Французька модель зорієнтована на потужну й централізовану підтримку національної культури, з боку держави.

Усі держави Європейського Союзу проводять добре продуману політику залучення до розвитку культури недержавних коштів. Тут є суттєві податкові пільги не лише для приватних спонсорів, а й для активного спо- нукання митців до їх пошуку, запроваджено різноманітні схеми так званих “доповнюючих гарантів”. Так, отримавши певну суму від приватного спон- сора, митець одержує і певну доплату від держави. На початку 90-х років сфера культури щороку за допомогою спонсорства одержувала близько 60 млн фунтів стерлінгів у Великобританії, близько 700 млн франків у Франції, 300 млн марок у Німеччині.

Щодо України, то її культурна сфера живе більш скромними вимірами. Вона обмежена цілим комплексом проблем, що дісталися у спадщину від минулого. Інтелектуальна та духовна криза української культури не розпочалась сьогодні, а була закладена в самій суті тоталітарно-імперського режиму.

Безкровна поява майже в центрі Європи суверенної України, її політичне відродження суттєво вплинули на суспільні та геополітичні реалії не тільки в цьому регіоні, а й в усьому світі: посилився інтерес країн світової співдружності до її економіки, історії, національно-політичного і національно-культурного відродження, міжнародних зв'язків. Це стало можливим тому, що в середовищі українського народу за багато століть сконцентрувався величезний потенціал цілісної духовної культури на противагу постійним зазіханням на колонізацію українських етнічних земель з боку чужоземних держав. Збереглося немало цінностей і традицій української національної культури, які нині мобілізують культурний самозахист українського суспільства, готують нову інтелектуальну еліту нації.

Концепція національної культури, розроблена М.Грушевським, знайшла своє втілення в умовах боротьби за Українську державу і в час її розбудови. Ідея М.Грушевського грунтується на автохтонності розвитку українського народу, його культури. Вона втілилась у реальному проголошенні перед усім світом і практичному становленні української державності, що включає всі компоненти суспільного життя, зокрема культуру. Саме ця ідея продовжує рухати процес активізації формування нового ідейного підґрунтя всієї культури, всіх духовних чинників. Вже стало аксіомою те, що загальнолюдські цінності яскравіше виступають там, де культура творить своє, національне, специфічне.

Разом з тим, жодна національна культура не може існувати як замкнена, самодостатня — без творчого спілкування з іншими культурами. Здобутки української культури стають надбанням усього світу, оцінюються як національний внесок у міжнародний культурний процес.

Не випадково, захищаючи право українців мати гідне місце серед народів світу, ще у 1918 p. український економіст М.Туган-Барановський (зробив вагомий внесок у світову економічну науку) писав, що передусім необхідно визнати право за українцями бути синами своєї вітчизни і працювати над розвитком своєї національної культури. Тим паче, що нині у світі проживає більш як 60 млн українців, які не відмовилися від своєї мови, від своєї землі, від своєї культури. А тому, у багатоманітності розвитку людства ми повинні посісти своє культурно-цивілізоване місце. Для цього нам слід здійснити соціально-культурну модернізацію суспільства і відкрити перед ним багато-барвну варіантність сприйняття світу.

Вже у роки державної незалежності України стало зрозумілим, що тривала дія царського і радянського імперіалізму проти всього українського відчужувала народ від традицій української культури, релігії, від національних цінностей і світових гуманітарних досягнень. У своїй статті про державну мову, датованій квітнем 1995 p., доктор філософських наук К.Шудря, виступаючи проти закріплення в законодавстві українсько-російської двомовності, наголошувала, що слід найближчим часом повернути українську мову у дитячі садки, школи, вищі заклади освіти, армію, судочинство, виробничу сферу, адміністративні та державні заклади, але найголовніше — дати належну моральну оцінку зневажливому ставленню до української мови державних діячів, окремих депутатів, представників дипломатичного корпусу. Таким було становище мови великого європейського народу на четвертому році державної незалежності України.

Якщо подивитися на інші компоненти культури, то не можна не помітити і ту картину, яку зобразив колишній міністр культури І.Дзюба: “... постала реальна загроза втратити ті духовні цінності, що протягом століть надбали і передали нам як найцінніший національний скарб минулі покоління: пошкоджуються історико-культурні пам'ятки, розкрадаються світового значення скарби, гинуть народні промисли, руйнуються клуби та будинки культури, убожіють бібліотеки, розпадаються колективи, від'їздить з України чимало кращих митців”. Найбільш доказовим аргументом у цьому є те, що книжковий ринок України заполонили російськомовні книги, в газетних кіосках переважає преса російською мовою. Хоч уже й видано немало творів з історії України, однак їхній тираж був мінімальний і до широкого загалу не доходив, їх не вистачало навіть студентам вищих закладів освіти та учням шкіл. До цього часу не створена система державної координації випуску та реалізації літератури.

Низка проблем в культурному будівництві потребувала правового забезпечення його здійснення. Не було враховано досвід сучасних розвинених країн у визначенні пріоритетів у процесі побудови постімперської демократичної цивілізованої держави. Наприклад, досвід таких держав як Німеччина, Японія, США свідчить, що не можна ставити на передній план лише економічні засоби.

Протиставляти економічний і політичний розвиток культурі не можна, оскільки без розвитку саме культурних засад неможливим видається і національне відродження України. Культура має входити до первинних чинників державного влаштування, а не до вторинних після економіки й політики. Поняття культури в епоху відродження не може обмежуватися культурно-мистецькою сферою, а включає ціннісні орієнтації, регулює тип і спосіб мислення, диктує ту чи іншу картину світу, суспільства, держави, особистості. Глибокі культурні реформи неможливі без зміни свідомості народу, який проголосив свою незалежну державу.

Безперечно, що сучасна Україна успадкувала від попередніх часів певну систему культурних і просвітницьких закладів, творчих об'єднань, спілок, колективів, які мають відповідну інфраструктуру. Поряд з тим входження культурного процесу в Україні в загальносоюзну систему обумовило значні негативні наслідки у фаховій оптимізації осередків культури, надмірну централізацію культурно-освітніх закладів та програм їх культурних заходів, що гранично обмежувало можливість усвідомлення українським народом своєї історії, культури, етнографії, досягнень з усіх галузей знань і сучасної науки.

Природно, що в умовах панування однопартійної політичної структури і моноідеологічної системи насувалась лавина небаченої світом догматизації культурно-освітньої роботи. Це не могло поставити українську культуру на рівень з передовим світом. Згадаймо, якщо XIX ст. увійшло в історію національно-визвольних змагань як “весна народів”, то кінець XX ст. ознаменувався розпадом останніх на планеті імперій під гаслом національно-визвольної боротьби внаслідок піднесення національної свідомості. Щоб Україна стала повноправним членом світового співтовариства, потрібно було у всіх сферах, особливо в культурно-освітній, здійснювати розбудову демократичної української державності. До цієї роботи взялися ряд політичних партій і рухів. Активний націоналістичний рух в Україні в 90-ті роки теж почав допомагати процесові загальної демократизації суспільних відносин. Адже відомо, що усюди в країнах колишнього комуністичного блоку розвиток саме націоналістичного руху привів до зацікавленості власною історією та національною культурою.

На терени України перенесли свою діяльність Організація українських націоналістів та Конгрес українських націоналістів. Національно-демократична преса, зокрема журнали “Розбудова держави”, “Неопалима купина”, “Український засів”, альманах “Хроніка-2000”, газети “Українське слово”, “Шлях перемоги”, “Народна газета”, “Час” допомагають формувати у громадян загальнолюдське розуміння патріотизму та справжньої дружби і співробітництва між народами на основі розвитку і утвердження власної культури.

Відроджуючи і розвиваючи українську культуру, всі державні інституції повинні враховувати національну ідею, національний характер і духовні підвалини одного з найбільших народів Європи. Як влучно зазначив Ш.Монтеск'є: найкраще ми робимо те, що робимо вільно й у згоді з нашим природним генієм.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Культура України на етапі становлення незалежності.	\|	По-перше, це дасть змогу перешкоджати намаганням проімперських сил розколоти український народ за етнічною, мовною та ідеологічною ознаками.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.052 сек.