• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Розділ І. ВСТУП ДО ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА 15 сторінка

Відповідно до ч. 2 ст. 256 ЦПК України, справи про встановлення факту належності особі паспорта, військового квитка, квитка про членство в об'єднанні громадян, а також свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану, судовому розглядові в окремому про­вадженні не підлягають. Ці питання вирішує орган, який видав документ. Суди також не встановлюють тотожності особи. Водночас суд може вста­новлювати факти належності особі документів, які не належать до таких, що посвідчують особу (наприклад, довідка про поранення чи перебування у госпіталі у зв'язку з пораненням, повідомлення військових частин, вій­ськкоматів та інших органів військового управління про загибель чи про­пажу безвісті у зв'язку з обставинами військового часу, а також заповіту,

страхового свідоцтва (полісу), ощадної книжки, трудової книжки, іншого документа про трудовий стаж).

Звернутися зі заявою про встановлення факту, що має юридичне значен­ня, може будь-яка заінтересована особа. Заяву подають до суду за місцем проживання фізичної особи-заявника.

Крім загальних реквізитів, у заяві потрібно зазначити:

1) якиіі факт заявник просить встановити та з якою метою;

2) причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт;

3) докази, що підтверджують факт.

До заяви додають докази, що підтверджують викладені у заяві обстави­ни, і довідку про неможливість відновити втрачені документи (ст. 258 ЦПК України). Недодержання реквізитів заяви має наслідком постановлення ухвали про залишення її без руху.

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суддя зобов'язаний перевірити, чи підлягає судовому встановленню цей факт; чи має заявник право звернутися до суду з такою заявою; чи дотримано вимоги до змісту заяви; з'ясувати, для чого потрібно встановити факт; вимагати від заявника письмових доказів, які підтверджують неможливість одержати чи встановити документ, що підтверджує цей факт.

Суддя мусить також перевірити юрисдикцію справи, оскільки у порядку окремого провадження у цивільному судочинстві встановленню підлягають факти, якщо заявником є фізична особа. Заяви організацій чи фізичних осіб- суб'єктів підприємницької діяльності про встановлення фактів, що мають юридичне значення, мають розглядати господарські суди. Виявивши, що заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, суддя зобов'язаний постановити ухвалу про відмову відкрити провадження у справі.

Здійснюючи підготовку справи до судового розгляду суддя має визна­чити коло заінтересованих у справі осіб і викликати їх в судове засідання. Залежно від мети встановлення фактів заінтересованими особами у цих справах можуть бути, наприклад, відділи соціального захисту населення - у справах про встановлення факту перебування на утриманні особи, яка померла, для призначення пенсії заявникові; інші спадкоємці - у справах про встановлення факту прийняття спадщини; органи внутрішніх справ - у справах про встановлення факту родинних відносин для вирішення питання про належність до громадянства України.

Заінтересовані особи мають право подавати докази на підтвердження обґрунтованості чи необґрунтованості поданої до суду заяви про встанов­лення факту, брати участь у їх дослідженні.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, пот­рібно розглядати за участі заявників та заінтересованих осіб. Заявники та заінтересовані особи вправі подавати докази на підтвердження обґрунтова­

ності чи необґрунтованості заяви про встановлення факту, розглядуваного судом, брати участь у дослідженні обставин справи, вчиняти інші проце­суальні дії.

Під час вирішення заяв про встановлення факту перебування на утри­манні треба враховувати, що:

а) відповідно до ст. 36 Закону України від 9.07.2003 «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», право на пенсію у зв'язку із втратою годувальника, за загальним правилом, мають непрацез­датні члени сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності у годувальника на день смерті страхового стажу, потрібного йому для призначення пенсії з приводу інвалідності, а у разі смерті пенсіонера або осіб у період проходження строкової військової служби - незалежно від тривалості страхового стажу;

б) до п'ятої черги спадкоємців за законом налел<ать утриманці спадко­давця, які не були членами його сім'ї (ст. 1265 ЦК України). Утриманцем, відповідно до ст. 1265 ЦК України, є неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш, як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів існування. Тому для встановлення факту перебу­вання на утриманні з метою оформлення права на спадщину особі потрібно довести, що вона на момент одержання утримання була неповнолітньою або непрацездатною; не була членом сім'ї спадкодавця; не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу; ця допомога була для неї єдиним або основним джерелом засобів існування;

в) відповідно до ст. 1200 ЦК України, у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утри­манні або мали на день його смерті право одержати від нього утримання. У таких випадках немає значення, чи перебував непрацездатний утриманець у родинних чи шлюбних відносинах із годувальником.

За результатами розгляду справи суд: 1) ухвалює рішення, яким під­тверджує наявність або відсутність встановлюваного факту; 2) ухвалює рішення, яким відмовляє у встановленні факту.

У рішенні суду, що підтверджує наявність або відсутність факту, пот­рібно зазначити відомості про факт, встановлений судом, мету його вста­новлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.

Рішення суду нро встановлення факту, який підлягає реєстрації в ор­ганах державної реєстрації актів цивільного стану або нотаріальному пос­відченню, не замінює собою документів, що видають ці органи, а є тільки підставою для одержання зазначених документів.

Рішення про встановлення факту, що має юридичне значення, яке на­брало законної сили, обов'язкове для органів, які реєструють такі факти або оформляють права, що виникають у зв'язку із встановленим судом фактом.

У разі встановлення у судовому порядку факту реєстрації акта цивільного стану орган реєстрації актів цивільного стану проводить відповідний запис на підставі рішення суду.

20.7. Розгляд судом справ про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі

Підвищений обіг цінних паперів на пред'явника та векселів істотно збільшує ризик переходу прав за вказаними цінними паперами до недоб­росовісної особи. У разі вибуття таких цінних паперів із володіння титуль­ного володільця поза його волею, неуповноважений фактичний володілець може вимагати від боржника виконання зобов'язань, скерувавши йому цей цінний папір. У зв'язку з цим, з метою захисту прав уповноваженої особи, засвідчених цінним папером на пред'явника або векселем, а також інших осіб, включаючи фактичних держателів, передбачено судовий порядок від­новлення прав на втрачений цінний папір на пред'явника та вексель.

Провадження у справах про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі у цивільній процесуальній літературі називають ш;е «визивним провадженням». Ця назва пов'язана з тим, що метою публі­кації є повідомити фактичного держателя цінного папера або векселя про те, що виникло провадження щодо відновлення прав на документ, держате­лем якого наразі є саме він. Це своєрідний виклик фактичному держателю втраченого цінного папера або векселя з пропозицією з'явитися у судове засідання і заявити про свої права на цей документ.

Можливість здійснити дії щодо визнання втраченого цінного паперу не­дійсним і відновлення прав на втрачений цінний папір спричинена такими умовами: 1) документ має бути цінним папером на пред'явника або векселем; 2) можливість його відновлення у судовому порядку має передбачати зако­нодавство; 3) документ вибув із володіння уповноваженої особи чи втратив ознаки платежу у результаті неналежного зберігання чи з інших причин.

Заявниками у таких категоріях справ можуть бути фізичні та юридичні особи, які вважають себе правоволодільцями за втраченим цінним папером чи в яких документ перебував на зберіганні.

Заяву подають до суду за місцезнаходженням емітента цінного папе­ру на пред'явника або за місцем платежу за векселем (ч. 2 ст. 260 ЦПК України).

У заяві, крім загальних реквізитів, потрібно зазначити:

1) обставини, за яких втрачено цінний папір на пред'явника або век­сель (факти крадіжки з вказівкою місця, де це відбулося, повінь, пожежа, внаслідок чого знищено документ чи він став непридатним тощо). Для підтвердження цих обставин заявник зобов'язаний посилатися на конкретні докази (довідки з органів внутрішніх справ, пожежного нагляду та інших органів, постанову про порушення або про відмову у порушенні криміналь­ної справи, показання свідків тощо);

2) повну і точну назву емітента втраченого цінного папера на пред'явника і його реквізити, а для векселя - вид, номер бланка, суму векселя, дату і місце складання, строк та місце платежу, найменування векселедавця та інших, відомих заявникові, зобов'язаних за векселем осіб, а також першого вексе л ед ержате ля.

Після відкриття провадження у справі суд у порядку проведення під­готовки до судового розгляду зобов'язаний здійснити процесуальні дії, які відображають специфіку розгляду і вирішення цих категорій справ.

По-перше, зробити публікацію про виклик держателя втраченого цін­ного папера на пред'явника або векселя до суду. Публікацію про виклик держателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя, а також пропозицію держателю втраченого цінного папера на пред'явника або век­селя повідомити суд у тримісячний строк про свої права на цінний папір або вексель здійснює заявник за власний кошт.

Публікація, згідно з ч. 1 ст. 263 ЦПК України, повинна містити на­ступну інформацію: 1) ім'я і місце проживання заявника-фізичної особи, найменування та місцезнаходження юридичної особи-заявника; 2) повну і точну назву емітента втраченого цінного папера на пред'явника і його реквізити, а для векселя - вид, номер бланка, суму векселя, дату і місце складання, строк та місце платежу, найменування векселедавця та інших, відомих заявникові, зобов'язаних за векселем осіб, а також першого век- селедержателя.

Публікацію здійснюють у місцевій газеті за місцезнаходженням емі­тента цінного папера або за місцем платежу векселя, а також в одному з офіційних друкованих видань. Відповідно до Указу Президента України від 10.06.1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності», офіційними друкованими виданнями є: «Офіційний вісник України», газети «Урядовий кур'єр», «Президентський вісник».

По-друге, заборонити здійснювати будь-які операції за втраченим цінним папером на пред'явника або за векселем. Ця міра має на меті захистити інтере­си заявника і за своєю правовою природою схожа до забезпечення позову.

Про ці процесуальні дії суд постановляє ухвалу, яка оскарженню не підлягає.

У справі про визнання недійсним цінного папера на пред'явника та

відновлення права на нього ухвалу негайно надсилають емітенту втраченого цінного папера на пред'явника.

У справі про визнання недійним втраченого векселя та відновлення прав на нього ухвалу негайно надсилають зобов'язаним за векселем особам, якщо їхні адреси відомі суду, а також якщо строк платежу за векселем не настав, на адресу всіх нотаріусів відповідного нотаріального округу, на території якого знаходиться місце платежу за векселем. За пред'явлення векселя нотаріусові для вчинення протесту, щодо якого постановлено ух­валу, якою заборонено будь-які операції за ним, нотаріус зобов'язаний повідомити суду, який постановив ухвалу, про пред'явлення такого векселя для вчинення протесту.

Подальший хід провадження у справі залежить від того, чи звернеться у тримісячний строк від дня виходу публікації до суду держатель цінного папера або векселя.

I. Якщо держатель втраченого цінного папера на пред'явника або век­селя подасть до суду заяву про те, що він є держателем цього документа, то у зв'язку з виникненням спору про право суд:

а) постановляє ухвалу про залишення без розгляду заяви про визнання втраченого цінного папера на пред'явника або векселя недійсним та від­новлення прав на нього;

б) встановлює строк для пред'явлення заявником позову у загальному порядку до держателя цінного папера або векселя про їх витребування. Строк пред'явлення позову заявником не може перевищувати два місяці. Початок перебігу цього строку потрібно обчислювати з наступного дня після поста- новлення ухвали. Пропуск двомісячного строку не перешкоджає зверненню заявника із відповідним позовом до суду. Проте, якщо заявник у встановлений судом строк не пред'явить позову до держателя втраченого цінного папера або векселя, суд постановляє ухвалу про зняття заборони здійснювати будь- які операції з цінним папером на пред'явника або векселем.

Держатель цінного папера на пред'явника або векселя у разі ухвалення судом рішення про відмову задовольнити заявлену вимогу, має право звер­нутися до суду із позовом про відшкодування за рахунок заявника збитків, завданих йому забороною здійснювати будь-які операції за цінним папером на пред'явника або векселем.

II. Якщо протягом трьох місяців від дня публікації про виклик де­ржателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя не надійде заяви про те, що він є його держателем, суд призначає справу до розгляду у порядку окремого провадження. Обґрунтованість вимоги заявника щодо втраченого цінного папера або векселя розглядають у судовому засіданні за його участі та участі особи, яка видала документ, шляхом дослідження наданих ними доказів.

За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення про визнання

втраченого цінного папера на пред'явника або векселя недійсним або про відмову задовольнити вимогу.

Рішення про визнання втраченого цінного папера на пред'явника не­дійсним є підставою для видачі заявникові цінного папера на пред'явника замість визнаного недійсним або проведення визначених ним операцій.

Рішення про визнання втраченого векселя недійсним є підставою для здійснення платежу за векселем або для видачі заявникові векселя замість визнаного недійсним та для відновлення зобов'язаними за векселем особами передавальних написів.

Заміну втраченого документа має здійснити особа, яка видала його, після набрання рішенням законної сили.

Рішення суду про визнання недійсним втраченого цінного папера на пред'явника або векселя заявник публікує у порядку, встановленому у ч. 2 ст. 263 ЦПК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 268 ЦПК України, держатель цінного папера на пред'явника або векселя, який не заявив вчасно з будь-яких причин про своє право на цінний папір на пред'явника або вексель, може пред'явити позов до особи, за якою визнано право на цінний папір на пред'явника або на вексель.

20.8. Розгляд судом справ про передачу

безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦК України, безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий.

Безхазяйні нерухомі речі бере на облік орган, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самовряду­вання, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік у друкованих засобах масової інформації.

Заяву про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіаль­ної громади можна подати після спливу одного року від дня взяття на її облік. Якщо заявник не ставив безхазяйну нерухому річ на облік або звер­нувся із заявою до спливу річного строку від дня взяття її на облік, суд зобов'язаний відмовити відкрити провадження у справі. Якщо ці обставини будуть виявлені після відкриття провадження у справі, суд має постановити ухвалу про закриття провадження у справі.

Територіальну підсудність цієї категорії справ визначають місцезнахо­дженням безхазяйної нерухомої речі.

Заявниками у таких категоріях справ можуть бути органи, уповнова­жені управляти майном відповідної територіальної громади. Відповідно до Закону України від 21.05.1997 «Про місцеве самоврядування», такими органами є органи місцевого самоврядування, якими є сільські, селищні та міські ради, а також виконавчі органи. У містах органом, який подає заяву до суду, є департамент комунальної власності відповідної міської ради. Завдання щодо виявлення безхазяйного майна покладено на органи Державної податкової адміністрації України.

Крім загальних реквізитів, у заяві про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної територіальної громади потрібно зазначити:

- яку нерухому річ заявник просить передати у власність територіальної громади;

- основні характеристики нерухомої речі;

- посилання на документи про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно;

- друковані засоби масової інформації, у яких оголошено про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік.

У порядку підготовки справи до судового розгляду суддя зобов'язаний з'ясувати коло осіб, які можуть надати інформацію про належність речі (наприклад, викликати фактичного володільця речі, з'ясувати, чи належить нерухома річ особі, яка померла або оголошена померлою, і чи є спад­коємці), а також зробити відповідні запити щодо відомостей про нерухому річ у відповідні організації (житлово-експлуатаційні організації, органи місцевого самоврядування, органи, які здійснюють державну реєстрацію об'єктів нерухомості тощо).

Справа про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність тери­торіальної громади розглядає суд за участі заявника з обов'язковим пові­домленням усіх заінтересованих осіб. Як докази у таких категоріях справ можна використати акти опису нерухомого майна і його попередньої оцінки, довідки житлово-експлуатаційних організацій, органів комунального госпо­дарства, податкових, а також реєстраційних органів, довідки про відсутність власника нерухомої речі, письмові заяви про відмову від права власності на нерухому річ тощо.

У разі недостатності доказів про те, що нерухома річ не має власника або він невідомий, а також, якщо є фактичний володілець, який належно використовує річ, суд зобов'язаний відмовити у задоволенні заявленої ви­моги. Варто пам'ятати, що непередану у власність територіальної громади безхазяйну нерухому річ можна знову прийняти у володіння, користування та розпорядження власник або, відповідно до ч. З ст. 335 ЦК України, така

річ може бути у власності за набувальною давністю у порядку ст. 344 ЦК України.

Суд, встановивши, що нерухома річ безхазяйна та взята на облік орга­ном, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, що сплив один рік від дня взяття на облік нерухомої речі, ухвалює рішення про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної тери­торіальної громади. У резолютивній частині рішення суд має визнати право територіальної громади на безхазяйну нерухому річ, вказати її назву, місце знаходження, характерні ознаки, параметри тощо.

Якщо ж під час розгляду справи буде з'ясовано, що є власник нерухомої речі, який заявить на неї свої права, суд зобов'язаний постановити ухвалу про залишення заяви без розгляду, оскільки виникає спір про право, який належить розглядати у порядку позовного провадження. Якщо власник речі «з'явиться» після набрання рішенням законної сили, питання про право власності на нерухому річ також потрібно вирішувати самостійним позовом.

20.9. Розгляд судом справ про визнання спадщини відумерлою

Відповідно до ст. 1277 ЦК України, у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою.

Заяву про визнання спадщини відумерлою подають після спливу од­ного року з часу відкриття спадщини. Згідно із ч. 2 ст. 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона ого­лошується померлою. Якщо заяву буде подано до закінчення одного року з часу відкриття спадщини, суд повинен постановити ухвалу про відмову в прийнятті заяви про визнання спадщини відумерлою.

Територіальна підсудність цих категорій справ визначається місцем від­криття спадщини. Згідно зі ст. 1221 ЦК України, місцем відкриття спадщини є останнє відоме місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Заявниками у таких категоріях справ можуть бути органи місцевого самоврядування. Відповідно до Закону України «Про місцеве самовряду­

вання», органами місцевого самоврядування є сільські, селищні та міські ради, а також виконавчі органи.

У заяві, крім загальних реквізитів, потрібно зазначити:

1) відомості про час і місце відкриття спадщини. Час відкриття спад­щини підтверджують свідоцтво органу реєстрації актів цивільного стану про смерть спадкодавця (у разі його смерті), копія рішення суду (у разі оголошення спадкодавця померлим). Місце відкриття спадщини підтвер­джують: свідоцтво органу реєстрації актів цивільного стану про смерть спадкодавця, якщо останнє постійне місце проживання і місце його смерті збігаються; довідка житлово-експлуатаційної організації про його постійне місце проживання; запис у будинковій книзі про постійне місце проживання спадкодавця; документ про місцезнаходження нерухомого спадкового майна або його частини (у разі, якщо місце проживання спадкодавця невідоме); у разі подання заяви за місцезнаходженням рухомого майна таким документом може бути, наприклад, витяг із реєстру прав власності на цінні папери;

2) про майно, що становить спадщину. Потрібно вказувати назву майна, місцезнаходження, характерні ознаки, параметри, оцінку тощо;

3) докази, які свідчать про належність майна спадкодавцю (наприклад, свідоцтво про право власності, видане органом приватизації, договір, за яким переходить право власності на майно тощо);

4) докази, які свідчать про відсутність спадкоємців за заповітом і за законом або про усунення їх від права на спадкування, або про неприйняття ними спадщини, або про відмову від її прийняття (витяг із книги обліку спадкових справ, витяг зі Спадкового реєстру, який веде нотаріус, заяву про відмову від прийняття спадщини, копію рішення суду про усунення від права на спадкування тощо).

У порядку підготовки справи до судового розгляду суддя зобов'язаний з'ясувати коло осіб, які можуть бути заінтересовані у справі (наприклад, викликати спадкоємців), а також зробити відповідні запити щодо відомостей про спадкове майно у відповідні організації (житлово-експлуатаційній, ор­ганах, які здійснюють державну реєстрацію об'єктів нерухомості тощо).

Судовий розгляд справи відбувається за загальними правилами цивільно­го судочинства з обов'язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб.

За результатами розгляду справи суд, встановивши, що спадкоємці за заповітом і за законом відсутні або усунені від права на спадкування або не прийняли спадщини чи відмовилися від прийняття спадщини, ухвалює рішення визнати спадщину відумерлою та передати її у власність тери­торіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Після набрання рішенням законної сили територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов'язана задовольнити вимоги кре­диторів спадкодавця, заявлені відповідно до ст. 1231 ЦК України.

20.10. Розгляд судом справ про надання фізичній особі психіатричної допомоги у примусовому порядку

Відповідно до ст. 49 Конституції України, кожний має право на охорону здоров'я та медичну допомогу. Як правило, звернення за медичною допо­могою особа здійснює добровільно. Важливим є одержання згоди особи на застосування таких медичних мір, як ізоляція, госпіталізація, які по суті пов'язані з обмеженням невідчужуваних, гарантованих прав на свободу і особисту недоторканність. Проте, якщо особа страждає на хворобу, не­безпечну для інших, чи тялску психічну хворобу, або якщо особа вчинила суспільно небезпечне діяння, відмова від лікування може поставити під загрозу життя і здоров'я і самої хворої особи, і осіб, які її оточують.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 22.02.2000 «Про психіатричну допомогу» психіатрична допомога - це комплекс спеціальних заходів, спря­мованих на обстеження стану психічного здоров'я осіб на підставах та у порядку, передбачених цим Законом та іншими законами, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медико-со- ціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади.

Наданням особі психіатричної допомоги у примусовому порядку є її поміщення без згоди у психіатричний заклад для стаціонарного чи амбула­торного лікування або проведення психіатричного огляду.

Психіатричний заклад - це психоневрологічний, наркологічний чи ін­ший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо всіх форм власності, діяльність яких пов'язана з наданням психіатричної допомоги.

Стаціонарна психіатрична допомога - це психіатрична допомога, що передбачає обстеження стану психічного здоров'я осіб на підставах та у порядку, передбачених законодавством, діагностику психічних роз­ладів, лікування, нагляд, догляд, медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, і надається у стаціонарних умовах понад двадцять 24 підряд.

Амбулаторна психіатрична допомога - це психіатрична допомога, що передбачає обстеження стану психічного здоров'я осіб на підставах та у по­рядку, передбачених законодавством, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, в амбулаторних умовах.

Довгий час питання про поміщення особи у психіатричний заклад для надання стаціонарної психіатричної допомоги вирішували в адміністратив­ному порядку. Така процедура госпіталізації часто відбувалася з порушен­нями та зловживаннями. Судовий порядок надання особі психіатричної

допомоги у примусовому порядку відповідає конституційним положенням, які допускають обмеження свободи особи тільки за рішенням суду. Саме судовий порядок надання особі психіатричної допомоги у примусовому по­рядку відображає загальновизнані норми міжнародного права, затверджені у Декларації ООН «Про права розумово відсталих осіб» (1971), «Принципи захисту осіб, які страждають психічними захворюваннями і покращення охорони здоров'я в області психіатрії» (1991).

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про психіатричну допомогу», рішення про проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника приймає лікар-психіатр за заявою, яка містить відомості, ш;о дають достатні підстави для такого огляду. Згода особи є усвідомленою, якщо її вільно висловила особа, здатна зро­зуміти інформацію, надану у доступний спосіб, про характер її психічного розладу та прогноз його можливого розвитку, мету, порядок та тривалість надання психіатричної допомоги, методи діагностики, лікування та лікарські засоби, що можуть застосовувати у процесі надання психіатричної допомоги, їх побічні ефекти та альтернативні методи лікування.

Психіатричний огляд особи, відповідно до положень Закону України «Про психіатричну допомогу», може бути проведено без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника у випадках, коли одержані відомості дають достатні підстави для обґрунтованого припущення про на­явність у особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона:

- вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи людей, які і"і оточують;

- неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність;

- або завдасть значної шкоди своєму здоров'ю у зв'язку з погіршенням психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги.

Зі заявою можуть звернутися родичі особи, яка підлягає психіатричному огляду, лікар, який має будь-яку медичну спеціальність, інші особи.

Заяву про психіатричний огляд особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника потрібно подати письмово, зазначивши відомості, що обґрунтовують потребу психіатричного огляду і вказують на відмову особи чи її законного представника від звернення до лікаря-психіат- ра. Лікар-психіатр має право робити запит щодо надання йому додаткових медичних та інших відомостей для прийняття відповідного рішення.

У невідкладних випадках, коли за одержаними відомостями, що дають достатньо підстав для обґрунтованого припущення про наявність в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона вчиняє чи виявляє реаль­ні наміри вчинити дії, що є безпосередньою небезпекою для неї чи інших, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність, заява про психіатричний огляд

особи може бути усною. У цих випадках рішення про проведення психіат­ричного огляду особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника приймає лікар-психіатр самостійно, а психіатричний огляд проводить негайно.

У випадках, коли відсутні відомості, що свідчать про наявність обста­вин, передбачених в абз. 2 та З ч. З ст. 11 Закону України «Про психіат­ричну допомогу», заяву треба подавати у письмовій формі, зазначивши відомості, що обґрунтовують потребу провести такий огляд.

Читайте також:

1. I. Вступна частина
2. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
3. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
4. А .Маршалл - основоположник неокласичної теорії.
5. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
6. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
7. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави
8. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
9. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
10. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
11. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
12. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

Переглядів: 309