• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Суперечливий розвиток української культури в період десталінізації (1953 - 1964 рр.).

Процес десталінізації створив нову духовну атмосферу в суспільстві, відкривши ширші можливості для розвитку української культури. Але обмеженість і непослідовність М.Хрущова і його оточення несприятливо позначилися на стані народної освіти, науки, літератури, мистецтва - усіх сфер культурного життя. Згубний вплив на культуру справила русифікація України, яка проводилася під гаслами “інтернаціоналізму”, “зближення і злиття націй”. М.Хрущов був переконаний, що без впровадження у всі сфери життя союзних республік російської мови і культури комунізм неможливий. Це його переконання розділяло партійно-державне керівництво України.

Істотний вплив на культурний процес в Україні справляв оголошений у 1961 р. в новій програмі КПРС курс “формування нової людини” як неодмінної складової частини комуністичного будівництва. Будь-які відхилення від офіційної ідеології в науці, освіті, літературі, мистецтві, як і раніше, переслідувалися партійно-державними органами.

Далекосяжні задуми керівництва КПРС реалізовувалися в умовах, коли бюджетні асигнування на найнеобхідніше - освіту, науку, культмасову роботу, не говорячи вже про театр, живопис, кіно та інші види мистецтва – в Україні у розрахунку на душу населення були нижчими, ніж у Росії і деяких інших республіках СРСР, зокрема в Прибалтиці. “Залишковий принцип” забезпечення соціально-культурної сфери, характерний для СРСР у цілому, особливо гостро відчувався в Україні.

У грудні 1958 р. після широкого обговорення в Радянському Союзі був прийнятий закон “Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР”. У квітні 1959 р. відповідний закон було прийнято в Україні.

У цих документах передбачалась структурна перебудова загальноосвітньої школи, введення восьмирічного всеобучу, перетворення 10-річних шкіл в 11-річні, створення матеріальної бази для оволодіння учнями шкіл однією з масових професій, зміна мовного режиму школи. Введення загальної восьмирічної освіти було назрілою проблемою.

Але її вирішення наштовхувалось на серйозні кадрові проблеми. Кваліфікованих учителів у школах не вистачало. З метою подолання їх нестачі розширилася мережа заочної освіти і було збільшено можливості підготовки педагогічних кадрів на відповідних факультетах університетів.

У 1958/59 навчальному році в школах республіки працювало понад 300 тис. учителів. У наступні роки їх кількість збільшилася, забезпечивши реальне впровадження восьмирічного всеобучу і роботу середніх шкіл.

Стратегічним напрямком у роботі школи у Законі було визнано політехнізацію, зміцнення зв’язку школи з виробництвом. З цією метою у школах вводилося виробниче навчання, частина занять проводилась на підприємствах, у колгоспах і радгоспах. Поширення набув досвід створення учнівських виробничих бригад різного профілю, в педвузах було організовано підготовку вчителів виробничого навчання.

Однак хронічна нестача коштів, матеріально-технічних засобів не дозволила реалізувати ці положення закону. Від 8-річки невдовзі відмовились; у минуле стало поступово відходити і виробниче навчання у школах.

Найбільше суперечок у суспільстві викликав той пункт проекту реформи школи, який давав батькам учнів кожної школи право вирішувати, якою мовою має відбуватись навчальний процес у даній школі.

Проти цього пункту виступили письменники Максим Рильський і Микола Бажан, які оприлюднили свої погляди в статті “В ім’я людини”, опублікованій у грудні 1958 р. на сторінках центрального органу ЦК КПРС газети “Правда”. Цей пункт проекту був підданий критиці на партзборах письменників Києва, які одноголосно вирішили, що “віддати лише на волю батьків вирішення питання, яку мову вивчатимуть їх діти, - не можна”. Письменники добре розуміли, що це питання вирішуватимуть не батьки, а місцеве партійне керівництво, яке орієнтуватиметься на русифіка-торські наміри центру.

Принципова позиція письменників України викликала хвилю схвальних відгуків у республіці. Однак, всупереч громадській думці, Верховна Рада України включила пункт про обов’язкову мову навчання у текст закону. Русифікація стала однією з найхарактерніших рис освіти.

У лютому 1963 р. в Києві відбулася наукова конференція з питань культури української мови. У ній брали участь близько 800 літераторів і науковців. Була обговорена проблема існуючих обмежень застосування української мови. Йшлося й про неприпустимість звинувачення інтелігенції в буржуазному націоналізмі. Як непридатний симбіоз була відкинута лжетеорія “двомовної нації”. Прийнято кілька резолюцій із закликами до українізації громадського, освітнього, і культурного життя республіки. Ці рішення для керівництва виявилися несподіваними, але воно поставилось до нього з холодною байдужістю. Курс на русифікацію продовжувався. Уже на середину 60-х років українською мовою навчалося лише 62 % школярів республіки. Це значно менше, ніж питома вага українців у загальній чисельності населення УРСР.

У містах становище з викладанням українською мовою було особливо складне. У 1958 р. у міських україномовних школах навчалися тільки 21 % учнів, а у ряді великих міст України (Харкові, Донецьку, Одесі та ін.) чисельність українських шкіл становила лише одиниці. Цікаво, що дані про кількість українських і неукраїнських шкіл відносилися ледве чи не до найбільших державних таємниць і не публікувались.

Значно зменшилась питома вага україномовної газетно-книжкової продукції. У 1963 р. із загальної кількості газет в Україні – 2366 – українською мовою виходило лише 765, тобто менше третини. У 1960-1962 рр. в Україні вже друкували більше книжок російською мовою, ніж українською.

Молода українська поетеса Ліна Костенко в поемі “Сонячний інтеграл”, написаній у 60-ті роки, з прикрістю запитувала:

…А де те слово, що його Тарас

коло людей поставив на сторожі?

Гідну відповідь русифікаторам дав Андрій Малишко, який на похоронах Володимира Сосюри у січні 1965 р. проголосив: “Хай невігласи не ждуть зникнення української мови і української нації. Вони незнищенні”.

Нагальні потреби розвитку народного господарства і культури вимагали розширення випуску розмаїття спеціалістів.

Значний крок у своєму розвитку здійснила професійна освіта. У першій половині 60-х років загальна кількість профтехучилищ, порівняно з минулими роками зросла майже в 1,5 рази, а сільських – більше ніж удвічі.

У системі профтехосвіти в середньому в рік готувалося 270 – 290 тис. висококваліфікованих спеціалістів масових робітничих та механізаторських професій.

Зростала кількість спеціалістів з вищою освітою. В 1958 р. у 140 ВНЗ республіки навчалося більше 380 тис. студентів. Особливо активно велася підготовка спеціалістів для таких галузей як будівництво, хімічна промисловість, машинобудування, транспорт.

Значного розширення набула підготовка спеціалістів у вищих та середніх сільськогосподарських закладах. За ініціативою М.Хрущова державою вживаються заходи щодо зміцнення їх навчально-виробничої бази, здійснюються акції по переміщенню цих навчальних закладів з міст у сільську зону та будівництву для них спеціальних навчальних комплексів. Львівський сільгоспінститут переміщується в селище Дубляни, за 12 км від обласного центру, де для нього згодом споруджується спецкомплекс. Так трапилося і в Харкові та в ряді інших міст республіки.

Відповідаючи на зрослі потреби народного господарства в кадрах, ВНЗ і технікуми вже в 60-ті роки розгорнули підготовку фахівців нових спеціальностей, зокрема в галузі виробництва і експлуатації автоматичних і телемеханічних пристроїв, обчислювальних та обчислювально-аналітичних машин та інших.

Саме у цей час 2 січня 1967 р. указом Міністерства освіти УРСР на базі філії Львівської політехніки у м. Станіславі (теперішній Івано-Франківськ) було утворено окремий вуз Івано-Франківський інститут нафти і газу - єдиний вищий навчальний заклад з підготовки висококваліфікованих фахівців з у нафтогазовому комплексі України. На сьогодні він став відомим далеко за межами нашої держави.

Значна увага приділялась вечірній та заочній формам підготовки фахівців вищої та середньої спеціальної освіти. Якщо в 1950 - 1958 рр. кількість студентів стаціонару збільшилась у 2 рази, то на заочних і вечірніх відділеннях – у 3 – 7 разів.

У цілому на 10 тис. населення України припадало 129 студентів. Це більше, ніж на той час у деяких економічно розвинутих країнах світу, але менше, ніж у Росії, де на 10 тис. населення припадав 161 студент. Ця різниця збереглася і в наступні роки. Додаткового драматизму їй надавала та обставина, що українців, частка яких у населенні республіки становила близько 75 %, серед студентів ВНЗ України було лише 60 %. Значною мірою це було наслідком русифікації вищої школи, двері якої для багатьох випускників сільських шкіл, де викладання велося українською мовою, були “надто вузькими”.

У роботі ВНЗ і середніх навчальних закладів було немало недоліків. Багато з них мали незадовільну матеріальну базу, недостатньо кваліфікований склад викладачів. Бракувало навчальних посібників, приладів та обладнання для лабораторій, навчально-виробничих майстерень. Негативно позначились на становищі студентів нестача гуртожитків, а розширення їх шляхом нового будівництва здійснювалось незадовільно: бракувало коштів, будматеріалів, потужностей будорганізацій.

Науково-технічна революція, що бурхливо розвивалась у всьому світі, поставила перед вченими України складні завдання. У республіці проводилися дослідження з ряду ключових, визначальних напрямків науково-технічного прогресу. У 1964 р. у фізико-технічному інституті АН УРСР було побудовано найбільший у світі на той час прискорювач електронів у 2 млрд. електрон-вольт. Розширилась пошукова діяльність у галузі фізики твердого тіла, матеріалознавства, біофізики, астрофізики тощо.

Україна стала одним із центрів розвитку кібернетики; за цикл праць з теорії цифрових автоматів академік В. Глушков у 1964 р. був удостоєний ленінської премії. Українські науковці та інженери спроектували та збудували цифрову машину “Київ”(1960), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю “Дніпро”(1961 р.), машини “Промінь”(1962 р.) “Мир” (1964 р.) та ін. Колектив українського науково-дослідного конструкторсько-технологічного інститут синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР у 1961 р. одержав перші штучні алмази. Україна залишалася центром розвитку науки в галузі електрозварювання, яку очолював академік Б.Патон.

Світове визнання здобули дослідження українських вчених у галузі точних наук. Серед них – розроблені у кінці 50-х років академіком М.Боголюбовим нові методики квантової теорії поля та статичної фізики. Це дало можливість обгрунтування теорії надтекучості та надпровідності.

Шістнадцять років – з 1946 р. по 1962 р. – очолював Академію наук України відомий усьому світу біохімік О.Палладін. Він став засновником української школи біохіміків. У другій половині 50-х років розпочав свою діяльність відомий вчений кардіохірург М.Амосов.

Позитивні зрушення відбулися в сільськогосподарських науках. Проектувалися і впроваджувалися у виробництво машини для хімічного захисту рослин, у тому числі садів та виноградників. Велася робота щодо селекції нових сортів озимої пшениці, ячменю, картоплі, овочів, фруктів. Були впроваджені нові сорти винограду, смородини, персиків.

Процес десталінізації справив позитивний вплив на розвиток суспільних наук. У середині 50-х років почалося видання наукових журналів, у тому числі “Економіка Радянської України”, “Радянське право”, “ Український історичний журнал”. На їх сторінках друкувались наукові статті з питань історії, економіки, політики і права. Вони допомагали осмислювати проблеми суспільного життя, будили творчу думку вчених, широкого кола читачів. Разом з тим, саме ці видання перебували під особливим контролем цензури і відповідних служб ЦК КП України, які стежили, щоб на їх сторінки не проникали “небажані” ідеї та імена.

Незважаючи на деякі успіхи в галузі фундаментальних і прикладних дисциплін, Україна залишалася науковою периферією СРСР. Традиційним стало переміщення талановитих учених на роботу до Москви. Там концентрувалися головні наукові центри, а значить, і основні наукові сили. В результаті число науковців на 10 тис. населення України в 1963 р. досягало лише 16 осіб, тобто вдвічі менше ніж у Росії, де на 10 тис. жителів припадало 33 наукових працівників.

Політика десталінізації, яка проводилася в СРСР, не передбачала гармонізації відносин держави з церквою. Пануюча ідеологія неминуче вступала в суперечність з релігійною свідомістю. Саме це стало причиною чергової антирелігійної кампанії, яка припала на рубіж 50 - 60-х рр.

Газети, радіо, культурно-освітні заклади, інші засоби впливу на населення орієнтувалися на посилення атеїстичної роботи. Починаючи з другої половини 50-х років, а значно ширше і активніше наприкінці 50-х - на початку 60-х років, у редакціях газет, на радіо організовуються відділи атеїзму. Товариство "Знання", окрім спеціальних університетів на громадських засадах, утворює науково-методичні ради, секції пропаганди науково-атеїстичних знань. У багатьох обласних районних центрах створюються атеїстичні музеї та планетарії. У вузах відкриваються кафедри наукового атеїзму. Курс лекцій з наукового атеїзму запроваджується не тільки у вищих, а й у середніх спеціальних навчальних закладах, у старших класах загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищах, на курсах перепідготовки різних ланок кадрів. У мережі політичної освіти для дорослих і для працюючої молоді, залежно від освіти, організуються теоретичні семінари, гуртки, масові школи з антирелігійною тематикою, кількість слухачів яких постійно збільшувалася.

На початку 1962 р. істотні зміни було внесено і в законодавство. Обмежувалося відкриття церков та молитовних будинків. Питання ж про припинення діяльності храму вирішувалося не в центрі (як було до того), а виконкомом обласної ради. Ця процедура спрощувалася, культовий об'єкт міг бути закритий на підставі акта технічної комісії та висновку уповноваженого у справах церкви при облвиконкомі. Культові споруди закривалися і навіть зносилися у зв'язку з реконструкцією населених пунктів. Священнослужителі позбавлялися можливості контролювати фінанси релігійних громад, не могли керувати їх практичною діяльністю. Державні податки на релігійні громади сягали понад 80 %. Релігійна громада мала право наймати священнослужителя тільки тоді, коли він отримував реєстраційне посвідчення уповноваженого при облвиконкомі.

Особливо сильних утисків зазнала православна церква. Протягом 1957 – 1964 рр. в Україні було закрито 46 % православних храмів. Найбільше це торкнулося центральних та південно-східних районів республіки, де опір населення антицерковним акціям не був значним. Так, на Запоріжжі із 108 храмів залишилося 9, на Дніпропетровщині - 36, у Криму - 14. Церкви, костьоли, синагоги і молитовні будинки закривалися в усіх без винятку регіонах.

Населення переконували, що у вік космічних польотів і блискучих наукових досягнень CC століття релігійне мислення є проявом відсталості, реакційності і суперечить природі радянської людини. Все це отруювало життя мільйонів людей, особливо старшого віку, вносило дискомфорт.

Друга половина 50-х років знаменувала собою поворотний пункт у новітній історії літератури, кіно живопису, інших видів образотворчого мистецтва. Розриваючи сталінські ідеологічні пута, вони повертались до загальнолюдських цінностей та ідеалів, до реальної людини з її багатограними інтересами, запитами - невичерпними і принадливими для художника. Можливість висловлювати власну, а не сформульовану в кабінетах чиновників від культури думку сприяла духовному розкріпаченню митців. В Україні були широко відомі твори О.Твардовського, В.Дудінцева, А.Вознесенського, інших відомих російських письменників, творчість яких сприяла пробудженню критичної думки у суспільстві, пошукам правди життя, осмисленню буття. Саме у цей час започатковується новітнє українське відродження. У літературу і мистецтво входить блискуче своїм яскравим талантом покоління "шістдесятників".

"Відлига" в українській літературі почалася влітку 1955 р., коли московська "Літературна газета" опублікувала статтю Олександра Довженка "Мистецтво живопису і сучасність", у якій відомий письменник і кінодраматург закликав "розширювати творчі межі соціалістичного реалізму". Цей виступ знайшов жвавий відгук у письменницьких колах. Приклад дали письменники старшого покоління. О.Довженко опублікував автобіографічну повість "Зачарована Десна", Б.Анттоненко-Давидович написав роман "За ширмою", Григорій Тютюнник створив роман "Вир", Л.Первомайський виступив зі збіркою новел "Материн солодкий хліб" і романом "Дикий мед". Ці твори справді істотно розширювали рамки, які ставилися перед літераторами соцреалізмом сталінського зразка. Естафету старшого покоління підхопили митці нового покоління.

У кінці 50-х на початку 60-х років розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів, "лицаря українського відродження" Василя Симоненка. Уродженець Полтавщини, Василь Симоненко почав писати вірші, ще навчаючись на факультеті журналістики Київського держуніверситету. У 1963 р. побачила світ перша творча ластівка, його поетична збірка віршів "Тиша і грім". Згодом вийшла друком збірка "Земне тяжіння" 1965 і 1973 рр. у Мюнхені, опубліковані інші твори автора. Однак побачити їх Василю Симоненку так і не судилося. У 1963 р. його було жорстоко, по-звірячому побито на вокзалі у Черкасах, а винуватців так і не було знайдено. У цьому ж році Василь Симоненко помер.

Стрімко, буквально блискавкою увірвалася в українську поезію одна з найбільш обдарованих представниць "шістдесятництва" Ліна Костенко. З відзнакою закінчивши Літературний інститут ім. Горького в Москві, поетеса випускає дві, одразу ж помічених критикою, збірки поезій - "Проміння землі" та "Мандрівне серце". Ліна Костенко звертається до вічних проблем духовності українського народу, історичного минулого держави. Вірші поетеси вирізняли неординарність, просторовість роздумів, критичні оцінки багатьох подій.

Характеризуючи найяскравіших представників "шістдесятництва" в українській літературі, Є.Сверстюк писав, що, незважаючи на багато спільних рис, кожен з них відрізняється своєю творчою індивідуальністю. Вони насправді володіли іскрою творчості і людським сумлінням честі та гідності.

Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і ігнорував теорію партійної літератури.

Іван Драч приніс перші вірші незвичайні і незрозумілі так, наче його не вчили, про що як треба писати...

Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості й відвертості.

Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично.

Ліна Костенко зрідка виступала з віршами, але то були вірші такого звучання, наче вся радянська поезія до неї неістотна...

Валерій Шевчук писав блискучі психологічні новели "ні про що".

Євген Гуцало естетично животворив образи поза межами "соціалістичної дійсності", а Володимир Дрозд викривав дійсність з недозволеного боку.

Зовсім не те і зовсім не так, як того навчали в інституті, малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Люба Семикіна, Галина Севрук, Панас Заливаха, Веніамін Кушнір".

У 60-х роках ім'я київського письменника В. Некрасова тісно пов'язувалося з найбільш опозиційно-демократичним журналом "Новый мир", головним редактором якого був О.Твардовський. Тут було опубліковано його подорожні нотатки, роздуми про минуле і сучасне Києва. Судження В.Некрасова відрізнялися прямотою, правдивим зображенням війни, відмовою від лайливого зображення західного стилю життя. Це й стало однією з причин нападок на поета, що завершились у 1974 р. еміграцією за кордон.

У галузі музичного мистецтва в 50-ті роки було створено цілий ряд талановитих творів. До них слід віднести написану в 1955 р., третю симфонію композитора Б.Лятошинського, опери Г.Майбороди "Мілана" та Ю.Мейтуса "Украдене щастя".

У 1958 р. ЦК КПРС видав постанову, в якій визнав неправильними і однобокими оцінки опери К.Данькевича "Богдан Хмельницький". Однак і цього разу партійне керівництво не утрималось від менторського тону щодо митців, заявивши про неприпустимість відхилень у сфері музичного мистецтва від принципів соціалістичного реалізму.

Великої популярності серед населення набули створені в цей час пісенні твори П.Майбороди, А.Філіпенка, А.Штогаренка, І.Шамо та інших майстрів.

Продовжувалося переманювання видатних українських митців до Москви. А О.Довженка забрали туди примусово. На той час ним було підготовлено сценарій кінофільму "Антарктида", кіноповість "Зачарована Десна", сценарій "Поема про море", за який у 1959 р. (посмертно) митця було удостоєно Ленінської премії.

У своєму прагненні будь-що втримати суспільство під своїм жорстким контролем, вести десталінізацію у визначених "верхами" рамках, тоталітарний режим вступив у конфлікт з інтелігенцією. Результатом цього стала поява вже наприкінці 50-х - на початку 60-х років руху українських інакодумців - дисидентства.

Чесні, талановиті, сміливі письменники, поети, художники, юристи, представники інших категорій інтелігенції, незалежно мислячі робітники, селяни гостро відчували наростання неблагополуччя в суспільстві, засилля центру, його дискримінаційну політику щодо України. Вони відкрито висловлювали свої погляди, вимагали від влади зміни їх політики.

Дисидентський рух в Україні неминуче набував національно-демократичного забарвлення. Він заявив про себе ще в середині 50-х - на початку 60-х років, навіть раніше, ніж у тогочасних Ленінграді, Москві та інших містах Росії.

Як вияв національно-визвольного руху, українське дисидентство відзначалося властивими йому рисами.

По-перше, це була мирна, ненасильницька форма боротьби, боротьби за розум і душу людей.

По-друге, цей рух мав свої чітко визначені організаційні форми (гуртки, спілки, об'єднання, комітети) і не обмежувався одиницями подвижників.

По-третє, дисидентство було загальноукраїнським явищем і проявлялося в усіх регіонах України: в центрі і на сході (Київ, Харківщина, Донеччина, Луганщина); на захід (Львівщина, Івано-Франківщина, Тернопільщина, Буковина); на півдні (Одеса, Миколаїв, Херсон).

По-четверте, дисидентство, як політично-національна течія, охоплювало різні соціальні прошарки населення - інтелігенцію (письменники, журналісти, літературознавці, вчителі, юристи, спеціалісти різних галузей народного господарства), студентство, робітництво тощо.

У числі дисидентів виявилося чимало "шістдесятників". Прозрівши в сутінках тоталітаризму, вони несли світло іншим. Саме цим вони й були небезпечні для влади, дисгармонували з нею.

У 1962 і 1963 роках М.Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами літератури і мистецтва. На них він роздратовано, сердито, вдавшись навіть до брутальності, засудив "відступи від соціалістичного реалізму", прояви формалізму і абстракціонізму.

Слідом за московськими "проробками" відбулася ревізія "відхилень" у творчості художників, скульпторів в Україні. Відбулася вона шляхом "задушевних" бесід у відповідних спілках у Києві, Львові, Харкові, відвідин їх майстерень, розмов у державних та партійних кабінетах. У засобах масової інформації піддавалися "проробці" за "формалістичні викрутаси" Л.Костенко, М.Вінграновський, І.Драч та інші.

Головними акціями, проведеними дисидентами, стали конференція в Київському університеті з питань культури мови, що перетворилася в масову антирусифікаторську акцію, виступи інтелігенції в Києві біля пам'ятника Т.Г.Шевченкові.

Широку хвилю протестів у середовищі прогресивно настроєної української інтелігенції викликала пожежа у фонді українських рукописів Київської публічної бібліотеки Академії наук УРСР. Показовим було те, що підпалили бібліотеку в час шевченківських свят 24 травня.

Після усунення від влади М.Хрущова стала швидко проявлятись тенденція до посилення репресій щодо дисидентів. У серпні - вересні 1965 р. було проведено арешти близько двох десятків правозахисників. Серед них були літературний критик Іван Світличний, художник Панас Заливаха, історик Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський.

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів "відлиги" була праця літературного критика з Києва Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", перекладена на кілька європейських мов. Книга була своєрідним протестом проти проведених у 1965 р. арештів українських дисидентів, звинувачення їх в антирадянській діяльності. Свій твір І.Дзюба адресував П.Шелесту, тодішньому першому секретареві ЦК КП України. Автор сміливо засуджував практику нехтування громадянськими правами українського народу. Гострій критиці була піддана національна політика комуністичної партії в Україні. Праця, хоч і базувалася на ідеологічних засадах націонал-комунізму, дала могутній поштовх подальшому розгортанню правозахисного руху. Не випадково письменник Б.Антоненко-Давидович назвав працю І.Дзюби «референдумом покоління». Вустами молодого публіциста найактивніша частина української молоді заявила про свій розрив з тоталітарною системою.

Багатьом цей розрив коштував кар'єри; когось він повів страдницьким шляхом в'язнів сумління; деякі поплатилися за нього найвищою платою - власним життям. Але то не були даремні жертви. "Віра виникає тоді коли є мученики", а "знищенні стають прапором", - писав про українських дисидентів Валентин Мороз. У цьому істинне значення їх діяльності.

Читайте також:

1. I період – адаптаційний.
2. I. Грецький період (друга половина VII — середина
3. II. Найважливіші проблеми, що визначають розвиток місцевого самоврядування і є спільними для будь-яких урядових систем.
4. II. ПЕРІОД РОЗКВІТУ
5. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
6. L2.T4/1.1. Засоби періодичного транспортування штучних матеріалів.
7. Ni - загальна кількість періодів, протягом яких діє процентна ставка ri.
8. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
9. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
10. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
11. А. Сміт (1723–1790 рр.).
12. Автогенератори гармонічних коливань на аперіодичних

Переглядів: 2006