Загальна характеристика сучасних концепцій праворозуміння

Право — складне для розуміння явище, оскільки воно відображає ще складніші економічні, політичні та соціальні відносини. Впродовж всієї історії розвитку юридичної думки люди намагалися визначити, що є право, в чому полягає його природа і сутність.

Природа права зумовлена наявністю в ньому двох основних компонентів: природного і позитивного. Такий розподіл свідчить про діалектичний характер розвитку права, що включає абстрактно загальні (природно-правові) і конкретні (позитивні) сторони.

Природне право (jus naturale) — це природжені, невід-чужувані, невід'ємні, зумовлені природою людини, людським розумом, загальними етичними принципами правила поведінки, які існують незалежно від держави і поширюються на всі часи і народи. Природне право є сукупністю ідеальних, глибоко етичних і надзвичайно справедливих уявлень про право. Воно виникло задовго до держави і може існувати поза нею.

Позитивне право — закріплений в офіційних джерелах права нормативний регулятор, на основі якого визначаються межі дозволеної та належної поведінки людей, а компетентними державними органами виносяться юридично обов'язкові рішення. Позитивне право є результатом державної правотворчої діяльності. Офіційні джерела права виражають лише деяку частину природного права. Вся решта права існує у вигляді принципів, правосвідомості, інших правових явищ.

Концепція праворозуміння— це певний напрям у пізнанні сутності та соціального призначення права. Сучасні концепції праворозуміння можна умовно звести до трьох метаконцепцій: аксіологічної (природно-правової); соціологічної; нормативістської (позитивістської). Сучасна зарубіжна юриспруденція стоїть на позиціях або повної несумісності цих трьох концепцій, або їхньої дії в принципово різних сферах юридичного знання: аксіологія є сферою філософії права, соціологія •— сферою загальної теорії права, а нормативізм — область вивчення галузей позитивного права. Деякі учені надають перевагу інтеграційному пра-ворозумінню, що враховує та об'єднує все цінне з метаконцепцій праворозуміння.

Початковою формою буття права прихильники природно-правового підходу вважають суспільну (та/або індивідуальну) свідомість, якій споконвічно властиві етично-правові орієнтири. Аксіологічна концепція розглядає право з позицій відповідності його справедливості. У просторі природного права діють правові принципи-аксіоми, що одночасно є моральними імперативами: не роби замах на життя іншої людини та її майно, дотримуйся обіцянки, віддавай кожному своє та ін. Відповідність позитивного права критеріям природного права і є саме право як вираз і міра свободи і справедливості. Справедливість, а не норма — ключове поняття природно-правової теорії. З позицій аксіо-логічного підходу закон і право розглядаються як різні речі. Закон виступає як форма права і уживається як тотожне праву поняття лише тоді, коли є справедливим, тобто відповідним критеріям природного права.

Аксіологічний підхід цінний своєю спрямованістю на вдосконалення права, його гуманізацію. В той же час протиставлення права і закону далеко не сприяє зміцненню законності в суспільстві, провокує невиконання законів під приводом їх неправового характеру.

Соціологічна концепція права базується на тому, що джерелом права і формою його буття є суспільні відносини. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія в житті». Соціологічний підхід до права так само, як і аксіологічний, заснований на розмежуванні права і закону, « права у книгах » і« права у житті». Закони можуть бути не затребувані суспільством, можуть бути неефективними і навіть непотрібними. Такі закони не визнаються формою існування права. Справжнє право,

«живе право» — це правопорядок, це реально існуюча в суспільстві система правових відносин. Поняття правовідносин є ключовим для соціологічного підходу до права.

Слабкою стороною цього підходу є відсутність чітких меж між правом і правовою поведінкою, при цьому втрачаються критерії для розрізнення правомірної і неправомірної поведінки. Перенесення всієї тяжкості правотворчості на осіб, що застосовують право (судді, адміністратори), ставить під питання існування розподіл влади, підвищує небезпеку адміністративного і суддівського свавілля.

Сутність нормативістського (юридико-позитивістсько-го) підходу до права передається формулою «закон є закон». Прихильники такого праворозуміння ототожнюють право і закон, а єдиним джерелом права вважають державну волю. На думку позитивістів, право є сукупність встановлених і забезпечених державним примусом загальнообов'язкових норм. Поняття норми є ключовим для цього підходу до права. Право, з погляду позитивістів, з одного боку, не підлягає етичній оцінці та критиці (як не підлягають критиці рельєф місцевості або закони фізики), з іншою — не потребує жодного виправдання. Право слід сприймати як об'єктивно існуючу реальність і не більше того.

У нормативістського підходу до права є ряд переваг. Зокрема, він орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, однозначність приписів, обов'язковість слідування праву. В той же час некритичне ставлення до законодавства гальмує його розвиток. Із позицій такого підходу виправданою є будь-яка несправедливість, якщо вона встановлена законом.

Інтегративний підхід до розуміння права (Д.Холл) є спробою в рамках однієї концепції узгодити юридичну форму, соціальний зміст і моральні цінності у праві. Вихідною посилкою даної позиції виступає теза про те, що кожен підхід виділяє в праві істотне та необхідне, без чого цілісне уявлення про право є неможливим. Із позицій інтеграційного підходу право — це сукупність нормативів рівності і справедливості, що визнані у певному суспільстві, забезпечені офіційним захистом, регулюють боротьбу й узгодження вільних воль у їх взаємовідношенні одне з одним.

Проте при такому, певною мірою механічному, поєднанні різних ознак права в єдине ціле виникає проблема визначення достатності властивостей права, необхідних для

всебічного його опису. Зберігається вірогідність того, що набір ознак права буде суб'єктивним і не збігатиметься, наприклад, у простого обивателя і юриста-практика. Якщо для першого значущим є віддзеркалення в праві законних інтересів, міри свободи і справедливості, то юрист-практик акцентує увагу на чіткості юридичної форми, що дозволяє одноманітно тлумачити і застосовувати норму права, закон.

Через це можна зробити висновок, що пошуки загальної формули розуміння права не є перспективними. На користь юридичної науки і практики слід віддавати перевагу плюралістичним підходам до розуміння права і вивчати різні визначення права.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Праворозуміння як категорія юридичної науки	\|	Теорія природного права

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.