Проблема методу наукового

Дослідження в філософії ХVІІ ст.

У зв’язку з полемікою щодо природи і джерел достовірного знання в XVII ст. сформувались дві крупні філософські течії: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм (від грець. empeiria – досвід) - напрямок філософської думки, що орієнтується на досвідне природознавство і вважає джерелом знання і критерієм його істинності досвід, насамперед, науково організований досвід, або експеримент. Раціоналізм (від лат. ratio – розум) – напрямок філософської думки, що орієнтується на математику, розглядаючи розум як джерело знання і вищий критерій його істинності. Найбільш яскравими виразниками цих напрямків стали англійський філософ Ф. Бекон і французький філософ Р. Декарт.

Френсіс Бекон (1561-1626) у своїх роботах «Новий Органон» та «Велике Відновлення Наук» обгрунтував індуктивний метод дослідження – такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формування загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них. Критикуючи наукову безплідність схоластичного умоглядного методу мислення, він вважав індукцію оптимальним методом пізнання, оскільки вона “рахується з даними відчуттів і осягає природу, спрямовуючись до практики”. Використовуючи алегорію, Бекон вважав, що не слід уподібнюватись ні раціоналісту-“павуку”, що виводить істину із самого розуму і зневажає фактами, ні мурасі (емпірику), що підбирає усе, що, що трапляється на її шляху (факти), не роблячи узагальнень, а рухатись шляхом бджоли, котра не лише збирає нектар – інформацію, але й переробляє її в мед – істину.

Експериментальні знання, за Беконом, повинні відкривати шлях до оволодіння законами природи, пізнання причинних зв’язків і тим самим забезпечувати панування людини над нею. Ф.Бекону належить гасло: «Знання - сила». При цьому Бекон розрізняв два види знання: “плодоносне”, що приносить безпосередню користь, та “світлоносне” - що збільшує можливості пізнання.

Безумовною заслугою англійського мислителя є і розробка вчення про очищення інтелекту від “примар”, оман розуму, які перешкоджають руху думки до істини. Він виділяє чотири види таких примар (ідолів), що відображено у Таблиці 10.

Таблиця 10.

“Ідоли роду”	загальні помилки, притамані людському сприйняттю і мисленню, що обумовлені тим, що людині властиво примішувати до природи речей свою власну природу (наприклад, прагнення людини витлумачувати природу за аналогією із самою собою)
“Ідоли печери”	помилки, пов’язані з індивідуальними особливостями людей: кожний дивиться на світ зі свого суб’єктивного внутрішнього світу - немовби із своєї печери.
“Ідоли ринку”	омани, пов’язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, некритичним ставленням до інформації.
“Ідоли театру”	орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Ф.Бекон проголошує: «Істина - донька часу, а не авторитету».

Таким чином, значення філософії Ф.Бекона полягає у критиці споглядального підходу до світу, характерного для попередньої філософії, та формуванні методу нової дослідної науки. Його філософія стала виразом духу експериментального природознавства.

Основи альтернативної емпіризму раціоналістичної традиції були закладені французьким філософом та математиком Рене Декартом(1596-1650). Наукова революція XVI-XVII ст. привела до систематичного застосування в природознавстві математичних методів. І особливості раціоналізму XVII ст. пов’язані саме з орієнтацією на математику як ідеал наукового знання. Раціоналізму XVII ст. притаманна віра у всесилля розуму і у його можливості досягнення абсолютної істини.

Для Декарта, як і для Бекона, на першому місці була необхідність реформи наукового мислення на основі володіння правильним методом, але джерелом усякого знання він вважав не досвід, а розум. У своїх працях «Міркування про метод» і «Начала філософії» Декарт закладає основи дедуктивно-раціоналістичного методу пізнання, виступаючи фундатором філософського раціоналізму. Пояснення світу має будуватись на основі дедукції, і щоб відшукати з її допомогою істину, слід керуватися наступними правилами: 1) приймати за істину те, що самоочевидне, сприймається ясно і чітко і не дає приводу до сумніву; 2) правило аналізу – кожну складну річ розділяти на прості складові, доходячи до самоочевидного; 3) правило синтезу – йти від елементарного до більш складного; 4) вимога повноти перерахування та систематизації. В якості зразка він вважав хід математичного доведення від аксіоми до теореми, тобто для наукового пояснення фактів потрібна „всезагальна математика” як правильний спосіб їх осмислення. Тобто раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність Декарт вбачав у математиці і її аксіомах. В нашому мисленні закладено багато ідей, які мають високу очевидність. Ці ідеї не даються у досвіді, а взяті із самого розуму, тобто є природженими йому, чим і пояснюється ефект ясності і виразності, дієвості інтелектуальної інтуїції – своєрідного внутрішнього зору, властивого нашому розуму.

Переймаючись проблемою пошуку очевидних істин, що лежать у основі всього нашого знання, Декарт стає на позиції радикального скептицизму, який носить методологічний характер, тобто потрібний тільки для того, щоб прийти до абсолютно достовірної істини. Будь-яке твердження про світ, Бога і людину, розмірковує Декарт, може викликати сумнів. Безсумнівним є лише одне положення: “Coqito ergo sum” - “Мислю, отже, існую”. Саме його Декарт вважає відправним пунктом, відштовхуючись від котрого і базуючись на якому можна конструювати усе інше знання.

Протилежність методологічних позицій Ф.Бекона і Р.Декарта відображає Таблиця 11.

Таблиця 11.

	Методологічна позиція Ф.Бекона: емпіризм	Методологічна позиція Р.Декарта: раціоналізм
Вихідна основа пізнання	факти, експеримент	діяльність розуму, інтелектуальна інтуїція
Метод пізнання	індукція	дедукція
Вихідне гасло	“Знання є сила”	“Мислю, отже існую”

Таким чином, філософія XVII століття, розвиваючись у діалозі з наукою, приділила значну увагу дослідженню методу істинного пізнання для підвищення надійності й ефективності науки.

Окрім цієї провідної проблеми, філософи цього періоду досліджували і інші важливі питання. Так, голландський мислительБенедикт Спіноза (1631-1677), робить акцент не на методі пошуку істини, а на системі знань про світ. В центрі його уваги етичні проблеми; головна праця - “Етика”. Світогляд Спінози за своїм ставленням до Бога, долі, необхідності і смерті певною мірою близький вченню стоїків. Оскільки ніщо не може зробити людину безсмертною, марно витрачати час на страхи і стогони з цього приводу. Мучитися страхом смерті - вид рабства. Такі принципи поведінки випливають з вчення Спінози про абсолютну необхідність, що панує у світі, в результаті чого людська воля нездатна щось змінити. Він вважав, що людина може лише пізнати хід світового процесу, щоб погодити з ним своє життя, і приходить до такого стану, коли вона не плаче і не сміється, а розуміє необхідність і минущий характер перипетій свого буття. Спіноза логічно обґрунтував тезу про те, що свобода є усвідомлена необхідність.

Продовжуючи традиції пантеїзму, Спіноза центральним пунктом свого вчення про світ зробив положення про єдність Бога і Природи, яку вважав єдино вічною і безкінечною субстанцією. Вона є causa sui, тобто причиною самої себе. Тобто у Спінози природа створена, співпадає з природою, що творить. Увесь Всесвіт виступає як цілісна система, підпорядкована причинній (каузальній) необхідності.

До проблеми людини в XVII столітті звернувся також французький філософ та математик Блез Паскаль (1623-1662), але із зовсім інших, ніж Спіноза, методологічних підстав. Паскаль розчарувався в принципах раціоналізма і гостро поставив питання про межі науки, відзначаючи, що „доводи серця” виступають більш переконливими від „доводів розуму”. Тим самим він став попередником ірраціоналістичної тенденції в філософії, яка пізніше знайде свій яскравий вираз в екзистенціалізмі. Паскаль у своїх творах, зокрема в „Думках”, стверджує ідею трагічності і крихкості буття людини, котра постійно охоплена тривогою і відчаєм перед лицем мовчання безмежних просторів Космосу. Тому стан людини, вважав він, - це несталість, туга і занепокоєння. Одночасно Паскаль стверджує тезу про гідність людини, котра полягає у здатності мислити: «Людина – мисляча тростина».

Слід зазначити, що в центрі уваги філософів XVII століття були також проблеми дослідження соціальних процесів і такого важливого соціального інституту як держава. Найбільш плідно вони були розроблені відомим англійським філософом Томасом Гоббсом(1588-1769) у його творі „Левіафан”. Гоббс спробував пояснити походження і функції держави, виходячи з необхідності переходу від так званого "природного стану" до цивілізованого суспільства. Під природним він розуміє досуспільний стан, коли поміж людей ішла невпинна війна всіх проти усіх. Виходом з цього становища стала "суспільна угода" про добровільну передачу громадянами частини своїх прав спеціально створюваному "великому Левіафану" - державі (Левіафан - чудовисько). Хоча Гоббс був прихильником абсолютистської державної влади, але його концепція суспільства глибоко демократична, тому що виходить з рівності всіх людей як вихідного принципу договірних стосунків. Своєю концепцією Гоббс заклав основи новоєвропейського вчення про суспільство. Його ідеї мали великий вплив на видатних представників французького Просвітництва - Руссо і Вольтера, вплинули на французький матеріалізм XVIII століття, на теоретичне оформлення ідеології буржуазного лібералізму.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 4. ФІЛОСОФІЯ нового часу	\|	Філософія епохи Просвітництва

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.