Розподіл та відшкодування понесених витрат у справі

Витрати, понесені сторонами у справі, розподіляються між ними за правилами, встановленими статтями 75-78 ЦПК.

Стороні, на користь якої постановлено рішення, суд присуджує з другої сторони всі понесеш витрати у справі незалежно від того, що ця сторона була звільнена від їх оплати на користь держави. Якщо позов задоволене частково, витрати присуджуються позивачеві пропорційно розміру задоволених судом позовних вимог, а відповідачеві — пропорційно до тієї частини позовних вимог, в якій позивачеві відмовлено. Суд касаційної або наглядної інстанції при зміні рішення або постановленні нового рішення відповідно змінює і розподіл витрат між сторонами.

Витрати, пов'язані з оплатою юридичної допомоги адвоката, який здійснював цивільне процесуальне представництво сторони, на користь якої постановлено рішення, суд присуджує з другої сторони в розмірі до п'яти відсотків від задоволеної частини позовних вимог, але не більше встановленої таксою суми (ст. 76 ЦПК). У справах немайнового і непозовного характеру витрати, пов'язані з оплатою юридичної допомоги адвоката, визначаються судом залежно від складності справи і затраченого часу на її провадження. В аналогічному порядку відшкодовуються стороні витрати, понесені на оплату юридичної допомоги, наданої особами, які мають право здійснювати в судочинстві у справі цивільне процесуальне представництво.

Але відповідно до ч. 2 ст. З Закону України від 26 квітня 2001 р. «Про охорону дитинства» держава гарантує всім дітям рівний доступ до безоплатної юридичної допомоги, необхідної для забезпечення захисту їх прав.

Витрати, понесені позивачем при відмові його від позову, відповідачем не відшкодовуються. Але якщо позивач не підтримує своїх вимог внаслідок добровільного їх задоволення відповідачем після пред'явлення позову, то суд за заявою позивача присуджує з відповідача всі понесені у справі витрати.

Порядок розподілу витрат у справі, в тому числі і на оплату адвоката, сторони можуть передбачити в укладеній між ними мировій угоді. Якщо цього не було зроблено, то стягнення витрат провадиться у порядку, передбаченому ст. 75 ЦПК.

Витрати у справі, понесені стороною, відшкодовуються не тільки другою стороною, а також у випадках, передбачених ст. 79 ЦПК, за рахунок держави. Так, при відмові повністю або частково в позові органам прокуратури, а також іншим органам державної влади, органам місцевого самоврядування, іншим організаціям, установам, підприємствам і окремим громадянам, які звернулися з вимогою до суду на захист прав та охоронюваних законом Інтересів інших осіб (ст. 121 ЦПК), понесені відповідачем у справі витрати відшкодовуються з коштів бюджету повністю або пропорційно тій частині позовних вимог, в якій позивачеві відмовлено.

В разі відмови в позові позивачеві, звільненому від сплати судових витрат, вони приймаються на рахунок держави. Якщо обидві сторони звільнені від сплати витрат, то понесені судом витрати у зв'язку з розглядом справи відносяться за рахунок держави.

При відмові в позові до відповідача, який був притягнутий як другий відповідач у справі (ч. З ст. 105 ЦПК), понесені ним витрати позивачем не відшкодовуються, а відносяться за рахунок держави і відшкодовуються з коштів бюджету.

Особі (позивачу), яка пред'явила позов до сторін у справі про визнання права на описане майно і про виключення цього майна з опису, в разі задоволення судом позову, понесені нею витрати у справі відшкодовуються з коштів бюджету (ч. З ст. 79 ЦПК).

Понесені судом витрати у випадках, передбачених статтями 75 і 80 ЦПК, відшкодовуються державі.

Витрати, понесені судом, стягуються з кожної сторони пропорційно до тієї частини позову, щодо якої рішення постановлено проти неї, і зараховуються в доход держави. Коли сторона, на користь якої постановлено рішення, звільнена від сплати судових витрат, то останні стягуються з другої сторони у доход держави.

Так, витрати, понесені судом у зв'язку з розглядом справи, і державне мито, від сплати яких позивач був звільнений, стягуються з відповідача у доход держави пропорційно задоволеній частині позовних вимог. Якщо відповідача звільнено від судових витрат, то при відмові в позові, витрати, понесені судом у зв'язку з розглядом справи, стягуються з позивача в доход держави

У випадках задоволення позову частково, коли відповідач звільнений від сплати витрат, понесені судом витрати у зв'язку з розглядом справи стягуються у доход держави з позивача, не звільненого від сплати судових витрат, пропорційно тій частині позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено.

Понесені судом витрати в разі відмови в позові позивачеві, звільненому від сплати витрат у справі, не відшкодовуються, а приймаються на рахунок держави. Якщо обидві сторони звільнені від сплати витрат, то понесені судом витрати у зв'язку з розглядом справи відносяться також за рахунок держави.

В доход держави стягуються витрати з відповідача (боржника), понесеш органами внутрішніх справ на його розшук, оголошений судом (ст. 97 ЦПК).

Суд або суддя на заяву громадянина (сторони, третьої особи з самостійними вимогами, заявника), який повинен відшкодувати державі витрати, пов'язані з розглядом справи, виходячи з майнового стану, може звільнити чи зменшити розмір судових витрат, що стягуються у доход держави (ч. З ст. 68 ЦПК).

Ухвала суду в питаннях визначення ціни позову та судових витрат може бути оскаржена (ст. 81 ЦПК).

Глава 13. Санкції цивільного процесуального права § 1. Поняття, види і структура норм цивільного процесуального права

Нормами цивільного процесуального права є встановлені державою України загальнообов'язкові правила, що регулюють порядок здійснення правосуддя в цивільних справах загальними судами та визначають систему процесуальних дій, виконуваних суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, та систему їх процесуальних прав й обов'язків, реалізація яких забезпечується визначеними законодавством цивільними процесуальними засобами (гарантіями).

Норми цивільного процесуального права характеризуються такими ознаками:

1) встановлюються тільки державою. Санкціонованих норм в цивільному процесуальному законодавстві немає;

2) є загальнообов'язковими для всіх осіб на території України: органів, юридичних і службових осіб, для суду, учасників цивільного процесу — осіб, які беруть участь у справі, та осіб, які не беруть участі у справі. Вони визначають обов'язкові правила розгляду і вирішення цивільних справ судом, його компетенцію, суб'єктивні процесуальні права і обов'язки учасників процесу та інших осіб, умови і процесуальну форму їх реалізації;

3) мають загальний характер, є правилами поведінки суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин численного застосування. Конкретні за змістом норми цивільного процесуального права спрямовуються до багатьох адресатів і розраховані на типовий варіант поведінки — є правилами застосування одного масштабу до різних осіб;

4) забезпечуються виконанням різними правовими засобами, в тому числі цивільними процесуальними засобами захисту і відповідальності; 5) спрямовані на виконання завдань цивільного судочинства по захисту ' прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством. ,

Для правильного розуміння закріплених в нормі правил поведінки, розкриття їх особливостей, точного їх застосування і дотримання, вони класифікуються: за змістом, за сферою застосування, за методом впливу на поведінку правомочних осіб.

За своїм змістом норми цивільного процесуального права поділяються на регулятивні і дефінітивні. Регулятивні встановлюють правила поведінки конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: суду, сторін, третіх осіб, інших учасників процесу. Такими будуть норми статей 99, 103, 107, 108, 140, 143 ЦПК та ін. Дефінітивні норми визначають завдання цивільного судочинства, формулюють принципи процесу та його інститути, мають визначення цивільних процесуальних понять: ст. 27 ЦПК — доказів, ст. 84 ЦПК — процесуальних строків, статті 100,101 ЦПК — процесуальної правоздатності і дієздатності. В дефінітивних нормах визначаються також загальні правила поведінки, що не стосуються конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, але поведінка яких має відповідати таким правилам. Так, відповідно до ч. 2 ст. 47 ЦПК письмові докази, що їх вимагає суд або суддя від підприємств, установ, організацій, а також від окремих громадян, надсилаються безпосередньо до суду. Або ст. 6 ЦПК встановлюється, що правосуддя в цивільних справах здійснюється тільки судом і на засадах рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Дефінітивними будуть норми статей 9, 14, 32, 46, 52, 84 та ін. ЦПК.

За сферою застосування норми цивільного процесуального права поділяються на загальні, спеціальні, виключні. Загальні норми мають значення для всіх видів провадження, всіх стадій процесу. Вони вміщені в ЦПК в основному у «Розділі 1. Загальні положення» і встановлені щодо основних засад цивільного судочинства, складу суду і його відводу (статті 1-23); підвідомчості цивільних справ, доказів (статті 24-62); судових витрат, судових штрафів (статті 63-83); процесуальних строків, судових викликів і повідомлень (статті 90—97). До них відносяться норми, що визначають правила підготовки цивільних справ до судового розгляду, передбачені ст. 143 ЦПК. Вони діють з урахуванням особливостей при підготовці справ, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження. Спеціальні норми регулюють права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин лише в певній стадії розвитку цивільного судочинства — в стадії розгляду справи по суті чи в стадії касаційного оскарження та ін. або при розгляді певної категорії справ — визнання особи обмежено дієздатною чи недієздатною. Виключні норми спрямовані на конкретизацію, доповнення загальних і спеціальних норм, та встановлюють з них виключення (чч. 2, 3 ст. 152 ЦПК та ін.). Так, ст. 129 ЦПК надає право сторонам встановлювати договірну територіальну підсудність, крім позовів про право на будівлі, виключення майна з опису, порядок користування земельними ділянками та ін., для яких встановлені правила виключної підсудності. Стаття 109 ЦПК регулює особливості участі в цивільному процесі третіх осіб без самостійних вимог у справах, що виникають із трудових правовідносин. А ч. 2 ст. 152 ЦПК регулює особливості застосування способів забезпечення позову.

За методом впливу на відносини, що ними регулюються, і поведінку їх суб'єктів норми цивільного процесуального права можна класифікувати на імперативні і диспозитивні. Імперативні встановлюють обов'язки (статті 95, 217 ЦПК), заборонення (статті 135,142 ЦПК), примушування (статті 44,48, 53 та ін. ЦПК). Диспозитивні встановлюють права суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, визначених такими нормами (статті 99, 103, 107, 108 та ін. ЦПК)

Правова норма за структурою складається з певних частин. В теорії права домінує положення, що таких частин три: гіпотеза — визначає умови, при настанні яких така норма підлягає застосуванню; диспозиція — встановлює правила поведінки; санкція — наслідки, які настають у випадку порушення або невиконання даної норми. На думку окремих авторів, норма цивільного процесуального права є двочленною і складається лише з гіпотези і диспозиції.

Але аналіз норм ЦПК підтверджує, що вони мають як тричленну, так і двочленну структуру. Тричленну структуру має норма, встановлена ст. 41 і ст. 44 ЦПК: гіпотеза — свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що відносяться до справи; диспозиція — свідок зобов'язаний з'явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини; санкція — якщо викликаний свідок не з'явиться в судове засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано штрафу в розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і примусовому приводу через органи внутрішніх справ

Тричленну структуру має норма, встановлена статтями 57,58 ЦПК: гіпотеза — для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла, суддя може призначити експертизу; диспозиція — особа, призначена експертом, повинна з'явитися на виклик суду і дати правдивий висновок на поставлені запитання; санкція — за злісне ухилення від явки до суду експерт несе відповідальність за ч. 2 ст. 185 КпАП, а за дачу завідомо неправдивого висновку або за відмову з поважних причин від виконання покладених обов'язків — відповідає за статтями 384, 385 КК.

Двочленну структуру має норма, передбачена ч. 1 ст. 45 ЦПК: гіпотеза — свідків, які постійно проживають поза місцем знаходження суду, що розглядає справу, і не можуть з поважних причин з'явитися в судове засідання; диспозиція — може допитати суд в місці їх проживання за дорученням суду, що розглядає справу.

Тричленну структуру має норма ст. 85 ЦПК, яка передбачає наслідки пропуску процесуальних строків, а двочленну структуру — норма ст. 89 ЦПК, яка регулює продовження та поновлення процесуальних строків. Деякі норми з двочленною структурою забезпечуються санкціями, передбаченими в інших нормах права. Так, норма ст. 9 ЦПК «Мова, якою ведеться судочинство» має гіпотезу і диспозицію, а санкція за її порушення — скасування судового рішення — визначена ч. З ст. 309 ЦПК. Аналогічно норма 1 ст. 210 ЦПК забезпечується санкцією, визначеною ч. 3 ст. 309 ЦПК, передбачає обов'язкове скасування рішення, якщо справа розглянута з порушенням таємниці нарадчої кімнати.

Структурні елементи норм цивільного процесуального права мають різний характер, в зв'язку з чим можуть бути класифіковані. Гіпотези поділяються:

а) за характером викладених в них обставин — на односторонні і двосторонні. Односторонні передбачають лише правомірні або неправомірні обставини, настання яких обумовлено застосуванням даної норми права. Такою буде гіпотеза норм ст. 5 ЦПК з правомірними обставинами, яка передбачає, що суд приступає до розгляду цивільної справи за заявою особи, яка звертається за захистом свого права або охоронюваного законом інтересу. Двосторонні гіпотези передбачають як правомірні, так і неправомірні обставини, які є підставою для застосування такої норми права. При цьому, при наявності неправомірних обставин застосовується одне правило, а при наявності правомірних — друге. Прикладом може бути ст. 172 ЦПК, якою передбачені наслідки неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі;

б) за ступенем визначеності гіпотези поділяються на визначені, відносно визначені і невизначеш. Визначені точно формулюють умови, за яких така норма підлягає застосуванню, наприклад, норма ст. 194 ЦПК про судові дебати. Відносно визначені вказують на загальні умови, з настанням яких така норма підлягає застосуванню. Але наявність чи відсутність цих умов має у кожному випадку визначити суд. Такою буде норма ст. 144 ЦПК про об'єднання позовів, ст. 145 ЦПК про роз'єднання позовів, пп. 2, 3 ст. 218 ЦПК про допуск судом негайного виконання рішення. Невизначеними гіпотезами будуть такі, котрі не передбачають конкретних умов, за яких така норма підлягає застосуванню (ст. 89 ЦПК про продовження процесуальних строків).

Диспозиції норм цивільного процесуального права класифікуються за способом вираження закріплених в них правил поведінки на прості, описові, відсилочні, бланкетні. Прості диспозиції обмежуються вказівкою на дії, що дозволяються чи забороняються, без визначення поняття термінів, які вказують на такі дії. Це норма ст. 103 ЦПК про права сторін на зміну позивачем предмета або підстави позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; на визнання відповідачем позову і на укладення сторонами мирової угоди. Але норма права не розкриває поняття позову, його предмета, підстав, мирової угоди. Описові диспозиції правила поведінки пояснюють з необхідною повнотою і точністю, що сприяє єдиному тлумаченню і правильному застосуванню відповідної норми права. Описовими будуть норми, встановлені статтями 100, 101 ЦПК, про цивільну процесуальну правоздатність і дієздатність. Прості й описові диспозиції можна класифікувати на визначені й відносно визначені.

Відсилочні диспозиції не встановлюють правил поведінки своїх адресатів при настанні умов, зазначених в гіпотезах цих норм, а відсилають до інших норм, в яких такі, правила визначені. Відсилочною буде диспозиція ст. 53 ЦПК, якою передбачено, що витребування речових доказів та вирішення питання про відповідальність за їх ненадання провадиться в порядку, встановленому ст. 47 і ст. 48 цього Кодексу. Відсилочною буде диспозиція ст. 302 ЦПК, якою передбачено, що при розгляді справ у апеляційному порядку застосовуються правила, встановлені для розгляду справ у суді першої інстанції за винятками, встановленими в цій главі.

Бланкетні диспозиції не передбачають правил поведінки адресатів правової норми, а вказують на інші норми, в яких ці правила повинні бути встановлені. Такою буде норма ст. 25 ЦПК, за якою у випадках, передбачених законом, цивільні справи можуть розглядатися третейськими судами в порядку, передбаченому Положенням про третейські суди України.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Державне мито	\|	Поняття, види і функції санкцій цивільного процесуального права

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.