• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Життєвий шлях

Чарлз Діккенс народився 1812 року в містечку Ленд-порт поблизу великого портового міста Портсмут на березі каналу Ла-Манш у сім'ї чиновника скарбниці морського відомства. Дитячі роки хлопця пройшли в атмосфері доб­робуту. Та батько втягувався у великі борги і, врешті-решт, потрапив до лондонської боргової в'язниці, де разом із ним змушена була оселитися і родина. Хлопцеві довелося в 11 років розпочати трудове життя, працювати на фабриці вакси, цілий день закриваючи баночки і наклеюючи на нах етикетки. Але померла бабуся Чарльза, її спадщини вистачило на те, щоб заплатити борги Джона Діккенса. Чальз отримав можливість закінчити школу і почав працювати клерком в адвокатській конторі. В 1832 році він стає газетним репортером, а потім веде протоколи засідань суду, дуже точні, бо виробив власну систему стенографії. Він відвідує і засідання парламенту, друкує звіти про ці засідання у пресі. Ранні нариси Боза (його псев­донім) привернули рагу до літератора-початківця. «Нариси Боза» (1836) - так назвав Діккенс книжку зібраних перших творів — мали успіх не лише в Англії, а й в усій Європі. Жанр нарису надав можливості письменнику передати враження від побуту і звичаїв Лондона.

Творчість Діккенса умовно поділяють на кілька періодів. До першого з них (30-ті роки) відносять «Нариси Боза» і «Записки Піквікського клубу» (1836—1837). До другого — такі романи, як «Олівер Твіст» (1837—1839), «Ніколас Ніккльбі» (1838—1839), «Крамниця старожитностей» (1840), «Мартін Чезлвіт» (1838—1844), а також «Різдвяні опові­дання» (1843—1845). Праця над романом «Домбі і син» (1846—1848) дає початок третьому періоду у творчості про­заїка, коли він пише «Девіда Копперфілда» (1849—1850), «Холодний дім» (1852—1853), «Важкі часи» (1854), «Ма­леньку Дорріт» (1855—1857). В останній період — кінець 50-х — 60-ті роки — з'явились друком такі твори, як «Великі сподівання» (1861), «Наш спільний друг» (1864—1865). 1869 року Діккенс написав більшу частину «Таємниці Ед-віна Друда». Звичайно, тут названі лише найвідоміші твори письменника.

Турбота про ближніх – риса вдачі Діккенса, яка виявилась по відношенню до своїх дітей, а їх було 9, дітей свого брата. В подальшому, коли Діккенс став відомим письменником, кількість тих, кого він утримував, була величезною.

Перше кохання Діккенса було пов'язане з донькою банкіра Марією Біднелл, яка відмовила тоді ще бідному юнакові. 1836 року Діккенс одружився з дочкою редактора часопису, де друкувалися його твори, Кетрін Хоґарт. Крім дружини та дітей, у його домі жили ще дві сестри Кетрін. У молодшу - Мері - Діккенс був таємно закоханий. Він тяжко страждав через її раптову смерть у 18 років, і тільки рідні переконали його продовжувати тврчу діяльність. Ідеальний образ цієї юної чарівної дівчини надихав його на створення постатей усіх позитивних молодих героїнь його романів. Друга сестра – Джорджина - згодом стала правою рукою письменника. Вела господарство в його домі, вихо­вувала його дітей, бо дружина письменника виявилась і поганою господинею, і недбалою матір'ю. Зрештою, Діккенс, коли діти підросли, розлучився із байду­жою, схильною до роздратування й депресії жінкою, яка мало цікавилася духовними запитами чоловіка. А Джорджина залишилась опорою письменника, вірним другом до останніх днів його життя. Уже зрілою людиною Діккенс покохав акт­рису Елен Тернер, яка не дала йому щастя, змусила багато страждати, а потім покинула. І в цей час Джорджина була поруч — близький друг і порадниця.

Кілька разів Діккенс виїздив за кордон до Франції, Італії, Бельгії, Швейцарії. На початку 40-х років двічі побував у США. Про свої враження від цієї країни написав 1842 року в «Американських нотатках» і у великих розділах роману «Мартін Чезлвіт».

Твори письменника користувались успіхом всіх верств англійського суспільства. Він писав про те, що було близьким кожному: про сімейне життя, сварливих дружин, карточних боржників, хитрих вдовиць. Все життя він брав участь в аматорських спектаклях, з 1853 року публічно читав свої твори у містах Англії, Шотландії, Ірландії, а також у Парижі, перевіряючи таким чином життєвість своїх ідей і образів. По суті, він був творцем того, що ми нині називаємо «театром одного актора». З однако­вим успіхом він відтворював без гриму й декорацій постаті старих і молодих, тендітних дівчат і примхливих матрон, наївних дітей і спритних крамарів.

Ч.Діккенс активно займався видавничою діяльністю. Його журнали «Домашнє читання» (з 1850 р.) і «Весь рік» (з 1859 p.), де він друкував власні твори і твори близьких йому колег, мали неабиякий успіх. Останній роман Діккенса «Таємниця Едвіна Друда», із цікавою детективною інтригою, залишився незавершеним. Над розгадкою таємниці Друда літератори б'ються донині. А дев'ятого червня 1870 року у віці 58 років великий прозаїк помер від крововиливу в мозок.

"Посмертні записки Піквікського клубу" (1837)

Перший великий роман Діккенса «Посмертні записки Піквікського клубу», побудований на матеріалах нарису, зробив його вже під час публікації улюбленцем англійської публіки. Про надзвичайну популярність роману свідчать те, що тираж видання роману виріс у сто разів, з'явились навіть капелюхи, гетри, тростини під назвою «Піквік».

Спочатку письменник мав зробити підписи до малюнків відомого художника-карикатуриста Роберта Сеймура, а коли він загинув, Діккенс вибрав художника Брауна, який малював під псевдонімом «Фіз», відтоді вони стали нерозлучними – Фіз ілюстував багато романів Діккенса.

Головний герой роману, голова клубу Піквік нагадує Дон Кіхота, хоча зовнішністю зовсім на нього не схожий: це маленький, кругленький, товстий чоловічок у неодмінних гетрах із приязними і чемними словами на вустах і вірою в людей. Містер Піквік – комерсант, який нажив великі статки і вирішів їх витратити на подорож по Англії, але, зважаючи на риси вдачі Піквіка, комерсантом він бути ніколи не міг. Його слуга Семюель Уеллер, представник реальної дійсності, типовий молодий лондонець, є доповненням до образу господаря.

Кожний крок Піквіка супроводжується смішними, а подекуди й небезпечними пригодами. Варто йому піти ввечері на прогулянку, як він провалюється в яму, захотілось йому покататись на ковзанах – як він уже під льодом. Містер Піквік надзвичайно активний: він бере участь у всіх вигадках його друзів. Коли містер Уінкл йде на побачення, він вважає, що має бути присутнім, щоб зберегти добре ім'я молодої дівчини. Для цього він навіть купує ліхтар, світло якого вчений джентльмен приймає за незвичайне атмосферне явище і стає світлом науки.

Крім окремих смішних сцен, у романі є важливий наскрізний сюжет. Це історія про те, як зажерлива квартирогосподарка Піквіка вдовиця Бардл своїми інтригами хоче змусити багатенького простака взяти шлюб із нею або заплатити великі відступні гроші за невиконання обіцянки одружитися. Головний конфлікт роману розвивається повільно. Навіть коли Піквік потрапляє до в'язниці, продовжує розвиватись дія багатьох центральних глав. Починається все з розмови Піквіка з господаркою квартири, якій він говорить, що хоче найняти слугу. Але вона вважає, що він просить її руки і втрачає свідомість, потрапляючи в обійми Піквіка. Саме тоді приходять його друзі, а два нечесних юристи Додсон і Фогг переконують місіс Бардл подати скаргу до суду за відмову містера Піквіка одружитись з нею. Принциповий і чесний Піквік потрапляє до в'язниці, де бачить багато людських трагедій. Подальші події неочікувані: юристи переконуються, що не отримають обіцяних грошей і відправляють до в'язниці саму місіс Бардл з маленьким сином. Та друзі вмовляють Піквіка виплатити гроші, він звільнює з в'язниці і місіс Бардл, і свого старого ворога Джингля.

«Посмертні записки Піквікського клубу» задуманий для того, щоб увести смішні характери і ситуації. У характері головних персонажів роману автором був закладений принцип ку­медної розбіжності між тим, ким вони себе вважають, і ким вони є насправді. Так, Піквік, «великий вче­ний» в очах друзів і супутників, зовсім не знає реального життя, безпомічний у ньому і раз по раз потрапляє у халепи. «Спортсмен» Вінкль - незграбний боягуз, не вміє бігати на ковзанах, їздити верхи, стріляти з мис­ливської рушниці. Це, звичайно, не раз викликає на ковзанці або на полюванні комедійний ефект. Поет Снодграс - нездарний у поезії, як, зрештою, і у житті. «Перемо­жець жіночих сердець», підстаркуватий франт, товстун Тапмен нещасливо закохується у кожну спідницю.

Деякі постаті «Піквікського клубу» належать до найви­щих художніх досягнень Діккенса В описі своїх персонажів він виступає як блискучий стиліст. Такий образ пройдисвіта і авантюриста Альфреда Джингля із його неповторною манерою говорити «телеграфним стилем», мова героя передається своєрідними синтаксичними конструкціями: «- Голови, голови! Бережіть голови! - кричав балакучий незнайомець, коли вони проїжджали під низькою аркою, котра в ті дні правила за в'їзд у каретний двір готелю. - Жахливе місце - страшна небезпека - нещодавно - п'ятеро дітей – мати - жінка висока на зріст, їсть сендвіч - про арку забула - кррак - діти озираються - мати без голови - в руці сендвіч - нема чим їсти - голова родини обезголовлена - жахливо, жахливо!...»

«- Займіться собаками - чудові істоти - розумні тва­рюки - був у мене пес - пойнтер - дивовижне чуття - одного разу пішли на полювання - обгороджене місце - свиснув - Понто! - ні з місця: як вкопаний - кличу: Понто! Понто! - не рухається - собака начебто приріс до землі - втупився у паркан - глянув і я - бачу оголошення: «Вартівнику наказано вбивати собак, що пролізли за цю огорожу», - не пішов - пречудовий пес, рідкісний був пес - вельми!»

Не менш блискуче виписані образи батька і сина Веллерів. Образ розумного слуги молодого Сема Веллера наділений Діккенсом новими рисами. Це гарний юнак, що уміє знайти вихід з будь-якої скрутної ситуації. Коли Піквік потрапляє до в'язниці, то залишає Сема, щоб не губити його молодого життя, але Сем позичає гроші у свого батька і теж потрапляє до в'язниці. А афоризми хлопця з на­роду, до того ж сказані мовою лондонських низів, стали крилатими. Ось кілька прикладів:

«Викладай та хутчіш, як сказав батько синові, коли той проковтнув монету в один фартинг»;

«Якщо ви цінуєте моє життя, не перекиньте мене, як сказав джентльмен візнику, коли той віз його на лобне місце»;

«Справа зроблена й її не виправити, і це єдина втіха, як кажуть у Туреччині, коли відрубають голову не тому, кому слід»;

«Ось жертва подружнього життя, як сказав капелан Синьої Бороди, заплакавши від жалю на його похороні».

Не менш смішні деякі висловлення є і в Веллера-старшого, як, наприклад: «Чи варто було так мучитися, щоб узнати так мало, сказав хлопчик, дійшовши до кінця абетки».

Кожному герою Діккенса притаманна індивідуальна мовна характеристика. Мова Піквіка характеризує його як людину нерішучу, наївну, відверту. «Факт виключний. Дозвольте занотувати», - говорить він про те, що викликало його зацікавлення. Містер Снодграс – натура поетична, його мова сповнена патетики.

Герої Діккенса суперечливі, багатогранні, як реальні люди. Так талановитий актор-авантюрист Джингль не справляє враження по­хмурого лиходія, навпаки - його походеньки й оповідки викликають у парадоксальний спосіб певну поблажливу симпатію. Згодом Діккенс у романі «Девід Копперфілд» створив ще вдаліший образ такого типу Вільяма Мікобера - шарлатана й базіки, весь капітал якого міститься у швидких умовиводах і перебреханих спогадах.

Смішні епізоди послідовно нанизуються на нитку шляху, яким рухаються джентльмени, що характерно для побудови так званого «роману дороги», а також «шахрайського роману». Ці сюжетні епізоди підмішуються різними веселими, сумними, сентименталь­ними або і страшними вставними історіями, що їх розпо­відають численні оповідачі, яких зустрічають піквіксти.

У романі співіснують два світи. Один - утопічний, ви­гаданий світ Піквіка і його друзів, ідилія суцільної доброти, радощів, сміху, розваг, закоханості, яким і має бути людське життя. А другий - реальність із її брехнею, підсту­пами, брутальністю, несправедливістю. Кінець роману щасливий: добро перемагає, негативні персонажі виправляються, молоді друзі Піквіка святкують весілля. Усе, пов'язане із реальним світом, Діккенс малює сати­ричними барвами. Дістається від нього і всьому політич­ному життю типового англійського міста, і куп­леній пресі, і тиранічним суддям-невігласам, і «витонче­ним» розвагам провінційного «вищого товариства», і механізму виборів, дуже схожих на сучасні, і армійській «показусі» - параду муштрованих солдатів-роботів. Так «Посмертні записки Піквікського клубу» містять натяки на недосконалість життя, суспільного устрою, існуюче в світі зло, несправедливість. Темні сторони життя вливаються в комічну стихію роману вставними новелами: «Повернення з каторги», «Розповідь актора». В них відчувається критична вдача Діккенса-реаліста, спостерігача англійського життя. Критика, сатира, зла іронія в наступних його романах посяде важливе місце. Але не зникне і мрія про радісний світ добра, тільки він стане ще утопічнішим, буде все більше схожим на прегарну зворушливу вигадку, різдвяну казку для зневірених сердець.

У своєму блискучому первісткові Діккенс відкрив для себе і читачів багато людських типів, образів, художніх прийомів у їхньому зображенні, сюжетних структур, форм гумору, іронії та сатири, особливостей у малюнку портрета і мовленнєвих характеристик персонажів, бага­тозначних пейзажів, міських і сільських, жанрову роз­маїтість. Усе це увійшло згодом у його знамениті зрілі романи. Продовжуючи кращі традиції англійського просвітницького роману, твори Діккенса захоплюють демократичним, блискучим імпровізаторським мистецтвом, справжнім британським гумором, увагою до повсякденного життя. Життєві принципи його героїв заставляють виявити свої кращі риси – здатність до самопожертви, вміння робити добро, відмову від самолюбства і егоїзму. З роками різко змінювався загальний настрій творів письменника, поглиблювалася соціальна критика, гострішою і виразнішою ставала постановка морально-етичних про­блем, ускладнювалася психологія персонажів, збільшува­лася кількість сюжетних ліній, вигадливішим ставало їх сплетіння. Але стиль Діккенса не змінювався. «Піквікський клуб» вважають одним із кращих творів, якщо взагалі не найкращим.

«Пригоди Олівера Твіста» (1837)

Ще не був завершений друком «Піквікський клуб», коли письменник розпочав працю над новим романом «Пригоди Олівера Твіста», в якому вже немає веселості поперднього роману. «Олівер Твіст» направлений проти «закону про бідних», проти робітних будинків, проти тих політичних і економічних концепцій, які обіцяють щастя і процвітання більшості. Але щастя в романі досягає тільки Олівер Твіст завдяки романтичним настроям автора, який впевнений, що чистота душі Олівера потребує винагороди.

Слово «пригоди» в назві твору налаштовувало читачів на щось захопливе і смішне. Та їх чекало розчарування. Замість «пригод» цілком слушним було б слово «поневіряння», а події з життя маленького сироти Олівера були не веселими, а драматичними, навіть трагічними. У передмові до роману письменник визначив свій ідейно-художній задум: «Мені здавалося, що зобразити реальних членів злочинної зграї, намалювати їх у всій їхній відразливості, з усією їхньою огидністю, показати вбоге, злиденне їхнє життя, показати їх такими, якими вони є насправді, - завжди крадуться вони, охоплені тривогою, по найбрудніших стежинах життя, і куди б вони не глянули, всюди маячить перед ними велика чорна страшна шибениця, - мені здавалося, що змалювати таке - справа необхідна, що слугуватиме суспільству». Діккенс цілком слушно виходив із того, що починаючи з доби Просвітництва склалася традиція змальовувати кримінальних злочинців у ореолі спокусливого героїзму. Романіст писав: «Одне з завдань цієї книги — показати сувору правду». Діккенс виступив проти ідеалізації злочину і злочинців, він вивчає механізми зла і їх вплив на людину, добро в нього реалізується в образах містера Браунлоу, Олівера Твіста, Роз Мейлі.

Головний герой роману хлопчик Олівер ніколи не знав своєї матері, бо вона померла при його народженні. Він зростав і «виховувався» у робітному домі - притулку для бездомних, старих і хворих. Ці «будинки опіки» були ство­рені урядом за «законом про бідних» для безнадійних бідарів, щоб вони не мозолили око заможних громадян голодними блідими облич­чями і брудним лахміттям. Задумані начебто як філант­ропічні інституції, вони, по суті, були справжніми в'язни­цями. Описи робітних домів є самими темними сторінками роману. Вівсяна каша тричі в день, дві цибулини в неділю і півбулки хліба – ось і весь раціон. Нечуване зухвальство «бунтівника» викликає «святе обурення» ради притулку, коли Олівер просить добавки. Оповідь у розділах, присвячених робітним домам, характеризується сумним гумором, оповідач ніби не вірить, що події відбуваються у цивілізованій Англії. Письменник використовує і відповідним темп: короткі розділи наповнені численними подіями, характерними для пригодницького жанру.

Після карцера 10-річного Олівера віддають у найми трунарю, від якого хлопчик тікає, бо жорстоко образили його матір. Олівер постав на захист честі покійної, і йому загрожували нові страшні кари. В романі звучать мелодраматичні ноти, особливо в сцені прощання маленького Олівера і Діка, якій мріє померти, щоб позбутись голоду і важкої праці.

На важкому шляху втечі Олівер зустрічав небагатьох добрих і багатьох злих людей, та нарешті життя звело його із членом зграї крадіїв, юним, але нахабним Джеком Даукінсом на прізвисько Спритна Шельма. Той вводить його до лондонської банди зловісного Феджина. Негативні персонажі в романі – це носії зла, вони зображені гротескно і карикатурно, але не викликають сумнівів у своїй правдивості. Феджин насолоджується, споглядаючи вкрадені золоті речі, в образі Сайкса, який виписаний детальніше, автор поєднує гротеск, карикатуру і повчальний гумор. «Це суб'єкт міцної статури, дітина років 35, в чорному вельветовому сюртуці, дуже брудних коротких темних штанах, башмаках на шнуровці і сірих бумажних панчохах, які обтягували його товсті ноги з випуклими ікрами, – такі ноги і такий костюм завжди викликають враження чогось незакінченого, якщо їх не прикрашають кандали». Щоправда реалістичне зображення лондонського дна і його мешканців в романі забарвлено романтичними і мелодраматиними тонами.

Діккенс-мислитель не думав, що життя людини фатально визначене наперед обставинами, у яких вона народилась і виховувалася. Він вірив у добре начало, закладене від часу приходу людини на світ. Вона може сформуватись у сильну, порядну, чесну осо­бистість і не завдяки, а всупереч несприятливим обставинам існування. Книжку про Олівера Твіста часто визначають за жанровими ознаками як «роман-виховання». Звичайно, це не жанрово чистий виховний роман, до того ж усе, що відбувається з малим сиротою, можна скоріше назвати «антивихованням». Але саме становлення порядної, чесної особистості у творі простежено пильно і докладно. Діккенс ще не раз звернеться до подібних історій життя, до подібної «школи виховання». І Ніколас Нікльбі, і Маленька Дорріт, і Девід Копперфілд в однойменних романах, і Естер Саммерсон — з «Холодного дому», і Піп - Філіп Піппер з «Великих сподівань», і багато інших дітей, сиріт чи напівсиріт, виростають добрими, гідними людьми всупереч усьому важкому, принизливому, жорстокому, що випадає на їхню долю.

«Структура всіх цих творів приблизно однакова: дитина, кинута напризволяще батьками, недбалими або такими, що потрапили у скрутне становище, яку переслідують родичі з метою скористатися з її спадщини завдяки дивному, романтичному за своєю суттю збігу обставин, вика-раскується з «безодні злиднів і пітьми», неочікувано одер­жує статок, а разом з ним і відповідне становище у суспільстві. Важливим композиційним елементом такої структури є мотив «таємниці». Вирішення, розв'язання загадки вносить в оповідь сенсаційний, детективно-дра­матичний елемент, з допомогою якого Діккенс тримає у неослабному напруженні увагу читача». Ці слова дослід­ниці Є.Генієвої точно передають особливості побудови не лише «Олівера Твіста», а й низки інших романів англійсь­кого письменника. Автор «Олівера Твіста» писав для ма­сового читача і безумовно враховував його смаки. І це, до речі, ще одне свідчення його непідробного де­мократизму, бажання, «розважаючи повчати» якомога ширше коло читачів.

У кублі хитрого і підступного скнари Феджина Олівер приголомшено дивиться на чудернацькі ігри старого з його юними вихованцями. Малий глядач через свою наївність не розуміє, що це урок злодійської майстерності, він іде з хлопцями попрацювати, бо не хоче їсти хліб задарма. І лише на вулиці Лондона Олівер із жахом здога­дується, що то за праця. Він бачить, як обкрадають старого пана, що купує у вуличного книго­продавця якийсь томик. Переляканий і розгублений хло­пець тікає. За ним женеться натовп на чолі з обома зрад­ливими злодюжками. Побитий до крові, малий потрапляє до судді-брутала, який засуджує його на місяць тюремного ув'язнення. Лише втручання обкраденого старого джен­тльмена рятує Олівера. Але від нервового зриву він важко, майже смертельно захворює. Тільки милосердя пана Браунлоу, який бере непритомного хлопця у свій дім, де його лікують і виходжують, рятує його від загибелі. Так з'яв­ляється на сторінках роману ангел-покровитель Олівера - безмежно добрий старий Бранлоу, чимось дуже схожий на Піквіка, але дієвіший і рішучіший, постать скорше казкова, ніж реальна, чи не віддає данину письменник арабським казкам, якими захоплювався. Так у будиночку добродія Бранлоу хлопчик зустрічається із таємничим портретом жінки, на яку він чомусь дуже схожий, і в оповідь входить інтригуюча загадка.

Побоюючись того, що Олівер може навести поліцію на кишло крадіїв, злодії викрадають хлопця. У цьому важливу роль відіграє Ненсі, один із най­цікавіших, найсуперечливіших жіночих образів у Діккенса. Украй зіпсована кримінальним середовищем, у якому вона животіє від дитинства, віддана душею і тілом, як вірний собака, своєму жорстокому і брутальному коханцеві бандиту Сайксу, Ненсі десь на денці душі зберігає природну доброту, почуття справедливості, уміння співчу­вати. У драматичну хвилину, коли вирішується доля Олі­вера, його життя або загибель, вона виявляється здатною на самопожертву, долаючи навіть страх перед реальною загрозою смерті. Добро в цій душі перемагає зло, Ненсі гине від руки Сайкса, рятуючи Олівера.

Малий Олівер, знову потрапивши в пазурі кримінальних злочинців, змушений узяти участь у грабіжницькому нападі на будинок свого доброчинця Бранлоу. Та завдяки чудесному збігові обставин Олівер не гине. Більше того, відкривається таємниця його походження. Він дізнається про трагічну історію своєї матері, про свого батька, який залишив йому спадщину. Стає зрозумілою невгамовна не­нависть, яку відчуває до нього ще один романний лиходій Монкс. Під цим псевдонімом ховається його єдинок­ровний брат, син Едвіна Ліфорда, друга Бранлоу. Мати Олівера, молода дівчина Агнес Флемінг (родичка Бранлоу), народила від Ліфорда позашлюбного сина і померла під час пологів. Спадщина, яку залишив по собі батько Олівера, і викликала жорстокі й підступні інтриги Монкса проти молодшого брата. Заповіт був складений так, що в разі, якщо в Агнес народиться хлопець і він виросте порядною людиною, більша частина грошей батька належатиме йому, а якщо він не виправдає сподівань і стане негідником, усе відійде Монксу. Усі ці сюжетні заплутані перипетії роблять другий роман Діккенса схожим на популярні романтичні авантюрні книжки того часу.

В оповіді роману відчутні дидактичні елементи, він має щасливий кінець – всі злодії покарані. Помирає Монкс в Новому Світі, таки отримавший частину спадщини, призначеної Оліверу, страчений Феджин, подружжя Бамблів опиняється в роботному домі, помирає Сайкс, рятуючись від погоні. Діккенс-гуманість винагороджує всіх позитивних персонажів – Бранлоу всиновляє Олівера, Роз щаслива з Гарі.

Вплив естетики романтизму дуже відчутний в «Олівері Твісті», як і зв'язок із творами просвітницького реалізму — романами Дефо, Фіддінга, Смоллета. Але го­ловними в романі є не хитросплетіння карколомних дра­матичних пригод Олівера і мелодраматичних таємниць, а змальоване з великою правдою і гарячим співчуттям сумне життя лондонської бідноти. Це сцена смерті нещасної жінки, яка колись знала Агнес. Вона вмирає в робітному домі без лікарської допомоги під байдужим поглядом наглядачки, або сцена приходу трунаря в комірчину померлої від голоду матері родини і безумного горя її чоловіка, який щойно вийшов із тюрьми. Такі епізоди в неправедному суді або сцена загибелі Ненсі. Драматизм і реалізм цих сторінок роману — новий крок у творчості Діккенса.

В «Олівері Твісті» важливим героєм є Лондон, показа­ний в основному з його темного, непарадного боку. Місто злиднів, голоду, страждань, злочинів, насильства й ґанджів.

Іронія в романі викликає гірку посмішку. На відміну од дурисвіта і зухвалого пройди Джингля, лиходії в романі про Олівера Твіста викликають не поблажливий сміх, а жах. І коли автор називає демонічного Феджина «веселим старим джентльменом» або наглядачку-садистку Корні «доброю леді» чи «слабким створінням», то це звучить не іронічно, а саркастично. Персонажі роману поділяються на два «табори» — добрі і злі. Вони в усьому контрастні: якщо «злі» — це справжні виплоди пекла, а якщо «добрі» - Діккенс не шкодує світлих і теплих барв, змальовує їх із сентиментальною розчуленістю, явно ідеалізуючи. Критичні інтонації в романі пов'язані в основному з характерами персонажів, що стоять на сторожі порядку і законності в державі, позитивні ж герої намальовані в традиціях просвітницької літератури – в них підкреслена природна доброта, порядність, чесність.

Контрастне протиставлення постатей роману, нагнітання пристрастей, надто форсовані почуття, сенти­ментальність — типові для романтично забарвлених творів. Тож реалізм Діккенса особливий. Вікторіанець Діккенс був у своєму стилі художником перехідного періоду, сполучав риси двох напрямів - романтизму і реалізму, а ще до того - певні елементи просвітницького реалізму, готики і сентименталізму. Усі ці складові не були еклектичною сумішшю, а становили цілісність, яка і є своєрідною індивідуальною манерою цього майстра.

«Різдвяна пісня в прозі» (1844)

«Різдвяна пісня в прозі» і «Дзвони» - найзначніші твори Діккенса в «Різдвяних повістях». Вони свідчать про глибоку зацікавленість автора проблемами вдосконалення суспільних стосунків в період активізації діяльності руху чартистів. Для вираження самих заповітних сподівань людей на краще майбутнє Діккенс використовує найпопулярніший в Англії жанр різдвяних оповідань. В «Різдвяній пісні в прозі» письменник поєднує реальні і казкові елементи, щоб показати перетворення безсердечного скнари Скруджа в добру і всім любу людину. На початку повісті це похмура і непривітна постать. Завдяки духам Скрудж потрапляє в будинок племінника, де всі веселяться, грають в піжмурки, фанти, співають, що до речі, є автобіографічним. Скрудж не розуміє причини сміху бідного племінника, тим паче, що одружився він по коханню, не маючи ані копійки.

Особливістю поетичного бачення Діккенса є те, що він в реальності знаходить риси фантастичного, а у фантастичному – ознаки реальності. Так портретна характеристика Скруджа відображує сутність його натури: вимагати, грабувати, заганяти в труну. Це була не людина, а кремінь, нікому не вдавалося запалити в ньому бодай іскру співчуття. Підозрілий і одинокий, він, подібно устриці, ховався в свою раковину. Душевний холод заморозив старечі риси його обличчя, загострив крючкуватий ніс, зморщив шкіру на щоках, сковав ходу заставив посиніти губи і зробив червоними очі та льодяним голос. І навіть щетина на його підборідді, рідке волосся і брови, здавались вкритими інеєм.

Скрудж дуже самотній, його всі обминають, навіть старці і собаки. Але його це обходило, бо людей він і не помічав. Існування людини, для якої погода не мала значення, бо вона сама стала втіленням холоду реальне для письменника, він запевняє читачів, що такі Скруджі живуть серед нас. Переродження героя можливе тільки завдяки казці, а різдвяна казка стверджує існування самого неймовірного. Тому і з'являється дух в образі компаньйона Марлі, який помер. Привід поводиться зовсім по-людськи, він нівіть сідає в кріслю, чому Скрудж дуже дивується. Привід застерігає про відвідання Скруджа трьома духами, які мають відвести його в країну минулого, де він зустріне знайомих з дитинства людей і відвідає знайомі місця. Випробування минулим приносить Скруджу розуміння не тільки сучасного, але й майбутнього. Гуманістичний пафос Діккенса зумовлений його вірою в добро цілком переконливий тому, що нездійснене в житті може відбутися в різдвяній повісті. Скрудж перероджується, тепер він посміхається перехожим і вони відповідають йому дружніми привітаннями. Забутий світ вічного холоду і самотності. Для Діккенса було важливо підкреслити відродження доброго і гуманного в людині. Тому він повністю віддається своїй фантазії.

В «Різдвяних повістях» письменник здійснює свою соціальну програму, яка була актуальною в часи підйому чартистського руху. Він намагається допомогти суспільству виправитись, людям стати досконалими. Як художник-реаліст він розуміє нездійсненність своїх мрій, про що й свідчить жанр різдвяної повісті, яка завжди має щасливий кінець. В «Різдвяній пісні в прозі»звучить тема альтруїзму, яка посяде важливе місце у наступних романах Діккенса.

«Домбі і син» (1848)

Після оповідань, які друкувалися до свята Різдва письменник розпо­чинає роботу над романом, повна назва якого «Торговельний дім «Домбі і син». Торгівля оптом, вроздріб і на експорт». У жовтні 1846 року вийшов перший випуск книжки, а у квітні 1848 року праця була завершена. Це один із найцілісніших і найреалістичніших творів митця й один із найвідоміших. Роман бів створений одночасно з «Ярмаркою марнославства», «Джен Ейр», «Мері Бартон». В ньому письменник втілив програму, свій моральний ідеал, пов'язаний з протестом проти егоїзму і відчуження людини. Прекрасне і добре в Діккенса є найвищими категоріями, зло ж розуміється як вимушене відхилення від норми, тому воно неприроднє і жорстоке.

Роман в заголовку має назву торгової фірми, підкреслюючи її значення для головного героя. Центральна постать виписана блискуче, навколо неї розгортаються всі події. Усі інші персонажі розкриваються через спілкування з ним, допомагаючи одночасно зрозуміти особливості характеру й поведінки містера Домбі.

Спочатку роман було задумано як «трагедія гордощів». Ця риса зумовлена соціальним становищем власника торгової фірми «Домбі і Син». З містером Домбі читач знайомиться на першій сторінці. Він, щасливий і схвильований, сидить у кріслі біля синочка, котрий кілька хвилин тому побачив білий світ. На ос­танній - ми бачимо його старим, сивим дідусем, який плаче, цілуючи свою маленьку онуку Флоренс. Між цими сценами проходить головне і вирішальне в житті цієї лю­дини і всіх довколо неї.

Містер Домбі – складна натура. Слова «щасливий» і «схвильований» щодо нього можна вжити лише умовно. Ця людина не здатна до вияву звичних людських почуттів. Назвавши свою змучену пологами дружину «моя люба», може, вперше у житті, він змушує її почервоніти від здивування. Та й слово «люба» вихопилось у нього лише тому, що його переповнює почуття гордості — тепер його фірма буде не лише за назвою, а й фактично «Домбі і Син». «У цих трьох словах полягав сенс усього життя містера Домбі. Земля була створена для Домбі і Сина, щоб вони могли вести на ній торговельні справи, а сонце і місяць були створені, щоб осявати її своїм світлом ... річки та моря були утворені для плавання їхніх суден; райдуга провішувала їм гарну погоду; вітер сприяв або чинив опір їх починанням; зірки та планети рухалися по своїх орбітах, щоб зберегти непорушною систему, в центрі якої були вони».

На початку роману автор натякає, що гордість не дозволяла йому мати людські слабкості, наприклад жаліти себе, коли померла дружина. Найбільше Домбі переймався долею маленького Поля, на якого покладав великі надії і якого почав виховувати, намагаючись втрутитись в природній розвиток дитини, надмірно перевантажуючи його, виключаючи вільний час і гру. Важливу роль в романі відіграють постаті дітей - трагі­чної жертви батьківської черствості і марнославства Поля Домбі, дочки Домбі Флоренс, позбавленої в дитинстві бать­ківської ласки, бо вона «фальшива монета» - не може продовжувати батьківську справу.

Загалом діти Діккенса нещасливі, вони не мають дитинства, позбавлені людського тепла і ласки. Флоренс і Поль не відчувають прихильності батька, він любить сина згідно ділового розрахунку, як наступника своєї стправи, нехтуючи Флоренс. За задумом автора ці діти мали розтопити холодне серце батька і перемогти його гординю. Спокійно перносить Домбі смерть сина, купує другу дружину, яка згодом йде від нього, але розбиває камінне серце Домбі крах його фірми. Переродження героя не схоже на казкове, як у Скруджа, воно підготоване послідовними подіями твору. Соціальний стан визначає риси вдачі Домбі і обставини змінюють його характер. Діккенс викриває сутність сучасного йому суспільства, що йде шляхом технічного розвитку і виключає такі поняття як духовність і співчуття. Він дає складну психологічну характеристику героя: Домбі виявляє свої кращі риси, виплачуючи борги фірми. Певне, це результат тієї внутрішньої боротьби, яку він постійно веде з собою, і яка допомагає йому відродитись для нового життя.

Всі особисті риси людини Діккенс пов'язував із соціальним статусом. Все в домі Домбі обумовлювалось необхідністю виконання своїх службових обов’язків, його раціональна, прагматична, бездушна вдача без останку віддана його бізнесу, розбудові фірми, примноженню фортуни. Одруження, доволі пізнє, для нього - розрахований заздалегідь, необхідний крок, бо у нього має бути син, продовжувач роду, спадкоємець, який далі діятиме на славу і могутність фірми. Купця ніколи не цікавили почуття його дружини: «Домбі і Син» часто мали справу із шкірою, та ніколи — з серцем». Торгівля оптом і вроздріб перетворила людей на своєрідний товар. Для цього чоловіка було безсумнівним, що багатство, становище в суспільстві, роль господарки в його заможному домі, яке давав «шлюбний зв'язок з ним, повинен за самою природою речей бути приємним і почесним для будь-якої жінки, наділеної здоровим глуздом».

Однією з суттєвих проблем роману є проблема стано­вища жінки в англійському суспільстві часів письменника. Воно розкривається і в історії Флоренс і особливо в історії другої дружини Домбі - Едіт Грейнджер. Подібний до неї тип жінки виступає в різних варіантах і в інших романах письменника («Холодний дім», «Великі сподівання», «Мартін Чезлвіт», «Наш спільний друг»). Це дівчина з незаможної родини, яку виховали у переконанні, що любов і взагалі теплі почуття нічого не важать у шлюбі. Шлюбний зв'язок двох людей це оборудка, контракт, зав­дяки якому жінка забезпечує відносно незалежне і багате існування.

Та аморалізм і розрахунок, який прищеплюють вихователі таким жінкам, як Естер, виявляється безсилим перед звичними людськими почуттями. Глибоко нещасні в шлюбі, молоді жінки або страждають мовчки, або руйнується вщент їхня природна вдача, або вони бунтують проти свого не­любого чоловіка і поривають з ним. Саме це робить Естер, яка ненавидить Домбі за його нелюдський холод і безжальну гордість і зарозумілість. Вона тікає з його холодного й по­хмурого дому. Але цього для неї замало. Вона мститься в особливо болючий спосіб, вражає головне в цій людині - почуття гордості й власної гідності, її втеча з негідником Каркером, довіреним службовцем Домбі, особ­ливо образлива для покинутого чоловіка. Це невиліковна образа руйнує його самовпевненість, тотально підважує бездоганність всіх його принципів. І це призводить до краху «Торговельного дому «Домбі і син», до фінансового і людсь­кого падіння власника цього підприємства.

Головне для Діккенса – показати можливість морального переродження людини. Трагедія Домбі – соціальна, втілена вона у бальзаківській манері: письменник розкрив стосунки не тільки людини і суспільства, але й людини і матеріального світу. Звільнившись він матеріального, герой став краще, а любов, милосердя і співчуття Флоренс допомагають йому змінитись.

В романі здійснюється поляризація добра і зла. Представники добра є насіяти гуманістичного начала. Це Соломон Джілс - власник крамнички корабельних інструментів «Маленький мічман», його небіж юний Волтер та однорукий дивак - капітан Катль - прості, бідні, чисті душею, добрі люди. Саме в них письменник бачить найкращі людські чес­ноти - доброту, співчутливість, бажання допомогти тому, хто цього потребує, ніжність і вміння любити та прощати, гордість і щедрість, мужність і незалежність вдачі. Вони можуть бути трохи дивакуватими на вигляд та у поведінці, безмежно наївними або пo-смішному впертими, але саме вони справжні люди і герої, які заслуговують на нашу симпатію і любов. Їм протиставлені однодумці містера Домбі місіс Чік, Каркер, місіс Скьютон. Кожна з цих двох груп має свою філософію.

Психологічна характеристика персонажів роману ускладнена порівняно з попередніми творами, манера оповіді збагатилась символікою. Поля віддають в училище, яке має підготувати його до діяльності комерсанта. Непосильні завдання, мертва схоластика поступово вбивають хворобливу дитину. Після занять хлопчик піднімається сходами, несучи важкі книжки для домашніх завдань. Маленькі руки не втримують їх, книги з шумом падають, Поль збирає їх. Це стає сиволом: так знемагає слабкий організм хлопчика під тягарем мертвих і непотрібних знань.

Цікавими спостереженнями, розширюється функціональність мовної характеристики, доповнена мімікою, жестами, збільшується роль діалогів і монологів. Посилюється філософське звучання роману. Воно пов’язане з образами океану і ріки часу, яка впадає в нього. Цікавий експеримент письменника з часом – оповідь про Поля то розтягується, то звужується в залежності від стану здоровя і емоціонального настрою цього маленького старого.

Вдосконалюється майстерність Діккенса-карикатуриста, його увага до деталей. Так Каркера впізнаємо за його білими зубами, він нагадує кота своєю ходою і гострими пазурами. Гордість містера Домбі підкреслена його поставою, тоном розмови. В мові майора Бегстока домінують одні і ті ж вирази, що характеризує його як сноба і безчесну людину.

Читайте також:

1. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ІГОРЯ РИМАРУКА
2. Життєвий культурний стиль
3. Життєвий та творчий шлях
4. Життєвий цикл нової техніки
5. Життєвий цикл об'єкта інтелектуальної власності
6. Життєвий цикл організації
7. Життєвий цикл організації
8. ЖИТТЄВИЙ ЦИКЛ ПЗ ІС.
9. Життєвий цикл послуг
10. ЖИТТЄВИЙ ЦИКЛ ПРОГРАМНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОМП'ЮТЕРНИХ СИСТЕМ. ТЕХНОЛОГІЧНА І ЕКСПЛУАТАЦІЙНА БЕЗПЕКА ПРОГРАМ
11. Життєвий цикл проекту
12. Життєвий цикл проекту

Переглядів: 1318