Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Предмет, метод, функції політології.

Політика перебуває в центрі уваги багатьох дисциплін суспільно-гуманітарного циклу знань – філософії, історії, правознавства, соціології, політичної економії, психології, етнографії, культурології, які так чи інакше вивчають феномен політичного (див.: Схему 2.4.). Ще в часи Конфуція, Платона, Аристотеля, Цицерона політичні проблеми спліталися з реаліями суспільного життя, які сьогодні традиційно відносять до предметів етики, філософії, правознавства, а також до області релігії, міфології (сім¢я, держава, політико-економічні відносини). В середні віки структуру феодальної державності, ієрархію відносин між васалами і сюзеренами виправдовували системою теології і правознавства (Августин, Аквінат). В епоху Відродження в галузь знань про політику залучається історія і політична економія (Макіавеллі). В XIX ст. групу дисциплін, які вивчають політичні явища і процеси, поступово доповнюють соціологія, географія, етнографія, психологія, а в ХХ ст. - всі інші сучасні науки, які мають відношення до політичного знання, - від математики, статистики і кібернетики до демографії, біології і екології (див.: Схема 2.1.).

Як окрема наука політологія виникає у 1948 році. Перший досвід самостійного існування підвела Міжнародна Асоціація Політичної Науки, коли у 1955 році фахівці з США, Великобританії, Франції, Швеції, Індії, Мексики, Польщі, Єгипту, Канади, Німеччини, Греції і Югославії підготували і випустили дослідження “Суспільні науки у вищій школі. Політична наука”. Спільною працею учених у рамках проекту ЮНЕСКО обґрунтовано деякі висновки принципового значення.

Висновок перший. До середини 50-х рр. ХХ ст. наука про політику ще не вийшла з “ембріонального” стану, якому притаманні невизначеність, сумнівність і контроверсійність оцінок молодої науки іншими дисциплінами суспільно-гуманітарного циклу знань. Історикам вона здавалася надто складною і фрагментарною, правникам і економістам впадала у вічі не відпрацьованість методології і категорійного апарату; представникам природничих наук взагалі залишався туманним об’єкт нової науки; лише соціологам усе було просто й зрозуміло.

Висновок другий. Майбутнє нової дисципліни змусило учених зробити вибір стратегічних пріоритетів, обґрунтованих провідними – англо-американською та французькою - школами. Перша стояла на тому, що знання політики необхідні тільки майбутнім держслужбовцям. Позиція другої – більш поміркована: знання політики необхідні всім випускникам вищої школи.

Зрештою, закріплено такі основні напрямки дослідження і викладання нової дисципліни:

а) політична теорія (теорія, історія політичних ідей);

б) діяльність державно-політичних інститутів (центральний, регіональний та місцевий рівні);

в) функціонування політичних партій і груп, громадська думка;

г) міжнародні відносини.

З плином часу вимоги до молодої науки зростають, професійні інтереси науковців, втілювані національними школами, урізноманітнюються. Кількість напрямків дослідження в контексті політології збільшується, досягаючи, зокрема, у Франції десяти, в Україні їх – п’ять (див.: Схему 2.6.).

Термін “політологія” походить від грецьких слів: “політика” – державна, суспільна діяльність і – “логос” – слово, вчення, зміст, що дозволяє досить широко тлумачити об'єкт науки. Це політика, політичне суспільство, політична сфера суспільного життя. Перше слово (поняття) ввів у науковий вжиток Арістотель, друге – Геракліт. Синтез цих слів визначає політологію як науку про політику. Термін „політика” і став таким ключовим поняттям в однойменній праці Арістотеля про державу, правління та уряд. А слово „поліс”, що являв собою створену в давній Греції форму суспільного устрою як прототип сучасної національної держави, дало життя іншим термінам: „політея”, тобто „конституція”, „політичний устрій”; „політес” – „громадянин”; „політікос” – „державний діяч”.

Отже, політологія – це наука, яка вивчає політику, закономірності функціонування і розвитку політичної сфери суспільного життя в контексті досягнення і здійснення суб’єктом політичної влади.

Визнання політичної науки в західних країнах за самостійну галузь знань відбувалося поступово. Політологія довгий час розвивалась у межах історичної науки (у США), або вважалась частиною філософії, соціології та юриспруденції (у Західній Європі). Тобто, починаючи з 1960-х років минулого століття, визначено такі магістральні напрямки вивчення політики: нормативний і аналітичний. Нормативного дотримуються організатори-практики, фахівці-теоретики, а також економісти, правники, державні керівники, котрі прагнуть критично осмислити шлях здійснення влади, уточнити й активізувати реальний політичний процес. Аналітичне дослідження політики в основному полягає у вивченні політичних явищ і процесів як таких. У кожному випадку сучасна політологія являє собою багатогалузеву дисципліну, що містить ряд напрямків політологічних знань: політичну філософію, політичну теорію, політичну соціологію, політичну антропологію, політичну психологію та ін.

Об’єктом політології є політична сфера суспільства (політична дійсність), всі явища й процеси, що до неї відносяться. У глобальному суспільстві – це політична підсистема, яка взаємодіє з економічною, соціальною, ідеологічною (духовно-моральною) підсистемами. У політичній підсистемі реалізується взаємодія різних соціальних спільнот (націй, класів, груп, верств та ін.) щодо організації та функціонування державної політичної влади і визначення сучасного політичного курсу. Соціально-політичні інституції та організації опосередковують таку взаємодію. Держава – найважливіший політичний інститут, а участь в її діяльності визначає основний зміст політичних відносин людей. Філософія, соціологія, історія, теорія держави і права та інші науки також вивчають цю сферу, але зі специфічної точки зору, оскільки кожна з цих наук має власний предмет вивчення.

Предметом політології є в основному феномен політичної влади, закономірності її формування і розвитку, форми і способи її функціонування й використання в державно-організованому суспільстві. Політична наука забезпечує системний, комплексний аналіз влади, а також досліджує політичні явища, діяльність інститутів та організацій поза полем зору відповідних наук: політичний світогляд, культуру, поведінку, методику й методологію аналізу політичних процесів. Предмет політології не характеризується суворою демаркацією, тому постійно збільшується кількість її спеціальних тем. Тому, якщо об’єкт наукового дослідження – це відносини, процес чи явище, що породжують проблему, проблемну ситуацію, то предмет – це певний аспект дослідження відносин, процесу чи явища в межах обраного об’єкта (див.: Схему 2.2.).

В процесі наукового дослідження важливо враховувати все. Та зовсім недостатньо встановити новий факт чи групу фактів. Необхідно дати цьому пояснення з позицій сучасної науки, розкрити теоретичне або практичне значення предмета дослідження. Тому накопичення і виклад фактологічного матеріалу здійснюється в контексті загального історичного процесу, поступального розвитку політичної галузі, що дозволяє різнобічно й зважено розкрити загальні та специфічні особливості об’єкта і предмета політології.

Складність, багатогранність і міждисциплінарний статус політологічної проблематики приводять до необхідності її вивчення у системі координат, що задається різними рівнями методології науки. Методологія - це вчення про правила мислення при створенні теорії науки. Вона відповідає на запитання: як пізнавати? Методологічний інструментарій оснащення політичної науки різноманітний і включає загальнотеоретичні, загальнологічні та емпіричні методи дослідження. Група загальнотеоретичних методів сучасної політології включає соціологічний, культурологічний, нормативний, функціональний, біхевіористський, структурно-функціональний, системний, інституціональний, антропологічний, психологічний, діяльнісний, критико-діалектичний, історичний, термінологічний підходи.

Соціологічний підхід – це аналіз політики „від суспільства”, з’ясування соціальної обумовленості політичних явищ, впливу на політичну систему відносин, що складаються в інших соціальних підсистемах.

Культурологічний підхід, як окремий вияв соціологічного методу, розкриває обумовленість політичної системи сукупністю культурних чинників, її залежність від політичної культури.

Нормативний (нормативно-ціннісний) підхід вимагає здійснювати оцінку політичного через етичні норми й цінності і з’ясовувати значення політичних явищ для суспільства і особистості з позиції поєднання суспільного й індивідуального блага, свободи, добробуту тощо.

Функціональний підхід полягає у вивченні залежностей між політичними явищами, окресленими в досвіді, – взаємозв’язків між рівнем економічного розвитку і політичною активністю населення, між кількістю партій і виборчою системою тощо.

Біхевіористський метод передбачає вивчення поведінки окремих осіб та груп і вимагає експліцитності (зрозумілого пояснення) й верифікації (достовірності) напрацьованих теоретичних знань практичним досвідом.

Структурно-функціональний метод розглядає політику як цілісність, систему зі складною структурою, кожен елемент якої має певне призначення і виконує певні функції, спрямовані на задоволення потреб системи.

Системний підхід передбачає аналіз політики як складноорганізованого, саморегульованого механізму, що перебуває в безперервній взаємодії з навколишнім середовищем через „вхід” і „вихід” системи.

Інституціональний підхід полягає у вивченні інститутів, за допомогою яких здійснюється державна влада і т.д.

Антропологічний підхід походить з обумовленості політики не соціальними чинниками, на відміну від соціологічного, а природою людини як родової істоти з оригінальним набором основних потреб.

Психологічний підхід подібний до антропологічного, але на відміну від нього розглядає не людину взагалі, а конкретного індивіда, враховуючи його родові характеристики, соціальне оточення, суб’єктивні механізми поведінки, типові психологічні мотивації та роль підсвідомого чинника у його поведінці.

Діяльнісний підхід розглядає політику як циклічний процес, що має певні етапи та стадії.

Критико-діалектичний підхід полягає у вивченні суперечностей у політичних явищах та інститутах як джерела їх руху та соціально-політичних змін.

Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і явищ у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей та суперечностей, притаманних об’єктові дослідження.

Будь-яке теоретичне дослідження з політології потребує описування, аналізу та уточнення понятійного апарату, тобто термінів і понять, що їх використовують фахівці в процесі роботи. Термінологічний принцип (метод термінологічного аналізу) передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, опрацювання змісту та обсягу, взаємозв’язку і субординації понять, обґрунтування їх місця в апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Є певні правила визначення апарату категорій. Слід базуватися на тлумачних та професійних словниках. Наукове визначення складних явищ і фактів, котрі аналізують, не обмежується формально-логічними вимогами. Нове поняття має бути чітким і однозначним. Якщо важко обґрунтувати одну ознаку, називають кілька ознак, достатніх для розкриття специфіки його обсягу і змісту. Визначення нових явищ і фактів має органічно увійти в чинну терміносистему науки (див.: Схему 2.3.).

Загальна кількість методів, які застосовуються у політичній науці, – надзвичайно велика. Та лише органічне поєднання можливостей різних методів допомагає фахівцям всесторонньо і максимально об’єктивно оцінити практику життя і прийняти оптимальне політичне рішення, співвідносне з призначенням науки.

Функції політології показують, яких саме результатів можна очікувати від цієї галузі знань. Так, гносеологічну функцію пов’язують з накопиченням, описом, вивченням фактів політичної дійсності, з аналізом конкретних політичних явищ і процесів, з виявленням найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. На цьому етапі дослідження встановлюють “діагноз” політичній ситуації, політичному явищу в конкретному часовому і просторовому відрізку.

Прогностична функція науки про політику відповідає на запитання: якою буде політична дійсність і коли відбудуться ті чи інші події? Результатом цієї функції є перш за все гіпотеза, політологічне прогнозування, які ґрунтуються на об’єктивних наукових даних.

Інструментальна функція повинна відповідати на запитання: які потрібно прийняти рішення, щоб досягти бажаного результату, або що потрібно зробити, щоб бажані результати стали дійсністю ? Результатом цієї функції політичної науки будуть певні рекомендації щодо поведінки груп та індивідів, безпосередньо зайнятих політикою.

Ідеологічна функція відповідає на запитання: до якої мети треба прагнути, яких цінностей слід дотримуватися та в ім’я чого проводити ту чи іншу політику? Цю функцію виконує політична теорія, яка описує, аналізує. Вона розрізняє найважливіші чинники, дійові сили та структури, які визначають політичне життя.

У межах цих функцій здійснюється поступ політологічного знання від накопичення емпіричного матеріалу до його узагальнення в теорію й гіпотезу розвитку (див.: Схему 2.5.). При цьому слід пам’ятати, що політична думка існувала задовго до визначення політології в окрему й самостійну дисципліну. Свідоме вивчення політологічної проблематики загалом починається в ХІХ ст. в США, Великобританії, Франції, Німеччині. Україна в минулому теж була одною з перших країн світу, де розроблялися й упроваджувалися в життя передові демократично-правові ідеї епохи Ренесансу та Просвітництва: народного суверенітету, верховенства закону, виборності органів влади. Це засвідчено, зокрема, у монографіях, енциклопедичних довідниках, підручниках, які свого часу побачили світ у цих країнах. А упродовж останнього півстоліття політична наука визначається як окрема наукова і навчальна дисципліна, яка поширює свій вплив і популярність у всьому світі.

Яскравий приклад прискореного розвитку національної школи політологічних досліджень демонструють, зокрема, вчені Федеративної Республіки Німеччини. Вони активно стали до роботи в галузі політичних досліджень після 1948 року. Ситуація відзначається тим, що за часів тоталітаризму не могло бути й мови про об’єктивний аналіз політичного життя у цій країні. Але, як свідчать сучасні дослідження, західнонімецькі вчені значною мірою спричинилися до оновлення суспільства своєї країни. (Аналогічне завдання є актуальним і для української політології). Вони зосередилися на проблемі розвитку демократичних інститутів - парламенту, політичних партій, громадських організацій, виборів різних рівнів тощо. Німецькі фахівці особливо цікавилися результатами соціологічних досліджень, які помітно активізувались у країнах Заходу. І в 60-х рр. аналітики відкрили істинну картину: в політичній системі ФРН значною мірою переважали позиції управлінців, які відігравали вирішальну роль у виконавських структурах влади всіх рівнів. В умовах глибоких соціальних потрясінь, які наприкінці 60-х рр. охопили ФРН, а також Францію, Італію, Великобританію, США, Японію, висновкам аналітиків надано надзвичайної ваги та значення. На цій підставі відкрито головного винуватця кризи системи державно-політичного устрою: безконтрольність структур виконавської влади, які, не бажаючи втрачати вирішальних позицій у політиці, виступали проти активізації демократичних перетворень.

Потреба оптимізації політичного процесу країни викликала у середовищі політиків і управлінців ФРН різке зростання зацікавленості і попиту на експертні оцінки суспільно-наукового характеру. Цьому значною мірою посприяли демократичні перетворення: створення соціал-ліберальної коаліції ХДС-СДПН на чолі з Віллі Брандтом (1969). Коаліція започаткувала модернізацію і реформування урядового і адміністративного апарату країни, в процесі якої зроблено наголос на ефективному використанні інформаційних і аналітичних ресурсів, якими володіли суспільні науки. Рішенням держави політику й управління поставлено на наукову основу.

Як наслідок, з кінця 1960-х рр. урядова адміністрація все частіше наймає дослідницькі інститути й групи для об’єктивного аналізу законодавчих актів і політичних програм внутрішніх реформ. Зацікавлення виконавчої влади консультаціями політологічних установ постійно зростає. Німецьких політологів, зрештою, як і представників інших національних шкіл політології, цікавлять передусім такі проблеми: справедливість, принципи політичної діяльності, боротьба влад і інтересів, їх поляризація, пошук консенсусу й компромісів. З метою активізації політологічних досліджень упродовж 1949-1989 рр. у закладах вищої освіти ФРН відкрито понад 50 кафедр політології.

Підсумовуючи аналіз розвитку науки про політику, відзначимо, що в кожній країні завдання теоретичних досліджень цього напрямку досить конкретні: а) ознайомлення з працями відомих учених, які застосовували загальнонаукову методологію для вивчення проблеми; б) аналіз наукових праць провідних учених, які одночасно із загальними проблемами своєї галузі досліджують питання політології; в) узагальнення ідей політичних мислителів, які безпосередньо вивчали ту чи іншу проблему; г) вивчення підходів професіоналів-практиків, які для вирішення політологічної проблеми не лише розробляли, а й практично втілювали свої ідеї; д) опрацювання політичних концепцій вітчизняних учених і практиків; е) засвоєння наукових праць з політології зарубіжних учених і практиків.

Таким чином, необхідність оперативного прийняття важливих і доленосних рішень, які оптимізують процес вирішення актуальних суспільних завдань, а також розширюють світогляд майбутніх спеціалістів народного господарства, сприяючи утвердженню громадянської позиції, вимагає від нашої держави впровадження політології у навчальні програми вищої школи України.

 


Читайте також:

  1. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
  2. Алгоритм знаходження ДДНФ (ДКНФ) для даної булевої функції
  3. Але відмінні від значення функції в точці або значення не існує, то точка називається точкою усувного розриву функції .
  4. Аналіз коефіцієнтів цільової функції
  5. АРХІВНІ ДОВІДНИКИ В СИСТЕМІ НДА: ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА
  6. АРХІВНІ ДОВІДНИКИ В СИСТЕМІ НДА: ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА
  7. Асимптоти графіка функції
  8. Асимптоти графіка функції
  9. Базальні ядра, їх функції, симптоми ураження
  10. Базові функції, логічні функції
  11. Банки як провідні суб’єкти фінансового посередництва. Функції банків.
  12. Банківська система та її основні функції




Переглядів: 471

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Література до розділу | Політика – як суспільне явище.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.006 сек.