Предмет, метод, функції політології.

Політика перебуває в центрі уваги багатьох дисциплін суспільно-гуманітарного циклу знань – філософії, історії, правознавства, соціології, політичної економії, психології, етнографії, культурології, які так чи інакше вивчають феномен політичного (див.: Схему 2.4.). Ще в часи Конфуція, Платона, Аристотеля, Цицерона політичні проблеми спліталися з реаліями суспільного життя, які сьогодні традиційно відносять до предметів етики, філософії, правознавства, а також до області релігії, міфології (сім¢я, держава, політико-економічні відносини). В середні віки структуру феодальної державності, ієрархію відносин між васалами і сюзеренами виправдовували системою теології і правознавства (Августин, Аквінат). В епоху Відродження в галузь знань про політику залучається історія і політична економія (Макіавеллі). В XIX ст. групу дисциплін, які вивчають політичні явища і процеси, поступово доповнюють соціологія, географія, етнографія, психологія, а в ХХ ст. - всі інші сучасні науки, які мають відношення до політичного знання, - від математики, статистики і кібернетики до демографії, біології і екології (див.: Схема 2.1.).

Як окрема наука політологія виникає у 1948 році. Перший досвід самостійного існування підвела Міжнародна Асоціація Політичної Науки, коли у 1955 році фахівці з США, Великобританії, Франції, Швеції, Індії, Мексики, Польщі, Єгипту, Канади, Німеччини, Греції і Югославії підготували і випустили дослідження “Суспільні науки у вищій школі. Політична наука”. Спільною працею учених у рамках проекту ЮНЕСКО обґрунтовано деякі висновки принципового значення.

Висновок перший. До середини 50-х рр. ХХ ст. наука про політику ще не вийшла з “ембріонального” стану, якому притаманні невизначеність, сумнівність і контроверсійність оцінок молодої науки іншими дисциплінами суспільно-гуманітарного циклу знань. Історикам вона здавалася надто складною і фрагментарною, правникам і економістам впадала у вічі не відпрацьованість методології і категорійного апарату; представникам природничих наук взагалі залишався туманним об’єкт нової науки; лише соціологам усе було просто й зрозуміло.

Висновок другий. Майбутнє нової дисципліни змусило учених зробити вибір стратегічних пріоритетів, обґрунтованих провідними – англо-американською та французькою - школами. Перша стояла на тому, що знання політики необхідні тільки майбутнім держслужбовцям. Позиція другої – більш поміркована: знання політики необхідні всім випускникам вищої школи.

Зрештою, закріплено такі основні напрямки дослідження і викладання нової дисципліни:

а) політична теорія (теорія, історія політичних ідей);

б) діяльність державно-політичних інститутів (центральний, регіональний та місцевий рівні);

в) функціонування політичних партій і груп, громадська думка;

г) міжнародні відносини.

З плином часу вимоги до молодої науки зростають, професійні інтереси науковців, втілювані національними школами, урізноманітнюються. Кількість напрямків дослідження в контексті політології збільшується, досягаючи, зокрема, у Франції десяти, в Україні їх – п’ять (див.: Схему 2.6.).

Термін “політологія” походить від грецьких слів: “політика” – державна, суспільна діяльність і – “логос” – слово, вчення, зміст, що дозволяє досить широко тлумачити об'єкт науки. Це політика, політичне суспільство, політична сфера суспільного життя. Перше слово (поняття) ввів у науковий вжиток Арістотель, друге – Геракліт. Синтез цих слів визначає політологію як науку про політику. Термін „політика” і став таким ключовим поняттям в однойменній праці Арістотеля про державу, правління та уряд. А слово „поліс”, що являв собою створену в давній Греції форму суспільного устрою як прототип сучасної національної держави, дало життя іншим термінам: „політея”, тобто „конституція”, „політичний устрій”; „політес” – „громадянин”; „політікос” – „державний діяч”.

Отже, політологія – це наука, яка вивчає політику, закономірності функціонування і розвитку політичної сфери суспільного життя в контексті досягнення і здійснення суб’єктом політичної влади.

Визнання політичної науки в західних країнах за самостійну галузь знань відбувалося поступово. Політологія довгий час розвивалась у межах історичної науки (у США), або вважалась частиною філософії, соціології та юриспруденції (у Західній Європі). Тобто, починаючи з 1960-х років минулого століття, визначено такі магістральні напрямки вивчення політики: нормативний і аналітичний. Нормативного дотримуються організатори-практики, фахівці-теоретики, а також економісти, правники, державні керівники, котрі прагнуть критично осмислити шлях здійснення влади, уточнити й активізувати реальний політичний процес. Аналітичне дослідження політики в основному полягає у вивченні політичних явищ і процесів як таких. У кожному випадку сучасна політологія являє собою багатогалузеву дисципліну, що містить ряд напрямків політологічних знань: політичну філософію, політичну теорію, політичну соціологію, політичну антропологію, політичну психологію та ін.

Об’єктом політології є політична сфера суспільства (політична дійсність), всі явища й процеси, що до неї відносяться. У глобальному суспільстві – це політична підсистема, яка взаємодіє з економічною, соціальною, ідеологічною (духовно-моральною) підсистемами. У політичній підсистемі реалізується взаємодія різних соціальних спільнот (націй, класів, груп, верств та ін.) щодо організації та функціонування державної політичної влади і визначення сучасного політичного курсу. Соціально-політичні інституції та організації опосередковують таку взаємодію. Держава – найважливіший політичний інститут, а участь в її діяльності визначає основний зміст політичних відносин людей. Філософія, соціологія, історія, теорія держави і права та інші науки також вивчають цю сферу, але зі специфічної точки зору, оскільки кожна з цих наук має власний предмет вивчення.

Предметом політології є в основному феномен політичної влади, закономірності її формування і розвитку, форми і способи її функціонування й використання в державно-організованому суспільстві. Політична наука забезпечує системний, комплексний аналіз влади, а також досліджує політичні явища, діяльність інститутів та організацій поза полем зору відповідних наук: політичний світогляд, культуру, поведінку, методику й методологію аналізу політичних процесів. Предмет політології не характеризується суворою демаркацією, тому постійно збільшується кількість її спеціальних тем. Тому, якщо об’єкт наукового дослідження – це відносини, процес чи явище, що породжують проблему, проблемну ситуацію, то предмет – це певний аспект дослідження відносин, процесу чи явища в межах обраного об’єкта (див.: Схему 2.2.).

В процесі наукового дослідження важливо враховувати все. Та зовсім недостатньо встановити новий факт чи групу фактів. Необхідно дати цьому пояснення з позицій сучасної науки, розкрити теоретичне або практичне значення предмета дослідження. Тому накопичення і виклад фактологічного матеріалу здійснюється в контексті загального історичного процесу, поступального розвитку політичної галузі, що дозволяє різнобічно й зважено розкрити загальні та специфічні особливості об’єкта і предмета політології.

Складність, багатогранність і міждисциплінарний статус політологічної проблематики приводять до необхідності її вивчення у системі координат, що задається різними рівнями методології науки. Методологія - це вчення про правила мислення при створенні теорії науки. Вона відповідає на запитання: як пізнавати? Методологічний інструментарій оснащення політичної науки різноманітний і включає загальнотеоретичні, загальнологічні та емпіричні методи дослідження. Група загальнотеоретичних методів сучасної політології включає соціологічний, культурологічний, нормативний, функціональний, біхевіористський, структурно-функціональний, системний, інституціональний, антропологічний, психологічний, діяльнісний, критико-діалектичний, історичний, термінологічний підходи.

Соціологічний підхід – це аналіз політики „від суспільства”, з’ясування соціальної обумовленості політичних явищ, впливу на політичну систему відносин, що складаються в інших соціальних підсистемах.

Культурологічний підхід, як окремий вияв соціологічного методу, розкриває обумовленість політичної системи сукупністю культурних чинників, її залежність від політичної культури.

Нормативний (нормативно-ціннісний) підхід вимагає здійснювати оцінку політичного через етичні норми й цінності і з’ясовувати значення політичних явищ для суспільства і особистості з позиції поєднання суспільного й індивідуального блага, свободи, добробуту тощо.

Функціональний підхід полягає у вивченні залежностей між політичними явищами, окресленими в досвіді, – взаємозв’язків між рівнем економічного розвитку і політичною активністю населення, між кількістю партій і виборчою системою тощо.

Біхевіористський метод передбачає вивчення поведінки окремих осіб та груп і вимагає експліцитності (зрозумілого пояснення) й верифікації (достовірності) напрацьованих теоретичних знань практичним досвідом.

Структурно-функціональний метод розглядає політику як цілісність, систему зі складною структурою, кожен елемент якої має певне призначення і виконує певні функції, спрямовані на задоволення потреб системи.

Системний підхід передбачає аналіз політики як складноорганізованого, саморегульованого механізму, що перебуває в безперервній взаємодії з навколишнім середовищем через „вхід” і „вихід” системи.

Інституціональний підхід полягає у вивченні інститутів, за допомогою яких здійснюється державна влада і т.д.

Антропологічний підхід походить з обумовленості політики не соціальними чинниками, на відміну від соціологічного, а природою людини як родової істоти з оригінальним набором основних потреб.

Психологічний підхід подібний до антропологічного, але на відміну від нього розглядає не людину взагалі, а конкретного індивіда, враховуючи його родові характеристики, соціальне оточення, суб’єктивні механізми поведінки, типові психологічні мотивації та роль підсвідомого чинника у його поведінці.

Діяльнісний підхід розглядає політику як циклічний процес, що має певні етапи та стадії.

Критико-діалектичний підхід полягає у вивченні суперечностей у політичних явищах та інститутах як джерела їх руху та соціально-політичних змін.

Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і явищ у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей та суперечностей, притаманних об’єктові дослідження.

Будь-яке теоретичне дослідження з політології потребує описування, аналізу та уточнення понятійного апарату, тобто термінів і понять, що їх використовують фахівці в процесі роботи. Термінологічний принцип (метод термінологічного аналізу) передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, опрацювання змісту та обсягу, взаємозв’язку і субординації понять, обґрунтування їх місця в апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Є певні правила визначення апарату категорій. Слід базуватися на тлумачних та професійних словниках. Наукове визначення складних явищ і фактів, котрі аналізують, не обмежується формально-логічними вимогами. Нове поняття має бути чітким і однозначним. Якщо важко обґрунтувати одну ознаку, називають кілька ознак, достатніх для розкриття специфіки його обсягу і змісту. Визначення нових явищ і фактів має органічно увійти в чинну терміносистему науки (див.: Схему 2.3.).

Загальна кількість методів, які застосовуються у політичній науці, – надзвичайно велика. Та лише органічне поєднання можливостей різних методів допомагає фахівцям всесторонньо і максимально об’єктивно оцінити практику життя і прийняти оптимальне політичне рішення, співвідносне з призначенням науки.

Функції політології показують, яких саме результатів можна очікувати від цієї галузі знань. Так, гносеологічну функцію пов’язують з накопиченням, описом, вивченням фактів політичної дійсності, з аналізом конкретних політичних явищ і процесів, з виявленням найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. На цьому етапі дослідження встановлюють “діагноз” політичній ситуації, політичному явищу в конкретному часовому і просторовому відрізку.

Прогностична функція науки про політику відповідає на запитання: якою буде політична дійсність і коли відбудуться ті чи інші події? Результатом цієї функції є перш за все гіпотеза, політологічне прогнозування, які ґрунтуються на об’єктивних наукових даних.

Інструментальна функція повинна відповідати на запитання: які потрібно прийняти рішення, щоб досягти бажаного результату, або що потрібно зробити, щоб бажані результати стали дійсністю ? Результатом цієї функції політичної науки будуть певні рекомендації щодо поведінки груп та індивідів, безпосередньо зайнятих політикою.

Ідеологічна функція відповідає на запитання: до якої мети треба прагнути, яких цінностей слід дотримуватися та в ім’я чого проводити ту чи іншу політику? Цю функцію виконує політична теорія, яка описує, аналізує. Вона розрізняє найважливіші чинники, дійові сили та структури, які визначають політичне життя.

У межах цих функцій здійснюється поступ політологічного знання від накопичення емпіричного матеріалу до його узагальнення в теорію й гіпотезу розвитку (див.: Схему 2.5.). При цьому слід пам’ятати, що політична думка існувала задовго до визначення політології в окрему й самостійну дисципліну. Свідоме вивчення політологічної проблематики загалом починається в ХІХ ст. в США, Великобританії, Франції, Німеччині. Україна в минулому теж була одною з перших країн світу, де розроблялися й упроваджувалися в життя передові демократично-правові ідеї епохи Ренесансу та Просвітництва: народного суверенітету, верховенства закону, виборності органів влади. Це засвідчено, зокрема, у монографіях, енциклопедичних довідниках, підручниках, які свого часу побачили світ у цих країнах. А упродовж останнього півстоліття політична наука визначається як окрема наукова і навчальна дисципліна, яка поширює свій вплив і популярність у всьому світі.

Яскравий приклад прискореного розвитку національної школи політологічних досліджень демонструють, зокрема, вчені Федеративної Республіки Німеччини. Вони активно стали до роботи в галузі політичних досліджень після 1948 року. Ситуація відзначається тим, що за часів тоталітаризму не могло бути й мови про об’єктивний аналіз політичного життя у цій країні. Але, як свідчать сучасні дослідження, західнонімецькі вчені значною мірою спричинилися до оновлення суспільства своєї країни. (Аналогічне завдання є актуальним і для української політології). Вони зосередилися на проблемі розвитку демократичних інститутів - парламенту, політичних партій, громадських організацій, виборів різних рівнів тощо. Німецькі фахівці особливо цікавилися результатами соціологічних досліджень, які помітно активізувались у країнах Заходу. І в 60-х рр. аналітики відкрили істинну картину: в політичній системі ФРН значною мірою переважали позиції управлінців, які відігравали вирішальну роль у виконавських структурах влади всіх рівнів. В умовах глибоких соціальних потрясінь, які наприкінці 60-х рр. охопили ФРН, а також Францію, Італію, Великобританію, США, Японію, висновкам аналітиків надано надзвичайної ваги та значення. На цій підставі відкрито головного винуватця кризи системи державно-політичного устрою: безконтрольність структур виконавської влади, які, не бажаючи втрачати вирішальних позицій у політиці, виступали проти активізації демократичних перетворень.

Потреба оптимізації політичного процесу країни викликала у середовищі політиків і управлінців ФРН різке зростання зацікавленості і попиту на експертні оцінки суспільно-наукового характеру. Цьому значною мірою посприяли демократичні перетворення: створення соціал-ліберальної коаліції ХДС-СДПН на чолі з Віллі Брандтом (1969). Коаліція започаткувала модернізацію і реформування урядового і адміністративного апарату країни, в процесі якої зроблено наголос на ефективному використанні інформаційних і аналітичних ресурсів, якими володіли суспільні науки. Рішенням держави політику й управління поставлено на наукову основу.

Як наслідок, з кінця 1960-х рр. урядова адміністрація все частіше наймає дослідницькі інститути й групи для об’єктивного аналізу законодавчих актів і політичних програм внутрішніх реформ. Зацікавлення виконавчої влади консультаціями політологічних установ постійно зростає. Німецьких політологів, зрештою, як і представників інших національних шкіл політології, цікавлять передусім такі проблеми: справедливість, принципи політичної діяльності, боротьба влад і інтересів, їх поляризація, пошук консенсусу й компромісів. З метою активізації політологічних досліджень упродовж 1949-1989 рр. у закладах вищої освіти ФРН відкрито понад 50 кафедр політології.

Підсумовуючи аналіз розвитку науки про політику, відзначимо, що в кожній країні завдання теоретичних досліджень цього напрямку досить конкретні: а) ознайомлення з працями відомих учених, які застосовували загальнонаукову методологію для вивчення проблеми; б) аналіз наукових праць провідних учених, які одночасно із загальними проблемами своєї галузі досліджують питання політології; в) узагальнення ідей політичних мислителів, які безпосередньо вивчали ту чи іншу проблему; г) вивчення підходів професіоналів-практиків, які для вирішення політологічної проблеми не лише розробляли, а й практично втілювали свої ідеї; д) опрацювання політичних концепцій вітчизняних учених і практиків; е) засвоєння наукових праць з політології зарубіжних учених і практиків.

Таким чином, необхідність оперативного прийняття важливих і доленосних рішень, які оптимізують процес вирішення актуальних суспільних завдань, а також розширюють світогляд майбутніх спеціалістів народного господарства, сприяючи утвердженню громадянської позиції, вимагає від нашої держави впровадження політології у навчальні програми вищої школи України.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Література до розділу	\|	Політика – як суспільне явище.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.