Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Ідейно-теоретичні засади військово-патріотичного виховання

У проблемі патріотичного виховання військової інтелігенції важливо, на наш погляд, звернути увагу на два її аспекти: теоретичний та практичний.Теоретичний аспект полягає у висвітлені актуальності, сутності та особливостей патріотичного виховання військових кадрів. Практичний — у висвітлені проблем, шляхів та заходів його втілення у життя.

Патріотизм (від грецького рatris ‑ Вітчизна) – моральний, політичний принцип, соціальне почуття, змістом якого є любов до Вітчизни, відданість їй, гордість за її минуле і сучасне, прагнення захистити інтереси Батьківщини.

Трактування самого терміна "патріотизм" характеризується багатоваріантністю, розмаїтістю й неоднозначністю. Багато в чому це пояснюється складною природою даного явища, багатоаспектністю його появи, неординарністю структури й різноманіттям форм прояву. Крім того, проблема патріотизму розглядається різними авторами в різних історичних, соціально-економічних і політичних умовах, залежно від їх особистої цивільної позиції, відносин до своєї Батьківщини, від використання ними різних сфер знань і т.п.

Загальноприйнятим є розуміння патріотизму як усвідомленого почуття любові до Батьківщини та діяльність, що спрямована на служіння та захист інтересів своєї Вітчизни.

У наукових дослідженнях останніх років проблемі прояву патріотизму в умовах нової суспільно-політичної ситуації приділяється явно недостатня увага. Цілеспрямоване вивчення цього питання показало, що в аналізі нових елементів його змісту з урахуванням найважливіших змін, що відбуваються в нашому суспільстві, зроблені лише перші кроки. Внаслідок цього необхідно визнати, що розробка наукового визначення сутності патріотизму, розгляд ряду найважливіших сторін даної проблеми є однієї із завдань вітчизняної науки в період реформування Української армії ‑ одного з найважливіших суб'єктів патріотичної свідомості.

Все різноманіття підходів до розуміння патріотизму, наявне в науково-дослідницькій літературі, можна умовно диференціювати за напрямками, у яких визначається його головна істотна ознака.

До першого напрямку, який може бути визначений як піднесено-емоційний, відносяться найбільш поширені судження, що визначають патріотизм як піднесене почуття любові до Батьківщини, що значно припускає сама етимологія терміну "патріотизм". Цей напрямок обмежується, насамперед, рівнем емоційного ставлення до Батьківщини, прояву любові до природи, рідного краю, рідної домівки, картин дитинства й т.п. Саме таким є розуміння патріотизму багатьох людей, у тому числі представників творчої інтелектуальної й культурної еліти суспільства. У цьому напрямку виділяється височінь самого почуття без характеристики суб’єкт–об’єктних зв'язків у системі патріотичної свідомості як суспільного явища.

Другий напрямок, який можна визначити як діяльнісний, ґрунтується на розумінні патріотизму як одного з вищих, найбільш значимих для людини почуттів. Однак поряд з емоційною стороною цей напрямок включає також соціально-діяльнісний компонент. Сила патріотичного почуття не обмежується лише глибиною любові до Батьківщини. Це почуття, на думку представників даного напрямку, повинне спонукати особистість, групу, націю до активних дій на благо своєї Батьківщини. Такого роду діяльність, як вважають прихильники цього напрямку, є не тільки неодмінною умовою щирого патріотизму, але і його критерієм.

У третьому напрямку патріотизм розглядається як суспільне явище. При цьому різні точки зору стосовно конкретної визначеності такого явища утворюють досить широкий спектр. Зміст і характер даного напрямку в значній мірі обумовлені особливостями історичного розвитку суспільства, держави, політикою його правлячої еліти. Завдання формування загальнонаціональної ідеології припускає, насамперед, усвідомлення кожним громадянином суспільної значимості свого життя (До чого йдемо? Заради чого живемо? Які цінності захищаємо?).

Четвертий напрямок об'єктом патріотизму розглядає державу. Його прихильники називають цей феномен "державним патріотизмом" і вважають, що цілеспрямованою діяльністю по формуванню патріотичної свідомості в суспільстві й створенню необхідних умов для його прояву повинні займатися державні інститути в тісній взаємодії з громадськими організаціями.

Поява такого трактування патріотизму була обумовлена певними історичними умовами сучасної суспільної практики: необхідністю консолідації зусиль усіх суспільних сил для створення й зміцнення держави, різних форм державної влади. Одним з перших, хто розробив теоретичні передумови даного напрямку, був Гегель. Гегелівське розуміння патріотизму означає прагнення до загальних цілей та інтересів держави, які є безумовно пріоритетними стосовно будь-яких інших, будь то інтереси суспільства, групи або особистості.

П'ятий напрямок у певній мері є альтернативним стосовно попереднього. Його представники, розкриваючи сутність патріотизму, роблять це в нерозривному зв'язку саме з особистістю, яка є для них вищою цінністю (у тому числі щодо суспільства й держави). Тому даний напрямок можна визначити як патріотизм особистості. Активна творча роль особистості проявляється в процесі розвитку в собі інтелектуальних, моральних, духовно-творчих якостей і властивостей громадянина, захисника Батьківщини.

Шостий напрямок багато в чому пов'язаний з попереднім. Суб'єктом патріотизму в ньому як і раніше виступає особистість. Сам патріотизм тут розглядається як найважливіший етап розвитку особистості, а саме ‑ її духовного розвитку і соціалізації. Духовне виступає як вища цінність у формуванні патріотичних почуттів: через нього й завдяки йому людина здатна здійнятися до висоти щирого патріотизму. При цьому рівень такого розвитку вважається досить високим, оскільки духовна самореалізація особистості вимагає прояву цілого ряду найважливіших духовно-моральних якостей. Зміст же цих якостей особистості, самого акту духовності її патріотизму пов'язується з релігійним початком. Тому даний напрямок визначається деякими авторами як релігійний. Таким чином, аналіз основного змісту кожного з розширених напрямків трактування патріотизму свідчить про спектральність, розмаїття цього феномена, неоднозначність підходів до визначення його змістовних елементів, складність його прояву в реальній дійсності.

Вихідні теоретичні й методологічні установки визначення патріотизму на основі аналізу розглянутого змісту у своїй сукупності бачаться в наступному виді.

По-перше, патріотизм, якщо мати на увазі його генезис, виникає й проявляється як почуття усе більше соціалізуючись і морально піднімаючись за допомогою духовного збагачення особистості.

По-друге, процес розвитку почуття патріотизму нерозривно пов'язаний з його дієвістю, що проявляється в активній соціальній діяльності, конкретних діях і вчинках, що здійснює суб'єкт в ім'я Батьківщини.

По-третє, патріотизм, будучи глибоко соціальним за своєю природою явищем, являє собою не тільки найважливішу грань суспільства, але й джерело його існування й розвитку, виступає як атрибут життєздатності соціуму.

По-четверте, як основний суб'єкт патріотизму виступає особистість, пріоритетним соціально-моральним завданням якої є усвідомлення своєї історичної, культурної, національної, духовної й іншої приналежності до Батьківщини, що визначає зміст і стратегію її життя.

По-п’яте, патріотизм нерозривно пов'язаний з духовністю. Будучи піднесеним почуттям, незамінною цінністю, джерелом і найважливішим мотивом соціально значимої діяльності, він властивий тій особистості (соціальній групі), що досягла значного духовно-морального й культурного рівня розвитку.

Таким чином, виходячи з розглянутих установок, у яких у концентрованому виді представлені методологічні й теоретичні основи патріотизму, стає можливим сформулювати його наступне визначення. Патріотизм ‑ це одна з найбільш значимих, незмінних цінностей, що властива усім сферам життя суспільства й держави, виражає відношення особистості до своєї Батьківщини й характеризує вищий рівень її розвитку в процесі діяльності на благо Батьківщини. Він являє собою своєрідний фундамент світоглядних установок і духовних цінностей особистості, суспільного й державного устрою, ідеологічну опору його життєздатності, одну з основних умов ефективного функціонування всієї системи соціальних і державних інститутів.

Основними структурними компонентами патріотизму як явища громадського життя є: патріотична свідомість (знання, погляди, переконання, судження, ідеї, ідеали, оцінки); патріотичні почуття (любов до Батьківщини, повага до історії України, українського народу та Збройних Сил, традицій народу, відповідальність за долю Батьківщини ); морально-вольові риси характеру (обов'язок, наміри, мотиви, рішення, настанови); морально-бойові та психологічні якості (мужність, стійкість, відвага, дисципліна); патріотична поведінка та діяльність (дії, вчинки, навички, уміння, звички, звичаї); фізичне виховання.

Патріотична свідомість ‑ це відображення суб'єктом значимості своєї Батьківщини й готовності виконувати необхідні дії задля захисту її національних інтересів. Вона є детермінантом патріотичної поведінки, а також моральним регулятором взаємодії суб'єкта з об'єктом його патріотичної діяльності.

Патріотичні взаємостосунки виникають у процесі суспільної практики як реальний зв'язок суб'єкта з об'єктом своїх дій, як своєрідний "канал" трансформації всіх видів впливу на об'єкт патріотизму. Патріотичні відносини виступають передумовою матеріалізації патріотичної свідомості й здійснення патріотичної діяльності.

Формування щирого патріотизму пов'язане з вищим рівнем соціально-духовного, морального розвитку особистості. На цьому рівні розвитку особистість ідентифікує себе з Батьківщиною. Її "Я" стає часткою, що нерозривно пов’язана з безліччю інших "Я" соціуму. В реальній дійсності й конкретній діяльності це проявляється в єднанні їхніх почуттів, цінностей, поглядів, норм, ідеалів, цілей, дій і вчинків, внаслідок їх інтеграції під впливом розуміння виступають вищих інтересів суспільства, активної реалізації ідеї служіння Батьківщині. Щирий патріотизм припускає формування й розвиток цілого комплексу позитивних якостей особистості, а також найглибше духовне освоєння його суб'єктами історії й культури свого народу, їх активну діяльну участь у рішенні найважливіших проблем сучасного суспільства.

Патріотична діяльність ‑ це спосіб втілення патріотичної свідомості й реалізації всіх видів впливів суб'єкта на об'єкт патріотизму, сукупність дій, що спрямовані на реалізацію патріотичних цілей. Ця діяльність становить матеріальну основу патріотизму, його реальну й видиму сторону. Вона ґрунтується на єдності раціональних, емоційних і вольових складових патріотичних дій. Ці дії можна вважати патріотичними, якщо вони спрямовані на служіння Батьківщині і виражають соціально-моральну відповідальність особистості за долю своєї країни.

Патріотизм ґрунтується на: знаннях історії і культури; героїчних традиціях воїнів Київської Русі; традиціях Запорозького козацтва; традиціях Січового Стрілецтва; героїчній боротьбі з німецьким фашизмом і сталінським тоталітаризмом; діяльності правозахисників 60-70-х років, здобутках українського народу на сучасному етапі державотворення.

Духовним стрижнем патріотичного виховання є загальнонаціональна ідея, що забезпечує наступність традиційних духовно-моральних цінностей. Наявність такої ідеї особливо важлива для військовослужбовців. Ще Сократ указував на те, що перемогу в бою забезпечує той начальник, який зможе зробити солдата щасливим.

Аналіз основних тенденцій динаміки ціннісних орієнтації різних соціальних груп українського суспільства за останнє десятиліття дозволяє зробити висновок про зміну їхньої спрямованості і зрушенні убік матеріально-прагматичного підходу. Мова йде насамперед про деформації раніше сформованих традиційних цінностей, що відбивають зміст вищих людських чеснот: чесності, порядності, милосердя, доброти, чуйності, прагнення відстоювати загальні національні інтереси своєї країни. Вивчення даних соціологічних досліджень з цього питання свідчить про те, що в загальній системі ціннісних орієнтації громадян значно знизився статус саме духовно-моральних цінностей. Так, якщо в 80-х роках ХХ ст. матеріальну забезпеченість відносили до вищих цінностей своєї життєвої орієнтації 26 % респондентів, то сьогодні – дві третини. За цей період матеріальна забезпеченість як соціально значима цінність здійнялася в ієрархії ціннісних орієнтації з 8-го рейтингового місця на 3-є місце. Вище її за значимістю перебувають тільки такі цінності, як любов, здоров'я й сімейне щастя. Частка респондентів, що вважають духовність однією з вищих цінностей скоротилася за цей період з 16,2 % (14-е рейтингове місце) до 1,7 % (18-е місце). Із цього витікає, що орієнтація, насамперед молоді, на духовно-моральні цінності в період проведених реформ стала менш стійкою.

Разом з тим вивчення історії нашої Батьківщини свідчить про те, що одна з традиційних цінностей українського патріотизму ‑ перевага духовного початку над матеріальною стороною. Люди, звичайно, прагнули до статку й благополуччя. Але метою їхнього життя була не річ, не багате оздоблення будинку, не споживання, а вдосконалювання, перетворення душі.

У сучасних Збройних Силах України зростання значення духовності зумовлено низкою істотних причин:

по-перше, мета і результати реформ у воєнній галузі багато залежать саме від характеру та змісту духовних процесів;

по-друге, в Україні створилася нова духовна ситуація, коли після проголошення незалежності держави старі духовні цінності втрачаються, а нові ще лише формуються. Йде пошук тих духовних пріоритетів, які могли б стати фундаментом для відродження кращих духовних традицій українського воїнства і всебічно сприяли б виконанню найважливіших функцій Збройних Сил;

по-третє, в умовах плюралізму, інформаційного протиборства можлива недооцінка ролі духовного та морального стану армії, що негативно вплине на якість і темпи реформування всієї військової організації України і держави в цілому.

по-четверте, актуалізується питання відновлення духовного аспекту як складової частини військового порядку і високої дисципліни. Існуючі реалії свідчать про неможливість зміцнити дисципліну, звівши цей процес лише до контролю за особовим складом і покарання порушників.

по-п¢яте, стурбованість викликають такі асоціальні явища в армійському середовищі, як випадки самогубства, нестатутні відносини, в тому числі “дідівщина”, безвідповідальність, кругова порука, крадіжки особистого, військового майна, зброї, боєприпасів тощо.

Невід¢ємним аспектом громадянської свідомості є історична самосвідомість ‑ основа військово-патріотичного виховання. Спадкоємність є закономірністю історичного розвитку, це зв’язок поколінь минулого й сьогодення, запорука майбутнього. В цих процесах розкривається розуміння громадянськості, духовна спільність не лише минулих і сучасних поколінь, але й зміст духовних основ, що формуються в нових умовах. Лише тоді у воїнів з'являться дійові мотиви подолання недоліків, прагнення зробити на своєму місці якнайбільше для втілення в життя військових реформ, коли вони переконані, що громадяни України своєю працею на ратній ниві сприяють утвердженню Батьківщини, добробуту народу, досягнення особистих задумів.

Звернення до історії України, її подій і явищ, правильна оцінка їх у гуманітарній підготовці воїнів є засобом формування високих громадських ідеалів та історичної свідомості. В роки незалежності зріс інтерес до історії Українського війська, його традицій. Це має стати невід¢ємною складовою духовного відродження Збройних Сил України, зміцнення нормального духу армії. Військова історія України багата на приклади самовідданого служіння Батьківщини, дотримання військової честі і гідності, любові до свого народу. Такі приклади з позицій оновленої історичної свідомості народу, перетворення її в могутню силу переосмислення минулого і будівництва нової держави становлять основу духовного виховання захисників України, нащадків її слави і традицій.

Кожний народ творить властиву лише йому культуру, духовність і мораль, систему виховання людини і громадянина. Тож виховати людину, зокрема воїна – свідомого захисника України, означає пробудити в людині духовні переживання, відкрити в ній доступ у світ духовності. Тільки тоді людина навчиться відрізняти добро від зла, чути в самій собі голос совісті, зрозуміти, що таке моральність, честь, шляхетність, відважність, мужність, героїзм і військова служба Батьківщині.

Військово-патріотичне виховання ‑ стрижень виховної діяльності в Збройних Силах України

Патріотичне виховання військовослужбовців на військових традиціях є найважливішим напрямком у діяльності органів військового управління, штабів, командирів і начальників, офіцерів структур з гуманітарних питань. Від того, як поставлене військово-патріотичне виховання, залежить в остаточному підсумку могутність держави, його сила й міць, моральний дух народу і Збройних Сил.

У сучасних умовах патріотичне виховання являє собою, з одного боку, найважливішу складову частину системи виховання в суспільстві. З іншого боку ‑ воно є одним з напрямків соціально значимої діяльності, безпосередньо пов'язаної з розвитком у молоді патріотизму, формуванням у неї готовності до захисту Батьківщини.

Сутність військово-патріотичного виховання проявляється через його зв'язок із соціально значимою діяльністю особистості й обумовлюється соціально-економічними, духовними, педагогічними та іншими основами життя суспільства, найважливішими явищами й процесами. Виходячи з цього, патріотичне виховання має виражений пріоритет як соціально орієнтована діяльність, яка спрямована на формування й розвиток особистості громадянина. Це обумовлено тим, що воно не обмежується лише забезпеченням підготовки громадян до виконання функцій захисту Батьківщини (насамперед у процесі проходження ними військової служби), а припускает прояв патріотичної діяльності в різних сферах суспільної практики.

Таким чином, пріоритетність патріотичного виховання виражається в переході його від цілей і завдань сугубо державних до загальносоціальних, гуманістичних. У зв'язку з цим відкриваються можливості для повнішої й послідовної реалізації потреб, інтересів, устремління кожної особистості, їхнього гармонічного сполучення з інтересами суспільства й держави.

Невіддільне від розвитку суспільства, від найважливіших процесів, що відбуваються в ньому, патріотичне виховання вбирає в себе всі істотні зміни, здійснювані в основних сферах суспільного життя. Тому розуміння сутності й специфіки військово-патріотичного виховання можливе тільки в контексті загальних теоретичних проблем, розглянутих головним чином у двох основних взаємозалежних аспектах:

- патріотичне виховання як один з напрямків загального виховання в суспільстві;

- патріотичне виховання як один з напрямків діяльності по формуванню й розвитку в громадян здатності (готовності) реального прояву патріотизму в різних сферах життя суспільства, особливо в його військовій організації.

Патріотичне виховання не існує поза цими аспектами через свою включеність як підсистеми в усі компоненти виховної діяльності, що здійснюється в суспільстві та його державних інститутах.

Особливо тісно патріотичне виховання пов'язане з навчально-виховною діяльністю в усіх її сферах (у дошкільних виховних установах, в системі загальноосвітньої й вищої школи, Збройних Силах тощо). Найістотнішим моментом цього зв'язку виступає така ціль виховання, як формування та розвиток громадянськості, любові до Батьківщини, готовності реалізувати себе в інтересах зміцнення суспільства й держави.

При цьому важливо досліджувати зв'язки з інформаційно-пізнавальними, духовно-моральними, ідеологічними, культурними, соціально-економічними, екологічними, політичними, воєнно-історичними й іншими компонентами громадського життя

Взаємодіючи з усіма основними напрямками виховної діяльності, військово-патріотичне виховання надає їм певну специфіку, видозмінює їхній зміст, вносить своєрідність у методи, форми і засоби, що використовуються .

Взаємозв'язок з іншими напрямками виховної діяльності припускає: з одного боку, здійснення військово-патріотичного виховання з урахуванням їх можливостей й особливостей; з іншого ‑ диференціювання його в якості самостійного напрямку виховання, який орієнтований на реалізацію специфічних завдань, що пов'язані із захистом національної незалежності Батьківщини.

Зміст і характер військово-патріотичного виховання зумовлені об'єктивними вимогами, які мають специфічні умови для кожного виду соціально значимої діяльності (насамперед ‑ військової). При цьому функція захисту Батьківщини розуміється в набагато ширшому змісті, ніж просте виконання молоддю військового обов’язку в лавах Збройних Сил. Реалізація цієї функції не обмежується термінами служби в армії.

В сучасних умовах проблема збереження національних цінностей (не тільки матеріальних, екологічних, але й моральних, культурних, історичних), функція захисту Батьківщини уже не є прерогативою лише військової організації. Забезпечення національної безпеки не завжди асоціюється з необхідністю використання саме збройних сил і засобів. Реалізація зазначеної функції характеризується більшою розмаїтістю політичних засобів, багатоплановістю, широким діапазоном дипломатичної діяльності залежно від конкретної геополітичної, соціально-економічної та моральної ситуації в суспільстві, а також від індивідуальних особливостей і можливостей особистості, що виконує цю функцію.

Таким чином, являючи собою відносно самостійну, багатопланову, цілеспрямовану сферу діяльності державних інститутів, суспільних органів й організацій, тісно пов’язану з основними напрямками виховання підростаючого покоління, військово-патріотичне виховання має специфічні завдання, зміст, принципи, методи, форми, що обумовлені необхідністю формування та розвитку в особистості готовності до реалізації функції захисту Батьківщини.

Тема 11. ПЛАНУВАННЯ ВИХОВНОЇ РОБОТИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ АКТИВУ В ПІДРОЗДІЛІ

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Історичні витоки вітчизняного військово-патріотичного виховання	\|	Частина 1. Актив і громадські організації в підрозділі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.