Становлення християнства як самостійної релігії.

У Ісуса не було стрункої системи догматів, не створив він і особливої релігійної організації — вони йому не були потрібні. Він просто постійно відчував в собі Бога. Йому не приходили бачення, як пророкам, Господь не був йому як основоположнику іудаїзму Мойсею; все, що він говорив про свого Батька, Ісус витягував з свого серця, з глибин своєї душі.

Але ніж більше часу проходило з часу мученицької загибелі Ісуса, чим далі відкладалося його Друге Пришестя, тим важнішою ставала для тільки що виниклого учення потреба в розповсюдженні і організаційному оформленні. Основний напрям становлення християнства як самостійної релігії радянський релігієзнавець І. С. Свенцицкая влучно охарактеризувала таким чином: «0т общини до церкви». У цьому процесі виділяється декілька етапів.

I етап — етап заснування Церкви Ісусом— охоплює час євангельської проповіді Ісуса, що доводиться на перші десятиліття I в. н.е. Основні події цього періоду — формування зачатків християнського віровчення, створення першої християнської общини в Палестині, видними діячами якої були Іоанн Хреститель (Передвісник) і Ісус, початок активній проповіді нового релігійного віровчення.

II етап (30—313 рр. н. э.) — це етап створення єпископальної церкви. Він знаменується трьома найбільшими подіями: масовим розповсюдженням християнства по всій території Римської імперії, об'єднанням розрізнених християнських общин в централізовані релігійні організації, нарешті, офіційним визнанням християнства римськими властями.

Перша подія. Масове розповсюдження християнства на всій території Римської імперії, що включала велику частину Європи, Азії і Північної Африки. У власне християнській традиції цей етап зв'язується з місіонерською діяльністю 12 учнів — апостолів (грец. посланець) Ісуса і 70 його найближчих послідовників. Цю місію Ісус доручив їм, з'явившись востаннє перед своїми вірними сподвижниками, вже після своєї Неділі, повелівши їмнести Слово Божіє іншим народам (Мф. 28:19—20) .Тут відбувається трансформація. Місіонери пояснили віруючим, що настання Царства Божій слід чекати впродовж життя не одного, а багатьох поколінь, тим самим налаштовуючи їх на створення власної релігії, а також дав елементарні культові розпорядження, якими повинні були керуватися адепти нової віри.

Друга подія. Об'єднання розрізнених християнських общин в централізовані церковні організації. Перші християни об'єднувалися в культові співтовариства, що називалися «экклесиями» (греч. збори). Збиралися вони, як правило, таємно, іноді в похмурих підземеллях — катакомбах, що повинно було символізувати відмову від язичницького світла. Обрядова діяльність ще не склалася в систему, але була вже достатньо складна.

Сліди церковної організації простежуються з II в. н.е. (перша культова будівля датується 165 р.(Мемфіс, Єгипет)). Це пов'язано з кількісним зростанням християнства, розширенням географічних рамок його впливу. Із збільшенням числа общин між ними посилюються суперечки і розбіжності по аспектах віровчення, а збільшення числа віруючих вимагало впорядкування богослужіння, невпинного контролю над громадською касою, постійної організації добродійної діяльності.

Спочатку серед братів і сестер в Христу виділяються керівники, «старійшини» общин — пресвітери, а також люди, що допомагали пресвітерам у виконанні богослужебних ритуалів, — диякони (греч. прислужники).Поступово з числа старійшин виділяється і вищий посадовець — єпископ (букв. наглядач),можливо, скарбник громадської каси, або інша назва пресвітера. З часом об'єм влади єпископа росте і складається з наступних повноважень: 1) представляти общину в зовнішніх зв'язках з іншими общинами; 2) керувати богослужебною діяльністю і посвячувати в сан пресвітерів і дияконів; 3) відпускати гріхи і прощати членів общини, що оступилися; 4) розпоряджатися майном і керувати господарською діяльністю общин. Власне кажучи, до кінця II в. н.е. єпископ перетворюється на повновладний главу церковної організації в межах певної території. Християнська церква того часу була по суті «конфедерацією» рівноправних самостійних єпископальних церков.

Всі разом — єпископи, пресвітери і диякони склали клір — відособлену від простих віруючих — мирян групу священнослужителів.

Останній кроку вдосконаленні організаційної структури християнської церкви полягав в появі в III в. н.е. митрополитів (грец. людина з головного міста) — єпископів головних міст провінцій,за якими закріпилося право призначати інших єпископів. Основних митрополій до IV в. утворилися чотири: єрусалимська, антиохійська, александрійська, римська. Пізніше до ним додалася і п'ята — константинопольська. Ця система, закріплена рішеннями Уселенських соборів, і стала основою сучасної організаційної структури християнства, в першу чергу східного.

Найвпливовішою залишалася столична Римська єпархія. Свої претензії на пануюче положення серед всіх християн імперії римські єпископи обґрунтовували тією обставиною, що першим римським єпископом був сам ап. Павло, який виконував відповідне доручення Христа.

Третя подія. Почало перетворення християнства в офіційну релігію Римської імперії було покладено поряд едиктів римського імператора Костянтина. Найвідомішим з них був так званий «Міланський едикт» 313 р., який свідчив: «Ми ухвалили дарувати християнству і всім іншим право сповідання тієї віри, перевагу якої вони віддають, щоб божество, що панує в небі, було милостиве і прихильне як до нас, так і що живе під нашим пануванням. Нам здається, що буде добре і розсудливо не відмовляти нікому з наших підданих, християнину або нехристиянину, в праві слідувати релігії, яка йому найбільш підходить. Цю нашу волю ми висловлюємо письмово.., щоб відтепер кожен християнин міг вільно і безперешкодно сповідати свою релігію».

У 324 році імператор Костянтин проголосив християнство державною релігією, а в 325году скликав в р. Ніку Перший церковний Собор на якому фактично закріпив союз держави і церкви.

Прийнято вважати, що перші три століття в історії християнства були періодом безперервних гонінь з боку римських імператорів, які не могли пробачити послідовникам нової віри відмову почитати їх зображення як живих божеств, а також проповідь ненасильства, що загрожувала підривом боєздатності римської армії. Можна сказали, що римські правителі проводили по відношенню до християн «зигзагоподібну» політику — то, влаштувавши масові переслідування, то, навпаки, проявляючи повну віротерпимість. Це можна пояснити тим, що імператори відчайдушно намагалися знайти вірний кошт, щоб заповнити ідейну порожнечу в своїй гігантській державі, що включала безліч самих різних народів. Нарешті, християнство, що окріпнуло, показалося ним найбільш відповідним для цієї мети. По-перше, тому що воно проповідувало підпорядкування земним властям: «Віддавайте кесарево кесарю, а Божіє Богу» (Мф. 22:21), а по-друге, тому, що воно було єдиною монотеїстичною релігією з відповідним ідеологічним обґрунтуванням абсолютної монархічної влади (один всемогутній Бог на небі, один правитель всевладдя на землі).

III етап в організаційному розповсюдженні християнства — етап семи Вселенських соборів (325—1054), тобто зборів представників від всіх християнських церков. Головний зміст цього етапу — уніфікація,додання єдності християнському віровченню і обряду. Християнська церква, що досягла достатнього ступеня централізації, потребувала єдиного учення. Після вироблення єдиних положень християнського віровчення, інші, відхилялися від офіційної точки зору, учення і течії стали вважатися єрессю. Не дивлячись на те, що люди, що сповідали єретичні погляди, постійно переслідувалися пануючою церквою, єресь супроводжує всю історію християнства аж до наших днів.

Самими значущими віхами процесу уніфікації стали:

а) ухвалення Никео- константинопольського „Символу віри”, що складався з 12 пунктів, (відбулося на соборах в Нікеї в 325 р. і в Константинополі (Стамбулі) в 381 р.) і подальшого схвалення семи основних християнських таїнств;

б) затвердження канонічного Нового Заповіту, визначення складу його книг, остаточне редагування яких затягнулося до VII в. Згідно канону, Новий Заповіт складається з 27 книг, розділених на чотири структурні частини:

по-перше, 4 Євангеліє (грец. блага звістка) — від Матвія, від Марка, від Луки і від Іоанна, два з яких приписуються безпосередньо учням Ісуса;

по-друге, «Діяння святих апостолів» автором яких виступає євангеліст Лука, передбачуваний учень апостола Павла;

по-третє, Послання апостолів різним християнським общинам, розсіяним по неосяжних просторах Римської імперії, числом 21, більшість з яких (14) належить апостолу Павлу;

по-четверте, Апокаліпсис тобто «Одкровення Іоанна Богослова» перед кінцем світу.

Існували, проте, і інші незліченні тексти — Євангелія, Діяння, Послання і Одкровення, приписувані легендарним і реальним фігурам ранньохристиянської історії. Спочатку сприйняті народною вірою, вони були потім знехтувані як апокрифи, тобто недостовірні, розкриті під недійсними іменами твори.

У IV в. н.е. обидва Заповіти перевів на латинь блаженний Ієронім. Цей переклад, що послужив основою для подальшої роботи, одержав назву «Вульгати». Переклад Біблії на слов'янські мови відноситься до IX в., на живий український — до середини XVI в. Офіційний — Синодний (тобто схвалений Синодом, найвищим органом управління Російської Православної Церкви) — переклад на російську мову був зроблений тільки в кінці XIX в. На сьогодні Біблія вже перекладена практично всіма відомими мовами народів земної кулі (більше 2100) і з моменту винаходу книгодрукування в XV в. вийшла рекордним тиражем — більше 4 млрд. екземплярів.

Слід зазначити основні причини масовогоі швидкого розповсюдження християнства.

По-перше, це — ідея християнського универсалізму: «Немає ні Елліна, ні Іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і у всьому Христос». Ця була ідея рівності всіх людей перед Богом як підлягаючих порятунку грішників, яка означала, що етичне самовдосконалення відкрито для всіх людей — різних національностей, різного кольору шкіри, різного майнового і соціального положення, і не має часових меж, доступно для будь-якої людини впродовж всього його життя.

По-друге, розповсюдженню християнства сприяла відсутність детально розробленого догматизму віровчення і єдиної організації, бо це привертало до нової релігії людей, що до того сповідали самі різні вірування. Наприклад, перші християни могли використовувати різні символи: ягняти, рибу, пастуха, виноградну лозу. Тільки Шостий Вселенський собор 692 р. повелів Агнця, «вземлющего гріхи світу, Христа Бога нашого, на іконах представляти по людському єству» (82-е правило). Остаточно символіко алегоричні зображення Христа як що «спотворюють християнське віровчення» були заборонені наступним Сьомим Вселенським собором 787 р. Хрест входить до широкого вжитоку в християнстві через декілька сторіч після його виникнення і є, ймовірно, одним з якнайдавніших релігійних символів, що втілював чотири стихії ще в первісних релігіях.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
З 27 р. до н.е. в історії стародавнього Риму почався період Римської імперії.	\|	Християнське віровчення і культ.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.029 сек.