• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Залежність психіки від середовища та будови органів

Тварини залежать від умов їхнього існування, тобто навколишнього середовища. Чим нижчий рівень розвитку психіки, тим більш вона залежить від умов оточуючого середовища. Чим вище рівень розвитку психіки тварин, тим більше вони звільняються від впливу оточуючого середовища, тому що мають здатність активно пристосовуватись до змінюваних умов навколишнього середовища. Проте слід пам’ятати, що яким не був рівень розвитку живої матерії, вона ніколи не зможе повністю звільнитись від умов навколишнього середовища, оскільки умови існування виступають головним фактором життєдіяльності істоти, тобто життя живих істот детерміноване умовами існування.

Адекватність відображення залежить від будови органів чуття та нервової системи. Чим складніша будова органів чуття, тобто, чим більш рецептор здатний до тонкого сприймання зовнішніх впливів, тим більш психічне відображення буде правильно забезпечувати орієнтування та пристосування живої істоти до навколишнього середовища. Розвиток органів чуття відбувається у зв’язку з розвитком нервової системи визначає рівень розвитку органів чуття та нервової системи визначає рівень і форми психічного відображення.

Чим примітивніша, простіша будова нервової системи та органів чуття, тим простішим і менш адекватним є психічне відображення у даних істот. Про це свідчить рівень розвитку психіки тварин із сітчастою та гангліозною нервовими системами, які є здатними лише до відчуття і демонструють домінування інстинктивної форми поведінки. Чим складніша будова нервової системи та органів чуття, тим більш досконалою є психіка. Про це свідчить рівень розвитку психіки у хребетних тварин. У цих тварин виникає спинний і головний мозок, які утворюють центральну нервову систему. Важливе значення в еволюції тварин відіграє розвиток головного мозку. В головному мозку виникають локалізовані центри, які представляють різні психічні функції. Саме тому у тварин з цереброспінальною нервовою системою виникає здатність не лише до відчуттів, але й до сприймань та пам’яті. А у поведінці переважають навички.

У приматів спостерігається цереброспінальна нервова система з переважанням головного мозку, що забезпечує можливість високоорганізованих тварин до конкретного мислення і до інтелектуальної поведінки. Це означає, що у високоорганізованих тварин з центральною нервовою системою з переважанням головного мозку є найбільш адекватним психічне відображення дійсності у порівнянні з іншими тваринами.

4.Історичний розвиток людської свідомості

Психіка людини є продуктом суспільних відносин. При різній зміні кліматичних умов в певний історичний період пращури людини опинились перед вибором: або вимерти, або змінити спосіб існування. Виходом із цього складного становища стало здійснення спільних перед трудових дій, тобто дій по виготовленню і застосуванню певних предметів, які виступали знаряддями праці. Спільна трудова діяльність приводила до поступового перетворення зграї твариноподібних пращурів людини у людське суспільство, а суспільні відносини приводили до ускладнення трудової діяльності. В процесі спільної трудової діяльності предки людини почали виготовляти складні знаряддя праці і це поступово змінило середовище існування людей. Людина, на відміну від тварини почала жити у світі постійних речей. Знаряддя праці виступали матеріальними носіями операцій, дій та діяльності людських спільностей.. за допомогою цих знарядь від одного покоління до іншого почав передаватись суспільний досвід. Знаряддя праці ставали все складнішими і виникла необхідність розподілу операцій по виготовленню цих знарядь між різними членами спільноти. Таке ускладнення праці робило все більш віддаленим задоволення природної потреби із їжі, як кінцевої мети праці. Розуміння такої віддаленої мети було під силу лише істоті з логічним мисленням. Ускладнення праці приводило до зміни функцій руки. Рука розвивалась не лише як хапальне знаряддя, але і як орган активного обстеження, за допомогою якого людина пізнавала все нові об’єктивні властивості предметів оточуючого світу. Це означає, що рука виступила не лише органом праці, але і її продуктом. Такий розвиток функцій руки привів до її звільнення від участі у пересуванні і до виникнення у людини прямоходіння. Прямоходіння сприяло інтенсивному розвитку нових функцій руки. Представництво руки як важливого органу праці у мозку, привело не лише до збільшення маси мозку, але й до зміни його структури. В процесі праці почали виникати нові людські потреби, яких не було у тварин. Під впливом трудової діяльності та суспільних відносин виникла людська свідомість як вищий рівень розвитку психіки, для якого характерним є не лише відображення, але й перетворення дійсності. Свідомість породила необхідність виникнення вищих форм людського спілкування – спілкування за допомогою мовлення, оскільки свідомість і мислення нерозривно пов’язані з мовленням.

Отже під впливом трудової діяльності виникло людське суспільство, людські потреби, людська свідомість, спілкування за допомогою мовлення, тобто людина з твариноподібного пращура перетворилась в особистість.

5.Суттєві відмінності психіки людини і тварин.

1. Тварина живе і діє у межах конкретної ситуації і її акти поведінки породжуються лише потребами. Це означає, що тварина не робить нічого. що виходить за межі її біологічних потреб, саме тому тварина не може звільнитися від безпосереднього впливу конкретної ситуації. Тварині притаманне конкретне мислення, яке робить її залежною від безпосередньої ситуації. Лише людина, якій притаманне абстрактне, конкретне мислення, здатна діяти відповідно необхідності, тобто свідомо. Мислення тісно пов’язане з мовленням. Тварини здатні за допомогою звукових сигналів інформувати своїх сородичів про власні емоційні стани, тоді як людина за допомогою мовлення спілкується з іншими людьми у просторі, часі і завоює за допомогою мови суспільний досвід людства, тобто мова людини відрізняється від так званої мови тварин тим, що за допомогою людської мови відбувається передача суспільного досвіду від одного покоління до іншого.

2. Тварина здатна використовувати певні предмети як знаряддя, проте вона не здатна до спільного виготовлення і збереження цих знарядь. Лише людина здатна створювати знаряддя праці за продуманим планом, зберігати їх, використовувати спільно з іншими людьми за призначенням і передавати іншим. В цьому полягає суттєва відмінність умов існування людини і тварин. Тварини існують у світі постійних речей.

3. Лише людина здатна передавати суспільний досвід за допомогою мови, тварини до цього не здатні.

4. Існують суттєві відмінності у почуттях тварин та людини. І тварини, і людина здатні до переживання позитивних і негативних емоцій, проте лише людина здатна до переживання так званих вищих почуттів (інтелектуальних, моральних, естетичних).

5. Суттєво відрізняються умови розвитку психіки тварин і людини. Розвиток психіки тварин підкоряється біологічним законам, тоді як розвиток психіки людини, її свідомості підкоряється суспільно-історичним закономірностям.

Дитина здатна сформуватися як людська особистість лише під впливом виховання при спілкуванні та спільній діяльності з іншими людьми.

Тема: Діяльність

1.Потреби як джерело активності

2.Поняття про діяльність. Структура діяльності.

3.Управління дією та контроль за нею.

4.Освоєння діяльності. Закономірності формування навичок.

5.Взаємодія навичок і виникнення умінь. Звички, їх роль у поведінці і діяльності людини.

6.Основні види діяльності людини. Специфіка педагогічної діяльності.

1. Потреби як джерело активності.

Загальною властивістю всіх живих істот є їх активність, яка забезпечує встановлення життєво значущих зв’язків живого організму з оточуючим середовищем.

Активність –це здатність живого організму до самостійної сили реагування. Джерелом активності живих істот є їх потреби, які спонукають істоту діяти певним чином і у певному напрямі. Потреба – це стан живої істоти, який виражає її залежність від умов її існування, що породжує активність живої істоти щодо цих умов. Активність і потреби людини суттєво відрізняються від активності і потреб тварин. У тварин їхня активність обумовлена їх тілесною організацією. У людини її потреби формуються в процесі виховання, тобто і потреби людини і її активність по задоволенню цих потреб мають суспільно-історичний характер людини.

Види потреб людини виділяють за двома основними критеріями:

За походженням:

1. природні потреби;

2. культурні потреби.

За предметом:

1. матеріальні потреби;

2. духовні потреби.

Природні потреби відображають залежність людини та її потомства від умов існування, які підтримують і зберігають життя людини і її нащадків. До цих потреб належать: потреба у їжі, у питві, в істоті протилежної статі, у захисті від холоду і надмірної спеки, потреба у сні. Якщо природні потреби людини тривалий проміжок часу не задовольняються, то гине або сама людина, або вона втрачає можливість мати нащадків Проте вчені довели, що природні потреби людини суспільно-історичний характер, тобто задовольняються іншими способами і засобами у тварин.

У культурних потребах виражається залежність активної діяльності людини від продуктів людської культури. До таких об’єктів культурних потреб належать ще предмети, які прийняті у даній культурі у ролі засобів задоволення природних потреб та предмети необхідні для трудової і культурної взаємодії між людьми для їх активної громадської діяльності. Якщо культурні потреби тривалий проміжок часу не задовольняються, то людина як природна істота не гине, але власне людські якості в ній жорстко страждають.

У матеріальних потребах відображається залежність людини від об’єктів матеріальної культури (потреба у засобах для задоволення їжі, в одязі, у житлі, у предметах побуту).

У духовних потребах виражається залежність людини від об’єктів суспільної свідомості, тобто від об’єктів духовної культури (потреба людини обмінюватись думками та почуттями з іншими людьми, потреба читати літературу, дивитись фільми, бачити вистави) – відображають потреби людини у спілкуванні, у пізнанні.

2. Поняття про діяльність. Структура діяльності.

Якщо поведінка тварини залежить від її безпосереднього оточення, то активність людини з самих ранніх років її життя підкоряється суспільним умовам і вимогам. Такий тип людської активності настільки своєрідний, що для його позначення використовується спеціальний термін – діяльність. Головною відмінною ознакою діяльності від активності тварин є те, що зміст діяльності не визначається повністю потребою, яка її породила.

Діяльність спонукається потребами як джерелом активності, а управляється та регулюється свідомо поставленою метою як регулятором активності. Ще однією специфічною особливістю діяльності є те, що психічна регуляція цієї діяльності може бути успішною тоді, коли психікою людини адекватно відображаються об’єктивні властивості предметів, які дозволяють досягти мети діяльності.

Діяльність тісно пов’язана з пізнавальними та вольовими процесами, оскільки людина за допомогою волі повинна підтримувати власну активність на шляху досягнення мети діяльності.

Діяльністю називається зовнішня (фізична) та внутрішня (психічна) активність людини, яка регулюється свідомо поставленою метою. Інші сторони діяльності (мотиви, способи виконання діяльності) можуть бути усвідомленими або неусвідомленими. Проте мета діяльності повинна бути завжди усвідомленою.

Якщо свідомо поставлена мета відсутня, то це вже не діяльність, а імпульсивна поведінка. Імпульсивною називають поведінку, яка керується безпосередньо потребами та емоційними станами і потягами людини.

Структура діяльності

1. Діяльність складається з певних дій. Кінцева мета діяльності, як правило, носить більш або менш віддалений характер, тому для здійснення цієї мети людина повинна розв’язати цілий простих, поточних завдань. Відносно завершені елементи діяльності, які спрямовані на розв’язання цієї простої поточної задачі називаються діями.

2. Дії в свою чергу складаються з певних рухів або операцій.

Види рухів:

а) предметні рухи, які включають в себе 3 основні компоненти: «взяти», «перемістити» і «відпустити» певний предмет у поєднанні з додатковими рухами тіла, голови і ніг;

б) рухи, які забезпечують збереження пози та рівновагу тіла (стояння, сидіння);

в) рухи, які забезпечують переміщення тіла у просторі (ходіння, біг);

г) рухи, які забезпечують комунікацію:

– виразні рухи (міміка та пантоміміка);

– жести, які забезпечують висловлювання і називаються мовними;

– мовленеві рухи.

3. Управління дією та контроль за нею

Здійснення дії не обмежується виконанням певної системи рухів. Виконання дії завжди включає контроль та корекцію її результатів шляхом порівняння цих результатів з кінцевою метою дії. У такому контролі за процесом виконання дії беруть участь органи чуття, тому такий контроль називається сенсорним контролем. Контроль та регулювання виконання дії здійснюється за типом зворотного. Каналами такого зв’язку є органи чуття, джерелами інформації – ті ознаки предметів та рухів, які забезпечують досягнення кінцевої мети дії. Такий тип зворотного зв’язку Анохін назвав зворотною аферентацією. При здійсненні дії важливе значення має порівняння кінцевих результатів цієї дії з її метою, тобто опора на так звані чуттєві орієнтири – властивості предметів, які інформують мозок про стан оточуючого середовища, про рухи, які здійснює людина та відповідність цих рухів кінцевій меті. Чуттєві орієнтири важливі не самі по собі, а їх важливість пов’язана з метою дії, яка визначає та регулює систему рухів, що утворюють дію. Саме мета дії визначає і об’єктивні властивості предметів, які виступають основою для визначення, контролю та регулювання дії. Мета дії, представлена у мозку у вигляді певного образу динамічної моделі майбутніх результатів цієї дії. Такі моделі майбутньої дії (програма майбутньої дії) та її результатів (програма мети) були названі Анохіним рецепторами дії або випереджаючим відображенням, а інші вчені називають ці моделі моделями потрібного майбутнього.

4.Освоєння діяльності. Закономірності формування навичок.

Кожна дія має три основні сторони або компоненти:

1. моторні (рухові) компоненти;

2. сенсорні (чутливі) компоненти;

3. центральні.

Кожний з цих компонентів дії виконує певні функції: моторні компоненти здійснюють функцію виконання дії, сенсорні компоненти – функцію контролю за дією, а центральні компоненти – функцію регулювання дії.

Способи виконання, контролю та регулювання дій, які застосовуються у ході певної діяльності називаються прийомами цієї діяльності. Перелічені функції компонентів дії можуть здійснюватись як свідомо, так несвідомо. Часткова автоматизованість виконання і регулювання доцільних рухів у людини називають навичкою. При формуванні навички мова йде про несвідоме регулювання саме рухів, тоді як дії людини і її діяльність завжди регулюються свідомістю. Це означає, що про формування навички можна казати лише у тварин.

При формуванні навички у людини автоматизуються, тобто виходять з-під контролю свідомості способи виконання дії, але розширюється поле свідомого контролю за загальною метою, умовами виконання дії та її результатами (при формуванні навички гри на музичному інструменті свідомість людини починає зосереджуватись не на тому, які клавіші треба натискати, а на відображенні тонких нюансів музичного твору).

При формуванні навички відбуваються суттєві зміни у структурі дії.

1. Змінюються способи виконання рухів. Окремі рухи, які до цього виконувались ізольовано поєднуються у єдині акти, складні рухи, які виконуються без перерв щодо виконання окремих простих рухів, складових цього складного процесу. Ліквідуються зайві і непотрібні рухи. Спостерігається суміщення, тобто поєднання рухів обома руками (чи ногами), прискорюється темп виконання рухів. Отже, такі зміни відкривають можливості для більш економного використання певної дії: спрощується склад рухів, які забезпечують виконання дії, змінюється їх послідовність (вона стає безперервною), спостерігається поєднання суміщення рухів і збільшення швидкості їх виконання.

2. Змінюються способи сенсорного контролю над дією. Зоровий контроль значною мірою замінюється на мускульним (кінестетичним) контролем. У людини формуються певні сенсорні синтези, які дозволяють виявляти суттєві співвідношення різних властивостей об’єктів, які важливі для здіснення певної дії. починають формуватися певні орієнтири, які дозволяють успішно виконувати дію.

3. Змінюються способи центрального регулювання дії. Зосередження свідомості переноситься зі сприймання способів виконання дії на її мету, умови та кінцеві результати. При таких змінах певні розв’язки, інтелектуальні операції здійснюються поєднано, без попереднього планування, тобто інтуїтивно. Внутрішня підготовка людини до здіснення наступного руху відбувається в процесі виконання попереднього руху, тобто без спеціальної підготовки. Таке передбачення свідомістю цілої серії рухів, яку необхідно виконувати в процесі певної діяльності називається антиципацією.

Умови успішного утворення навичок

1) Свідоме зацікавлене ставлення особистості до вправляння у виконанні певних дій;

2) Методика навчання, правильне керівництво процесом утворення навички з боку вчителя;

3) Створення сприятливих зовнішніх умов для утворення навички: робочого місця, наявності необхідних матеріалів і знарядь, їх якості, відповідності вимогам завдання;

4) Усвідомлення тим, хто оволодіє навичкою, своїх досягнень і недоліків, своїх помилок і їх причини, критична оцінка результатів своєї діяльності з погляду вимог, які до неї ставляться;

5) Правильна організація і достатня кількість вправ;

6) Певна послідовність тренування у виконанні даної дії, поступовий перехід від повільнішого до швидкого темпу, від простішого до складнішого завдання.

7) Процес утворення навичок залежить від вікових та індивідуальних особливостей людини.

При утворенні навички відбуваються зміни структури дії. Як виникають такі зміни в прийомах дії, який їх психологічний механізм?

Основою цього механізму є дослідницькі спроби та відбір. Людина робить спроби виконати певний рух, контролює його результат. Успішні рухи, виправдані орієнтири та способи регуляції поступово відбираються і закріплюються, невдалі та невиправдані відкидаються. Таке багаторазове виконання певних дій чи видів діяльності, метою якого є засвоєння, що спирається на розуміння і супроводжується свідомим контролем, називається вправою.

Зміна характеру дій людини під час вправ відображає зміни в будові її психічної діяльності. Кожна нова спроба, що супроводжується свідомим контролем, виявляється не тільки в запам’ятовуванні прийомів і завдань дії. Вона, як правило, веде до змін самих способів розгляду завдання, прийомів його розв’язання, способів регуляції дій.

Виникнувши в результаті багаторазових практичних спроб, навичка функціонує як автоматизований прийом виконання дії.

Процес засвоєння дії можна зображувати кількісно, як виміряти, як змінюються в залежності від кількості вправ (спроб) якась з ознак дії (наприклад, кількість часу). Кількість спроб відмічається на горизонтальній вісі (абсцис), а вимірювана ознака дії – по вертикальній вісі (ординат). Лінія, яка поєднує отримані на графіку точки, називається кривою вправ, чи кривою на учіння. Вона характеризує хід розвитку навички, яка формується.

У цілому всі криві вправ можна поділити на 2 типи:

1. криві з негативним прискоренням (спочатку формування навички йде швидко, а потім все більше сповільнюється, наближаючись до деякого максимально можливого рівня швидкості, кількості помилок);

2. крива з позитивним прискоренням (спочатку оволодіння дією йде повільно, а потім все швидше).

Перший тип кривих характерний для процесу, у якому переважає научіння шляхом спроб і помилок (таким для людини є проходження невідомого лабіринту). Другий тип кривих характерний для задач, коли правильне виконання дії вимагає розуміння. У тих випадках, як тільки спосіб розв’язання зрозумілий, задача виконується правильно помилки не повторюються.

5. Взаємодія навичок та виникнення умінь. Звички та їх роль у поведінці особистості.

Формування окремої навички ніколи не буває самостійним, ізольованим процесом. На нього впливає, у ньому бере участь увесь попередній досвід людини. Кожна навичка функціонує і складається в системі навичок, якими вже володіє людина. Одні з них допомагають новій навичці складатися і функціонувати, інші заважають, треті її видозмінюють тощо. Це явище названо в психології взаємодією навичок.

Як відомо, дія визначається її метою, об’єктом та умовами (ситуацією). Виконується вона як система певних прийомів рухового виконання, сенсорного контролю і центрального регулювання.

Загальна закономірність вироблення навички полягає в тому, що, діставши нове завдання, людина намагається спочатку виконати такі прийоми діяльності, якими вона володіє. При цьому керуючись завданням, переносить у процесі його виконання прийоми, які вже раніше застосовувалися для розв’язання аналогічних завдань. Успішність перенесення прийомів діяльності залежить від того, наскільки точно оцінюється схожість завдань з погляду способів їх розв’язання. Можна вирізнити два крайні випадки:

1) Коли мета або об’єкти, або умови двох дій сприймаються людиною як схожі, хоча насправді ці дії різні за прийомами виконання, контролю і центрального регулювання. У такій ситуації вихідними виявляються неефективні прийоми дії. Виявлення їх помилковості, переборення і заміна правильними новими прийомами потребують часу та багаторазових спроб. Формування навички утрудняється й уповільнюється. Тоді говорять про негативне перенесення, або інтерференцію, навичок. Наприклад, на уроках малювання дітей навчають проводити вертикальну пряму рухом олівця згори вниз. На уроках креслення їх навчають розв’язувати ту ж задачу рухом знизу вгору. Ця протилежність способу виконання дій, схожих за метою, викликає серйозні утруднення у школярів при оволодінні навичками креслення.

2) Інший можливий крайній випадок – коли мета, об’єкти або умови двох завдань зовні різні, тоді як дії, необхідні для їх правильного розв’язання, схожі за прийомами виконання, контролю і центрального регулювання. Так, наявність у учнів хороших навичок користуванням напилком значно полегшує для них оволодіння прийомами різання металу іншими інструментами. В цьому разі, за наявністю різних об’єктів і мети дії має місце схожість прийомів виконання і сенсорного контролю. В обох ситуаціях розподіл зусиль між двома рухами, необхідний для забезпечення горизонтального руху інструмента практично є одним і тим самим. Вхідною позицією служать правильні дії, і формування навички значно полегшується. У цій ситуації говорять про позитивне перенесення, або індукцію навичок.

Виникнення вмінь

Будь-яка поведінка у нових умовах чи щодо нових об’єктів ґрунтується на перенесенні операцій. Перенесення ж спирається на схожість умов чи речей за ознаками, суттєвими для цілей діяльності.

Таке перенесення можна розглядати як уміння – використання завдань і навичок, якими володіє людина для вибору і здійснення прийомів дії у відповідності з поставленою метою.

Уміння передбачають екстеріоризацію – втілення знань у фізичні дії. Її вихідний складає переробка інформації на ідеальному рівні, тобто у свідомості. Її підсумок – регулювання практичних дій результатами цієї ідеальної діяльності.

Терміном «уміння» позначають володіння складною системою психічних і практичних дій, необхідних для доцільної регуляції діяльності знаннями і навичками, які є у суб’єкта. Ця система включає відбір знань, пов’язаних з задачею, виділення суттєвих для задачі властивостей, визначення на цій основі системи перетворень, які ведуть до розв’язання задачі, здійснення самих перетворень, контроль результатів шляхом їх співвіднесення з поставленою метою і коректування на їх основі описаного процесу.

Формування вмінь являє собою оволодіння всією системою операцій по переробці інформації, яка міститься у знаннях, та інформації, яка отримується від предмету, операцій по виявленню цієї інформації, її зіставленню і співвіднесенню з діями.

Процес на учіння умінням можу здійснюватися двома різними шляхами:

1. У першому випадку людина навчається вмінню, має необхідні знання. Перед нею ставиться завдання їх раціонального застосування, і людина сама шукає розв’язки, виявляючи шляхом спроб і помилок відповідні орієнтири, способи переробки інформації і прийоми діяльності.

2. Другий шлях полягає у тому, що вчитель управляє (керує) психічною діяльністю учнів, необхідною для застосування знань. У цьому випадку педагог знайомить учня з орієнтирами відбору ознак та операцій, організує діяльність учня по переробці і використанню отриманої інформації для розв’язання поставлених завдань. Цей шлях є більш ефективним.

Звички та їх роль у поведінці особистості.

Навички в результаті багаторазових повторень перетворюються у звички. Звички – це навички, які стали потребою людини. Звичка є ще одним елементом діяльності. Від умінь і навичок вона відрізняється, що являє собою непродуктивний елемент діяльності. Звичка – негнучка (іноді й нерозумна) частина діяльності, що не має свідомої мети. На відміну від простої навички звичка може цілком свідомо контролюватися. Від уміння вона відрізняється тим, що не завжди є розумною і корисною (негативні звички). Від навичок звички відрізняються тим, що навички можуть бути або корисними, або нейтральними, тоді як звички можуть бути чи корисними, чи шкідливими. Корисні звички слід формувати у дітей, а зі шкідливими звичками потрібно вести боротьбу.

6. Основні види діяльності. Специфіка педагогічної діяльності.

Основні види діяльності, притаманні усім людям, відповідають видам соціальної людської активності, в які залучається кожна людина в процесі індивідуального розвитку. До основних видів діяльності належить: 1 – гра; 2 – учіння; 3 – праця.

1) Гра – це вид діяльності, результатом якого не є вироблення якогось матеріального чи ідеального продукту. Ігри найчастіше мають характер розваг, дають змогу відпочити. Дитяча гра – вид діяльності, який полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними і спрямований на пізнання навколишньої дійсності. Існує кілька типів ігор:

- Індивідуальні і групові. Індивідуальні ігри – це різновид діяльності, коли грою займається одна людина, групові – охоплюють декілька індивідів;

- Предметні і сюжетні, рольові ігри та ігри з правилами. Предметні ігри пов’язані з включенням в ігрову діяльність якихось предметів. Сюжетні ігри розгортаються за певним сценарієм, відтворюючи його в основних деталях. Рольові ігри передбачають поведінку людини обмежену певною роллю. Ігри з правилами регулюються певною системою правил поведінки їх учасників.

Ігрова поведінка й ігрові взаємини мало впливають на реальні стосунки людей, особливо дорослих. Проте іграм належить неабияке місце в житті людей. Для дітей ігри мають розважальне значення.

2) Учіння – це специфічна людська діяльність по засвоєнню певних знань, умінь і навичок. У тварин немає учіння, можливе лише на учіння. На учіння – це процес нецілеспрямованого засвоєння дітьми досвіду дорослого. Учіння – це спеціально організована діяльність дітей.

Активний процес спрямування діяльності і поведінки дитини на оволодіння нею суспільним досвідом людства називають навчанням. Узятий з погляду його впливу на розвиток особистості дитини цей процес називається вихованням. Основні засоби за допомогою яких педагоги і батьки здійснюють навчання і виховання – це наказ і пояснення, заохочення і покарання, постановка задач і пред’явлення вимог, перевірка і виправлення. За допомогою цих впливів дорослі керують пізнавальною і практичною діяльністю дитини, викликати її, спрямовуючи, контролюючи, коректуючи і тим самим формуючи.

Яким чином все це здійснюється, якими засобами, з якою метою, яка інформація повідомляться і які дії засвоюються – всі ці питання вивчає педагогіка. Учіння не лише озброює людину знаннями, вміннями і навичками, необхідними для різних видів суспільно корисної активності. Воно формує у людини також уміння керувати своїми психічними процесами, вміння вибирати, організовувати і спрямовувати свої дії та операції, навички і досвід у відповідності з завданнями, які розв’язуються. Таким чином учіння готує людину до праці.

3) Праця являє собою діяльність, спрямовану на виробництво певних суспільно корисних (чи хоча б використовуваних суспільством) продуктів – матеріальних чи ідеальних. Трудова діяльність – провідна, головна діяльність людини. Людство (як вид) перестало б існувати, якщо б перестало працювати. Саме тому, трудова діяльність може розглядатись як специфічна видова поведінка людини, яка забезпечує її виживання, перемогу над іншими видами і використання людиною сил і речовин природи.

Трудова діяльність людей за своєю природою є суспільною. Колективна трудова діяльність виявляється у предметах оточуючого світу їх об’єктивні властивості. Праця примушує обмінюватись інформацією з іншими людьми і закріплювати цю інформацію в особливих комунікативних діях – мовленні. Саме колективна трудова діяльність примушує бачити в інших людях співучасників діяльності. Нарешті, вона вчить скеровувати свої дії ідеальними цілями і визначати їх суспільним досвідом.

4) Педагогічна діяльність є складною і багатогранною. Специфічні особливості цієї діяльності зумовлені передусім її завданнями та об’єктом. Завдання вчителя полягає в тому, щоб озброювати учнів міцними та глибокими знаннями основ наук, всебічно розвинути їхні здібності. Звідси випливають також вимоги, що їх ставить педагогічна діяльність до її виконавця. Вчителеві потрібно насамперед самому ґрунтовно оволодіти знаннями та вміннями, які він має передати учням, постійно збагачуючи і розширюючи власні знання. Він повинен знати своїх учнів, вікові та індивідуальні особливості їх розвитку, уміти передавати учням знання, якими володіє сам, відповідно організовувати їх пізнавальну та трудову діяльність. Особливо велике значення мають такі риси особистості вчителя, як впливовість, контактність, освіченість, культура мови, переконаність, принциповість, а також інші позитивні риси характеру, такі як любов до своєї професії, любов до дітей, вимогливість і чуйне ставлення до них, педагогічний такт, що ґрунтується на правильному психологічному розумінні конкретної ситуації, в якій йому доводиться діяти, ініціатива в опрацюванні нових прийомів навчально-виховної роботи, невпинне прагнення до вдосконалення власної педагогічної майстерності.

Тема: Спілкування

1. Поняття про спілкування та його види.

2. Спілкування як обмін інформацією. Вербальна і невербальна комунікації.

3. Мовлення як спілкування за допомогою мови, його фізіологічні механізми та розвиток дітей. Спілкування вчителя.

4. Спілкування як міжособистісна взаємодія. Основні засоби впливу у процесі спілкування.

5. Спілкування як розуміння людьми один одного. Психологічні механізми сприймання людини людиною.

1.Поняття про спілкування та його види

Спілкування відображає всю систему ставлень людини до інших людей. Поняття «спілкування» є одним із центральних у психологічній науці. У спілкуванні людина формується і самовиражається, виявляючи свої індивідуальні особливості. Соціальна функція спілкування полягає у передачі суспільно-історичного досвіду, а специфіка спілкування полягає у тому, що в процесі спілкування суб’єктивний внутрішній світ однієї людини розкривається для іншої людини. Спілкування виступає необхідною умовою спільної діяльності людей, воно забезпечує інтеграцію людей, сприяє виробленню певних соціальних норм взаємодії. Без спілкування між людьми неможливе існування соціальних груп як цілісних утворень. Спілкування забезпечує координацію спільних дій людей і задовольняє потребу людини у психологічному контакті з іншими. Спілкування забезпечує організацію та координацію спільної діяльності. Спільна діяльність утворюється шляхом об’єднання діяльностей декількох людей в процесі такої спільної діяльності формуються не лише суб’єкт-об’єктні стосунки (людина – предмет діяльності) але й суб’єкт-суб’єктні стосунки (людина – людина). Спілкування якраз і забезпечує взаємодію між суб’єктами діяльності. Спілкування може виступати окремою стороною, умовою спільної діяльності, а може бути окремою самостійною діяльністю, проте в усіх випадках зв'язок спілкування і діяльності виявляється у тому, що спілкування організує діяльність. Під впливом спілкування діяльність збагачується, оскільки в процесі спілкування виникають нові контакти, нові зв’язки між людьми.

Вітчизняний вчений Ломов виділив такі основні функції спілкування:

1.інформаційно-комунікативна;

2.регуляційно-комунікативна;

3.афективно-комунікативна.

Інформаційно-комунікативна функція спілкування охоплює процес формування, передавання і прийому інформації, реалізація цієї функції здійснюється на декількох рівнях. На першому рівні відбувається усунення розбіжностей у вихідній поінформованості учасників спілкування. на другому рівні відбувається передавання інформації і прийняття рішень. На цьому рівня спілкування виконує функцію навчання, інформування. На третьому рівні відбувається оцінка отриманої інформації, оцінка результатів діяльності.

Регуляційно-комунікативна функція передбачає регуляцію поведінки людини в процесі спілкування. За допомогою спілкування людина не лише регулює власну діяльність, але й діяльність інших людей, узгоджує з ними свої дії. Реалізація цієї функції спілкування передбачає прояв таких феноменів спільної діяльності як сумісність, спрацьованість учасників цієї діяльності.

Афективно-комунікативна функція відображає емоційну сферу людини в процесі спілкування. Спілкування може впливати на емоційні стани людини. За допомогою спілкування людини реалізує своє емоційне ставлення до середовища, в тому числі й соціального середовища. Важливою особливістю спілкування є те, що в процесі спілкування між людьми формуються певні міжособистісні стосунки.

На основі трьох виділених функцій спілкування вченими була виділена така структура спілкування:

1. комунікативна сторона спілкування передбачає обмін інформацією між людьми за допомогою засобів вербальної та невербальної комунікації;

2. інтерактивна сторона спілкування означає обмін діями та вчинками між учасниками спілкування. В процесі спілкування обмінюються не лише словами, а й вчинками і діями;

3. перцептивна сторона спілкування передбачає розуміння людьми один одного на основі сприймання людини людиною.

Форми спілкування:

1. Анонімне спілкування передбачає спілкування незнайомих людей або людей, які не знаходяться в особистісних стосунках (спілкування між пасажирами в транспорті).

2. Функціонально-рольове спілкування передбачає встановлення звязків між людьми, які є носіями певних соціальних ролей у певний відрізок часу. Учасників такої форми спілкування поєднують взаємні обов’язки (пацієнт – лікар, керівник – підлеглий, вчитель – учень).

3. Неформальне, неофіційне спілкування забезпечує зв'язок між людьми, які знаходяться у дружніх особистісних контактах (спілкування між друзями).

4. Педагогічне спілкування належить до тих різновидів спілкування, які виконують провідну професійно-значущу роль. Педагогічне спілкування у навчанні та вихованні виступає інструментом впливу вчителя на особистість учня. Педагогічне спілкування виконує педагогічні функції і спрямоване на інтелектуально-особистісне зростання школярів.

Види спілкування

За контингентом учасників спілкування виділяють:

1. Міжіндивідне спілкування (між окремими учасниками).

2. Індивідно-групове спілкування (між людиною і групою).

3. Міжгрупове спілкування (між групами людей).

За ступенем опосередкованості:

1. Безпосереднє.

2. Опосередковане.

За ступенем завершеності, закінченості виділяють:

1. Закінчене спілкування.

2. Незакінчене спілкування.

2.Спілкування як обмін інформацією. Вербальна і невербальна комунікації.

Комунікативна сторона спілкування передбачає обмін інформацією між учасниками спілкування. При цьому один учасник спілкування повідомляє певну інформацію, кодуючи її у певних значеннях слів. Такий учасник спілкування, який передає інформацію називається комунікатором. Інший учасник спілкування, який приймає цю інформацію ставить на меті розуміння її змісту шляхом декодування тих значень слів, які повідомив комунікатор. Учасник спілкування, який розшифровує, приймає інформацію від комунікатора називається реципієнтом. При передачі інформації в комунікативному процесі використовуються певні способи, певні засоби в ролі яких виступають знакові системи. За критерієм характеру знакових систем вербальну і невербальну комунікації.

При взаємодії комунікатора та реципієнта в процесі обміну інформацією дуже важливо є використання і комунікатором, і реципієнтом однієї і тієї ж системи кодування та декодування смислів. Лише на цій основі можливе повноцінне розуміння інформації.

Невербальна комунікація

Необхідним та важливим параметром невербальної комунікації є міжособистісний простір – дистанція, яка несвідомо встановлюється між учасниками спілкування і відображає характер стосунків між ними.

Міжособистісний простір залежить від національних, культурних особливостей, від віку, статі та психологічних особливостей учасників спілкування.

За даними американських психологів виділяють такі види міжособистісної дистанції в залежності від типу взаємодії між людьми:

1.Інтимна дистанція до 0,5 м – при інтимних стосунках, а також у балеті і спорті.

2.Міжособистісна дистанція – 0,5 – 1,2 м. Це спілкування між друзями, тобто між людьми, які мають неформальні стосунки.

3.Соціальна дистанція. Спостерігається при спілкуванні зі значною аудиторією або таке спілкування передбачає можливість подати репліку у відповідь на репліку партнера або взагалі продемонструвати відсутність реакції-відповіді.

Для невербальної комунікації дуже важливим є візуальний контакт або контакт очей учасників спілкування.

Найбільш інформативною частиною зовнішності людини при спілкуванні є її обличчя, тому контакт очей має важливе значення при взаємодії між учасниками спілкування. Було виявлено психологами, що частіше людина дивиться на ту людину, якою захоплюється. Легше підтримує візуальний контакт при проведенні приємної, ніж неприємної розмови. Було виявлено, що при співробітництві контакт очей більш інтенсивний, тоді як при конкуренції суперники частіше відводять очі один від одного.

Одним із важливих засобів комунікації є також експресивні реакції. До експресивних реакцій належать: міміка, пантоміміка, жести та інтонація голосу.

Міміка – це виразні рухи м’язів обличчя для відображення певних емоцій та почуттів. Головною особливістю міміки є її виразність та специфічність для відображення різних емоцій, а також універсальність. Вираження емоцій за допомогою міміки виявляється у двох взаємопов’язаних напрямах, тобто міміка має подвійну природу: з одного боку міміка є природною формою відображення універсальних емоцій (радості, суму, гніву, болю) і тому міміка є зрозумілою при відображенні таки емоцій представниками різних культур.

Міміка з другого боку має специфічні форми вираження емоцій, на які впливають національні, етнічні, культурні стандарти та норми.

Пантоміміка представлена у вигляді жестів, рухів та інтонації голосу. Психологи виділяють такі види жестів, які належать до пантоміміки:

1. комунікативні жести часто замінюють мовлення і можуть використовуватись самостійно (жести привітання і прощання, погрози, заборони, привертання уваги, стверджувальні, запиту вальні, заперечні, подячні жести, а також брутальні та дратівні;

2. підкреслюючі жести - це жести, які підтримують мовлення та посилюють мовний контекст;

3. модальні жести – це жести, які передають оцінку ставлення людини до певних подій (жести розчарування, розпачу, страждання, здивування, задоволення і незадоволення, роздумів, зосередженості)

3.Мовлення як спілкування за допомогою мови, його фізіологічні механізми та розвиток дітей. Спілкування вчителя.

Однією із суттєвих відмінностей психіки людини від психіки тварини є наявність людської мови як засобу формування, передачі та засвоєння суспільно-історичного досвіду людства. Мова –це система словесних знаків, яка включає в себе відповідні значення слів (лексику) та синтаксис (набір правил у відповідності з якими будуються речення). Мова – це об’єктивне явище суспільного життя. Мова містить у собі знання про той народ, який є носієм цієї мови. Мова є засобом прояву національної самосвідомості, духовності народу і за допомогою мови людина само розкривається і вступає у спілкування з іншими носіями цієї мови.

Функції мови

1. Формування, передача та засвоєння суспільно-історичного досвіду людства.

2. Комунікативна функція, яка є основною. Комунікативна функція має 3 основні сторони:

– інформаційна сторона, пов’язана з передачею знань;

– виразна сторона, пов’язана з передачею емоцій та почуттів;

– впливова сторона, пов’язана з вольовими сугестивними властивостями мови, тобто здатністю людини за допомогою мови навіювати іншій людині певне ставлення або переконувати іншу людину у чомусь.

Мовлення – це спілкування людини з іншими людьми за допомогою мови. Отже, мовлення – це психічне явище, воно завжди конкретне та суб’єктивне, оскільки відображає ставлення людини до оточуючого світу. Мовлення використовується людиною для передачі своїх думок, почуттів, вражень. Мова як об’єктивне явище вивчається лінгвістикою, а мовлення як суб’єктивне психічне явище вивчається психологією.

Фізіологічні механізми мовлення

Фізіологічною основою мовлення є друга сигнальна система, сигналом якої виступають не предмети оточуючого світу, а слова. Мовлення є функцією кори великих півкуль головного мозку людини, поре існують певні зони кори, які відіграють особливу роль у функціонуванні мовлення. До таких зон належать:

1. моторний центр мовлення (центр Брока), який знаходяться в задній третині нижньої лобної закрутки лівої півкулі і відповідає за мовленнєву артикуляцію (за вимову слів та речень);

2. сенсорний центр мовлення (центр Верніке), який знаходиться у задній третині верхньої скроневої закрутки лівої півкулі і відповідає за розуміння мовлення.

Дані зони кори виступають не самостійними центрами, а лише компонентами складного нервового апарату, який лежить в основі формування мовлення. Це означає, що за формування мовлення відповідають всі центри та системи головного мозку у їх єдності і ураження певних зон кори може приводити до розладів мовлення, які називають афазіями.

При ураженні центру Брока, людина зберігає здатність розуміти звернене до неї мовлення інших, але не здатна до вимови мовних зв’язків

Ураження центру Верніке приводить до мовних розладів, при яких людина втрачає здатність розуміти звернене до неї мовлення інших, але здатна до вимовлення мовних звуків. Оскільки за формування мовлення відповідає вся кора мозку, то навіть при ураженні певних мовних зон можлива компенсація дефекту завдяки пластичності нервової системи і пластичності нервової системи і пластичності психіки.

Розвиток мовлення у дітей

Мовлення у дітей проходить ряд етапів:

1.Домовленнєвий етап (від 2 до 11 місяців):

– гуління (від 2 до 5 місяців) – дитина починає випробовувати свій мовленнєвий апарат, намагається вимовляти мовні звуки, проте ці звуки ще не локалізовані;

– лепет (від 5 місяців до 11 місяців) – дитина починає аналізувати звуки рідної мови і поєднувати їх у склади.

2.Етап первинного оволодіння мовленням (від 11 місяців до 1 року 5 місяців) – на цьому етапі дитина починає вживати перші слова для позначення відповідних об’єктів. Накопичення словникового запасу йде дуже повільно і наприкінці цього етапу не перевищує 20 слів.

3.Етап оволодіння простими граматичними структурами (від 1 року 5 місяців до 3 років) – на цьому етапі відбувається інтенсивне збільшення словникового запасу дитини і вона починає вживати прості речення.

4.Етап оволодіння складними граматичними структурами (від 4 до 7 років) – на цьому етапі дитина починає вживати прості багатослівні і складні речення.

5.Етап свідомого ставлення до мовлення у житті людини (від 6-7 до 11 років) – на цьому етапі під керівництвом дорослих молодші школярі усвідомлюють значення мовлення у житті людини.

6.Етап свідомого ставлення до мовлення у власному житті (від 11 до 15 років) – на цьому етапі підлітки самостійно усвідомлюють значення мовлення у власному житті.

Період від 1 року до 5 років є найбільш сприятливим для оволодіння дитиною мовленням. Проблемою розвитку дитячого мовлення займались такі вчені, як Піаже, Виготський та Люблінська. Піаже висунув думку про те, що розвиток мовлення дитини іде від так званого егоцентричного мовлення (мовлення для себе) до соціалізованого мовлення (мовлення для інших). Виготський, виступаючи проти таких поглядів Паже, підкреслював, що мовлення дитини з самого початку його розвитку є соціалізованим, а егоцентричне мовлення є одним з проміжних етапів для розвитку внутрішнього мовлення людини.

Класифікація видів мовлення

І.. За ступенем складності психофізіологічних механізмів, які лежать в основі мовлення виділяють такі види мовлення:

1. хорове мовлення ;

2. ехолалічне мовлення;

3. мовлення- називання;

4. комунікативне мовлення.

ІІ. За ступенем діяльності виділяють більш або менш довільне мовлення.

ІІІ. За ступенем планування виділяють:

1. активне (монологічне) мовлення;

2. реактивне (діалогічне) мовлення.

ІV. За ступенем ектериорізації чи інтериорізації виділяють:

1. зовнішнє мовлення;

2. внутрішнє мовлення.

Діалогічне мовлення завжди мотивоване, оскільки містить у собі прохання чи наказ, передачу повідомлення чи вираження почуттів. Діалогічне мовлення завжди обумовлюється умовами конкретної ситуації спілкування, а тому воно є ситуативним, скороченим, фрагментарним, але зрозумілим, оскільки кожне наступне висловлювання базується на попередньому висловлюванні. Діалогічне мовлення є мало організованим і містить у собі багато звичних зворотів та мовних штампів.

Характерним для діалогічного мовлення є й те, що воно здебільшого протікає в умовах конкретної ситуації і супроводжується невербальними засобами спілкування – жестами, мімікою, пантомімікою тощо.

Діалогічне мовлення ситуативне, неповне, скорочене, фрагментарне, та все ж не перестає бути зрозумілим, оскільки кожне висловлювання зумовлене попереднім. Воно мало організоване, особливо велику роль відіграють у ньому різноманітні кліше й шаблони.

Усне монологічне мовлення – це складний різновид мовлення, який може виступати в різних формах: розповіді, доповіді, лекції.

На відміну від діалогу монолог характеризується розгорнутістю, значно меншим використанням допоміжних засобів, активністю, організованістю, зв’язністю, конкретністю, послідовністю, доказовістю, граматичною правильністю. Монолог не терпить неправильної побудови фраз, скоромовок, монотонності чи надмірної жестикуляції.

Найскладнішим різновидом висловлювання є писемне монологічне мовлення. Воно з’явилося пізніше за усне.

Особливістю писемного мовлення є насамперед те, що це мовлення без співрозмовника чи з уявним співрозмовником.

Писемне мовлення не має ніяких додаткових засобів впливу на партнера, окрім слів, їх розміщення і розділових знаків. Почуття людини при цьому можуть бути передані лише вміло підібраними словами і зрозумілі читачем лише з усього контексту. Тому, порівняно з усним, писемне мовлення є більш розгорнутим.

Писемне мовлення характеризується також високою довільністю. Будуючи кожне речення, ми порівнюємо його з попередніми і за необхідності вносимо корективи, тим часом як у монологічному мовленні це не завжди можливо. В процесі вправляння можна досягти досить високого рівня культури писемного мовлення, який дає змогу висловлювати думки так, щоб вони були зрозумілі читачеві.

Особливим різновидом мовленнєвої діяльності є внутрішнє мовлення. Вже сама назва вказує на його зверненість нібито до самого себе. Однак це не зовсім так. внутрішнє мовлення великою мірою звернене також до співрозмовника. Це може бути цілком конкретна людина, з якою ми ведемо внутрішній діалог.

Внутрішнє мовлення характеризується фрагментарністю та уривчастістю, оскільки себе ми розуміємо з «півслова». Воно формується на основі зовнішнього мовлення, а отже, також має соціальне походження.

Професійне мовлення вчителя має свої особливості. Педагогічне мовлення – це діалогічне мовлення вчителя в навчально-виховному процесі, метою якого є вплив на учнів, спрямований на їх інтелектуальне та особистісне зростання.

Виокремлюють три боки педагогічного мовлення: інформаційний, виразний та впливовий.

Інформаційний бік педагогічного мовлення може виконувати різноманітні функції (дидактичну, науково-пізнавальну, комунікативну, організаторську тощо) і проявляється в передачі певних знань від учителя до учня. його реалізація залежить від розвитку таких якостей мовлення вчителя, як конкретність, чіткість, ясність, логічність, дохідливість.

Виразний бік педагогічного мовлення допомагає передати почуття й ставлення вчителя до учня та реалізується такими якостями, як емоційність, експресивність, образність мовлення. Проявляються почуття в інтонації, жестах, міміці, міра прояву яких дуже залежить від типологічних особливостей вчителя і підсилює значущість інформації.

Впливовий бік педагогічного мовлення забезпечується через реалізацію насамперед сугестивної та організаторської функцій. Значною мірою він залежить від розвитку вольових якостей учителя, його воле виявленої сили, яка нерідко сприймається учнями на інтуїтивному рівні.

Названі аспекти педагогічного мовлення присутні майже в кожному мовленнєвому висловлюванні з більшою чи меншою повнотою, залежно від мети педагогічного висловлювання, а мета може бути досягнута, в свою чергу, залежно від сформованості в учителя усіх боків мовлення.

Характерною особливістю педагогічного мовлення є те, що воно вимагає від учителя розвинених якостей як діалогічного, так і монологічного мовлення, хоча слід уточнити, що й в останньому випадку зберігаються ознаки діалогічної орієнтації. Якщо у звичайному спілкуванні мовлення партнерів є згорнутим і «еліптичним», тобто в ньому багато чого опускається, подається в підтексті, то педагогічне мовлення, хоч і залишається ситуативним і контекстуальним, є більш розгорнутим, оскільки думка вчителя має бути зрозумілою і однозначною з урахуванням вікових та індивідуальних особливостей учня чи групи учнів одночасно.

З психологічного погляду в педагогічному мовленні ми маємо справу з умінням побудувати й здійснити мовлення таким чином, щоб воно було оптимальним, тобто найкращим чином пристосованим до завдань інформування та переконання задля реалізації педагогічної мети. Ця оптимальність може бути представлена на різних рівнях: композиційно-логічному, фразеологічному, лексичному, синтаксичному та ін. для правильного здійснення мовлення необхідні певні мовленнєві навички та уміння, відпрацьована техніка.

Якщо розглядати педагогічне мовлення як процес, як діяльність, то в ньому можна виділити цільовий, мотиваційний, змістовий, операційний та контрольно-корекційний компоненти.

Джерелами формування педагогічного мовлення є особистий досвід учителя, наслідування, навчання та самостійна робота над собою.

4.Спілкування як міжособистісна взаємодія. Основні засоби впливу у процесі спілкування.

Інтерактивна сторона спілкування – це спілкування як міжособова взаємодія. Інтерактивна сторона спілкування підкреслює аспекти, пов’язані з безпосередньою організацією спільної діяльності людей, їхньою взаємодією. В процесі діяльності для її учасників важливий не тільки обмін інформацією, а й планування спільної діяльності. При цьому регуляція дій здійснюється не окремими учасниками діяльності, а самою групою. Поняття «взаємодія» фіксує увагу не на акті комунікації, а на акті організації спільних дій, що створює можливість для спільної діяльності групи. Отже, інтерактивна сторона спілкування характеризується такими діями людей, які створюють реальну ситуацію взаємодії. Його найважливіша характеристика – спільне сприйняття та реалізація рішення.

Спільна діяльність і спілкування протікають в умовах соціального контролю, який здійснюється на основі соціальних норм – прийнятих у суспільстві зразків поведінки, які регламентують взаємодію і взаємини людей.

Суспільство вироблює як соціальні норми специфічну систему зразків поведінки, які прийняті суспільством, схвалюються, розвиваються та очікуються від кожного хто знаходиться у відповідній ситуації. Їхнє порушення включає механізми соціального контролю (несхвалення, осуд, покарання), які забезпечують корекцію поведінки, що відхиляється від норми.

Орієнтування на соціальні норми дозволяє людині співвідносити форми своєї поведінки з еталонами, відбирати потрібні, соціально схвалювані і відкидати неприйнятні, скеровувати і регулювати свої відносини з іншими людьми. Засвоєні норми використовуються людьми як критерії за допомогою яких здійснюється порівняння їх власної і чужої поведінки.

Соціальний контроль в процесах взаємодії здійснюється у відповідності з репертуаром ролей, які виконуються людьми в процесі спілкування. У психології під роллю розуміється нормативно схвалюваний зразок поведінки, який очікується оточуючими від кожного, хто займає дану соціальну позицію (за посадою, віковими чи статевими характеристиками, положенням у сімї тощо). Людина виступає у ролі вчителя чи учня, лікаря чи хворого, дорослого чи дитини, керівника чи підлеглого, матері чи батька, чоловіка чи жінки, гостя чи господаря. При цьому кожна роль повинна відповідати чітко визначеним вимогам і певним очікуванням оточуючих.

Одна і таж людина, як правило, виконує різні ролі входячи в різні ситуації спілкування. Наприклад, будучи за своєю службовою роллю директором, людина, захворівши, виконує всі вказівки лікаря, опиняючись в ролі хворого; разом з тим у домашній обстановці він зберігає роль слухняного сина своєї старенької матері; приймаючи друзів, він гостинний господар тощо. Множина рольових позицій нерідко породжує їхнє зіткнення – рольові конфлікти.

Взаємодія людей, які виконують різні ролі, регулюються рольовими очікуваннями. Хоче чи не хоче людина, але оточуючі очікують від неї поведінки, яка відповідає певному зразку. Те як роль виконується підлягає соціальному контролю, а обов’язково отримує суспільну оцінку, і значне відхилення від зразка засуджується. Це означає, що необхідною умовою успішності процесу спілкування є відповідність поведінки людей, які взаємодіють між собою, очікуванням один одного.

Кожна людина, вступаючи в спілкування, більш чи менш точно приписує людям, які спілкуються з нею певні очікування, щодо її поведінки, слів та вчинків. Здатність і вміння людини безпомилково точно приписувати іншим очікування того, що вони готові від цієї людини почути чи в ній побачити, називається тактом.

Це твердження, проте, не означає, що тактовна людина завжди і у всіх випадках повинна слідувати цим очікуванням. Якщо виникає ситуація, у якій принципи переконання людини вступають у різку суперечність з тим, що від неї, як вона розуміє очікують оточуючі, вона, проявляючи принциповість, може і не турбуватись про те, наскільки тактовною є її поведінка в даному випадку.

Проте, у повсякденних життєвих ситуаціях помилкове приписування очікувань іншим людям чи їхнє ігнорування є нетактовністю. Нетактовність – це деструкція очікувань в процесі спілкування, яка порушує взаємодію партнерів у спілкуванні та іноді створює конфліктні ситуації. Прикладом нетактовної поведінки є поведінка людини, яка на досить формальне питання при зустрічі двох знайомих: «Як справи?» - починає докладно розповідь про здоров’я всіх близьких, про незначні події останніх днів. У цьому прикладі нетактовна поведінка не приводить до серйозних негативних наслідків, однак у ряді випадків порушення вимог такту веде до дуже серйозних проблем. Це особливо стосується проявів нетактовності у педагогічному спілкуванні.

Механізми взаємовпливу (основні засоби впливу в процесі спілкування)

Взаємовплив – це взаємний обмін думками, почуттями, вчинками в процесі взаємодії, який викликає у людини зміну поведінки, установок, оцінок. Взаємовплив спрямований на формування сталих оцінок, вчинків, що характеризуються подібністю. Це сприяє зближенню, поєднанню інтересів і ціннісних орієнтацій – відбувається процес уподібнення членів однієї групи.

1. Зараження – це психологічний вплив на особистість у процесі спілкування і взаємодії, який передає певні настрої, спонуки не через свідомість і інтелект, а через емоційну сферу.

Цей найдавніший спосіб інтеграції групової діяльності виникає за значного скупчення людей – на стадіонах, у концертних залах, на карнавалах, мітингах тощо. Однією з його ознак є стихійність.

Під час психічного зараження передається емоційний стан від однієї особи до іншої на несвідомому рівні. Сфера свідомості за таких умов різко звужується, майже зникає критичність до подій, інформації, що надходить з різних джерел. Психологія тлумачить зараження як неусвідомлювану, мимовільну схильність людини до певних психічних станів. Психологія розглядає його як процес передавання емоційного стану одного індивіда іншому на рівні психічного контакту. Відбувається зараження через передавання психічного настрою, наділеного великим емоційним зарядом. Сильним каталізатором емоційного збудження стають вибухи емоцій, викликані позитивним чи негативним станом людей (плач, заразливий сміх та ін.).

2. Навіювання, або сугестія – процес впливу на психічну сферу людини, пов'язаний з істотним зниженням її критичності до інформації, що надходить, відсутністю прагнення перевірити її достовірність, необмеженою довірою до її джерел.

Навіювання може бути одним із небезпечних інструментів маніпуляції поведінкою людини, оскільки діє на її свідомість і підсвідомість. Основою ефективності є довіра. Джерелом навіювання можуть бути знайомі і незнайомі люди, засоби масової, реклама та ін. навіювання спрямоване не до логіки індивіда, його здатності мислити, аналізувати, оцінювати, а до його готовності сприйняти розпорядження, наказ, пораду і відповідно до їх діяти. При цьому велике значення мають індивідуальні особливості людини, на котру спрямований вплив: здатність критично мислити, самостійно приймати рішення, твердість переконань, стать , вік, емоційний стан тощо. Неабияким чинником, що зумовлює ефективність навіювання, є авторитет, уміння і навички, статус, вольові якості сугестора (джерела впливу), його впевнені манери, категоричний тон, виразна інтонація. Ефективність залежить і від стосунків між сугестором і сугерендом (об’єкт навіювання). Йдеться про довіру, авторитетність, залежність тощо. Показником ефекту навіювання є і спосіб конструювання повідомлення (рівень аргументованості, поєднання логічних та емоційних компонентів).

Психологія розглядає навіювання як стихійний компонент повсякденного спілкування і як спеціально організований різновид комунікативного впливу, що використовується в засобах масової комунікації, моді, рекламі та ін.

3. Наслідування – процес орієнтації на певний приклад, взірець, повторення і відтворення однією людиною дій, вчинків, жестів, манер, інтонацій іншої людини, копіювання рис її характеру та стилю життя.

Наслідування – це одна з наймасовіших форм поведінки людини у спілкуванні. Наслідування є емоційно і раціонально спрямованим актом. Буває воно як свідомим, так і несвідомим. Свідоме наслідування є цілеспрямованим виявом активності, ініціативи, бажання індивіда. Людина намагається повторити все, що здається їй правильним і корисним (навички майстерності, ефективні способи спілкування і діяльності, раціональні прийоми виконання трудових операцій). За несвідомого наслідування вона виявляє активність внаслідок впливу інших людей, які розраховують на таку реакцію, стимулюючи її різними засобами.

Наслідування – один з важливих механізмів соціалізації особистості, способів її навчання і виховання. Особливе значення воно має у розвитку дитини.

4. Переконання - метод свідомого та організованого впливу на психіку індивіда через звернення до його критичного судження.

Як спосіб психологічного впливу, переконання спрямоване на зняття своєрідних фільтрів на шляху інформації до свідомості і почуттів людини. Його використовують для перетворення інформації, котра повідомляється, на систему установок і принципів індивіда. Реалізуючись у процесі комунікативної взаємодії, переконання забезпечує сприйняття і включення нових відомостей у систему поглядів людини. Ґрунтується воно на свідомому ставленні індивіда до інформації, на її аналізі й оцінці. Ефективність переконання залежить від багатьох чинників, особливо від майстерності його суб’єкта. Одна з передумов її – свідоме ставлення реципієнта до процесу формування переконань. Переконання, впливаючи на розум і почуття людини, є способом психологічного впливу однієї людини на іншу або групу людей, що діє на раціональне та емоційне начало, формуючи при цьому нові погляди, взаємини.

5.Спілкування як розуміння людьми один одного. Психологічні механізми сприймання людини людиною

Спілкування стає можливим лише у тому випадку, якщо люди, які вступають у взаємодію, можуть оцінити рівень взаєморозуміння і усвідомити, що являє собою партнер по спілкуванню. Учасники спілкування прагнуть реконструювати у свідомості внутрішній світ один одного, зрозуміти почуття, мотиви поведінки, ставлення до значимих об’єктів.

Проте ця реконструкція внутрішнього світу іншої людини – завдання дуже складне. Людині надається можливість бачити лише зовнішній вигляд інших людей, їх поведінку і вчинки, використовувані ними засоби, і їй доводиться здійснювати певну роботу для того, щоб опираючись на ці дані, зрозуміти, що являють собою люди з якими вона вступає у спілкування, зробити висновок про їх здібності, думки, наміри. Сам по собі окремий вчинок однозначно не пов’язаний з внутрішнім психологічним планом, який за ними стоїть, і ця обставина перетворює міжособистісне сприймання у розв’язання психологічної задачі. Перцептивний аспект спілкування – це сприймання, розуміння та оцінка людини людиною. Пізнаючи інших людей, індивід отримує можливість краще, більш надійно визначити перспективи спільної діяльності з ними.

В процес спілкування включені щонайменше дві же чином кожна з них, орієнтуючись на поведінкові характеристики іншої людини, які виявляються ззовні, формує уявлення про неї, про її внутрішній світ? В актах взаємодії пізнання повинна бути виділена дія трьох найважливіших механізмів міжособистісного спілкування: ідентифікації, рефлексії, стереотипізації.

1. Ідентифікація – це спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене чи неусвідомлене уподібнення цієї людини характеристикам самого суб’єкта. В ситуаціях взаємодії люди будують передбачення про внутрішній стан, наміри і почуття іншої людини на основі спроб поставити себе на її місце.

2. Проте суб’єкту спілкування важливо не лише від

Читайте також:

1. B грудини зі здавленням чи пораненням органів.
2. VII. Філо- та онтогенез органів виділення
3. VІІІ. Філогенез органів чуття
4. А. Заходи, які направлені на охорону навколишнього середовища та здоров’я населення.
5. Автокореляція залишків – це залежність між послідовними значеннями стохастичної складової моделі.
6. Адаптація до абіотичних факторів середовища.
7. Адаптація організму до змін чинників зовнішнього середовища
8. Адаптація організму до зовнішніх факторів середовища.
9. Аксіоматичний метод у математиці та суть аксіоматичної побудови теорії.
10. Алгоритм побудови сітьових графіків.
11. Алгоритми побудови дерев екстремальної ваги
12. Аналіз внутрішнього середовища підприємства

Переглядів: 4501