Концепції культури в українській науковій думці.

Видатні діячі культури високо цінували українську народну творчість, літературу та мистецтво, усю культуру взагалі за їх неперевершений демократичний гуманізм, художню виразність, народність. За їхнім визнанням, українська музика та поезія є найбільш розкішною, з усіх гілок світової народної творчості. Мінорна за змістом, сумна навіть у своєму веселому пориві українська пісня ставиться всіма знавцями на перше місце у музиці всіх народів.

Українські думи, що через століття передавалися українськими кобзарями, характерні розмахом козацької відваги та філософською вдумливістю. І, зрозуміло, що ця рідкісна духовна обдарованість народу України не могла не дати своїх творців – професіоналів, таких як Г.Сковорода, І.Котляревський, Т.Шевченко. Останній став учителем почуттів, предтечею і поборником великої визвольної боротьби за справжню свободу у «сім’ї вольній, новій».

Настільними книгами повинні стати твори П.Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є.Грибінки та інших, котрі викривали суть національного та соціального гноблення, яке терпів український народ, і обстоювали докорінні зміни у його становищі.

Надзвичайно глибокого розвою українська культура, а особливо наша мова, набули у творчості А. Метлинського, М.Костомарова, П.Куліша, М.Шашкевича, Л.Глібова, М.Вовчок, С.Руданського, І.Нечуя-Левицького, П.Мирного, М.Старицького, М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого, П.Грабовського, І.Франка, Л.Українки, М.Коцюбинського та інших.

Культура України пройшла тривалий і складний шлях становлення і формувалась у непорушній єдності з розвитком української людності і становленням українського суспільства.

Вагомий вклад у розвиток концепцій культурно-історичного процесу внесли українську вчені. Їхня суспільно-політична і філософська думка була тісно пов’язана з науковими надбаннями Заходу і Сходу. Вони створили ряд оригінальних концепцій культури, основною тезою яких була ідея самобутності української культури, її взаємозв’язку з культурами інших народів.

Ще в княжу добу видатні державні та релігійні діячі, не усвідомлюючи феномену культури, як цілісного явища, уже глибоко розуміли значення для розбудови держави та впливу на людей таких складових частин культури як освіта, релігія, право тощо. Про це свідчать діяльність та творчість князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Ярослава Осмомисла, митрополита Ілларіона та ін. Належний вклад у розробку феномена культури зробила українська культурологічна думка ХVІ ст. Зокрема, ці питання знайшли своє теоретичне осмислення у працях відомих українських гуманістів того часу, а саме: Юрія Дрогобича (Котермака), Павла Русина, Себастьяна Кльоновича, а особливо у творчості Станіслава Оріховського. Вони величезну увагу приділяли поширенню освіти серед простого народу, вважаючи її основним фактором суспільного розвитку. У козацьких літописах (літопис Самовидця, літопис Г.Грабянки та літопис С.Величка), а також у працях К.Саковича було висунуто оригінальну теорію розвитку культури, яка ґрунтувалася на виділенні характерних рис українців (героїзм, волелюбність, товариськість, лицарська вірність, почуття гідності), що були успадковані «козацьким народом» від могутнього племені сарматів та хозар.

Своєрідна концепція Г.Сковороди (1722-1794 рр.) ґрунтується на теорії трьох світів. Перший світ – це природа або «макрокосмос» (всесвіт), другий світ – це суспільство і людина, або «мікрокосмос», третій світ – це Біблія, або «світ символів». Кожний із світів, на думку Г.Сковороди, має двояку природу, «дві натури» - зовнішню, видиму, або «матеріальну натуру», і внутрішню, або «духовну натуру». Аналізуючи культурно-історичний процес, мислитель вдавався до алегоричного пояснення біблійних оповідей і міфів. Внаслідок цього вчений створює теорію «світу символів», або третього світу. Значення символів може бути різним, навіть протилежним щодо їх справжнього смислу. Наприклад, Біблія може символізувати добро і лукавство, спасіння і загибель, істинність і хибність, мудрість і безумство. Все залежить від того, який основний принцип береться за основу тлумачення. В історії української науки Г.Сковорода вперше заклав основи розуміння культури, як окремої, специфічної сфери буття, в якій все божественне перебуває у символічних формах.

У науковому відношенні більш вираженою була культурологічна концепція Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної організації, яка висунула ідею звільнення слов’янських народів від ярма гнобителів і створення федеративного «Союзу слов’янських республік» із столицею в Києві. Ідеї братчиків про соціально-політичну перебудову суспільства включали багато цінних думок про розвиток національної культури, що були висловлені у працях М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка та ін. Це передусім, положення про державну самостійність слов’ян, вільний розвиток національної культури і мови, про характерні риси ментальності українців, зокрема – природний демократизм, прагнення до волі, поетичність, віротерпимість, відкритість у спілкуванні, дружелюбність тощо. Члени братства проводили велику просвітницьку роботу, активно виступали за навчання українською мовою, були організаторами видавничих проектів. Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського братства сприяла формуванню і розвитку національної свідомості українського народу.

У кінці ХVІІІ ст. формується концепція романтичного народництва, відповідно до якої провідним началом в духовній культурі виступає фольклор, який визначає писемну культуру. Творцем культури є народ, селянство: панівні класи відсуваються на другий план.

Український романтизм мав значний вплив на польську, російську, німецьку, французьку культуру ХІХ ст.

З шістдесятих років ХІХ ст. відбувається наукове осмислення українства, його специфіки, порівняно з іншими національними культурами. Етнографи, історики, фольклористи М.Драгоманов, В.Антонович, Ф.Вовк, І.Рудченко, О.Потебня, О.Русов, П.Житецький, М.Лисенко виділяють національно-специфічні особливості української культури, особливо її тісний зв'язок із фольклором, народними звичаями та обрядами.

У працях І.Франка вперше зроблено філософсько-світоглядне опрацювання цілісної концепції історії української культури від найдавніших часів й до кінця ХІХ ст. Вся культура розглядається в єдиному процесі розвитку матеріальних та духовних складників і у зв’язку з соціальною боротьбою за ідеали справедливості та рівноправності. Однією з основних праць І.Франка, присвячених цій проблематиці, є «Історія української літератури від початків українського письменства до Івана Котляревського». Видатний вчений та державний діяч М.Грушевський у своїх працях ґрунтовно проаналізував процеси українського культурного розвитку. Він першим подав історію української культури в послідовній конкретності подій і фактів. Культурні чинники, на його думку, відіграють визначальну роль в історичній долі людей, бо від розвитку культури часто залежить вибір народом шляху на перехрестях історії. Його перу належать такі праці, як 10-томна «Історія України – Руси», «Культрно-національний рух на Україні в ХV – ХVІІ віці», «Історія української літератури» в 5-томах та інших.

У працях І.Огієнка – відомого богослова, культуролога, філософа і письменника – висунуто концепцію історії культури українців від найдавніших часів. Наш народ, стверджував він, в процесі свого розвитку всюди поклав свою ознаку багатої культури й яскравої талановитості. Основною працею І.Огієнка є «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» на той час ця книга започаткувала справжню історіографію української культури.

Широко розгорнулися дослідження української культури в діаспорі. Були написані й видані курс лекцій для студентів Українського технічно-господарського інституту в Подебрадах «Українська культура» (за ред. Д.Антоновича, 1940 р.); тематична тритомна «Енциклопедія українознавства» (Мюнхен – Нью-Йорк, 1949 р.); «Тисяча років української культури» М.Семчишина 1965 р. та ряд інших.

В радянський період проводилися дослідження проблем культури, однак, перебуваючи під контролем партійно-радянського апарату, історики радянської України об’єктивно не могли розробляти питання культури на науковій основі, грішили перекрученнями на догоду марксистській ідеології. Дослідження, які тоді вийшли із друку, це – 8 – томна «Історія української літератури», 6-томна «Історія українського образотворчого мистецтва», ряд енциклопедичних видань тощо містять значний фактичний матеріал, який потребує перегляду із позицій сучасної історичної науки.

Із проголошенням незалежної Української держави проблеми вивчення нашої культури активно розробляються вітчизняними істориками. Зокрема, над ними працюють М.Жулинській, І.Драч, М.Попович, його праця «Нарис історії культури України», С.Кульчицький, плідно працював академік Я.Ісаєвич тощо. Вершиною наукової думки на сьогоднішній день є 5-томне видання у 6-и книгах «Історії української культури» (К., 2001 - 2005рр.). Це академічне дослідження на новітній фактологічній базі висвітлює історію культури українців та й усіх інших народів, які населяли наші землі, починаючи з первісної доби і до сьогоднішніх днів.

Різноманітність наукових концепцій української культури обумовлена її багатоплановістю як системи. Складність культурно-історичного процесу, багатство складових частин культури вимагають різних підходів до вивчення цього феномену. Тому культура України, як соціальне явище, закономірності її розвитку стали об’єктом дослідження для фахівців різних галузей – філософів, соціологів, педагогів, психологів, істориків, мистецтвознавців тощо.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Функції культури.	\|	Світова, національна, етнічна культури, їх взаємозв’язок.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.