• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Розділ І. ВСТУП ДО ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА 2 сторінка

Суд з'ясовує у відповідача його заперечення проти позову. Викликавши відповідача, суддя вчиняє ті ж дії, що і під час опитування позивача по суті справи: з'ясовує, які в нього є заперечення проти заявлених вимог, пропонує відповідачеві надати позивачу і суду свої заперечення у письмовій формі. Відповідно до правових позиції Верховного Суду України, щоб зрозуміти характер спірних правовідносин, суддя уточнює заперечення відповідача проти позову, тобто з'ясовує, які саме факти заперечують та з яких підстав. Опитуючи відповідача, суддя має роз'яснити йому право на пред'явлення зустрічного позову.

Опитування сторін чи їхніх представників щодо обставин справи є обов'язковою процесуальною дією. На опитування повинні викликатись обидві сторони. Виклик можуть здійснювати і почергово, і одночасно для з'ясування взаємних претензій. Під час опитування суддя зобов'язаний роз'яснити сторонам (їхнім представникам) процесуальні права та обов'язки, пов'язані з їх участю у конкретних підготовчих діях.

II. Формування предмета доказування та доказової бази для вирішен­ня цивільної справи. Суд визначає факти, які треба встановити для вирішен­ня спору, які з них визнає кожна сторона, а які підлягають доказуванню. Тобто суд повинен визначити предмет доказування у цивільній справі. Предмет доказування (обставини, які необхідно встановити для вирішення справи) залежить від підстав позову та заперечень відповідача позову. Суд з'ясовує, які факти сторони визнають, а які заперечують. Визнання факту має наслідком набуття ним безспірного характеру, оскільки, відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України, обставини, визнані сторонами та іншими особами.

які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Визнання обставини не варто ототожнювати із визнанням позову. Визнати факт може не тільки сторона у справі, але й будь-хто з інших осіб, які беруть участь у справі. Якщо факт визнав, наприклад, позивач, але заперечує третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, то цей факт підлягатиме доказуванню на загальних підставах.

Відповідно до принципу змагальності, особи, які беруть участь у справі, несуть обов'язок по зібранню доказів. У зв'язку з цим суд з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки їх подання. Слушною є думка про доцільність подання доказів завчасно до судового засідання, оскільки у протилежному разі іншу сторону фактично позбавляють права на ознайомлення із цими доказами і має право клопотати про оголошення перерви для ознайомлення.

Суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів.

Відповідно до ст. 137 ЦПК України, у випадках, коли щодо отримання доказів в осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. Вимогу про витребування доказів повинна бути викладена в заяві, зазначивши, який доказ вимагається, під­стави, за яких особа вважає, що доказ перебуває в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ.

Про задоволення заяви про витребування доказу або про відмову у задоволенні заяви про витребування доказу суд постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню. Докази, які вимагає суд, скеровують до суду безпосередньо. Суд може уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для представлення його суду, про що варто зазначати безпосередньо в ухвалі.

Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, вза­галі або у встановлені судом строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів від дня отримання ухвали. За неповідомлення суду про неможливість подати докази, а також за неподан­ня доказів, зокрема з причин, визнаних судом неповажними, винні особи несуть відповідальність. Зокрема, згідно зі ст. 382 КК України, умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню карають штрафом від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Відповідно до ст. 185-3 КпАП, фізичні особи можуть бути

притягнуті до адміністративної відповідальності за прояв неповаги до суду шляхом накладення штрафу від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або у вигляді адміністративного арешту на строк до п'ятнадцяти діб. Притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов'язку подати суду докази.

Згідно з ч. 7 ст. 137 ЦПК України за клопотанням сторони (вважаємо, що таке клопотання може подати будь-хто з осіб, які беруть участь у справі) суд інформує в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витре­бування доказів.

Особи, які беруть участь у справі, мають право звернутися до суду із заявою про виклик свідка. У заяві про виклик свідка зазначають його ім'я, місце проживання (місце перебування) або місце роботи, а також обставини, які свідок може підтвердити.

Для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд, за заявою осіб, які беруть участь у справі, призначає експертизу. Разом із тим, у випадках, коли вирішення справи залежить від психічного стану особи в момент вчинення нею певної дії, наприклад, при розгляді справ про визнання право чинів недійсними з мотивів укладення їх фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла ними керувати, і за відсутності клопотання про призначення експертизи, суд згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України повинен роз'яснити позивачу його право на подання такого клопотання та наслідки не вчинення цієї процесуальної дії (п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду»).

На час проведення експертизи суд має право зупинити провадження у справі (ч. 1 п. 5 ст. 202 ЦПК України).

Види експертиз визначені у п. 2 Інструкції про призначення та прове­дення судових експертиз.

Відповідно до ст. 10 Закону України від 25.02.1994 р. «Про судову експертизу», судовими експертами можуть бути особи, які мають необ­хідні знання для надання висновку з досліджуваних питань. Судовими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію су­дового експерта з певної спеціальності.

Проведення експертизи може бути доручено спеціалізованій експертній установі. У такому разі її керівник має право доручити проведення експер­тизи одному або кільком експертам, створювати комісії експертів керованої ним установи, якщо суд не визначив конкретних експертів, у разі потреби

замінювати виконавців експертизи, заявити клопотання щодо організації проведення досліджень поза межами експертної установи.

Експерти, які не працюють у державних спеціалізованих установах та на професійній основі здійснюють судово-експертну діяльність, забезпечу­ють проведення експертиз і досліджень, відповідно до вимог Інструкції про особливості здійснення судово-експертної діяльності атестованими судови­ми експертами, що не працюють у державних спеціалізованих експертних установах, яка затверджена наказом Міністерства юстиції України від 24.12.2003 р. Керуючись ст. 7 Закону України «Про судову експертизу», ці експерти мають право проводити усі види експертиз за винятком судово- медичної, судово-психіатричної та криміналістичної.

Сторони (або інші особи, які беруть участь у справі) можуть домовитися про залучення експертами конкретних осіб. Таку домовленість можна офор­мити окремим документом, викласти в заяві про призначення експертизи, поданій до суду. У такому разі суд повинен призначити обраних експертів для проведення експертизи. Якщо такої домовленості немає, особи, які беруть участь у справі, мають право просити суд провести експертизу у відповідній судово-експертній установі, доручити її конкретному експертові. Проте для суду ці пропозиції не є обов'язковими.

Експертові для проведення експертизи можуть бути постановлені тіль­ки питання, які потребують спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо. Не допускається ставити на вирішення експертизи питання права, вирішення яких належить до компетенції суду (наприклад, про дієздатність фізичної особи, а не про характер його захворювання, про наявність вини тощо). Приблизний перелік питань, які можуть бути пос­тавлені експертові, наведено в Науково-методичних рекомендаціях з питань підготовки і призначення судових експертиз, які долучено додатком до Інструкції про призначення та проведення судових експертних та експертних досліджень. Особи, які беруть участь у справі, мають право подати до суду питання, на які потрібна відповідь експерта. Остаточну кількість і зміст питань, за якими має бути проведено експертизу, визначає суд. При цьому суд має мотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі.

Якщо цього вимагають особливі обставини справи, суд може заслухати екс­перта щодо формулювання питання, яке потребує з'ясування, проінструктувати його про доручене завдання і за його клопотанням дати відповідні роз'яснення щодо сформульованих питань. Про вчинення цих дій повідомляють осіб, які беруть участь у справі, і які мають брати участь у їх вчиненні.

Про задоволення заяви про призначення експертизи або про відмову у задоволенні такої заяви суддя постановляє ухвалу, яка не підлягає ос­карженню.

Слід пам'ятати, що призначення експертизи є обов'язковим для суду у разі подання заяви про призначення експертизи обома сторонами. Крім

цього, призначення експертизи є обов'язковим, якщо заяву подала хоча б одна із сторін у разі необхідності встановлення: 1) характеру і ступеня ушкодження здоров'я; 2) психічного стану особи; 3) віку особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

В ухвалі суду про призначення експертизи зазначено: підстави та строк для проведення експертизи, з яких питань потрібні висновки експертів, ім'я експерта або найменування експертної установи, експертам якої доручається проведення експертизи; об'єкти, які мають бути досліджені; перелік ма­теріалів, переданих для дослідження; попередження про відповідальність експерта за неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків (ч. 1 ст. 144 ЦПК України). Крім цього, суд в ухвалі повинен роз'яснити наслідки ухилення від участі в експертизі.

Для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань, у цивільному судочинстві може бути призначено комісій­ну чи комплексну експертизи. Комісійну експертизу проводять щонайменше два експерти одного напряму знань (ч. 1 ст. 148 ЦПК України). Комплексну експертизу проводять щонайменше два експерти різних галузей знань або різних напрямів у мел^ах однієї галузі знань (ч. 1 ст. 149 ЦПК України).

Якщо за результатами проведення комісійної експертизи думки експер­тів збігаються, вони підписують єдиний висновок. Експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності.

У висновку експертів, які проводили комплексну експертизу, зазна­чається, які дослідження і в якому обсязі провів кожний експерт, які факти він встановив і яких висновків дійшов. Кожен експерт підписує ту частину висновку, яка містить опис здійснених ним досліджень, і несе за неї відповідальність. Загальний висновок роблять експерти, компетентні в оцінці отриманих результатів і формулюванні єдиного висновку. У разі виникнення розбіжностей між експертами, експерт, не згодний з виснов­ком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності.

Якщо експертизу призначено експертам кількох установ, в ухвалі за­значають найменування провідної установи, на яку покладено проведення експертизи. Якщо проведення експертизи доручено установі та особі, яка не є працівником цієї установи, провідною визнають експертну устано­ву. Ухвала про призначення експертизи направляється в кожну установу - виконавцям, а також особі, яка не є працівником експертної установи. Об'єкти дослідження та матеріали справи скеровують провідній установі. При визначенні об'єктів та матеріалів, що підлягають скеруванню на ек­спертизу, суд у необхідних випадках вирішує питання щодо відібрання відповідних зразків.

У разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам потрібних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд, залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них має значення ця експертиза, може визнати факт, для з'ясування якого призначено експертизу, або відмовити у його визнанні (ч. 1 ст. 146 ЦПК України). Ухиленням від участі в експертизі є умисні дії особи, яка бере участь у справі, метою яких є неможливість проведення експертизи: неподання експертам необхідних матеріалів або документів, які є в особи; відмова надати зразки для дослідження; недопуск до приміщень або майна, яке підлягає дослідженню тощо'.

У разі ухилення відповідача від проведення судово-біологічної (судово- генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства суд має право постановити ухвалу про примусовий привід на проведення такої експертизи (ч. 2 ст. 146 ЦПК України). Таку ухвалу можуть постановити з ініціативи осіб, які беруть участь у справі, і з ініціативи суду. Порядок здійснення дій, пов'язаних із примусовим приводом відповідача у зазна­ченому випадку здійснюють (за аналогією) відповідно до Інструкції про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28.12.1995 р.

Привід виконує орган внутрішніх справ за місцем проживання особи, яка ухиляється від явки на експертизу. Якщо така особа проживає чи зна­ходиться за межами України (країн СНД), привід здійснюють відповідно до міждержавних угод. Ухвалу про привід розглядає начальник органу внутрішніх справ. За його відсутності ухвалу розглядає його заступник. Вказані особи зобов'язані невідкладно забезпечити і"і виконання, призна­чивши для виконання працівника міліції.

Працівник міліції, призначений для виконання приводу на підставі зазначених в ухвалі даних особи-відповідача, зобов'язаний достовірно вста­новити особу, стосовно якої постановлено ухвалу. Якщо в ухвалі відсутні окремі дані, що не дозволяє установити цю особу або місце її проживання (перебування), і з'ясувати їх неможливо, орган внутрішніх справ негайно сповіщає про це суд, який постановив ухвалу про привід.

Встановивши особу, яка підлягає приводу, працівник міліції оголошує їй ухвалу про привід під розписку. Відмову від підпису із зазначенням мотивів фіксують в ухвалі, її затверджує виконавець приводу.

Якщо особа, яка підлягає приводу, виявила бажання добровільно слі­дувати до місця виклику, від неї беруть письмове зобов'язання про явку у

' Див.: Кравчук, В. М., Угриновська, О. І. Науково-практичіїий коментар Цивільного ііроцесуальиого кодексу України / В. М. Кравчук, О. І. Угриновська. - К. : Істшіа, 2006. - С. 423.

зазначений строк, яке начальник органу внутрішніх справ негайно надси­лає до суду. У такому разі працівник міліції, призначений для виконання приводу, зобов'язаний: 1) зробити відмітку в ухвалі про привід; 2) про­контролювати прибуття чи від'їзд цієї особи до місця виклику, а якщо необхідно, надати допомогу в придбані квитка па транспорт; 3) доповісти про виконання приводу рапортом начальнику органу внутрішніх справ. Якш;о особа відмовляється від добровільної явки для проведення експер­тизи, то у супроводі працівника міліції вона примусово доставляється до місця виклику.

у разі злісної непокори або опору законній вимозі працівника міліції слідувати до місця виклику складається протокол (акт), в якому вказуються місце, час і характер порушення, а також зазначаються дані присутніх свід­ків. Зміст протоколу (акту) доповідається начальнику органу внутрішніх справ для вжиття до порушника встановлених законом заходів. Одночасно про це повідомляється суд.

Відповідно до п. 1.13 Інструкції про призначення та проведення су­дових експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 року, строк проведення експертизи встанов­люється залежно від складності дослідження, з урахуванням експертного навантаження фахівців, керівником експертної установи (або заступником керівника чи керівником структурного підрозділу у межах: 1) десяти днів - щодо матеріалів з невеликою кількістю об'єктів і нескладних за харак­тером досліджень; 2) одного місяця - щодо матеріалів із середньою кіль­кістю об'єктів або середньої складності за характером досліджень; 3) двох місяців - щодо матеріалів з великою кількістю об'єктів або складних за характером досліджень; 4) більше двох місяців - щодо матеріалів з особ­ливо великою кількістю об'єктів або найскладніших за характером дослід­жень (використання криміналістичного обладнання (лазерного, оптичного, електронного), проведення експериментальних досліджень, застосування декількох методів), при цьому строк виконання не може перевищувати трьох місяців.

у виняткових випадках, якщо експертиза є особливо складною або комплексною чи потребує залучення фахівців з інших відомств, установ, організацій, не може бути виконана в зазначені строки, більший строк вста­новлюють за письмовою домовленістю з органом чи особою, яка призначила експертизу, після попереднього вивчення експертом наданих матеріалів. Попереднє вивчення матеріалів при нескладних та середньої складності дослідженнях не має перевищувати п'яти днів; при складних та найсклад­ніших - десяти днів.

Експертизу проводять у суді або поза судом, якщо це потрібно у зв'язку з характером досліджень або якщо об'єкт досліджень неможливо доставити до суду.

Висновок експерта має бути наданий суду у письмовій формі. У виснов­ку експерта має бути зазначено; коли, де, ким (ім'я, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта), на якій підставі проведено експертизу, хто був присутній під час проведення експертизи, запитання, що були поставлені експерту, які матеріали експерт використав, докладний опис проведених досліджень, зроблені висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені судом запитання. Також зазначається, що експерта попереджено про відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків. Крім цього, якщо експерт під час проведення експертизи встановить об­ставини, що мають значення для справи, з приводу яких йому не було поставлено запитань, він має право (але не зобов'язаний) свої міркування про ці обставини долучити до свого висновку.

Висновок експерта додають до справи. Суд має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи викликати експерта па судове засідання для надання усних пояснень свого висновку.

Висновок експертизи може бути доказом у справі лише в тому разі, коли експертиза була проведена на підставі ухвали суду. У разі коли висновок експертизи наданий стороною як додаток до позовної заяви, тобто проведе­ний відповідною експертною установою за її клопотанням чи клопотанням її представника, то такий висновок може розцінюватись як письмовий доказ, який підлягає дослідженню в судовому засіданні та відповідній оцінці. Якщо стосовно цього письмового доказу в судовому засіданні виникнуть сумніви, то, виходячи з характеру матеріально-правового спору та залежно ввід того, яке значення має наявність у справі такої експертизи, суд по­винен роз'яснити особам. Які беруть участь у справі, про їх право подати клопотання про її призначення (п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду»).

Висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється суддею за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні. Висновок експерта, як і будь-який інший доказ у справі, не має для суду наперед встановленого значення. Разом з тим, незгода суду з висновком експерта має бути моти­вованою (ч. 7 ст. 147 ЦПК України).

Якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, суд може призначити додаткову експертизу, проведення якої доручають тому самому або іншому експертові. Якщо висновок експерта буде визнано необґрун­тованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, суд може призначити повторну експертизу, проведення якої доручають іншому експертові.

Спеціаліст може бути залучений до участі у цивільній справі для надан­ня безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складання схем, планів, креслень, відбору зразків для проведення експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій. Спеціаліст дає усні консультації та письмові роз'яснення, звертає увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, у разі потреби може надавати суду технічну допомогу. Допомога спеціаліста не може стосуватися правових питань. Проте усні консультації та письмові роз'яснення, а тим більше технічна допомога спеціаліста не є доказами у цивільному судочинстві. І хоча у п. 5 ч. б ст. 130 ЦПК України передбачено залучення спеціаліста за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вважаємо, що і суд з власної ініціативи має право залучити спе­ціаліста для сприяння у розгляді і вирішенні цивільної справи.

Згідно з ч. 2 ст. 7 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись послугами перекладача в порядку, встановленому ЦПК України. На нашу думку, суб'єктний склад осіб, які мають право користуватися послугами перекла­дача у цивільному судочинстві, потрібно тлумачити ширше, ніж особи, які беруть участь у справі. Видається за правильне надавати право на залучен­ня перекладача будь-якому учаснику цивільної справи (особам, які беруть участь у справі, іншим учасникам цивільного процесу).

Якщо особа, яка є учасником цивільної справи, не володіє мовою, якою провадять судочинство, виникає потреба у залученні до справи перекладача. Частина 2 ст. 55 ЦПК України передбачає, що перекладача допускають ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

Отже, відповідно до чинних положень ЦПК України, ініціатива про залучення перекладача до справи може виходити лише від осіб, які беруть участь у справі. А як бути у випадках, коли до справи потрібно залучити перекладача, а відповідної заяви від осіб, які беруть участь у справі, не надійшло? Видається безпідставним вилучення з безпосередньої компетенції суду вирішення питань щодо залучення перекладача до участі у цивільній справі. Звичайно, виступати ініціатором залучення перекладача і займатися його пошуком має особа, яка заінтересована в його послугах. Проте, як бути, якщо вона не виявляє ініціативи, а це є необхідним для всебічного та правильного вирішення цивільної справи? З цього приводу Верховний Суд України висловив цілком слушну правову позицію. А саме, у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді цивільних справ у суді першої інстанції» зазначено, що відповідно до вимог ст. 7 ЦПК України суд має забезпечити при розгляді справи здійснення цивільного судо­чинства державною мовою, складання документів лише державною мовою,

г

незалежно від клопотання учасників процесу. ЦПК України не зобов'язує суд перекладати складені ним судові документи чи посвідчувати їх в разі здійснення перекладу іншими особами. На нашу думку, у разі виникнення таких ситуацій на практиці, судам слід керуватись положеннями ст. 7 ЦПК України, а не ч.2 ст. 55 ЦПК України.

Згідно зі ст. 12 ЦПК України, особа, яка бере участь у справі, має право на правову допомогу, яку надають адвокати або інші фахівці у галузі права в порядку, встановленому законом. Отже, залучення зазначеного учасника у цивільну справу можуть ініціювати лише особи, які беруть участь у справі, через подання відповідного клопотання до суду.

У разі необхідності збирання доказів за межами територіальної під­судності суду, який розглядає справу, суддя доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії (ч. 1 ст. 132 ЦПК України).

Про судове доручення постановляють ухвалу, яка оскарженню не підля­гає. В ухвалі про судове доручення викладають суть справи, провадження у якій відкрито, зазначають осіб, які беруть участь у цій справі {обов'язково зазначити усі реквізити осіб, які беруть участь у справі, для належного їх повідомлення про час і місце виконання ухвали про судове доручення. - С. С.), обставини, що підлягають з'ясуванню, докази, які повинен зібра­ти суд, що виконує доручення, перелік питань, постановлених особам, які беруть участь у справі, та судом свідку. Ухвала про судове доручення є обов'язковою для виконання судом, якому вона адресована. Строк вико­нання цієї ухвали визначає суд, якому її адресовано.

Судове доручення виконує суд, якому воно адресоване, у судовому засі­данні за правилами ЦПК України. Суд має повідомити осіб, які беруть участь у справі, про час і місце засідання. їхня присутність не є обов'язковою. Проте явка осіб, яких викликають з метою виконання судового доручення і які безпосередньо вказані в судовому дорученні, обов'язкова.

Протоколи і всі зібрані при виконанні судового доручення матеріали негайно пересилають до суду, який розглядає справу.

Відповідно до ст. 131 ЦПК України суди мають право установлювати строк на подання доказів з урахуванням часу, необхідного для їх подання, про що зазначається в ухвалі про проведення підготовки справи до судово­го розгляду. Крім того, згідно п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» суд повинен роз'яснити сторонам наслідки неподання доказів: докази, подані з пору­шенням установленого строку, не приймаються, якщо сторона не доведе, що їх подано несвоєчасно з поважним причин. Неподання чи несвоєчасне подання доказів без поважних причин, що направлено на затягування про­цесу, може бути розцінено судом як зловживання процесуальними правами, що має бути мотивовано в судовому рішенні.

У всіх цивільних справах докази, які збираються або подаються сто­ронами, повинні стосуватися суті спору. Тому, вирішуючи, наприклад, питання про виклик свідків, в усіх випадках слід вимагати від сторін пояснення, які саме обставини можуть бути підтверджені ними. Це ж сто­сується й вирішення питання про витребування інших доказів. Докази, які не стосуються справи й предмета доказування, або одержані з порушенням порядку, встановленого законом, або якими не можуть бути підтверджені певні обставини справи, судом не повинні прийматись (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду»).

III. Визначення складу учасників цивільної справи. Суд вирішує питання про вступ у справу співпозивачів, співвідповідачів. У випадках пред'явлення позову не усіма особами, стосовно яких діє презумпція права вимоги, суд зобов'язаний з'ясувати у позивача їхню позицію, повідомити таким особам про прийнятий до провадження позов і роз'яснити їхнє право вступити у справу як співпозивачі. Проте, відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» суд не вправі з власної ініціативи залучати таких осіб до участі у справі як співпозивачів, оскільки згідно з принципом диспо- зитивності особа, якій належить право вимоги, розпоряджається своїми правами на власний розсуд. Співвідповідачів може залучити до справи суд відповідно до положень ст. 32 ЦПК України.

Суд вирішує питання про участь у справі третіх осіб. З'ясувавши мож­ливість участі у справі третіх осіб, суд має повідомити їх про це. Вступ (залучення) третіх осіб до цивільної справи відбувається в порядку, пере­дбаченому у ст. 34-36 ЦПК України.

У деяких категоріях справ закон передбачає обов'язкову участь про­курора (ст. 281 ЦПК України), органів державної влади (ст. 253 ЦПК України), органів місцевого самоврядування (ст. 240 ЦПК України). У зв'язку з цим суддя під час підготовки справи до судового розгляду повинен викликати зазначених суб'єктів на судове засідання.

Враховуючи, що до осіб, як беруть участь у справі, належать не тільки суб'єкти позовного провадження, але й заявники та заінтересовані особи у справах окремого провадження, під час підготовки справи до судового розгляду суддя зобов'язаний з'ясувати у заявника, які ще особи заінтере­совані у результаті справи (наприклад, ст. 248 ЦПК України), і прийняти міри для їхнього залучення до участі у справі.

IV. Якщо речові та письмові докази не можна доставити до суду, їх оглядають за місцезнаходженням (ст. 140 ЦПК України). Завданням огляду є обстеження та вивчення предметів, документів тощо. Про час і

Читайте також:

1. I. Вступна частина
2. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
3. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
4. А .Маршалл - основоположник неокласичної теорії.
5. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
6. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
7. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави
8. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
9. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
10. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
11. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
12. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

Переглядів: 387