• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

З 27 р. до н.е. в історії стародавнього Риму почався період Римської імперії.

Історіко - філософські і релігійні витоки християнства.

Виникнення і основні етапи розвитку.

Лекція №5 Християнство – універсальна релігія „Нового світу”.

1. Історичні, філософські і релігійні витоки християнства.

2. Ісус Христос – засновник християнства.

3. Становлення християнства як самостійної релігії.

4. Християнське віровчення і культ.

Християнство— найпоширеніша світова релігія, що налічує в своїх рядах більше 2 млрд. чоловік (мінімальні дані — 1,4—1,5 млрд.). Воно сформувалося в I в. н.е. в Палестині — історичної області в Західній Азії, провінції Римської імперії. Для того, щоб зрозуміти причини появи християнського віровчення, його еволюцію, форми організації його прихильників, потрібно уявити собі час і місце історичної дії, соціальне середовище і духовний клімат, в якому жили перші християни, психологію тих людей, які проповідували нове учення і які його приймали.

Римська імперія включала фактично все Середземномор'я; її межі в Західній Європі проходили по Рейну і Дунаю; римські легіони досягли Британії. Всі області, що знаходилися поза Італією, вважалися провінціями, скореними землями, вони управлялися намісниками, в них стояли гарнізони римських солдатів.

Різні країни і народи, скорені Римом в течію III—I вв|. до н.е., знаходилися на самих різних рівнях соціально-економічного і культурного розвитку: були області, де ще існували родоплемені| відносини; до складу держави входили грецькі міста-поліси, що мали тривалу традицію самоврядування, їх культурні досягнення в багатьох областях перевершували рівень переможців. Управляти всіма цими народами і країнами, тримати їх в покорі було справою важким, тим більше що в процесі завоювань мінялася соціальна структура самого римського суспільства, загострювалися його внутрішні суперечності. Ця величезна державна освіта, що вступила в період найвищого розквіту, могла зберігати свою єдність не тільки (і не стільки) силою зброї, скільки єдністю віри численних населяючих її народів. Проте Рим пішов іншим, помилковим шляхом. Замість того щоб створити єдину релігію, яка базувалася б на принципі «Один Бог на небі, один цар на землі», він включив в свій пантеон таку безліч богів скорених їмнародів, що зрештою пропагував серед своїх підданих невіру.

Палестина була однією з провінцій імператорського Риму і разом з ним переживала соціальні процеси, що відбувалися в імперії. Йшов процес відмирання залишків родового громадського ладу. Римське військо, римський суд і римський податковий апарат експлуатували і грабували провінції на користь метрополії. Трудящі маси Палестини випробовували подвійний утиск: з боку тих, що римських пригноблюють, і з боку своїх - іудейських. Соціальна напруга неодноразово викликала озброєні виступи, які нещадно пригнічувалися. Жорстокі розправи з повсталими підсилювали настрої загальної апатії, відчаю і безвихідності. А для того, щоб продовжувати жити в таких умовах, необхідно було мати якусь перспективу в житті. Частина рабів і скорених народів, які відмовилися від озброєної боротьби знаходили порятунок в релігії.

Палестина займала проміжне геополітичне положення «між Заходом і Сходом». Тому будь-які оригінальні ідеї, не здавалися різко ворожими суті якого-небудь з двох великих історичних полюсів миру. Навпаки, майже гарантовано вони могли зустріти терпиме до себе відношення протягом того проміжку часу, коли були найуразливіші для ідеологічних і політичний переслідувань.

Філософська підготовка

Під час формування християнство в Римській імперії розвивалися різноманітні філософські учення, які зробили вплив на зміст нової релігії. Перш за все слід назвати неоплатонизм|. По цьому ученню матеріальний світ існує завдяки послідовним еманаціям (випромінюванням) абсолютного божества, яке є чистим світлом, тобто духовне першоджерело. Зло є таким, що проходить, короткочасним і пояснюється віддаленістю миру речей від світової душі, породженої абсолютним божеством.

До філософських попередників християнства належить Філон Александрійський (у 25 р. до н.е. - 6л. у 50 р. н.е.). Він об'єднав реалізм Платона з монотеїзмом іудаїзму. По Філону, Бог-батько виступає як творець ідей, душі, миру, а посередником між Богом і людьми є Логос, Світовий Розум. Матеріальний світ, тіло людини Філон вважав грішним початком, темницей| для божественної душі. Мир врятує месія, а до його приходу люди повинні всі перетерпіти. Ці ідеї Філона і стали однією з філософських передумов християнства. У підготовці християнства значний внесок зробили стоїки. Стоїцизм розробляв проблеми моралі, пропагуючи покірливе відношення до навколишнього світу, відмова від радощів і насолоди. Найвидатніший представник стоїків Луций Ганною Сенека (бл|. 5 р. до н.е. - 65 р. н.е.) критикував сучасне йому суспільство, проте не виступав проти багатства і рабовласництва (він сам був найзаможнішою людиною свого часу). Він вимагав, щоб раб був покірним рабовласнику, а останній - витриманим, справедливим і розсудливим. І раб, і рабовласник - рівні, але тільки в можливості морального вдосконалення. Сенека висунув ідею "промислу божого". Християнство щедро запозичувало ідеї в Сенеки. Існує легенда про те, що він переписувався з одним із засновників християнства - апостолом Павлом.

Палестина (вірніше, невелика її частина — Іудея з Єрусалимом) була офіційним центром іудаїзму — єдиної в світі в ті часи релігії, що досягла рівня монотеїзму. Вся решта сучасних йому національно-державних релігій (наприклад, олімпійська релігія греків і римлян) залишалася на рівні політеїзму.

Християнство виникло як перебіг іудаїзму, від якого воно успадкувало, перш за все, Старий Заповіт – наидревнейшую| частина Біблії. Із Старого Заповіту була узята безліч сюжетів і образів для створення «біографії» нового Бога - Ісуса Хріста. Навіть частина імені нового бога – Христос – є простим перекладом на грецьку мову іудейського релігійного терміну «месія» (буквально – посланець бога, рятівник людей). З іудаїзму християнство перенесло в свій ідейний арсенал міфологію, анимистические| уявлення, вчення про єдиного Бога, багато що з іудейського фетишизму і магії.

Після 2-й світової війни в1947г. на побережжі Мертвого моря в місцевості Хирбет Кумран, були відкриті житла, кладовища, а головне — бібліотека однієї з сект іудаїзму, що непогано збереглася, - секти ессеїв. Ессеї жили невеликими общинами, вели аскетичний спосіб життя, щоб не обтяжувати себе новими гріхами напередодні Кінця Світу, проповідували спільність майна, безшлюбність, не допускали рабства, практикували загальну працю. Основним культовим обрядом у них була колективна трапеза. Крім того, значна частина ночі відводилася ессеями для читання і вивчення власних «священних текстів». У общині існували ритуальні обмивання; важливою особливістю була вимога попереднього духовного покаяння. Вірі ессеїв були властиві дві основні риси:

а) эсхатологизм— вчення про «кінець миру» і його подальшому оновленні разом з останнім Судом над тими, що всіма коли-небудь жили;

б) месіанізм (месія — від ін. - евр|. машиах|, букв. помазаник, посланник Божий, рятівник) — віра в божественного Рятівника, який зробить цей переворот. Проте необхідно відзначити, що в месіанізмі проповідує ідея заміни колективної богообранності індивідуальною. Оскільки Євангелія простежують життя Ісуса тільки до 12 років (повноліття), а потім відновлюють свою розповідь про його служіння, що почалося після досягнення їм30-річного віку, деякі релігієзнавці вважають, що реальний Ісус значну частину життя провів саме в секті ессеїв.

Висновки.

· Християнство виникло в той момент, коли його могло бути затребувано суспільством і державою — наприклад, у вигляді ідеологічної опори Римської імперії. Ця величезна державна освіта, що вступила в період найвищого розквіту, могла зберігати свою єдність не тільки (і не стільки) силою зброї, скільки єдністю віри численних населяючих її народів.

· Ідейний розвиток стародавнього світу в межах Римської імперії створив міцну релігійно - філософську традицію, і коли назріла потреба в новій релігії, необхідна філософська підстава вже була.

· Релігійним джерелом християнства був іудаїзм.

2. Ісус Хрістос – засновник християнства.

Політичне і соціальне пригноблення, що росте, і, як наслідок, розповсюдження серед євреїв месіанських очікувань настання нових, щасливих часів були лише свого роду сприятливим грунтом, який міг дати сходи тільки якщо в неї кинути зерно. В ролі такого сіяча і виступив Ісус Христос, а зерном стали його євангельські проповіді.

Скільки існує християнство, стільки продовжуються суперечки про особу його засновника. Врешті-решт, у відношенні до Ісуса Христа з XVIII в. склалися дві школи: міфологічна і історична.

Представники міфологічної школи висувають дві основні тези:

1) Наука не має в своєму розпорядженні достовірних відомостей про Ісуса Христа як історичної особи. Адже Євангелія Нового Заповіту, службовці для нас основним джерелом відомостей про його життя і діяльність, були остаточно відредаговані не раніше IV в. н.е. Їх аналіз текстології свідчить про те, що вони були написані не в самій Палестині, а в кругах єврейської діаспори. І це не говорячи вже про те, що вони самі по собі повні вигадок і суперечностей, різночитань і неточностей. Крім того, античні автори I в. н. э., серед них — Светоній, Тацит, Йосип Флавій, які просто не могли не відмітити такої знаменної події, як євангельська проповідь і мученицька смерть Ісуса, практично нічого про нього не повідомляють.

2) Образ Ісуса — образ Божества, що утілилося в людині, був необхідний для зрозумілості і доступності нової релігії серед простих людей.

Друга, історична школа вважає Ісуса Христа реально існуючою людиною, проповідником нової релігії. Вважається, що ця людина висловила ряд оригінальних ідей, що заклали основи нового віровчення, створила першу християнську общину зсвоїх учнів і зрештою лягла жертвою підступів своїх ворогів, а може бути, і спеціально пожертвував своїм життям в ім'я доказу власної правоти. Для представників цієї школи головне питання полягає в другом — наскільки правдивий відомий нам з Євангелій образ Ісуса?

Врешті-решт, затверджують представники історичної школи, не дарма до нас дійшло 9 тис. фрагментів Нового Заповіту — більш ніж від всієї античної літератури. Найраніший зфрагментів датується 130 р., а первинні записи Євангелій були зроблені, мабуть, ще в I в. н.е.

Згідно відомостям історичної школи, що черпнули головним чином з Євангелій, Ісус (грец. вимова іменіІєгошуа, др.-евр. Допомога Ієгови) народився в Галілеї (або офіційно — у Віфлеємі, в декількох кілометрах від Єрусалиму, де пізніше був споруджений храм Різдва Господня). Пізніше серед своїх прихильників він став відомий як «Христос» (грец. варіант єврейського «Машиах» — «Помазаник»). За життя його часто називали також Назареянін, або Назорей — чи то тому що він був родом з маленького (декілька тисяч жителів) містечка Назарет, чи то тому що він дав обітницю «назорейства» — букв. чистота, служіння Богу.

Власне кажучи, нова ера і бере свій початок з часу народження Ісуса Христа. Такий порядок літочислення був запропонований в VI в. н. э., до цього всі країни Середземномор'я вели його від підстави Риму. По цьому літочисленню народження Ісуса Христа відбулося в 747 році від підстави Риму (1 рік нової ери).

Відповідно до відбитків на плащаниці — похоронному покриві Ісуса з собору, Туріну, які частково засвідчені даними численних і різноманітних наукових експертиз, він був чоловіком вище за середнє зростання (178 см), крихкої статури, з довгими, до плечей, що починали рідшати волоссям і густою огрядною бородою, з дивно натхненним обличчям. (Довжину волосся Господа можна пояснити як дотримання обряду назорейства.)

Відчувши в собі проповідницькі покликання у віці близько 30 років, він прийняв хрещення у водах річки Іордан від Іоанна Хрестителя, сам став сповіщати спочатку в Галілеї, а потім і в Єрусалимі про швидке Пришестя Царства Небесного. Себе він оголосив Месією, вісником і засновником цього царства.

Треба сказати, що в самому факті пророцтва Ісуса для євреїв не було нічого незвичайного — кожного разу в критичні для історії і віри іудейського народу часи з'являлися пророки із закликами повернутися до віри «Аврама, Ісака і Іакова», відновити Мойсеєвий Закон. Саме вони залишили після себе півтора десятки пророцьких книг Старого Завіту. Вистачало пророків і за часів самого Ісуса. Найвідомішим серед них був Іоанн Хреститель. Він носив одяг з верблюжої шерсті, не стригся, жив відлюдником в пустелі, їв сушену сарану (Мф. 3:4). Одним тільки своїм зовнішнім виглядом він справляв на людей незабутнє враження. А його пристрасні мови про моральне падіння людей знаходили живий відгук в народі. Сильні світу цього боялися проповідей Іоанна Хрестителя і, як розповідається в Біблії, йому відрубали голову за наказом царя Ірода Антіпи (Мф. 14:1—11).

На відміну від інших єврейських пророків, Ісус Христосзробив щось більше, ніж просто оголосив себе пророком нової віри. Для іудея було б найбільшим безумством затверджувати, ніби людина може бути володарем божественної суті. Але в тій мірі, в якій ця ідея була незрозуміла співвітчизникам Ісуса, вона опинилася доступної для розуміння будь-якого носія античної культури, де відвіку поклонялися богам в людській зовнішності.

Коли напередодні свята Великодня між 31 і 33 рр. н.е. Ісус прийшов до Єрусалиму його засудили (спочатку релігійний суд старійшин, а потім римський прокуратор Понтій Пілат) до страшної кари – розп'яттю. Так вбивали рабів, розбійників і всіх, кого визнавали поза законом. Причиною засудження Ісуса було те, що його учні в ньому бачили месію, а іудеї вірили в прихід месії, який повинен бути стать царем Іудеї.

Тіло Христа один з його таємних прихильників — Йосип Арімафейській — переніс в розташовану в декількох кроках від місця страти гробницю в скелі, приготовану для власних потреб. Сьогодні в Єрусалимі існують два місця, які співвідносяться з можливим місцем поховання основоположника християнства. Це Храм Труни Господньої, зведений, швидше за все, на місці, де здійснювалися страти через розп'яття; а також «Садова гробниця», або гробниця Гордона, на ім'я англійського генерала, що обчислив її місцезнаходження, яка дійсно є похоронною спорудою I в. н.е.

Далі Євангелія розповідають, як на 3-й день після розп'яття Ісус воскрес, з'явився своїм учням і дав їмповчання по розповсюдженню віри, а на 40-й день піднісся на хмарі на небо. І потім ще за життя нинішнього покоління людей він повинен повернутися на Землю, щоб затвердити на ній своє Царство і зробити над людьми останній і остаточний Суд.

Втім, в Євангеліях намважлива не стільки зовнішня канва життя Ісуса і не рішення питання про його історичність або легендарність. Важливо інше — відповісти на питання: чому євангельська проповідь Ісуса вже два тисячоліття привертала і продовжує привертати розум і серця людей всього світу?

Перше, що спадає на думку в зв'язку з цим, — захоплення перед величчю подвигу Ісуса, що зважився безвинно постраждати за гріхи всього людства, людей зовсім йому не знайомих, не дивлячись на чисто людський страх перед чекаючою його долею. Яким би зовні привабливим не виглядало подібне допущення, з ним важко погодитися, оскільки за всю історію людство знало стільки безневинних жертв, що вони давно перетворилися для нього на суху цифру статистики.

Потім звертає на себе увагу доступна для розуміння форма викладу Ісусом своїх поглядів — притчі, афоризми і іносказання. Проте з тим же успіхом ми можемо перерахувати імена багатьох видатних ораторів, письменників минулого і сьогодення, чиїм мистецтвом володіння словом ми захоплюємося, але явно не поспішаємо споруджувати їмвівтарі ні на землі, ні в серці своєму.

Нарешті, вельми привабливим моментом євангельської проповіді Ісуса здається її соціальна злободенність — адже Ісус рівно учив і необхідності етичного самовдосконалення людини, і необхідності пом'якшення разючих соціальних контрастів. Проте і таке пояснення не вирішує проблеми, оскільки до прихильників християнства відносять себе і «сильні світу цього», а вже вони-то нічого утішливого в цій проповіді знайти для себе не можуть.

Можливим, хоч і недостатнім виглядає пояснення феноменального успіху євангельської проповіді Ісуса обіцянкою реалізувати все, про що в ній мовиться, вже за життя його слухачів. Ця обіцянка виглядала тим більше привабливою, що інші релігії могли запропонувати віруючій людині лише таку непривабливу альтернативу: «Доля синів людських і доля тварин — доля одна: як ті вмирають, так вмирають і ці, і одне дихання у всіх, і немає у людини переваги перед худобою, тому що все — суєта! Все йде в одне місце: все відбулося з праху і все повернеться в прах» (Еккл. 3:19—20).

Залишається констатувати, що вказані вище моменти складали лише зовнішню умову успіху євангельської проповіді Ісуса, причини якого слід шукати в самому її змісті. Основний мотив його проповіді можна звести до заклику: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне» (Мф. 4:17). Спробуємо проаналізувати окремо кожну з складових цього вислову.

Вираз Царство Небесне означало, що збувається давно відоме старозавітне пророцтво. Царство істотним чином, що проте передрікається Ісусом, відрізнялося від того Царства, про настання якого сповіщали пророків Старого Завіту.

Царство Ісуса — це освіта, в яку відкритий доступ всім людям залежно від ступеня їхправедності. Старозавітне ж Царство Небесне — це всесвітня монархія з центром в Єрусалимі, де пануюче положення займе богообраний ізраїльський народ.

Слово наблизилося означало, що на Землю посланий Син Божий, який своєю мученицькою смертю повинен спокутувати первородний гріх, який з часів гріхопадіння Адама і Єви лежить на всьому людському роді і тим самим усунути ту перешкоду, яка дотепер заважала твердженню Царства Божого на Землі.

Нарешті, центральне місце в євангельській проповіді Ісуса, поза сумнівом, належить виразу покайтеся, яке означало:

встановлення Царства Небесного не відбувається автоматично завдяки спокутній жертві Ісуса Христа. Торжество Царства Небесного на Землі здійсниться тільки тоді, коли під впливом віри в Ісуса Христа як Сина Божого і посередника між Богом і людьми більшість людей зроблять зусилля для етичного самовдосконалення. Для цього той, хто увірував в Христа, повинен слідувати дев'яти заповідям блаженства (Мф. 5:3—11) і десяти етичним заповідям (Вих. 20:2— 17), щоб очистити свою душу, підготувати її до спілкування з Богом.

Іншими словами, Царство Небесне відкрито не стільки багатій, знатній і високопоставленій людині, скільки бідному, жебраку, убогому, у якого немає більше за ніщо, окрім цієї його віри.

Необтяженому нічим зовнішнім людині легше слідувати головній християнській заповіді. Це — заповідь любові, точніше сказати, любові до Бога, яка утілюється в любові до іншої людини, ближнього своєму: «Полюби ближнього свого, як самого себе!» (Мк. 12:28—31), якій християнство доповнює першу старозавітну заповідь поклоніння єдиному Богу. Ця заповідь вимагала від людини любові в повному і вищому розумінні — беззавітної відданості самому відчуттю, відсутність зовнішньої матеріальної або духовної користі.

Таким чином, вимальовувався основний зміст євангельської проповіді Ісуса — звернення до внутрішнього етичного початку в людині.

Як нам здається, своєю євангельською проповіддю Ісус прагнув рішуче підштовхнути кожну людину до негайного самовдосконалення, примусити його зробитися краще. Коли ж в недалекому майбутньому людей праведних стане багато більше, ніж людей грішних, між ними в цілому встановляться такі ідеально братерські відносини, які з повним підставою можна буде назвати Царством Божим на Землі.

Саме з цієї точки зору переглянуло і розвинуло християнство іудаїзм. На відміну від стародавніх євреїв, Ісус вважав виконання волі Бога не тягарем і тяготою, якщо завгодно, своєрідною операцією між людиною і Богом, а внутрішньою душевною потребою. Вона не потребувала дотримання обрядових норм, вірніше, перетворювала їхна допоміжний релігійний елемент (на що, наприклад, виразно указує знаменитий афоризм Ісуса: не людина для суботи, а субота для людини»).

Можна також відзначити, що проповідь Ісуса була звернена не просто до всіх людей, а до кожної людини окремо. Євреї ж тільки самих себе вважали богообраним народом, покликаним очолити порятунок всього людства, і всіляко прагнули підкреслити свою відмінність від інших людей не тільки в релігійному, але і в повсякденній поведінці.

Підсумовуючи вищесказане можна сказати, що Ісус Христос сповідав глибинне пошкодження людського єства унаслідок первородного гріха. Тому він орієнтує людину не на пошук земних благ (матеріальних, фізичних, побутових, інтелектуальних і т. п.), а на радикальне зцілення занапащеної душі. Потопаючий, заблукав шукає не насолоду, а порятунки — ось головна думка християнської віри. Блаженство(щастя) стає природним супутником стану врятованністі, перебування в Істині.

Читайте також:

1. I період – адаптаційний.
2. I. Грецький період (друга половина VII — середина
3. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
4. L2.T4/1.1. Засоби періодичного транспортування штучних матеріалів.
5. Ni - загальна кількість періодів, протягом яких діє процентна ставка ri.
6. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
7. Актуальність курсу історіософії історії України
8. Актуальність курсу «Історіософія історії України».
9. АЛЬТЕРНАТИВНІСТЬ В ІСТОРІЇ
10. Антропологічна періодизація первісної історії
11. Багатофазний однопівперіодний випрямляч
12. Байки першого періоду творчості (1850-1870 pp.).

Переглядів: 984