнав істотних змін у ході роботи Золя над матеріалом. Замислюючи свій роман як роман-дослідження, «експеримент», Золя хотів поставити героїв у граничну ситуацію злиднів, голоду, потреби в соціальній помсті та подивитися, чи не буде наслідком таких умов життя розгул кривавої стихії. Від початку Золя керується натуралістичною схемою: поведінку своїх героїв він схильний пояснювати в дусі дарвінівської теорії «природного добору» і боротьби біологічних видів. «Голодний робітник бореться за ситий обід директора» — така формула початкового задуму. Відповідно до своєї теорії «експериментального роману». Сюжетну основу роману становить історія страйку на вугільній шахті. Написанню твору передувала значна підготовча робота. Письменник відвідує страйкуючі вуглевидобувні райони північної Франції, спускається у вибої, є присутнім на робочих зборах, вивчає наукову літературу. Все це дозволило йому намалювати достовірну й вражаючу картину життя й праці шахтарів.

«Жерміналь» — весняний місяць за французьким революційним календарем, місяць пробудження природи. Народ стає у романі уособленням вічно відроджуваного життя. Золя бачить народ як стихійну силу і милується міццю цієї розбурханої стихії, але водночас і страхається її руйнівних наслідків. «Роман написаний не задля того, щоби пробудити свідомість до революції, — писав Золя — Роман застерігає про можливість катастрофи, аби уникнути її».

«Жерміналь» — грандіозна фреска, яка складається з найдетальніших, імпресіоністичних за манерою описів шахтарського побуту та праці, що чергуються з розлогими символічними картинами (напр., образ шахти-чудовиська, що поглинає людей). Концепція особистості в «Жерміналі» та стилістика роману засвідчили, що Золя-митець виявився ширшим за Золя-теоретика натуралізму. Для письменника завузькі рамки натуралістичної доктрини. У «Жерміналі» Золя аналізує найважливішу соціально-історичну суперечність національного життя Франції кінця XIX ст., що її сам письменник означив «як боротьбу праці та капіталу». В одному з листів до Золя Ґ. де Мопассан писав про «Жерміналь»: «...я вважаю цей роман найбільш могутнім і вражаючим серед усіх Ваших творів».

Наступний роман про французьке селянство «Земля» викликав бурхливі протести літературної громадськості: декілька молодих письменників підписали «Маніфест» проти Золя. Образ темного і жорстокого у своєму прагненні до наживи французького селянина, наділеного якимсь патологічним почуттям власності, шокував буржуазну суспільність. У «Землі», дійсно, виявляється натуралістичне зацікавлення Золя фізіологічними основами людської психіки, наявна перебільшена увага до патологічного.

Роман «Гроші» — історія злету та падіння Арістіда Саккара та його «Всесвітнього банку». Золя продовжує розмірковувати над проблемами соціальної перебудови, порушеними ним у «Жерміналі». Аналізуючи значення і роль грошей у сучасному йому суспільстві, 3. вбачає в них як творчий, так і руйнівний первень. Ця думка про двоїсту природу грошей втілена в образі-символі «Всесвітнього банку», будівля якого подібна водночас і до величного храму, і до кафешантану. Будучи запорукою і рушійною силою соціального прогресу, гроші, воднораз, чинять згубний вплив на особистість, призводять до руйнування родинних уз, вбивають любов, отруюють мистецтво і свідомість людини. Крах «Всесвітнього банку» Саккара завдає незчисленних бід тисячам акціонерів, руйнуються людські долі (банкрутують Можандри, вчиняє самогубство Мазо, дочка залишає батька тощо). Золя розглядає у романі декілька шляхів подолання руйнівного впливу грошей на людину, але чіткої та однозначної відповіді на поставлене питання не знаходить. Надзвичайно багатогранний образ великого ділка та фінансиста Арістіда Саккара. Йому притаманні енергія, заповзятливість, здатність ризикувати, душевна широта. Але, захоплюючись бурхливою діяльністю і масштабністю свого героя, буржуа нового типу, який прийшов на зміну лихварям-гобсекам, Золя покладає на нього відповідальність за численні людські трагедії.

Роман «Розгром» став логічним завершенням соціальної лінії «Ругон-Маккарів». Панування банкіра Саккара призвело Францію до катастрофи під Седаном. Друга імперія впала, Франція зазнає поразки у війні, армію полишає бойовий дух, нація деморалізована. Свої надії на відродження Золя пов'язує з простими людьми, які зберегли здорове моральне почуття в атмосфері, здавалось би, розкладу. Таким персонажем, котрий уособлює здорові сили французької нації, стає в романі капрал Жан. Він ненавидить війну, але чесно виконує свій військовий обов'язок. У фіналі роману капрал Жан йде зі зруйнованого Парижа: він повертається у рідне село працювати на своєму полі. Золя ніби підхоплює вольтерівську думку: «Потрібно доглядати свій сад!» Тільки праця простих французів поверне Франції її минулу славу, сприятиме її відродженню.

Романом «Доктор Паскаль» завершується цикл «Руґон-Маккари». У романі Золя обґрунтовує свою концепцію спадковості. Молодший син П'єра Руґона та Фелісіте, Пуек Паскаль, ставши відомим вченим, вивчає історію свого роду, простежує закономірності індивідуальних доль, пояснюючи їх законами спадковості. У цьому романі Золя ніби знову повертається до натуралістичної схеми, що зумовило дещо спрощене трактування характеру та художню слабкість роману.

Цикл «Руґон-Маккари» — своєрідна «Людська комедія» нового етапу історичного розвитку Франції. Золя розглядає ті величезні зміни, які відбуваються в суспільному житті Франції, у свідомості сучасників на етапі «другого промислового перевороту». Показуючи рух суспільства вперед, успіхи наукового знання, зростання матеріального добробуту певних суспільних прошарків і груп, досягнення техніки, Золя водночас не може не бачити антигуманного характеру цієї машинної цивілізації, яка формує в людині «звіра», насаджує жадобу насолод, культивує владу грошей і, врешті-решт, знеособлює людину. Символом цієї нової цивілізації стає образ паровоза, що мчить на повній швидкості, в «Докторі Паскалі».

У 90-х pp. Золя створив два цикли романів: «Три міста» («Les trois villes») — романи «Лурд» («Lourdes», 1894), «Рим» («Rome», 1896), «Париж» («Paris», 1898) — і «Четвероєвангеліє» («Les quatre Evangiles»), до якого увійшли романи «Плодючість» («Fecondite», 1899), «Праця» («Travail», 1901), «Істина» («Verite», 1903, посмертно) і «Справедливість» («Justice», незакінч). Це своєрідні романи-трактати, в центрі яких родина вчених і мислителів Фроманів. Золя написав ці твори для утвердження своїх соціальних утопій; він знову звертається до проблеми шляхів соціальних змін і намічає в романах різні варіанти суспільної перебудови.

Творчість Золя справила величезний вплив на розвиток натуралізму та реалізму в усьому світі. Золя започаткував у літературі філософську концептуальність і публіцистичність. Незаперечний вплив Золя на формування італійського веризму, як і на творчість Г. Гауптмана, Т. Манна, Дж. Голсуорсі, Е. Сінклера, Т. Драйзера, Ф. Норріса, Р. Мартена дю Гара, А. Барбюса, Л. Арагона. У своїй надгробній промові А. Франс назвав Золя «етапом у свідомості людства».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Принципи TQM

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.