• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Динаміка процесу приватизації

Однак, на думку фахівців і експертів, результатом завершеної масової сертифікатної приватизації, стало розпорошення власності, формування власника, зацікавленого скоріше у консервації неефективного виробництва, ніж у його перебудові і залученні інвестицій. Особливо це стосується приватизованих підприємств — монополістів. В умовах відсутності конкуренції вони стають неефективними, оскільки, маючи високі рентні доходи, підприємці зацікавлені в контролі, а не в інвестиціях та інноваціях, в тому числі іноземних. В ході приватизації монополій дуже важко запобігати корупції, тінізації економіки тощо.

Відродженню інвестиційної діяльності сприятиме перехід до грошової форми приватизації: і початок приватизації великих підприємств на конкурсній основі у відповідності з Указом Президента Украни “Про негайні заходи по прискоренню приватизації майна в Україні” (29.12.1999 р.) та після Постанови Кабміну України з розблокування більшої частини державних пакетів акцій відкрити акціонерних товариств (18.01.2000 р.).

На початку 2000 р. існувало кілька списків таких підприємств: перелік 993 об’єктів, пакети акцій яких у розмірі не менше 25 відсотків виставляються на продаж; перелік ВАТ, пакети акцій яких підлягають достроковому продажу (62 об’єкти відповідно до постанови КМ від 18.01.2000 р.); перелік ВАТ, пакети акцій яких підлягають першочерговому продажу (150 найпривабливіших підприємств із списку 993 об’єктів відповідно до постанови КМ від 18.01.2000 р.); список із 618 підприємств (варіант ФДМУ), які потрібно вилучити зі списку заборонених до приватизації відповідно до Закону України “Про об’єкти права державної власності, що не підлягають приватизації”.

У цілому це понад 1500 підприємств, що здебільшого належать до групи “Г” (18 підприємств паливно-енергетичного комплексу, 61 — машинобудування, 25 — металургійної промисловості та АПК).

Основою сучасної стратегії у цій сфері є пошук відповідального інвестора, для котрого створюються належні умови викупу цілісного майнового комплексу чи контрольного пакету акцій підприємств стратегічного значення або підприємств-монополістів.

Особливостями програми приватизації, запропонованої з 2000 р., важливими як для вітчизняних, так і для іноземних інвесторів є:

— орієнтація не просто на стратегічного інвестора,а на інвестора промислового, тобто такого, що виробляє продукцію, виконує роботи чи надає послуги аналогічні відповідному підприємству, що приватизується. За оцінками фахівців, такими інвесторами реально можуть виступати переважно зарубіжні транснаціональні структури або об’єднання з участю вітчизняного та іноземного капіталу;

— продаж максимально об’єднаних пакетів акцій (75—98%) на міжнародних тендерах через радників (вітчизняних та іноземних), тобто зрозумілими для іноземних інвесторів методами;

— активний продаж на біржах блокуючих пакетів інвестиційно привабливих підприємств, якщо 75% акцій ВАТ попередньо реалізовано і власник вже фактично сформувався.

Суттєва увага в приватизаційних процесах приділяється з одного боку, транспорентності відповідних процедур, випереджуючому інформуванню ширшого кола потенційних інвесторів тощо, а з іншого — контролю за виконанням покупцями інвестиційних зобов’язань, котрий повинен стати 100%-им.

У 2000 р. приватизовано 5247 об’єктів. Показово, що доходи держбюджету від приватизації у 2000 р. становили 2,3 млрд. грн (практично стільки було отримано за всі попередні роки).

Одночасно слід створювати необхідні умови для іноземного інвестування у державний сектор економіки та в підприємства з державною часткою в управлінні, котрих нараховується біля 4000 (із держчасткою більше 10%).

Вирішальне значення для залучення іноземних інвесторів має податкова політика приймаючої країни. Знаходячись фактично у національ­ному режимі господарської діяльності, іноземні підприємці відчувають на собі крайню нестабільність і недосконалість податкової системи: численних змінах та поправках до існуючих законів; відсутності єдиної законодавчої та нормативної бази оподаткування; багаточисельності нормативних докумен­тів та невідповідності законів та підзаконних актів, які регулюють податкові відносини; наявності законів, які відносяться до інших галузей права, але зачіпають питання регулювання податкових відносин; існуванні правових прогалин; відсутності достатніх правових гарантій для учасників податкових відносин.

Головним принципом і напрямом діяльності відповідних державних структур протягом тривалого часу було здійснення значного податкового навантаження на суб’єктів підприємницької діяльності та посилення адміністративного контролю за сплатою податків та зборів. При цьому не враховувалося, що дохід, який отримує держава внаслідок збільшення податкового тиску та адміністративного контролю менший, ніж економічний збиток, який завдається такими діями господарюючим суб’єктам.

Намагаючись вирішити проблему податкового тиску та надмірного адміністративного контролю, господарюючі суб’єкти переносять відносини між споживачем та виробником, а також свої доходи у тіньовий сектор економіки, величина якого за різними підрахунками становить від 45 до 55% валового внутрішнього продукту. Результатом цього стає недотримання державною частини податкових надходжень та намагання компенсувати це знову є за рахунок введення нових податків та зборів — наприклад, гербового збору, збору з операцій конвертування валюти, продажу ювелірних виробів та транспортних засобів, власників мобільних телефонів тощо. Але збільшення податкового навантаження означає або банкрутство платників податків, або знову є, значно більшою мірою, їхній відхід до тіньової економіки.

Кардинально змінити ситуацію можна лише шляхом докорінного реформування системи оподаткування в напрямках:

— зменшення оподаткування до рівня, який би стимулював і захищав вітчизняне виробництво;

— звільнення від оподаткування частини прибутку, використаної для розвитку виробництва, освоєння виробництва і запровадження ново техніки, на проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, поповнення обігових коштів підприємств;

— суттєвого спрощення податкової системи.

Специфічною для іноземних інвесторів є проблема подвійного оподаткування, котра вирішується шляхом укладення відповідних міжнародних угод (табл. 5.2). Угоди про уникнення подвійного оподаткування передбачають сплату податку в Україні з урахуванням сум аналогічного податку, сплаченого за кордоном. Міжнародні угоди застосовуються щодо податків на доходи і на майно з урахуванням особливостей податкового законодавства кожної конкретної країни. У випадку відсутності такої угоди при визначенні сум податків застосовується законодавство України.

Таблиця 5.2

Перелік країн, з якими Україна має угоди
про уникнення подвійного оподаткування

Особливе значення для розвитку іноземного інвестування в Україні має становлення національної валютно-фінансової системи. Гарантії здійснення платежів та репатріації прибутку залежать, в першу чергу, від інфляційної та валютної політики приймаючої країни.

Чинне законодавство України, зокрема, не передбачає компенсацій від впливу інфляції та девальвації національної валюти на прибуток іноземного інвестора, складними і невигідними є процедури репатріації прибутку, хоча таке право законодавчо задеклароване.

Активним регулятором інвестиційного ринку ще не стала банківська система. Українські комерційні банки генерують порівняльно незначні інвестиційні ресурси, недостатнім є рівень банківських послуг тощо. Неприйнятною для іноземних інвесторів є цінова політика з фіксованим регулюванням, наприклад, цін на газ, нафту, електроенергію.

На сьогодні першочерговою стає проблема стабілізації гривні і створення умов для ефективного функціонування грошового, кредитного та валютного ринків.

У процесі формування інституціонального середовища, яке сприяє іноземному інвестуванню, Україна, з одного боку, поступово долає відірваність від міжнародних економічних структур, а з іншого — досить інтенсивно розвиває внутрішні адміністративні та ринкові саморегулівні інститути для забезпечення ефективної іноземної інвестиційної діяльності.

Безпосередньо функції регулювання іноземного інвестування виконують Адміністрація Президента України, Кабінет Міністрів, Міністерство економіки, Міністерство фінансів, відповідні підрозділи інших міністерств і відомств та обласних (міських) державних адміністрацій. Показовими є спроби створення спеціальних інститутів: певний час діяло Агентство з міжнародного співробітництва та іноземних інвестицій, яке було трансформовано в Національне агентство реконструкції і розвитку, а потім ліквідоване. З метою запобігання спорів між іноземними інвесторами та органами виконавчої влади і місцевого самоврядування, сприяння оперативному позаурядовому врегулюванню суперечок Указом Президента України у 1997 р. утворено Палату незалежних експертів з питань іноземних інвестицій як постійнодіючий консультативно-дорадчий орган. Президент України очолив Консультативну раду з питань іноземних інвестицій в Україні (1997 р.)

Значну роботу з акумуляції і ефективного використання великих іноземних інвестицій виконує Український державний експортно-імпортний банк. Працює Ліга підприємств з іноземними інвестиціями, розширюється діяльність Торгово-промислової палати, інтенсифікується робота науково-дослідних інститутів міжнародного профілю, формується мережа фірм та організацій, які надають методичну, консультаційну та практичну допомогу веденню міжнародного інвестиційного бізнесу на території України.

Вирішальний вплив на розвиток іноземного портфельного інвестування справляє інституціалізація національного фондового ринку, котрий у процесі становлення пройшов 2 етапи.

Перший етап: з 1991 р. по 1994 р. Незважаючи на те, що саме у 1991 році було дано законодавчий “старт” розвитку фондового ринку України у зв’язку з прийняттям ключових законів щодо діяльності акціонерних товариств та випуску і обігу цінних паперів (Закони України “Про господарські товариства”, “Про цінні папери і фондову біржу”), цей етап характеризується вкрай низькими темпами розвитку фондового ринку. Насамперед, це пов’язано з повільними темпами приватизації, повною відсутністю необхідної інфраструктури, недостатньою правовою врегульованістю питань, пов’язаних з його функціонування. Практично був відсутній вторинний ринок цінних паперів. Суттєвим недоліком першого етапу була відсутність системи обліку прав власності на цінні папери. Розпорошеність функцій між різними державними органами щодо регулювання фондового ринку не дозволяла в повній мірі забезпечувати процес його гармонійного розвитку, досягнення цілісності та прозорості, поступового інтегрування у світові фондові ринки.

Другий етап: з 1995 р. по 1999 р. Цей етап характеризується значним кількісним та якісним зростанням фондового ринку України, каталізатором чого можна вважати два моменти: прискорення темпів приватизації та створення державної системи регулювання фондового ринку, насамперед Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, визначення та розподіл повноважень щодо регулювання фондового ринку серед інших державних органів. Законодавчо було визначено принципи та шляхи розвитку ринку цінних паперів — Концепція функціонування та розвитку ринку цінних паперів (1995 р.), Закони України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” (1996 р.), “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” (1997). У систему державного регулювання національного фондового ринку покладено принципи: першочергової реалізації загальнонаціональних інтересів і забезпечення гарантій та безпеки інвестиційної діяльності; оптимальності; послідовності; орієнтованості на світовий досвід функціонування фінансових ринків; єдності державного регулювання.

Для дієвості системи регулювання державою фондового ринку створюється відповідна структура та запроваджуються певні його методи (рис. 5.2).

Рис. 5.2. Система Державного регулювання фондового ринку України

Основними результатами другого етапу розвитку фондового ринку України можна вважати створення дієвої системи нагляду за дотриманням законодавства на ринку цінних паперів, створення системи реєстрації прав власності на цінні папери та системи розкриття інформації про емітентів та професійних учасників ринку цінних паперів.

За сукупністю кількісних показників національний фондовий ринок є досить масштабним. Станом на 01.01.2000 р. загальний обсяг емісій цінних паперів, зареєстрованих Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, становить 31, 682 млрд. грн. (табл. 5.3)

Таблиця 5.3

Обсяг зареєстрованих цінних паперів
станом на 01.01.2000 року (млрд. грн.)

Акції є найбільш поширеним фінансовим інструментом на фондовому ринку України і їх частка в загальному обсягу випуску цінних паперів складає 97,95%. На сьогодні в Україні нараховується 35,26 тис закритих і відкритих акціонерних товариств (рис. 5.3)

Рис. 5.3. Структура акціонерних товариств в Україні станом на 01.01.2000 р.

Характерним є переважний випуск акцій у найбільших промислових регіонах України: Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Харківській областях, а також у місті Києві та Київській області (рис. 5.4)

Рис. 5.4. Структура випуску акцій у 1999 році (за областями)

Відкритими акціонерними товариствами з метою залучення додаткового капіталу, у 1999 р. здійснено 387 емісій на суму 1474,104 млрд. грн., що складає 18,49% від загального обсягу випуску цінних паперів. Закритими акціонерними товариствами здійснено 1972 емісій, а їх частка складає 34,68%. Частка випуску акцій у процесі приватизації та корпоратизації державних підприємств залишається досить значною і складає 19,81% (391 емісія).

Усталено зростає частка інституційних учасників фондового ринку (комерційних банків, інвестиційних фондів та компаній, страхових компаній) у загальному випуску акцій. Так, у 1999 році випуск акцій непромисловими підприємствами, порівняно з 1998 роком, зріс від 0,625 млрд. грн. до 1,029 млрд. грн., а їх частка зросла від 5,28 до 13% (табл. 5.4)

Таблиця 5.4

Обсяги випуску акцій у 1996—1999 рр.
(за суб’єктами ринку) (млрд. грн.)

Мало використовується в Україні такий поширений на світових фінансових ринках інструмент як корпоративні облігації. У поточному році три емітенти зареєстрували у Комісії чотири випуски облігацій на загальну суму 132,188 млн. грн.

Таблиця 5.5

Читайте також:

1. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
2. II. Поняття соціального процесу.
3. IV. План навчального процесу.
4. А. Особливості диференціації навчального процесу в школах США
5. Автоматизація процесу призначення IP-адрес
6. Адміністративний примус застосовують на основі адміністративно-процесуальних норм.
7. Аеро- та гідродинаміка
8. Активний та пасивний типи адаптаційного процесу.
9. Альтернативні парадигми організаційного процесу
10. Аналіз процесу і продуктів діяльності.
11. Аналіз процесу формування маркетингових комунікацій
12. Аналіз стану та проблем реалізації Болонського процесу в Україні за ключовими напрямками.

Переглядів: 446