• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Розділ І. ВСТУП ДО ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА 16 сторінка

У разі встановлення обґрунтованості заяви про психіатричний огляд особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника лікар-психіатр подає заяву про проведення психіатричного огляду особи у примусовому порядку, про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги до суду за місцем проживання особи. До заяви додається висно­вок лікаря-психіатра, який містить обґрунтування потреби провести такий огляд, та інші матеріали.

Рішення суду потрібне і для госпіталізації фізичної особи до психіат­ричного закладу у примусовому порядку, для продовження надання ам­булаторної психіатричної допомоги та для продовження госпіталізації у примусовому порядку.

Так, згідно зі ст. 14 Закону, особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише у стаціонарних умовах, та у разі встановлення в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона:

- вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи інших осіб;

- неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.

Відповідно до ст. 12 зазначеного Закону, за потреби продовження на­дання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку понад шість місяців до суду за місцем проживання особи треба подати заяву про продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку. До заяви, у якій потрібно назвати підстави надання особі амбулаторної психіатричної допомоги без її усвідомленої згоди та без згоди її законного представника, передбачені у ч. 2 ст.12 цього Закону, додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування такої потреби. Продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку відбувається щоразу на строк, який не може перевищувати 6 місяців.

У випадках, коли госпіталізація особи до психіатричного закладу у примусовому порядку або продовження такої госпіталізації визнано до­цільним, представник психіатричного закладу, в якому перебуває особа.

протягом 24 годин скеровує до суду за місцем знаходження психіатрич­ного закладу заяву про госпіталізацію особи до психіатричного закладу у примусовому порядку або про продовження такої госпіталізації. До заяви, у якій потрібно зазначити підстави госпіталізації особи до психіатричного закладу у примусовому порядку або про продовження такої госпіталізації, додають висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про потребу такої госпіталізації.

До ухвалення рішення суду лікування може тривати за рішенням ліка- ря-психіатра (комісії лікарів-психіатрів).

Заяву особи, якій за рішенням суду надають амбулаторну психіатричну допомогу у примусовому порядку, або її законного представника про припи­нення цієї допомоги подають до суду за місцем проживання особи, а заяву про припинення госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку - до суду за місцезнаходженням психіатричного закладу.

У заяві фізичної особи або її законного представника про припинення амбулаторної психіатричної допомоги чи госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку треба зазначити обставини і докази, на яких Грунтуються ці вимоги. У випадках, коли, відповідно до закону, гос­піталізація у примусовому порядку проведено за рішенням лікаря-психіатра і визнано доцільною комісією лікарів-психіатрів, психіатричний заклад, у якому перебуває особа, скеровує до суду заяву про її госпіталізацію у примусовому порядку протягом 24 годин.

Заяву про припинення надання особі психіатричної допомоги у приму­совому порядку фізична особа або її законний представник може подати через три місяці від дня ухвалення рішення суду про надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку або її продовження, госпі­талізацію у примусовому порядку, її продовження.

Справу про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку розглядають за загальними правилами цивільного судочинства з особли­востями, передбаченими главою 10 розділу 4 ЦПК України.

У ст. 281 ЦПК України передбачено скорочені строки розгляду справ про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку:

- заява про госпіталізацію особи до психіатричного закладу - протягом 24 годин від дня її надходження;

- заява про психіатричний огляд особи - протягом трьох днів від дня її надходження;

- заява про надання амбулаторної психіатричної допомоги, її продов­ження та продовження госпіталізації - протягом десяти днів від дня її надходження.

Такі справи розглядають у присутності особи, якої стосується пи­тання про надання їй психіатричної допомоги у примусовому порядку, з

обов'язковою участю прокурора, лікаря-психіатра, представника психіат­ричного закладу, що подав заяву, та законного представника особи, щодо якої розглядають питання надання психіатричної допомоги. Особа, щодо якої вирішують питання про надання їй психіатричної допомоги у приму­совому порядку, має право особисто брати участь у судовому засіданні у такій справі. Водночас забезпечити її участь у судовому засіданні не завжди можливо, а у деяких випадках може бути і небезпечно для неї самої та для інших. Тому у кожному конкретному випадку суд, здійснюючи підготовку справи до судового розгляду, має вирішувати питання про потребу участі цієї особи у судовому засіданні.

У судовому засіданні можуть бути досліджені будь-які докази, на ос­нові яких суд може встановити наявність підстав для надання примусової психіатричної допомоги. ЦПК України не вимагає у цих категоріях справ проведення судово-психіатричної експертизи, оскільки справи про при­мусове надання психіатричної допомоги особі не пов'язане з обмеженням її правового статусу. Встановлення правильності психіатричного діагнозу обов'язкове, оскільки за його відсутності відпадають підстави для надання психіатричної допомоги у примусовому порядку. Якщо під час розгляду справи у суду виникнуть сумніви щодо достовірності зробленого діагнозу, суддя має призначити судово-психіатричну експертизу.

Залежно від встановлених обставин суд:

1. ухвалює рішення про задоволення заяви. Таке рішення є підставою для надання відповідної психіатричної допомоги у примусовому порядку;

2. ухвалює рішення про відмову в її задоволенні. Наприклад, якщо під час розгляду справи особа, щодо якої вирішують питання про надання їй психіатричної допомоги у примусовому порядку, або її представник за­явить про згоду на надання психіатричної допомоги, суд може відмовити в задоволенні заяви, оскільки відпадає одна з підстав примусового надання психіатричної допомоги;

3. ухвалює рішення про відмову задовольнити заяву про продовження амбулаторної психіатричної допомоги або про продовження госпіталіза­ції. Рішення є підставою для припинення надання зазначеної примусової психіатричної допомоги;

4. ухвалює рішення про задоволення заяви про припинення надання психіатричної допомоги у примусовому порядку, яке є підставою для при­пинення зазначеної психіатричної допомоги.

20,11. Розгляд судом справ про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу

Як уже зазначалося, звернення за медичною допомогою здійснює особа добровільно, тому важливо одержати згоду особи на застосування таких мір медичного характеру, як ізоляція, госпіталізація. Проте, якщо особа страждає на хворобу, яка є небезпечною для інших осіб, відмова від ліку­вання може поставити під загрозу життя і здоров'я самої хворої особи та осіб, які її оточують.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 5.07.2001 «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», туберкульоз - інфекційна хвороба, викли­кана мікобактеріями туберкульозу, протікає з періодичними загостреннями, рецидивами та ремісіями, вражає переважно найбідніші, соціально деза- даптовані групи населення (біженців, мігрантів, особіб, які перебувають в установах кримінально-виконавчої системи, осіб без постійного місця проживання, алкоголіків, наркоманів тощо), спричиняє високу тимчасову та стійку втрату працездатності, вимагає тривалого комплексного лікуван­ня та реабілітації. Негативні соціально-економічні наслідки, спричинені туберкульозом, дали підстави зарахувати цю хворобу до групи соціально небезпечних.

Протитуберкульозна допомога - комплекс соціально-економічних, ор­ганізаційних, лікувально-профілактичних, санітарно-гігієнічних і протиепі­демічних заходів щодо захисту населення від туберкульозу, спрямовані на профілактику, своєчасне виявлення та діагностику, лікування, медичний (диспансерний) нагляд і реабілітацію хворих на туберкульоз та здійсню­ються відповідно до зазначеного Закону, інших нормативно-правових актів у сфері боротьби з туберкульозом.

Лікувально-профілактичні заходи - заходи медичного характеру щодо індивідуальної профілактики, своєчасного виявлення захворювання, діагнос­тики, лікування, медичного (диспансерного) нагляду та реабілітації хворих на туберкульоз.

Профілактика захворювання на туберкульоз - заходи соціально-еконо­мічного, організаційного, протиепідемічного та медичного характеру, спря­мовані на запобігання виникненню та масовому поширенню туберкульозу, а також на своєчасне виявлення інфікованих мікобактеріями туберкульозу дітей та підлітків і хворих на туберкульоз серед населення.

Згідно зі ст. 12 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на ту­беркульоз», лікування хворих на туберкульоз відбувається під обов'язковим медичним контролем із дотриманням установлених стандартів лікування.

Лікування та медичний (диспансерний) нагляд за всіма хворими на тубер­кульоз, інфікованими мікобактеріями туберкульозу та особами, які були у контакті з хворими на заразні форми туберкульозу, здійснюють спеціалі­зовані протитуберкульозні заклади.

Протитуберкульозним закладом є спеціалізований заклад охорони здоров'я, що здійснює діагностику туберкульозу та надає лікувально-про­філактичну (стаціонарну та амбулаторну) допомогу хворим на туберкульоз (протитуберкульозні диспансери, лікарні, відділення, кабінети, науково-до­слідні інститути, денні стаціонари, санаторії тощо - ст. 1 Закону). Перелік протитуберкульозних закладів затверджує центральний орган виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

Своєчасне виявлення хворих на туберкульоз забезпечують лікарі, інші медичні працівники, зобов'язані скерувати всіх хворих із будь-якими ознаками туберкульозу направити для подальшого обстеження до відповідного протиту­беркульозного закладу чи до лікаря-спеціаліста (фтизіатра). З метою своєчас­ного виявлення осіб, інфікованих мікобактеріями туберкульозу та хворих на туберкульоз, проводяться також профілактичні медичні огляди населення.

Заклади охорони здоров'я усіх форм власності та медичні працівники, які займаються приватною медичною практикою, у разі виявлення особи, хворої на туберкульоз або підозрілої щодо захворювання на туберкульоз, зобов'язані скерувати її до протитуберкульозного закладу для подальшого обстеження за місцем проживання або виявлення особи та терміново пові­домити про них цей заклад.

Хворі на заразні форми туберкульозу, в тому числі соціально дезадап- товані, із супутніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію, підлягають обов'язковій госпіталізації до протитуберкуль­озних закладів та зобов'язані пройти відповідне лікування. Не підлягають обов'язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів хворі, які страждають на психічні розлади; вагітні жінки; жінки, які мають дітей віком до трьох років.

У разі ухилення від обов'язкової госпіталізації особа, яка хвора на зараз­ну форму туберкульозу, щоб запобігти поширенню туберкульозу, за рішенням суду підлягає розшуку, приводу та обов'язковій госпіталізації до протитубер­кульозних закладів, визначених місцевими органами виконавчої влади.

Територіальну підсудність цих категорій справ визначено ст. 283 ЦПК України, відповідно до якої заяву про обов'язкову госпіталізацію до про­титуберкульозного закладу хворого на заразну форму туберкульозу, який ухиляється від лікування, подають до суду за місцезнаходженням проти­туберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим, або до суду за місцем виявлення такого хворого.

Заява подається протягом 24-х годин з часу виявлення в особи заразної форми туберкульозу.

Заяву про обов'язкову госпіталізацію чи продовження лікування хво­рого на заразні форми туберкульозу подає до суду представник протиту­беркульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим.

У заяві про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування, крім загальних реквізитів, обов'язково потрібно зазначити встановлені законом підстави для такої госпіталізації.

До заяви додають мотивований висновок лікарської комісії про потребу обов'язкової госпіталізації до протитуберкульозного закладу або про про­довження лікування. У висновку потрібно вказати строк, протягом якого буде проведено лікування.

Справу про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закла­ду або про продовження лікування розглядають за загальними правилами цивільного судочинства з особливостями, передбаченими у главі 11 розділу VI ЦПК України.

Так, у ст. 285 ЦПК України передбачено:

- справи про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного за­кладу або про продовження лікування розглядають не пізніше трьох днів після відкриття провадження у справі. Зі змісту цього положення можна зробити висновок, що стосовно цих категорій справ діє загальне правило про відкриття провадження у справі, яке, зокрема, полягає у тому, що для виріщення цього питання передбачено десятиденний строк (ч. З ст. 122 ЦПК України). Хоча, враховуючи специфіку підстав для звернення із за­явою про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування, провадження у справі мало б бути відкрито у максимально скорочені строки. Наприклад, можна було б передбачити, що суддя, який у порядку черговості одержав відповідну заяву, має негайно вирішити питання про відкриття провадження у справі;

- особі потрібно надати право особистої участі у судовому засіданні, за винятком випадків, коли, за відомостями протитуберкульозного закладу, така особа становить загрозу розповсюдженню хвороби. Варто погодитись із думкою В. Кравчука та О. Угриновської, що мова йде про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лі­кування хворого на заразну (курсив - С. С.) форму туберкульозу, який, згідно зі ст. 1 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберку­льоз», є джерелом інфекції для осіб, що з ним контактують. Тому як такий хворий не може становити загрозу розповсюдженню хвороби, залишається незрозумілим". Враховуючи небезпеку туберкульозу для інших, вважаємо, що справи про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу

' Кравчук, В. М., Угриновська, О. І. Науково-ирактичішй коментар Цивільного процесуального кодексу України / В. М. Кравчук, О. І. Угриновська. - К. : Істшіа, 2006. - С. 716.

або про продовження лікування хворого варто розглядати без участі особи, стосовно якої вирішується питання про госпіталізацію;

- обов'язковою є участь у справі представника протитуберкульозного закладу, за заявою якого відкрито провадження у справі;

- обов'язковою є участь у справі представника особи, стосовно якої вирішується питання про госпіталізацію. Незрозуміло, про якого пред­ставника йде мова. Якщо про законного, то питання про залучення його до участі у справі має бути вирішено суддею після відкриття провадження у справі. Якщо про договірного, то в який спосіб і на якій підставі він буде залучатись до участі у справі.

Обов'язкову госпіталізацію осіб, щодо яких суд ухвалень відповідне рішення, здійснюють на строк до трьох місяців. Продовження лікування цих осіб відбувається за рішенням суду на визначений ним строк на підставі висновку лікарської комісії протитуберкульозного закладу.

Порядок госпіталізації, лікування та медичного (диспансерного) нагляду за хворими на туберкульоз визначає центральний органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я.

У разі ухилення від обов'язкової госпіталізації до протитуберкульозних закладів або від продовження лікування осіб, хворих на заразні форми ту­беркульозу, щодо яких суд ухвалив рішення про обов'язкову госпіталізацію або про продовження лікування, органи внутрішніх справ за зверненням керівника протитуберкульозного закладу надають у межах своїх повнова­жень медичним працівникам допомогу у забезпеченні виконання рішення суду-

20.12. Розгляд судом справ про розкриття

банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб

Відповідно до ст. 60 Закону України від 7.12.2000 «Про банки і бан­ківську діяльність», банківська таємнигщ - це інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуго­вування клієнта та взаємовідносин із ним чи третім особам під час надання послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнтові.

Банківською таємницею, зокрема, є:

1) відомості про банківські рахунки клієнтів, зокрема кореспондентські рахунки банків у Національному банку України;

2) операції, проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

3) фінансово-економічний стан клієнтів;

4) системи охорони банку та клієнтів;

5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи- клієнта, її керівників, напрями діяльності;

6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комер­ційна інформація;

7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

8) коди, які використовують банки для захисту інформації.

Інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення

банківського нагляду, становить банківську таємницю.

Не є банківською таємницею узагальнена по банках інформація, яка підлягає опублікуванню. Перелік інформації, що підлягає обов'язковому опублікуванню, встановлює Національний банк України та додатково сам банк на його власний розсуд.

Згідно зі ст. 61 Закону, банки зобов'язані забезпечити збереження банківської таємниці через:

1) обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;

2) організацію спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;

3) застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованого доступу до електронних та інших носіїв інформації;

4) застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.

Службовці банку під час вступу на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційної інформації, яка стала відома їм при ви­конанні своїх службових обов'язків.

Приватні особи та організації, які під час виконання своїх функцій або надання послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфі­денційну інформацію, зобов'язані не розголошувати цієї інформації і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб.

Банкові заборонено надавати інформацію про клієнтів іншого банку, на­віть якщо їхні імена зазначено у документах, угодах та операціях клієнта.

Інформацію щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, відповідно до ст. 62 Закону, розкривається банками:

1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інфор­мації;

2) на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

3) органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України - на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності за конкрет­ний проміжок часу;

4) органам Державної податкової служби України на їх письмову ви­могу з питань оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

5) спеціально уповноваженому органові виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу стосовно додаткової інформації про фінансову операцію, ш,о стала об'єктом фінансового моні­торингу;

6) органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з пи­тань виконання рішень судів стосовно стану рахунків конкретної юридичної особи або фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності.

Для розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної осіб у судовому порядку подається заява до суду за місцезнаходженням банку, що обслуговує юридичну або фізичну особу. Таку заяву може подати будь-яка заінтересована особа. Проте інтерес особи має бути обґрунтований у заяві з посиланням на законодавчі положення, які надають відповідні повноваження, або із зазначенням порушених прав та інтересів.

Крім загальних реквізитів, у заяві потрібно зазначити:

1. ім'я (найменування) особи, щодо якої вимагають розкрити інфор­мацію, яка містить банківську таємницю;

2. найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої потрібно розкрити банківську таємницю;

3. обґрунтування потреби та обставин, за яких вимагається розкрити інформацію, що містить банківську таємницю, щодо особи із зазначенням положень законів, які надають відповідні повноваження, або прав та інте­ресів, які порушено;

4. обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таєм­ницю, щодо особи та мету і"і використання.

Справи про розкриття банком інформації, яка містить банківську таєм­ницю, розглядають у п'ятиденний строк від дня надходження заяви у за­критому судовому засіданні з повідомленням заявника, особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, та банку, а у випадках, коли справу розглядають із метою охорони державних інтересів та національної

безпеки, - з повідомленням тільки заявника. Неявка у судове засідання без поважних причин заявника та (або) особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, чи її представника або представника банку не переш­коджає розгляду справи, якщо суд не визнав їхньої участі обов'язковою.

Якщо під час розгляду справи буде встановлено, що заява ґрунтується на спорі, який розглядають у порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

За результатами розгляду справи суд:

I. Ухвалює рішення про задоволення заяви про розкриття банком ін­формації, яка містить банківську таємницю.

У рішенні суду про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи зазначають:

1) ім'я (найменування) одержувача інформації, його місце проживання або місцезнаходження, ім'я представника одержувача, коли інформацію надають представникові;

2) ім'я (найменування) особи, щодо якої банк має розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, місце проживання або місцезнаходження цієї особи;

3) найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої треба розкрити банківську таємницю;

4) обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємни­цю, яку має надати банк одержувачеві, та мету її використання;

Рішення суду про задоволення заяви про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, підлягає негайному виконанню (ч. З ст. 290 та п. 6 ч. 1 ст. 367 ЦПК України).

II. Ухвалює рішення про відмову задовольнити заяву про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю. Так, відповідно до ч. 2 ст. 290 ЦПК України, якщо під час розгляду справи буде встановлено, що заявник вимагає розкрити банківську таємницю без підстав та повновалсень, визначених законом, суд відмовляє у задоволенні заяви.

Копії рішення суд надсилає банкові, що обслуговує юридичну або фі­зичну особу, заявникові та особі, щодо якої надають інформацію.

Стосовно цих категорій справ законодавець відходить від загального правила про оскарження рішень суду. А саме, особа, щодо якої банк роз­криває банківську таємницю, або заявник має право у п'ятиденний строк оскаржити ухвалене судом рішення в установленому порядку. Законодавець обмежує як суб'єктний склад права на апеляційне оскарження, так і строк апеляційного оскарлсення рішення суду. Зазначено, що не зовсім доречно є вказівка на «установлений порядок» апеляційного оскарження. Оскільки у ст. 290 ЦПК України встановлено скорочений строк апеляційного оскаржен­ня, тому, на нашу думку, суб'єктові оскарження не потрібно подавати заяву

про апеляційне оскарження рішення, а відразу слід подавати апеляційну

скаргу. Оскарження рішення не зупиняє його виконання.

Завдання для самоконтролю

1. Назвіть основні ознаки, характерні для окремого нроваджеінія як виду цивіль­ного судочинства.

2. Вимоги, які можуть бути предметом розгляду в окремому провадженні.

3. Охарактеризуііте суб'єктний склад права на подання заяви для розгляду її в окремому провадженні.

4. Специфіка проведення підготовчих дій у справах окремого провадження.

5. Особливості стадії судового розгляду у справах окремого провадження.

6. Підстави, порядок та правові наслідки скасування і оскарження рішень у справах окремого проваджешія.

Розділ 21

I V

ерешд судові рііень в ІШЩШШ] nopf у

21.1. Поняття та завдання інституту перегляду судових рішень в апеляційному порядку

Доступність правосуддя означає не тільки право ініціювати відкриття провадження у цивільній справі, але й можливість користуватися всіма процесуальними засобами, нередбаченими цивільним процесуальним законо­давством, зокрема правом на перегляд судових рішень. Стосовно права осо­би на судовий захист, на стадії його безпосередньої реалізації зобов'язаним суб'єктом є суд будь-якої інстанції. Відсутність права на перегляд судових рішень зменшує і обмежує право кожного на судовий захист, передбачене у ст. 55 Конституції України.

Водночас право на судовий контроль не є абсолютним. Комітет міністрів Ради Європи визнає допустимим введення окремих обмежень на судовий контроль, які базуються на презумпції про те, шо у питання судового спору потрібно вирішувати на рівні суду першої інстанції. До суду першої інстанції треба подавати всі можливі претензії, факти і докази.

Європейський Суд з прав людини виокремив кілька критеріїв для ви­рішення питання про те, які внутрішні засоби захисту у кожному конк­ретному разі підлягають використанню, чи може скаржник досягти за їх використання успіху. До таких критеріїв належать доступність, доцільність і ефективність. Засоби внутрішнього правового захисту відповідають вимо­гам, якш,о; 1) заявник може самостійно порушити судовий розгляд; 2) його справу буде розглянено по суті заявленої вимогрг чи питання; 3) заявник може одержати судове рішення, яке буде визначати його права, обов'язки

і правовий стан, тобто матії потенційну можливість успіху у разі звернення до зазначеного органу.

Зазначимо, що саме під впливом Ради Європи і практики Європейського Єуду з прав людини змінено процедури перегляду судових рішень у цивіль­ному судочинстві України. ЦПК України передбачає такі види перегля­ду судових рішень: 1) перегляд судових рішень апеляційною інстанцією; 2) перегляд судових рішень касаційною інстанцією; 3) перегляд судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами; 4) перегляд судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами.

Єуть апеляційного перегляду судових рішень полягає у тому, ш;о особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права і обов'язки, мають право звернутися в установленому законом порядку з апеляційною скаргою на судове рішення, яке не набрало законної сили, до апеляційного суду (суд другої інстанції). Слово apellatio має латинське походження і означає «прикликати кого- небудь втрутитися у спір». У нашому розумінні мова йде про втручання вищестоящої судової інстанції. Звернення заінтересованої особи в апеляцій­ну інстанцію зобов'язує останню перевірити законність та обґрунтованість судового рішеїнія суду першої інстанції.

Системи перегляду судових рішень, які не набрали законної сили, за­кріплюють різну компетенцію і повноваження апеляційної інстанції, межі перегляду, права заінтересованих осіб та відкриття провадження вищестоя­щій інстанції та поданню нових доказів у справі. Відомі такі види апеляції: повна і неповна.

Неповна апеляція - перегляд рішення суду, яке не набрало закотюї сили, на підставі доказів, які досліджувались судом першої інс7панції, так і доказів, поданих безпосередньо до суду другої інстанції. У разі неповної апеляції справу можуть повернути до суду першої інстанції для нового розгляду. Неповна апеляція закріплена, наприклад, у цивільному процесуальному законодавстві України, Австрії, Німеччини.

Повна апеляція має кілька ознак: 1) рішення суду переглядається в ці.пому на основі не тільки тих матеріалів, які є у справі, але й поданих до суду апеляційної інстанції будь-яких нових доказів, які мають значення для справи; 2) апеляційний суд вправі встановлювати нові факти; 3) справа не може бути направлена до суду першої інстанції на новий розгляд, оскільки вищестоящий суд поврпгеп сам ухвалити рішення по суті па основі дослідже­них доказів і встановлених фактів. Повна апеляція передбачена, наприклад, цивільним процесуальним законодавством Франції, Італії, Росії.

Читайте також:

1. I. Вступна частина
2. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
3. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
4. А .Маршалл - основоположник неокласичної теорії.
5. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
6. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
7. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави
8. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
9. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
10. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
11. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
12. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

Переглядів: 312