СТАН ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 60-х - НА ПОЧАТКУ 80-х РОКІВ ТА НАЗРІВАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

Нове політичне керівництво СРСР прийшло до влади за умов, коли під тиском командно-бюрократичної системи захлинувся перший
етап «хрущовських економічних реформ». В цей час активно розроблялась нова програма реформування, яка повинна була стабілізувати стан справ у промисловому та аграрному виробництві.

Негайно після жовтневого пленуму 1964 р. вище радянське керівництво, залучивши кваліфікованих учених-економістів, проаналізувало становище в народному господарстві СРСР. Висновки виявилися настільки невтішними, що їх навіть не наважились опублікувати. Семирічний план було зірвано. Постійно скорочувався приріст промислової продукції.

Структура виробництва виявилася найгіршою і найвідсталішою серед промислово розвинутих країн. Виробничі фонди використовувалися неефективно.

Низьким залишався життєвий рівень більшості населення. Перед мільйонами людей на початку 60-х років знову постала загроза голоду, внаслідок чого, маючи найкращі у світі українські чорноземи, СРСР змушений був закуповувати зерно за кордоном. Колгоспи перебували в скрутному становищі. Мільярди карбованців за рахунок «ножиць цін» перекачувалися у промисловість, головним чином, у важку і оборонну.

Було очевидно, що з такою економікою досягти намічених програмою КПРС показників неможливо. Ситуація вимагала негайних і глибоких економічних реформ.

Великі надії нове партійно-державне керівництво покладало на рішення березневого та вересневого пленумів ЦК КПРС що відбулися в 1965 р. Березневий пленум обговорив питання «Про невідкладні заходи по дальшому розвитку сільського господарства СРСР» і схвалив новий порядок заготівель сільськогосподарської продукції. Державою визначалися тверді плани її закупівель на кілька років, суттєво підвищувались закупівельні ціни з урахуванням кліматичних умов та умов виробництва в окремих районах, впроваджувалися надбавки за надпланову продукцію.

У вересні 1965 р. пленум ЦК КПРС прийняв постанову «Про покращання управління промисловістю, вдосконалення та посилення економічного стимулювання промислового виробництва».

Цим документом, з одного боку, передбачалося підвищення рівня планування економіки, розширення сфери госпрозрахункових відносин на підприємствах, заходів щодо створення ефективної системи стимулювання. Значно скорочувалося число визначених згори показників: основним критерієм господарської діяльності підприємств передбачалося зробити обсяг реалізації виробленої продукції. Створювалися спеціальні фонди для матеріального заохочення робітників і службовців, розширення соціально-культурної сфери.

Загалом ці плани, за умови послідовного впровадження їх у практику, участі широких трудящих мас у процесі їх реалізації, могли дати певний економічний і соціальний ефект. На практиці ж вони здійснювались людьми незацікавленими, уподобанням яких більше відповідала сталінська тоталітарна економічна модель. Реформою, наприклад, передбачалось розширення самостійності підприємств і скорочення чисельності затверджуваних показників, фактично ж їх кількість зросла, а самостійність, навпаки, ще більше обмежувалась. Реформою передбачалось ліквідувати практику внесення коректив до затверджених планів. Насправді ж кількість змін значно зросла. Річні завдання часто зменшувались наприкінці року задля створення ілюзії їх «виконання».

З іншого боку, «з метою покращання управління промисловістю» пленум визнав за необхідне ліквідувати ради народного господарства і повністю підпорядкувати підприємства загальносоюзним і республіканським міністерствам за галузевим принципом. Це означало, що уряди союзних республік втрачали контроль над більшістю заводів і фабрик. Після реорганізації абсолютну більшість підприємств України знову було підпорядковано Москві. По суті вони стали власністю центральних міністерств і відомств.

Таким чином, ліквідація раднаргоспів зміцнювала імперську природу Радянського Союзу, посилювала монополістичні тенденції, що й без того завжди були сильними в цілком одер-Ясавленій промисловості, а в умовах науково-технічної революції стали додатковим чинником її деградації.

Незважаючи на суперечливий і непослідовний характер економічної реформи 1965 р.вона деякий час справляла певний позитивний вплив на економіку. У другій половині 60-х років забезпечувались порівняно високі темпи розвитку промисловості. Радянські економісти навіть назвали восьму п'ятирічку (1966-1970) «золотою». Підприємства одержали відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні працівники і службовці стали відчувати зв'язок між якістю своєї праці і заробітною платою. Завдяки співдружності вчених, інженерно-технічних працівників, робітників-новаторів, за п'ятирічку було освоєно виробництво багатьох зразків нової техніки і матеріалів. Було створено єдину енергосистему республіки з підключенням до неї промислових підприємств, радгоспів. Завдяки цьому на початку 70-х років повністю завершено електрифікацію сіл України.
Усе це сприяло забезпеченню високих економічних показників розвитку України. Протягом восьмої п'ятирічки основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 раза, а національний дохід - на 30%. Характерно, що дві третини приросту промислової продукції було одержано за рахунок підвищення продуктивності праці.

Але вже на початок 70-х років помітними стали труднощі в реалізації задекларованої програми економічних реформ. Елементи госпрозрахунку, зводились нанівець жорсткою плановою економікою. Чим кращі показники роботи підприємство мало в поточному році, тим вищими визначались для нього планові показники на майбутній. При цьому не завжди зростання продуктивності праці та обсягів виробництва супроводжувалось відповідним підвищенням її оплати. Економіка розвивалась екстенсивним шляхом, за рахунок залучення нових джерел сировини та робочої сили. Інтенсивні шляхи розвитку, зниження матеріале- та енергомісткості виробництва, підвищення якості продукції, посилення її конкурентоспроможності вважались другорядними. В результаті на світовому ринку вітчизняні товари були неконкурентоздатними, та і в самій країні люди віддавали перевагу імпортним виробам.

Усе це спричинило погіршення всіх виробничих показників. Так, якщо у 1960-1970 рр. темпи зростання промислового виробництва в Україні щорічно становили в середньому 4,9%, то в 1981-1985 рр. — 2,8%. При цьому зростав обсяг усіх видів використовуваних ресурсів. Швидко застарівали основні виробничі фонди, а про оновлення навіть не йшлося. Цьому сприяло те, що з 70-х років, особливо у зв'язку зі світовою енергетичною кризою, союзні відомства левову частку капіталовкладень направляли на нове будівництво, розвиток Сибіру, де видобувалася нафта й газ для експорту. Україна ж мусила обходитись залишком коштів. Наростання негативних явищ в економіці було прямим наслідком згортання економічної реформи 1965 р.

70-80-ті роки відзначалися подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік. Союзні відомства на свій роз-
суд використовували багатства і трудові ресурси України. Лише вони монопольно вирішували, де, скільки і коли будувати, що в Україні виробляти та куди направляти. їх головним аргументом була економічна доцільність, хоча за цим приховувалась глибинна політика збереження радянської імперії. Першочергова увага приділялась вугільній промисловості, чорній металургії, важкому і електротехнічному машинобудуванню, військово-промисловому комплексу. В Україні споруджувалися нові гірничо-збагачувальні, трубні, металургійні заводи та інші промислові гіганти. Нерідко вони будувалися за застарілими проектами і технологіями, що призводило до забруднення довкілля. На Донбасі, в промислових центрах Наддніпрянщини, Західної України, в багатьох містах інших регіонів республіки рівень забрудненості повітря значно перевищував допустимі норми. За оцінками спеціалістів, забруднення України відходами мінерально-сировинного комплексу відбувалося вдесятеро інтенсивніше, ніж Радянського Союзу в цілому.

Водночас погіршувалося становище з водою; у республіці інтенсивно будувалися підприємства «великої хімії», причому форсована «хімізація» більшості регіонів не відповідала потребам України.
«Штучні моря» поглинули близько 1 млн гектарів чудових родючих земель. Про недоцільність побудови Київського, Кременчуцького та інших водоймищ попереджали науковці, літератори, публіцисти, протестували місцеві жителі, змушені переселятися, кидати рідні місця. Однак ці настрої були проігноровані.

Протягом короткого часу в Україні, без належного обґрунтування, розрахунків, часто використовуючи застарілі і недосконалі технології, без урахування геологічних особливостей місцевості було споруджено 8 атомних електростанцій. Центральні міністерства й відомства довели концентрацію атомних електростанцій в Україні до небезпечного рівня. Прямої необхідності в такому вирішенні енергетичної проблеми, з точки зору інтересів народного господарства республіки, не було. В Україні вироблялося 21% загальносоюзного обсягу електроенергії, причому в республіці використовувалася лише частина, а решта передавалася до сусідніх республік і експортувалася за Кордон. Вирученими за продаж електроенергії коштами розпоряджалися ті ж таки центральні відомства.

Як і в попередні десятиліття, у 60-80-х роках Україна залишалася одним із найважливіших виробників зброї та різноманітних видів військової техніки. Замовлення військовиків виконували кращі підприємства, там концентрувалися най-кваліфікованіші робітники, інженерно-технічні працівники, вчені, туди йшла найбільш якісна сировина і матеріали. В Україні сформувався потужний військово-промисловий комплекс (ВГІК), основу якого становило керівництво армії і оборонні підприємства. Це був додатковий фактор централізації радянської економіки, що не знав ні національних меж, ні місцевих особливостей, ні республіканських кордонів і мав тенденцію до необмеженого розростання, розширення політичного впливу, підпорядкування своїм інтересам усіх цивільних структур.
Промисловість, що займалася виробництвом товарів народного споживання, розвивалася повільно. Більшість машин та обладнання підприємств легкої і харчової галузей промисловості застаріли, а ефективність їхньої роботи була низькою. Через це незадовільною була і якість вітчизняних товарів, багато з яких до того ж були дефіцитними.

Стан сільського За умов, коли ще діяли установки березнево господарства го (1965) пленуму ЦК КПРС, сільське господарство розвивалося порівняно успішно. У 1966-1967 рр. було затверджено гарантовану оплату праці колгоспників за тарифними ставками відповідних категорій робітників і службовців радгоспів. Промисловість забезпечувала село новими машинами, їхня кількість зростала, хоча якість «кульгала на обидві ноги». Збільшувалось використання мінеральних добрив, впроваджувалися більш урожайні районовані сорти зернових і технічних культур. Поліпшився кадровий склад спеціалістів колгоспів і радгоспів. Усе це сприяло помітному зростанню сільського господарства України, валова продукція якого в 1966-1970 рр. збільшилася на 16,6%.

У 70-ті роки, за умов згортання господарських реформ, темпи розвитку сільського господарства України суттєво уповільнились. Приріст аграрного сектора економіки України в роки дев'ятої п'ятирічки у порівнянні з попередньою значно зменшився. План, орієнтований на 20% приросту виробництва, не був виконаний. У наступні роки тенденція до спаду збереглася. У роки десятої п'ятирічки (друга половина 70-х років) приріст продукції аграрного сектора економіки становив щорічно тільки 1%, а в роки одинадцятої п'ятирічки - всього 0,47%-Констатуючи кризову ситуацію в сільському господарстві України, слід мати на увазі, що питання його розвитку постійно перебували під контролем партійних і радянських органів. Та результативність їх була малою. Врешті-решт, у травні 1982 р. пленум ЦК КПРС оприлюднив Продовольчу програму, реалізація якої мала протягом 8 років цілком забезпечити населення країни основними видами продовольства.
З прийняттям програми зросли капіталовкладення у сільське господарство: від 15,8 млрд крб. у 1966-1970 рр. до 30,5 млрд крб. у 1981-1985 рр. Збільшувалося виробництво сільськогосподарської техніки. Що до мінеральних добрив, то їх поставки з 1960 р. зросли більш ніж у 10 разів. Та ці величезні витрати на сільське господарство себе не виправдали і виконання програми не забезпечили.

Подібна безгосподарність була неможлива на присадибних ділянках. Займаючи 5-6% сільськогосподарських угідь республіки, вони забезпечували третину всього обсягу виробленого м'яса, чверть молока і майже 40% картоплі. Це ще раз переконливо свідчить про недосконалість колгоспно-радгоспної системи, в рамках якої розвивалося сільське господарство України. Як і в минулому, рядовий колгоспник і робітник радгоспу був мало зацікавлений у результатах своєї праці. Продуктивність її в СРСР була в 5 разів нижчою, ніж у Сполучених Штатах Америки, в три-чотири рази - ніж у Бельгії, Голландії, Франції. Передові форми організації праці, зорієнтовані на кінцевий результат, на селі не приживалися.

У такій ситуації мільйони сільських жителів, особливо молоді, не бачили перспектив у роботі в колгоспах та радгоспах і подавалися до міст. Темпи падіння кількості працюючих у колгоспах України були у два рази вищими, ніж у цілому по СРСР. За умов низької продуктивності праці, відсутності необхідної техніки це зумовило гострий дефіцит робочої сили. Тисячі студентів, робітників, ііїженерно-технічних і наукових працівників, солдатів змушували протягом сезону працювати на полях республіки, переробних підприємствах, овочевих базах тощо.

І все ж навіть за цих умов завдяки самовідданій праці українських селян сільське господарство республіки не лише задовольняло власні потреби у продовольстві, а й забезпечувало республіканський внесок до «загальносоюзного продовольчого кошика». Протягом 70-80-х років Україна забезпечувала до 60% союзного виробництва цукру, 40% — соняшнику та овочів, 25% — м'яса, масла та консервів.

Прискореними темпами знищувалося основне національне багатство України — її землі.

Близько 2% кращих ґрунтів було затоплено штучними морями та великими водосховищами, утвореними в басейні Дніпра та інших регіонах України. Багато земель було Підтоплено або засолено. Крім того, ще 6% земель, придатних Для сільськогосподарського використання, опинилися в критичному стані через ерозію. Землезабезпеченість у республіці на душу населення різко скоротилася. Якщо в 1955 р. вона становила 0,91 га, то у 1985 р. — 0,68 га.

Спроби розширити площі оброблюваних земель шляхом меліорації, потребували величезних капіталовкладень і були недостатньо ефективними. У середині 60-х років 11% осушених в Україні ґрунтів у сільськогосподарському виробництві не використовувалися. Там, де осушені та зрошувані землі засівалися, врожаї часто були нижчими від запланованих і не відшкодовували коштів, витрачених на їхнє покращання.

У 60-ті — першій половині 80-х років тривало розпочате ще в 50-ті роки переселення хуторян, жителів малих населених пунктів на центральні садиби колгоспів чи радгоспів. У результаті цього не лише ліквідовувалися так звані малоперспек-тивні населені пункти — зникали, «висихали» історичні джерела українського народу. На місці квітучих сіл з їх ошатними присадибними ділянками виникали пустки і руїни. Офіційні дані свідчать, що протягом 1972-1986 рр. в Україні зникло 1502 села. Особливо багато сіл обезлюдніло в східних областях і на Наддніпрянщині.

Отже, в 70-80-х роках народне господарство України вступило в смугу системної кризи. В її основі була недосконалість радянської планової системи господарювання, прагнення партійно-державних верхів будь-що залишити незмінною стару систему управління промисловістю, колгоспно-радгоспний спосіб господарювання, обмежившись лише їх «косметичним ремонтом».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПОЛІТИКО-ІДЕОЛОГІЧНА КРИЗА РАДЯНСЬКОГО ЛАДУ В УКРАЇНІ	\|	Розгортання державотворчого процесу.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.