Критерії завершеності трансформаційного періоду для постсоціалістичних країн.

Поствашингтонський консенсус і проблеми корекції трансформаційної економічної політики

В цілому Вашингтонський консенсус базувався на метафорі "творчого руйнування". Проте до 1998 р. стало ясно, що застосовність цієї метафори до досвіду економічної трансформації далеко не безперечна. Вашингтонський консенсус частково потерпів невдачу, оскільки недооцінив важливість створення нових соціально економічних структур навіть в той період, коли міцні основи переходу до ринкового господарства в цілому вже були створені. У атмосфері системного вакууму — "ні плану, ні ринку" замість швидкого економічного зростання спостерігалося катастрофічне падіння виробництва і доходів. Далеко не випадково, що в 1996—1998 рр. виникла необхідність в тому, що передивляється основних положень Вашингтонського консенсусу.

У Декларації тимчасової комісії МВФ "Партнерство для стійкого усесвітнього зростання" (вересень 1996 р.) були вперше сформульовані принципи поствашингтонського консенсусу, що відкрив нову сторінку в інтелектуальній історії країн з перехідною економікою. Основні принципи поствашингтонського консенсусу зводяться до наступних.

1. Монетарна, фіскальна і структурна політика є взаємодоповнюючими і повинні підкріплювати одна іншу.

2. Необхідно створювати сприятливе середовище для приватних інвестицій.

3. Структурні реформи повинні приділяти особливу увагу ринкам праці.

4. Необхідно забезпечити хорошу якість корпоративного управління.

5. Для того, що перешкодило відмиванню грошей необхідно підсилити моніторинг банківської системи.

В цілому поствашингтонський консенсус базується на метафорі "реструктуризації економічних систем". Перехідна економіка розглядається як "біполярна" структура. Окрім "творчого руйнування" і дерегулювання ставляться завдання цілеспрямованого створення нових ринкових структур, які поступово замінюють структури планового господарства.

Безперечно, що тривалі ринкові реформи принципово змінили соціально-економічне становище України. Вже мало хто сумніваєтьсяв доцільності розбудови ринкової економіки. Однак відкритимзалишається питання щодо завершення перехідного етапу трансформації національної соціально-економічної системи та стратегії подальших реформ.

Завершеність перехідного періоду у найзагальнішому вигляді - цеступінь сформованості нових капіталістично-ринкових відносин яксистеми, а не розрізнених анклавів.На думку доктора економічних наук І. Жиляєва підходи довизначення завершення періоду соціально-економічних трансформаційможна класифікувати за наступними критеріями: 1) цільовий (досягнення генеральної та проміжних цілей реформ); 2) відновлювальний –

досягнення найважливіших соціально-економічних дореформених індикаторів, серед яких: величина валового внутрішнього продукту, обсяг промислового виробництва, якість життя та розвиток людського потенціалу; 3) інституційний – завершеність формування демократичних ринкових інститутів; 4) стандартний – досягнення цільових (затверджених)

стандартів соціально-економічного розвитку; 5) стабілізаційний (подолання кризових явищ); 6) глобалізаційний (інтегрованість у світовий ринок); 7) інтегральний, який об’єднує всі вищезазначені підходи.

Найважливішим критерієм терміну завершення трансформаційного процесу є критерій досягнення поставленої мети реформ [10]. Всесвітній банк у 1996 році, визначаючи основну довгострокову мету перехідного процесу для 28 країн світу із створення ринкової

економіки, запропонував такі чотири критерії оцінювання прогрессу трансформаційних реформ: 1) лібералізація; 2) розвиток майнових прав і приватної власності; 3) наявність відповідних інститутів;4) спрямованість соціальної політики. Визначено також основний критерій завершення 18 реформ: «перехід до ринкової економіки вважатиметься завершеним тільки тоді, коли проблеми та подальші реформи в цих країнах будуть аналогічні завданням, що стоять перед країнами з розвиненою ринковою економікою та порівняним рівнем доходів»[11, 5.].

Ще одним підходом до визначення завершення трансформації є відновлення дореформеної величини валового внутрішнього продукту (ВВП) чи промислового виробництва [12, 54]. Цей підхід ґрунтується на Концепції сталого розвитку ООН, згідно з якою майбутні покоління повинні мати такі стартові умови розвитку, які можна порівняти з умовами життя сучасних поколінь [10]. В Україні, на жаль, переважна більшість важливих реформ досі не доведена до логічного і результативного завершення. У президентському

посланні 2008 року знову повторювалося, що «попри зростання, економіці бракує стратегії реформ, у ній досі відсутні реальні структурні зміни – за пасивності виконавчої влади національне господарство залишається неконкурентним і енерговитратним» [13]. За критерієм відновлення втраченого ВВП (в 1991- 99 рр. Втрачено 60% ВВП, а в 2007 р. ВВП склав 72,4% від 1990 р.) можна твердити, що економіка України ще 9 років носитиме перехідний характер [обраховано за даними Державного комітету статистики]. Модифікацією «критерія відновлення» ВВП або виробництва, є критерій відновлення показників розвитку людського потенціалу.

У сучасному світі визнано аксіомою, що якість державної політики не

зводиться до поняття «економічне зростання», вона також включає характеристики якості життя людини. ООН запропоновано використовувати за характеристику розвиненості країн індекс розвитку людського потенціалу, величина якого розраховується на основі трьох показників: се едньої тривалості життя, рівня освіти і обсягів валового національного продукту. Індекс розвитку людського потенціалу був уперше опублікований ООН у Звіті про людський розвиток (Human Development Report) у 1990 р. Індекс людського розвитку публікується щорічно з відставанням за даними на два роки. Рейтинг України за Індексом розвитку людського потенціалу історично змінювався з 80 (зі 174 країн) у 1994 році до 102 (зі 174 країн) у 1996. З 1995 року Україну було переведено з групи країн з високим рівнем людського розвитку до групи країн з середнім рівнем розвитку людського потенціалу. Останні 10 років вона стійко знаходилася у восьмому десятку країн – 75 у 2001, 70 у 2004 і, нарешті 76 (зі 177 країн) у 2007 р.[14, 99]. Таким чином, якщо кваліфікувати завершення перехідного періоду в Україні як досягнення дореформеного рівня ВВП та Індексу людського розвитку, можна зробити висновок, що даний період ще не закінчився.

Вирішення цих питань: відновлення ВВП, перехід до групи країн з високим розвитком (ІЛР ≥ 0,8) та перевищення національного індексу над світовим, вірогідно варто очікувати лише на початку наступного десятиліття. З 2005 року двома провідними американськими політологічними інститутами (часописом Foreign Policy і громадською організацією The

Fund for Peace) складається експертний «рейтинг держав, що не відбулися» (Failed State Index), який відображає нездатність влади контролювати цілісність території, а також демографічну, політичну і економічну ситуацію в країні. Для загальної оцінки стану країни експерти піддають аналізу здатність п'яти ключових державних інститутів — політичного

керівництва, армії, поліції, судової системи і громадянських організацій — забезпечити безпеку держави та її громадян. Спеціальне програмне забезпечення сканує десятки тисяч статей і матеріалів, розміщених у відкритих джерелах, і підраховує кількість негативних і позитивних оцінок за всіма індикаторами. Аналізуючи всю сукупність інформації, експерти для кожної країни виставляють остаточну оцінку за шкалою від 0

(найвищий ступінь стабільності) до 10 (найменший — максимально високі ризики і погрози). Загальний результат — сума всіх індикаторів (максимальна — 120 балів) визначає місце країни в рейтингу [14]. Наявність високих балів за двома індикаторами вважається найбільш критичною для визначення стійкості держави. В 2005-му році

була дана оцінка всього 60 державам, у 2006-му їх число досягло 146, а з 2007 року Failed States Index вимірюється для 177 країн. Всі держави в рейтингу розбиті на чотири групи: критичний рівень ризиків, небезпечний рівень ризиків, стабільні держави, найстабільніші держави.

Дане дослідження відображає, перш за все, образ держав, структуру уявлень, що склалися в світовій громадській думці про ситуацію в цих країнах. В групу з 35 – ти «найменш дієздатних» країн входять, такі країни, як Сомалі, Судан, Зімбабве, Афганістан, Північна Корея в тому

числі і Україна. З колишніх радянських республік найгірші позиції в Узбекистану. Група з помірним рівнем нестабільності налічує 91 державу. Найгірше місце у Таджикистану.

Перелік стабільних країн налічує 34 держави. Відкриває цей список Румунія Держави, які розташувалися з 163-го по 177 місце, вважаються найстабільнішими і найбільш придатними для нормального людського життя. Всього їх 15: Японія, Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Канада, 20 Австрія, Австралія, Данія, Нова Зеландія, Ісландія, Швейцарія, Ірландія, Швеція, Фінляндія і Норвегія. Характерно, що Норвегія в черговий раз визначається найблагополучнішою країною рейтингу.

Закономірності і тенденції розвитку постіндустріальної економіки формуються в єдності природних, технологічних та соціальних умов розвитку людей. Новий тип економіки не замінює попередні форми, а, головним чином, співіснує з ними, поглиблюючи комплексність суспільства, ускладнюючи соціальну і економічну структуру, вносячи нові елементи в саму його природу. Тому постіндустріальна трансформація (трансформація у широкому розумінні) не носить революційного характеру і не має чіткої хронології [16].

Таким чином, для формування позитивного тренда в умовах постіндустріальної трансформації необхідний державний вплив на економіку, який полягає в наступному: вибір національних пріоритетів розвитку, зокрема в області високотехнологічного і наукоємного секторів; збалансованість як державних, так і приватних інвестицій в НДДКР і формування на цій основі приватно-державного партнерства; створення нових структур національної інноваційної системи у формі кластерів новітніх технологій, що є технопарками, науковими центрами; стимулювання університетів для переходу від класичної схеми «наука + освіта», до схеми «наука + освіта + інноваційний бізнес»; вдосконалення інституційної бази нової економіки, зв'язаної з використанням

інтелектуальної власності[16]. Особлива організуюча роль держави у вітчизняній економіці пов'язується з недостатньою або заниженою активністю суспільства та індивідів. В ході ринкових реформ черговий раз виявилася неготовність значної частини населення до самостійного заняття бізнесом. Замість активної участі в ринкових відносинах одна його частина відійшла у бік самоізоляційної пасивності, інша – спекуляції і рекету, і лише третя

повелася відповідно до етики підприємництва.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Вашингтонський консенсус і принципи макроекономічної стабілізації.	\|	Трансформація форм власності в Україні.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.024 сек.