• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Розділ І. ВСТУП ДО ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА 10 сторінка

Згідно Узагальнень Верховного Суду України, виклад резолютивної час­тини заочного рішення у цьому аспекті може мати таке формулювання:

«Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів від дня от­римання його копії.

Рішення може оскаржити позивач в апеляційному порядку до апеля­ційного суду області через________________ _суд шляхом подання у

десятиденний строк від дня проголошення рішення апеляційної скарги або шляхом подання в десятиденний строк з дня проголошення рішення заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом двадцяти днів апеляційної скарги.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, заочне рішення може оскаржити відповідач в апеляційному порядку».

Згідно зі ст. 227 ЦПК України, відповідачам, які не з'явилися в судо­ве засідання, надсилають рекомендованим листом із повідомленням копію заочного рішення не пізніше п'яти днів від дня його проголошення. Видача або направлення копій заочного рішення іншим особам, які брали участь у справі, здійснюється відповідно до ст. 222 ЦПК України.

Розділ /S. Заочний розгляд справи 277

18.3. Перегляд та оскарження заочного рішення

Правовим наслідком заочного розгляду справи є ухвалення рішення у справі та встановлення двох способів його перегляду: загального (апеляцій­ного) для позивача; та спеціального (шляхом подання заяви про перегляд заочного рішення) для відповідача. Встановлення двох способів перегляду заочного рішення - одна із особливостей заочного розгляду цивільної справи та ухвалення заочного рішення суду. Саме у цьому і полягає відмінність заочного рішення від рішення, ухваленого за результатами звичайного розгляду справи.

Відповідно до ст. 228 ЦПК України, заочне рішення може переглянути суд, ш:о його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Акцентуємо увагу на те, шіо заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів від дня отримання його копії. Отже, перебіг десятиденного строку на подання заяви про перегляд заочного рішення обчислюється не з моменту проголошення заочного рішення, а з моменту одержання його копії відповідачем.

Верховний Суд України в Узагальненнях наголосив на тому, що, ви­рішуючи питання про поновлення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення, суд першої інстанції, відповідно до вимог ст. 72-73 ЦПК України повинен повідомити осіб, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду цього питання.

Заява про перегляд заочного рішення має бути подана у письмовій формі. У такій заяві, згідно зі ст. 229 ЦПК України, потрібно зазначити:

1. найменування суду, який ухвалив заочне рішення;

2. ім'я (найменування) відповідача або його представника, які по­дають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження, номери засобів зв'язку;

3. обставини, ш;о свідчать про поважність причин неявки в судове за­сідання, неповідомлення їх судові, і докази про це;

4. посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача;

5. клопотання про перегляд заочного рішення;

6. перелік доданих до заяви матеріалів.

Заява про перегляд заочного рішення підписує особа, яка її подає.

До заяви про перегляд заочного рішення додають і"і копії відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, та копії всіх доданих до неї матеріалів.

Якщо заяву подаєя представник, до неї потрібно додати довіреність або інший документ, який підтверджує його повноваження.

За подання заяви про перегляд заочного рішення судовий збір не спла­чується.

До неналежно оформленої заяви про перегляд заочного рішення засто­совують правила ст. 121 ЦПК України - постановленая ухвали про зали­шення заяви про перегляд заочного рішення без руху із наданням строку на усунення недоліків та постановлення ухвали про повернення заяви про перегляд заочного рішення.

Ухвала про залишення заяви про перегляд заочного рішення без руху не підлягає апеляційному оскарженню. Ухвалу про повернення заяви про перегляд заочного рішення можна оскаржити в апеляційному порядку.

Відповідно до ст. 230 ЦПК України, суд, прийнявши належно оформле­ну заяву про перегляд заочного рішення {вважаємо, що таку процесуальну дію потрібно оформляти відповідною ухвалою), невідкладно надсилає її копію та копії доданих до неї матеріалів іншим особам, які беруть участь у справі. Одночасно суд повідомляє осіб, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду справи.

Строк розгляду заяви про перегляд заочного рішення - п'ятнадцять днів від дня її надходження. Заяву про перегляд заочного рішення розглядають у судовому засіданні. Неявка осіб, належно повідомлених про час і місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви.

За результатами розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд реалізовує одне з таких повноважень:

1) постановляє ухвалу про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення. У ч. 4 ст. 231 ЦПК України передбачено, що у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення можна оскаржити у загальному порядку, встановленому ЦПК України. У цьому разі строк, протягом якого розглядалася заява, не включається до строку на апеляційне оскарження рішення;

2) постановляє ухвалу про скасування заочного рішення і призначає справу до розгляду у загальному порядку. Така ухвала апеляційному ос­карженню не підлягає.

Як зазначив Верховний Суд України, зі змісту ст. 232 ЦПК України випливає, що скасування заочного рішення судом, що його ухвалив, мож­ливе у разі встановлення судом двох обставин: а) відповідач не з'явився в судове засідання, ухвалено заочне рішення, та не повідомив про причини неявки з поважних причин; б) докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Призначивши справу до розгляду у загальному порядку, суд зобов'язаний повідомити осіб, які беруть участь у справі, про час і місце судового роз­гляду. Можуть траплятися випадки, коли і на повторний розгляд справи відповідач не з'явиться. Тоді, за умови додержання всіх законодавчих вимог, знову проводиться заочний розгляд справи. За результатами повторного

розгляду справи суд ухвалює рішення, яке можна оскаржити у загаль­ному порядку, встановленому ЦПК України (ч. З ст. 232 ЦПК України). Тому вважаємо, що іменувати заочним рішення, ухвалене за результатами иовторного розгляду справи, недоречно.

3) під час розгляду заяви про перегляд заочного розгляду справи мо­жуть виникти обставини, які спричинюють залишення заяви без розгляду. Відповідно до правових позицій Верховного Суду України, у разі виник­нення підстав, передбачених у ст. 207 ПК України, суд постановляє ухвалу про залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду, яку можна оскаржити в апеляційному порядку.

Підсумовуючи проведений аналіз питань, пов'язаних із реалізацією від­повідачем права на перегляд заочного рішення, констатуємо, ш,о відповідач у будь-якому разі має право на перегляд заочного рішення, а от право на апеляційне оскарження заочного рішення виникає у нього за умови реалі­зації права па подання заяви про перегляд заочного рішення.

Видається, що таке законодавче положення суперечить конституційно­му праву на апеляційне та касаційне оскарження, передбаченому у ст. 129 Конституції України. Погоджуємося з позицією тих науковців, які вказують на потребу законодавчого закріплення права відповідача па оскарження заоч­ного рішення у загальному порядку, окрім права подавати заяву про перегляд заочного рішення у суд, що його ухвалив'. У такому разі перебіг строку на апеляційне оскарження заочного рішення має починатися наступного дня після закінчення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. А тому відстоюємо висловлену у літературі пропозицію про потребу змінити законодавче положення про початок перебігу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. Логічним і правильним було б обчислювати перебіг зазначеного строку не з моменту одержання копії заочного рішення відповідачем, а з моменту проголошення заочного рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 232 ЦПК України, позивач має право оскаржити заочне рішення у загальному порядку, встановленому Кодексом. Ця норма таколс спричинює багато проблемних питань.

По-перше, для позивача перебіг строку на апеляційне оскарження за­очного рішення починатиметься від дня проголошення рішення.

По-друге, можуть виникати ситуації, коли одночасно подано: заяву про перегляд заочного рішення - відповідачем, і апеляційна скарга на заочне

' Див.: Навроцька, Ю. Конкуренція способів оскарження заочного рішення в цивільному процесі України / Ю. Навроцька // Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № б. - С. 57-61; Фурса, С. Я., Фурса, Є. L, Щербак, С. В. Цивільний процесуальний кодекс України : науково-нрактичний коментар : у 2 т. / С. Я. Фурса, Є. І. Фурса, С. В. Щербак ; за заг. рад. С. Я. Фурси. - К. : Видавець Фурса С. Я.: КНТ, 2006.

рішення - позивачем. Як процесуально владнати таку ситуацію ні ЦПК України, ні Верховний Суд України в Узагальненнях відповіді не дає.

У процесуальній літературі з цього приводу запропоновано різні під­ходи.

Завдання для самоконтролю

1. Визначення поняття заочного розгляду справи.

2. Визначте умови для заочного розгляду цивільного справи.

3. Назвіть підстави для перегляду заочного рішення.

4. Схарактеризуйте порядок перегляду та оскарження заочного рішення.

Розділ 19

аказне іроваренія

19.1. Поняття та характерні ознаки наказного провадження

Проведена в Україні судова реформа мала на меті пошук шляхів оп- тимізації та раціоналізації, підвищення ефективності судочинства. Саме для спрошіення, підвиш;ення ефективності здійснення правосуддя та дифе­ренціації цивільного процесу було введено у новий ЦПК України інститут наказного провадження.

Поняття «наказне провадження» та «судовий наказ» не нові в юридичній науці та судовій практиці.

Чинним ЦПК України визначено, що цивільні справи у судах розгля­дають у порядку позовного, наказного та окремого провадження. Отже, ці три провадження є видами цивільного судочинства.

Кожен вид цивільного судочинства має свою процесуальну сутність, ха­рактеризується певними особливостями судової процедури. Тому правильне вирішення питання щодо поняття та сутності кожного з видів судочинства, ознак, які їх характеризують, та критеріїв віднесення цивільних справ до того чи іншого виду провадження має велике практичне й теоретичне значення.

Цікавими є позиції науковців щодо назви розділу П ЦПК України. На думку одних, доцільнішою була б назва не «Наказне провадження», а «Судовий наказ», що відображало б його сутність та зміст, оскільки розділ П ЦПК України не містить нормативно закріпленого визначення наказного провадження, а лише встановлює порядок видачі судом судового наказу.

Протилежна позиція: назва розділу ЦПК України - «Наказне проваджен­ня» є вдалою, оскільки регулює не тільки порядок ухвалення судового наказу, але й процедуру самого провадження, що передує видачі судового наказу.

Ми підтримуємо останню позицію. Адже наказне провадження - це, насамперед, судовий розгляд, що узгоджується із ст. 1 ЦПК України і який у розділі П ЦПК України отримав регламентацію порядку його проведення, починаючи від вимог до заяви про видачу судового наказу і закінчуючи питаннями його виконання, а судовий наказ є лише одним з елементів на­казного провадження, актом здійсненого у ньому правосуддя.

У ЦПК України закріплено визначення поняття лише окремого про­вадження. Зокрема, окреме провадження визначається як вид ненозовного цивільного судочинства, у порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здій­снення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ст. 234 ЦПК України).

Науковці дискутують щодо того, чи можна вважати наказне провадження самостійним видом цивільного судочинства. У дискусіях обстоюють чотири позиції. Перша - наказне провадження є самостійним видом цивільного су­дочинства. Друга - поділяючи всі види цивільного судочинства на позовні та непозовні, наказне провадження відносять до непозовних проваджень. Третя - найбільш радикальна - пропонують розглядати наказне провадження не як вид цивільного судочинства, а як допроцесуальну та водночас альтернативну процедуру, яку здійснює суддя з метою прискореного захисту права кредитора та встановлення спірності або безснірності вимоги. Четверта - розглядають наказне провадження як правову процедуру з видачі судового наказу, що має спрощений характер, вказуючи на те, що з-поміж матеріально-нравових вимог очевидною є їх формальна безспірність, тобто вимоги заявника надійно обґрунтовані, тому боржник не може заперечити їх по суті.

Більш вдалим є визначення, яке міститься в узагальненні Верховного Суду України практики розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні, відповідно до якого, наказне провадження є особливим спро­щеним видом цивільного процесу, спрямованим на швидкий та ефективний захист безспірних прав осіб шляхом видачі судового наказу, що одночасно є судовим рішенням та виконавчим документом'.

Категорії справ, віднесені ЦПК України до наказного провадження, у ЦПК України 1963 р. належали до справ позовного провадження. З праць учених випливає, що в зазначених справах вони вбачали наявність спору про право.

' Див.: Практика розгляду судами цивільних справ у наказному ироваджеині // Офіційний іитериет-сайт Верховного Суду України: www.scourt.gov.ua.

r

Наказне провадження, як і позовне, має на меті вирішення правового спору, що виник між сторонами матеріальних правовідносин. Проте, на відміну від позовного провадження, наказне провадження вирішує такий конфлікт у спрош;еній формі - з метою процесуальної економії та приско­рення здійснення реального судового захисту суб'єктивних прав учасників матеріальних правовідносин.

Отож, не можна застосовувати такий критерій поділу цивільного су­дочинства па види, як матеріальпо-правові особливості справ, які розгля­дає суд у порядку кожного судочинства, щодо наказного провадження. Усі вимоги, за якими видається судовий наказ, потенційно є позовними. Зазначені у ст. 96 ЦПК України категорії справ, у яких може бути видано судовий наказ, можна розглянути і в порядку позовного провадження, більше того, закон не забороняє заінтересованій особі одразу звернутися до суду не із заявою про видачу судового наказу, а з позовною заявою з тією ж вимогою, і суддя в такому випадку не вправі відмовити у відкритті провадження у справі'.

Наказне провадження деякою мірою конкурує і з нотаріальною формою захисту суб'єктивних прав (ідеться про виконавчі написи нотаріусів), що зумовлює можливість для кредитора обрати найефективніший із них. Проте слід зазначити, що лише одна з трьох вимог, передбачених ЦПК України як підстави для видачі судового наказу, а саме вимога, яка ґрунтується на правочипі, вчиненому у письмовій формі, стосується цього питання. Що більше, за наявності у кредитора нотаріально посвідченого правочину у нього з'являється можливість вибору між наказним провадженням та ви­конавчим написом нотаріуса. Нотаріус не вправі здійснювати виконавчий напис на борговому документі, який має просту письмову форму-.

Виконавчий напис, як і судовий наказ, видається не з будь-якого пра­вочину, посвідченого нотаріально, а лише тоді, коли правочин передба­чає сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно, про що зазначено в Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених постано­вою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 р. № 1172^.

' Див.: Луспеник, Д. Д. Настільна книга професійного судді ири розгляді цивільних справ (складання судових процесуальних документів за новим ЦПК України) / Д. Д. Лусиеиик. - X. : Харків юридичний, 2005. - С. 267.

2 Див.: Нотаріат в Україні : підручник / за ред. В. В. Комарова. - К. : Юріиком Іитер, 2006. - С. 251.

^ Див.: Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів : Постанова Кабінету Міністрів України, 29 черв. 1999 р. // Офіц. Вісн. України. - 1999. - № 26. - С. 69

Незважаючи на деяку подібність наказного провадження із вчиненням виконавчого напису нотаріуса, між ними є істотні відмінності. Зокрема, це виявляється у тривалості розгляду заяви про видачу судового наказу та здійснення виконавчого напису; у моменті набуття законної сили судовим наказом та виконавчим написом нотаріуса; у порядку їх оскарження; роз­мірі витрат тощо.

Повертаючись до наказного провадження, слід вказати такі його харак­терні ознаки: документарність; спрощеність; відсутність складної, порівняно з позовним провадженням, цивільної процесуальної форми.

Наказне провадження є документарним, оскільки ця специфічна фор­ма захисту прав та інтересів кредитора спирається на безспірні документи проти боржника, який не виконує своїх зобов'язань. Суддя, розглядаючи заяву про видачу судового наказу, досліджує лише додані до неї докумен­ти, що підтверджують вимоги заявника, тобто письмові докази, на підставі яких і видає стягувачеві судовий наказ. Будь-які інші засоби доказування у наказному провадженні не використовуються.

Погоджуємось із позицією Д. Луспеника, що безспірність вимог заявни­ка ще не означає відсутності спору про право - основної ознаки позовного провадження. Спір між кредитором та боржником існує, інакше кредитор не звертався б до суду та не мав би проблем із виконанням договору. Проте докази правочину для суду є безспірними, тому й такі справи називають безспірними. У разі, коли поданих документів достатньо для підтвердження вимог стягувача, суд видає судовий наказ. І навпаки, за наявності спору про право, який неможливо вирішити на підставі лише наданих стягувачем-кре- дитором документів, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу, у такому разі захист прав заявника-стягувача здійснюється шляхом пред'явлення позову за тими ж вимогами у порядку позовного провадження.

Ознаками спрощеності правової процедури наказного провадження є:

- одноособовий розгляд заяви суддею;

- розгляд справи на підставі письмових доказів;

- видача судового наказу без виклику стягувача та боржника для за­слуховування їх пояснень;

- відсутність позовної форми захисту права (неможливий зустрічний позов);

- відсутність судового доказування в повному обсязі;

- скорочені строки розгляду і вирішення справи;

- спрощений зміст судового наказу;

- скасування судового наказу судом тієї ж інстанції;

- скорочені строки набрання судовим наказом законної сили.

Судовий наказ має істотну особливість, що вирізняє його з-поміж ін­ших судових актів. Адже він одночасно є і актом, який постановляє орган

судової влади за результатами розгляду справи по суті заявлених вимог (ч. 1 ст. 102 ЦПК України), тобто процесуальним документом, і виконав­чим документом, який реалізовують органи державної виконавчої служби відповідно до процедури виконавчого провадження.

Сутність судового наказу розкривають його ознаки:

- судовий наказ є єдиним судовим актом, який поєднує властивості судових актів, якими вирішується справа по суті заявлених вимог, а також виконавчого документа;

- судовий наказ має властивості і умовного, і безумовного наказу. Умовність наказу полягає в особливостях процедури скасування його з ініціативи боржника, а безумовність - у тому, що наказ має силу виконав­чого документа;

- судовий наказ є судовим рішенням, яке видає суддя одноособово;

- судовий наказ видається за доказами, які надає лише одна особа (заявник);

- судовий наказ видається з вимог, які можна назвати безспірними, пере­лік яких чітко визначений ЦПК України та, на даний час, є вичерпним.

Аналізуючи законодавчі положення щодо послідовності вчинення проце­суальних дій у наказному провадженні, у цьому виді цивільного судочинства можна виділити такі етапи:

- відкриття наказного провадження;

- видача судового наказу;

- скасування судового наказу;

- набрання судовим наказом законної сили.

19.2. Підстави та порядок звернення із заявою про видачу судового наказу. Відкриття провадження у справі про видачу судового наказу

Підставою для видачі судового наказу є подання заявником належно оформленої заяви про видачу судового наказу з безспірної вимоги, перед­баченої чинним законодавством.

Відповідно до ст. 96 ЦПК України, судовий наказ може бути видано, якщо:

- заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у пись­мовій формі;

- заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої за­робітної плати;

- заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку від­повідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника.

Як зазначає у своїх узагальненнях Верховний Суд України, іноді у суддів виникають питання під час тлумачення статей 95 та 96 ЦПК України - чи наведені вище обставини означають, що у ч. 1 ст. 96 поняття судового наказу подано ширше (ніж у ст. 95), що дає змогу видавати судові накази за будь-якими вимогами, які ґрунтуються на правочині, вчиненому у пись­мовій формі. Тому, як вказує суд найвищої інстанції, зазначені норми ЦПК України слід розуміти таким чином, що за вимогами, які ґрунтуються на правочині, вчиненому у письмовій формі, судові накази можуть видавати­ся лише щодо стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна'.

Першою підставою для видачі судового наказу є вимога, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі.

Як свідчить судова практика розгляду заяв про видачу судових на­казів, суди по-різному розуміють зміст поняття «правочин, вчинений у письмовій формі». Деякі суди помилково вважають достатнім доказом наявності правочину, вчиненого у письмовій формі, будь-які письмові дані про наявність боргу. Верховний Суд України підтримує практику судів, за якою належним підтвердженням наявності правочину, вчиненого у пись­мовій формі, є подання заявником власне договору, підписаного сторонами. Проте така позиція Верховного Суду України не зовсім відповідає чинному законодавству України, адже договір - це лише один із видів правочину, вчиненого у письмовій формі, окрім того, сам договір може мати різну зовнішню форму.

у цьому контексті доречно розглянути питання щодо можливості видачі судового наказу на підставі розписки. Як зазначають вчені-практики, із цим є певні труднощі. Адже розписка сама собою не є нравочином. Згідно з ч. 2 ст. 1047 ЦК України, вона є лише письмовим доказом на підтвер­дження укладення договору позики, який посвідчує передання грошей або речей. Тому якщо йдеться про позовне провадження, то безумовно, що такої розписки досить для звернення до суду за захистом свого права. Проте, що стосується наказного провадження, то зі змісту ст. 96, 98 ЦПК України випливає, що потрібно надати правочин, вчинений у письмовій формі (договір позики).

Так, відповідно до ст. 207 ЦК України, нравочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксовано в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони; якщо волю сторін висловлено за допомогою телетайпного, електронного або

' Див.: Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні // Офіційний інтернет-сайт Верховного Суду України: www.scourt.gov.ua.

іншого технічного засобу зв'язку. Стаття 207 ЦК України також встановлює спеціальні вимоги щодо підпису зазначеної форми правочину залежно від особи, яка його підписує, та від способу його фіксування, що має перевіря­ти суд, надаючи оригінал правочину з огляду на положення ст. 59 ЦПК України щодо допустимості доказів. Стаття 208 ЦК України встановлює випадки, коли правочин слід вчиняти у письмовій формі.

Згідно зі ст. 209 ЦК України, правочин, вчинений у письмовій фор­мі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальна форма правочину є однією з письмової форми правочину. У п. 35 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої від 3.03.2004 р.', наведено узагальнений перелік правочинів, щодо яких законодавством ус­тановлено обов'язкову нотаріальну форму. Так, обов'язковому нотаріаль­ному посвідченню підлягають договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва, рента, довічне утримання (догляд), спадковий договір) нерухомого майна, іпотечні договори, договори про заставу транс­портних засобів, космічних об'єктів та ін. На бажання сторін посвідчуються й інші правочини, для яких законодавством не встановлено обов'язкової нотаріальної форми.

Знову ж таки, судовий наказ, як і виконавчий напис, що вчиняється нотаріусом в аналогічних випадках, видається не з будь-якого правочину, посвідченого нотаріально, а лише тоді, коли правочин передбачає сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно, як це передбачено Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. В усіх інших випадках спори, що виникають на підставі інших вимог (наприклад, про визнання правочину недійсним), розглядаються за правилами позовного провадження.

Для видачі судового наказу на цій підставі необхідно надати оригінал нотаріально посвідченого правочину та його копії відповідно до кількості боржників, а також документи, що підтверджують безспірність заборгова­ності боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.

Складними у судовій практиці виявилися питання щодо можливості видачі судового наказу за договорами про надання населенню житлово- комунальних послуг, послуг водо-, теплопостачання, електрозв'язку тощо. Про суперечливу практику видачі судових наказів із цих вимог вказує і Верховний Суд України у своєму Узагальненні. Зокрема, Верховний Суд України обстоює позицію, що правильною є практика тих судів, які від-

' Див.: Про затверджеїшя Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України : Наказ Міністерства юстиції України, З берез. 2004 р. // Офіц. Вісн. України. - 2004. - № 10. - С. 315. - Ст. 639.

мовляють у прийнятті заяви про видачу судового наказу у випадку, коли заявник не може пред'явити письмового договору, укладеного між ним та ко­ристувачем житлово-комунальних послуг. У такій ситуації розмір та підстави виникнення заборгованості слід встановлювати у позовному провадженні.

Крім цього. Верховний Суд України вказує, що не можуть розціню­ватися як правочин, вчинений у письмовій формі, договори про надання житлово-комунальних послуг, у яких чітко не визначено суми щомісячних платежів, а квитанції з оплати сторони не підписують. Така практика є помилковою з огляду на те, що, наприклад. Правила надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідве- дення та типовий договір про надання послуг із централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення (затверджені поста­новою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 р. № 630)' передбачають, що споживач оплачує надані послуги відповідно до показань засобів обліку води і теплової енергії або затверджених нормативів (норм) споживання на підставі платіжного документа (розрахункової книжки, платіжної квитанції тощо) або відповідно до умов договору на встановлення засобів обліку. Розмір тарифів на послуги та їх загальну вартість передбачено в типовому договорі Про надання послуг з централізованого опалення, постачання хо­лодної та гарячої води і водовідведення, зразок якого також встановлений вказаними Правилами.

Ми поділяємо цю позицію суду касаційної інстанції, оскільки за наяв­ності такого договору суд не має права видавати судового наказу, оскільки у договорі нема підпису споживача послуг, що гарантувало би безспірність вимог щодо грошового зобов'язання в певному розмірі. Як правило, такий договір укладає і підписує власник квартири, а в квартирі можуть бути зареєстровані й інші особи, які, за правилами житлового законодавства, повинні сплачувати комунальні послуги разом із власником квартири, ос­кільки мають такі ж обов'язки щодо утримання житла, як і власник.

Судовий наказ може бути виданий, якщо заявлено вимогу про стягнення на­рахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати. Конституція України (ст. 43) проголошує, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. У ст. 115 Кодексу законів про працю України зазначено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені ко­лективним договором, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів.

' Див.: Про затвердження Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення та типового договору про надання послуг з централізоваиого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення : Постанова Кабінету Міністрів України, 21 лин. 2005 р. // Офіц. Вісн. України. - 2005. - № ЗО. - С. 84. - Ст. 1811.

г

Можливість звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати дає змогу працівникові оперативно захистити своє суб'єктивне право.

Читайте також:

1. I. Вступна частина
2. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
3. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
4. А .Маршалл - основоположник неокласичної теорії.
5. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
6. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
7. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави
8. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
9. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
10. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
11. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
12. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

Переглядів: 372