Історичні витоки вітчизняного військово-патріотичного виховання

Багатовікова історія нашого народу, його славні бойові традиції, народжені в жорстоких боях із численними іноземними загарбниками є невичерпним джерелом формування патріотичних почуттів, патріотичних ідей і патріотичних дій для багатьох поколінь українців.

Патріотизм іде глибокими коріннями в сиву давнину. Він зароджувався в процесі становлення Давньоруської державності, загартовувався й збагачувався новими рисами в ході запеклої боротьби з ворогами.

У ІХ-ХІІІ ст. Київська Русь майже безупинно піддавалася спустошливим набігам степових варварів: печенігів, половців, чорних булгар, хазар та інших степових "яструбів". Степняки залишали страшні шрами на тілі землі руській: розоряли й палили її міста, грабували, гвалтували, вели в полон жителів. Південні території нашої країни мали стійкий "прифронтовий" статус.

Відстоюючи зі зброєю в руках свою волю й незалежність у боротьбі з ворогами, слов'янські племена вписали чимало героїчних сторінок у літопис патріотизму, поклали початок виникненню військових традицій. Уособленням патріотизму були ратні подвиги давньоруського війська, князівських дружин, полководців Київської Русі.

"Прославимо життя своє світу на подив, щоб старі розповідали, а молоді пам'ятали! Не пощадимо життя своєї за землю рідну!" ‑ говорив князь Ігор, звертаючись до своєї дружини, що виступала в похід проти половців.

Свою вірність князеві, Батьківщині воїни скріплювали усною присягою, клятвою на зброї ("мечі"), клятвою богам язичеського пантеону (Перуну. Велесу й ін.), а з прийняттям християнства (986 р.) – хрестоцілувальною клятвою. Візантійський історик, захоплюючись мужністю росів, їхньою хоробрістю й вірністю своїй землі, писав, що "вони давно придбали славу переможців над всіма сусідніми народами й почитали найбільшим нещастям бути полоненими або втратити цю славу".

Наші предки добре усвідомлювали мобілізуюче значення прапора у битві. Дотримання присяги, вірність князеві, його прапорові вважалося головним для російських дружинників. Прапори ворогів були найдорожчим військовим здобутком, у них була слава й гордість переможців.

Виняткове значення для ратників мав особистий приклад воєначальника. На Русі склалася традиція, відповідно до якої "добрий князь" повинен першим починати битву. Бойові заслуги й військові подвиги з самих древніх часів не залишалися без нагород. Найбільш ранньою військовою відзнакою були золоті шийні гривні, тобто медалі, які носили воїни на шиї на ланцюзі.

Військово-патріотична свідомість юнаків виховувалась у сім'ї, або опосередковано через сім'ю громадою. Для формування високих бойових і моральних якостей існувала продумана система військового виховання, що містила в собі: навчання юнаків верховій їзді, стрілянині з лука, метанню списа, дротика; ведення єдиноборства й рукопашного бою; розвиток здатності у воїнів успішно переносити всі тяготи й нестатки похідного життя та ратної праці; використання у вихованні дружинників особистого прикладу князя (воєначальника), звичаїв, досвіду, бойових традицій предків; посвята 4-5-літніх хлопчиків, у першу чергу князівських дітей, у воїни; виховання любові й гордості до своєї рідної землі, своєму народу.

Найвищого рівня військово-патріотичне виховання молоді в Київській Русі досягло в кінці XI - на початку XII століття. Часті війни та походи змушували державу, сім'ю, громадськість об'єднуватись і проводити завчасну підготовку молоді до військової служби, виховувати в них лицарські якості.

Розпочинаючи з XV століття в Україні настає нова доба ‑ період козаччини. В цей період поступово у свідомості молоді починає формуватись образ нового захисника ‑ козака: славного лицаря, патріота свого народу, людини вільної, рішучої, чесної, хороброї. Головну роль у вирішенні цього питання відігравала сім'я.

З кінця XVI століття з утворенням Запорозької Січі, розпочався процес організованого військово-патріотичного виховання молоді. До війська, до "товариства" записували лише тих, кому виповнилося 20 років. Останні повинні були пройти серйозні випробування, а саме ‑ показати вміння володіти зброєю, орієнтуватися на місцевості, бути сміливими, дотепними. На Січ брали тільки тих, хто добре володів зброєю, їздив верхи, перепливав Дніпро. У кожного досвідченого козака навчалось до десяти новобранців. Тільки після тривалого семирічного навчання і першого бою юнаки приймалися в козаки.

Чітко регламентований розпорядок дня у Січі, сувора військова дисципліна серед козаків впливали наформування у хлопчиків і юнаків високих вольових якостей.

Новий підйом військово-патріотичного виховання української молоді був пов'язаний з активізацією національно-визвольного руху в кінці ХІХ – початку ХХ ст. Його центром стала Західна Галицька Україна, де почали створюватися молодіжні стрілецькі організації. Молодіжні стрілецькі організації мали загальну назву "Січ", запозичену від січового козацтва. Вони поповнювалися за рахунок пластунів ‑ членів молодіжних гуртків "Пласту", до яких входили вихованці шкіл і гімназій. Перший гурток пластунів був створений у Львові у 1911р.

Патріотично налаштовані молоді українці ввійшли до першого військового формування Української Центральної Ради ‑ Першого Січового Козачого імені Богдана Хмельницького полку. У його складі було створено перший курінь Січових Стрільців. Січові стрільці неодноразово демонстрували приклади глибокої відданості Батьківщині.

Посилення військово-патріотичної роботи молоді тривало й з приходом до влади гетьмана П.Скоропадського. Гетьман дбав про підготовку національних військових кадрів у військових училищах та кадетських корпусах.

Що ж стосується радянського періоду, то більшість представників Червоної, а потім і Радянської армії також були патріотами своєї Батьківщини. Їхній патріотизм у силу формування й розвитку нових класових, політичних, ідеологічних та інших ознак був підлеглим розумінню нового типу державно-суспільної істини пріоритету соціалістичного вибору. Радянський патріотизм, що сформувався в нових умовах у найбільшій мірі показав свою життєвість і силу в роки Великої Вітчизняної війни та у період відновлення зруйнованого народного господарства.

В ході боїв Великої Вітчизняної війни амбразури ворожих вогневих точок закрили собою 215 чоловік. Жоден з фашистських солдатів, за наявними відомостями, не наважився на подібний подвиг.

Після закінчення війни спостерігається певне зниження рівня патріотичного виховання молоді. Воно проходить менш організовано, спонтанно, лише підвраженням минулих подій. Водночас, позитивним явищем була поява деяких нових форм патріотичного і військово-патріотичного виховання: військово-спортивних ігор „Орлятко”, „Зірниця”, створення музеїв, кімнат слави та ін.

З 1968 року поступово вводилась початкова військова підготовка. З внесенням змін у програму цієї підготовки у 1968-1981 роках спостерігається певна активізація патріотичного виховання. Проте в патріотичні ідеї здебільшого вкладалися штучні ідеологічні стереотипи і догми. Вони були важкозрозумілими для народу СРСР, в тому числі українців, і не могли слугувати підґрунтям справжніх патріотичних переконань.

Із розпадом у 1991 р. Радянського Союзу і утворенням суверенної, незалежної України з'явилися умови для справжнього розвитку національної патріотичної ідеї розбудови нашого суспільства на засадах соборності та незалежності.

Таким чином, аналізуючи особливості історичного розвитку системи патріотичного і військово-патріотичного виховання в Україні, можна зробити певні висновки. Рівень патріотичного та військово-патріотичного виховання на теренах нашої держави обумовлювався конкретними суспільно-історичними умовами розвитку, в яких знаходилась Україна, ступенем розвитку національної свідомості народу. Найбільш високий він був у ті періоди Х-ХІ ст., ХVІ-ХVШ ст., на початку ХХ ст., у 1941-45 роках, коли держава, сім'я, громадськість тісно взаємодіяли в цій сфері.

Історичний досвід переконливо свідчить, що справжніми патріотичними ідеями, здатними стати духовним підґрунтям особистості та суспільства, єперш за все українська національна ідея, культурні та інші здобутки нашого народу, його кращі традиції.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Методика організації культурно-виховної, просвітницької роботи та дозвілля особового складу підрозділу	\|	Ідейно-теоретичні засади військово-патріотичного виховання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.