Історія

ІІ

План

Лекція № 1

Тема: Вступ. Теоретичні засади курсу «Українська мова за професійним спрямуванням»

1. «УМЗПС» як предмет наукового вивчення та навчальна дисципліна у вищих навчальних закладах. Мета і завдання курсу.

2. Поняття про загальнонаціональну і літературні мову. Короткі відомості з історії української літературної мови.

3. Поняття про норми СУЛМ. Типологія мовних норм.

4. Функціональні стилі СУЛМ, їх диференціація та сфера застосування.

Мова — це безцінний дар, яким природа наділила людину.Але цей дар особливий: він потребує ненастанної праці людини і суспільства над його вдосконаленням, дбайливого ставлення до його збереження, примноження, вилучення всьогошкідливого.

Що ж говорити про людей, які обрали собі викладацький фах, «знаряддям» якого є слово. Глибоко помиляється той, хто вважає мистецтво володіти словом потрібним лише філологу. Хіба вчителеві фізики, математики чи природознавства необов'язково володіти багатою, емоційною мовою, для того щоб уміти переконливо щось пояснити, довести своїм учням, примусити їх повірити у правильність висловлених учителем тверджень? - Отже, виникає потреба вивчати мову не лише на філологічних факультетах.

Нині дедалі більше у вищих навчальних закладах замість курсу «Українська ділова мова» вводять курс «Українська мов за професійним спрямуванням». Така спрямованість цілком виправдана, оскільки новий курс охоплює ширше коло теоретичних і практичних питань, зокрема формування комунікативних навичок майбутніх фахівців, а ділова мова є лише частиною цього курсу.

Слушною є думка про те, що оволодіння основами будь-якої професії розпочинається із засвоєння певної системи загальних і професійних знань, а також оволодіння основними способами розв'язання професійних завдань, тобто опанування фахівцем наукового дискурсу професії, або ж «спеціальної мови», «мови професійного спрямування», «професійного мовлення».

Готуючи фахівців з будь-якої спеціальності, слід брати до уваги те, що невід'ємною частиною їхньої майбутньої діяльності, іміджу, успіху є вміння спілкуватися. Мета професійного спілкування- урегулювання ділових стосунків у професійній сфері через організацію, стимул, контроль, реакцію; розв'язання професійних завдань через з'ясування відносин між даним і новим.

Комунікативний бік спілкуванняпередбачає використання вербальних і невербальних засобів обміну інформацією. Мова будь-якої галузі життя має своєю основою СУЛМ, з якої залежно від мети та ситуації спілкування добираються певні лексичні, синтаксичні та інші мовні засоби.

Мова і професія- дві важливі суспільні категорії, що визначають глибину пізнання світу, опанування надбань цивілізації, рівень мовленнєвої культури; це нероздільні поняття, вони покликані обслуговувати потреби суспільства, окремих його груп і кожної людини зокрема. Мова з багатьма її функціями (комунікативною, номінативною, культуроносною, мислетворчоюта іншими) забезпечує належний рівень грамотності носіїв певної професії, формує вміння їх спілкуватися в усіх сферах комунікації: у ділових відносинах, у науці, освіті, культурі, економіці тощо

Отже, мова професійного спілкування- це форма СУЛМ, специфіку якої зумовлюють особливості спілкування у виробничо-професійній сфері: мета, функції, ситуації, особистісні риси учасників спілкування (вік, соціальний стан, освіта, рівень інтелектуального розвитку тощо).

Володіння мовою професійного спілкування- це означає:

1) формування мовної компетенції(знання норм мови, спеціальноїтермінології, особливостей побудови синтаксичних конструкцій, текстів,тощо);

2) формування комунікативних навичок(уміння використовувати знанняна практиці, доречно поєднувати вербальні і невербальні засобиспілкування відповідно до ситуації і мети).

Успіх мовного професійного спілкуваннязалежить від:

1) мовця як особистості з індивідуальними рисами;

2) мовної компетентності;

3) комунікативних навичок.

Мова є засобом спілкування, а професія - інформаційним матеріалом, який використовуємо для розв'язання важливих економічних господарських проблем завдяки доречному, вмілому, правильному добору мовних одиниць. Знання мови професії підвищує ефективність праці, продуктивність виробництва, допомагає краще орієнтуватися в безпосередніх ділових відносинах.

Велике значення має особистісний чиннику мовному професійному спілкуванні. Важливим є такі риси мовця: самостійний і творчий склад мислення; орієнтування в ситуації; орієнтація на мову співрозмовника; мовна пам'ять; правильний і доречний добір мовних засобів; правильна побудова висловлювання (тексту); прогнозування реакції слухачів; відповідна дикції; уміння слухати.

Мета та завдання навчальної дисципліни:

Мета курсу "Українська мова за професійним спрямуванням" (Культура мови вчителя)- дати майбутнім учителям необхідну суму відомостей про головні засади культури мовлення, виробити навички оптимальної мовної поведінки та формувати високий рівень комунікативної культури у сфері професійного мовлення в його усній та писемній формах.

Завдання дисципліни:

■ знати загальні відомості про мову і мовлення;

■ поняття українська національна і літературна мова, мова професійного спілкування;

■ оволодіти нормами української літературної мови;

■ знати особливості усного та писемного мовлення у сфері професійної діяльності, види та форми їх реалізації;

■ набути навичок оперування термінологією майбутньої спеціальності; навичок усного спілкування в тісному колі і перед широким загалом;

■ оволодіти невербальними засобами спілкування і доречно їх використовувати;

■ вільно користуватися різними функціональними стилями і їх підстилями у навчальній діяльності і професійному вжитку;

■ розвинути комунікативні компетенції, потрібні у професійному спілкуванні; засвоїти шляхи вдосконалення індивідуального мовлення вчителя;

■ засвоїти мовленнєвий етикет у педагогічній діяльності;

■ удосконалювати власну мову в практичному володінні.

Мова всього народу, всіх його верств — освічених, неосвічених, дипломатів і жебраків, жителів сіл і великих міст — становить собою загальнонаціональну, або загальнонародну мови.У ній чітко виділяються жива народна мова і писемна, або літературна мова. Жива народна мова — це усна мова народу, його широких верств. До неї належить мова окремих територій, так звані територіальні діалекти, мова окремих груп людей, об'єднаних віковими, фаховими та якимись іншими спільними рисами — жаргони, та мова злодіїв, жебраків — арго, або таємна мова.

В Україні є три головних наріччя — південно-східне, південно-західне та північне, які відрізняються лексичним складом, фонетичними та морфологічними відмінностями. Житель Харківщини, Луганщини, який недостатньо володіє нормами літературної мови, вживає дієслівні форми 1-ої особи ходю, просю. возю. Однак мешканці північних та південно-західних областей нашої країни уживають форми ходжу, ношу, прошу, які є нормою в літературній мові. Якщо в значній частині північних та південно-східних говірок уживають дзвінкий приголосний перед глухим або в кінці слова (казка, сторож), то в південно-західних такі приголосні вимовляються як глухі: каска, сторож. Різні місцеві особливості накладають на мову людини свій відбиток, і тому майже завжди можна пізнати вихідця з тих чи інших територій України.

У мові різних соціальних груп нерідко виникають спеціальні слова, відомі лише членам цих груп. Однак згодом вони можуть набувати і більшого поширення. Наприклад, у мові вчителів є такі терміни як вікно — проміжок часу між двома уроками, що дорівнює 45 хвилинам і двері — проміжок, що дорівнює двом урокам. Є специфічні терміни і в мові людей інших професій. Сучасна молодь уживає такі вирази, як ловити кайф, крутий, круто упакований (добре одягнений) та ін. Це все ознаки молодіжного жаргону. Що ж до арготизмів, то це питання вивчене ще недостатньо в українському мовознавстві. Приклади злодійського арго навів І. Микитенко у повісті «Вуркагани». Один з героїв повісті, Матрос, висловлюється так: «Я надумав, як заробити грошей на робу. За два місяці ти матимеш такі шкари, бобочку, кліфт, кальоса й чепу, що й на Матроса плюнеш» (штани, сорочку, піджак, черевики й картуз).

Під літературною мовою розуміють форму загальнонародної мови, яка є взірцевою. Літературна мова має унормований характер, вона вироблена, окультурена поколіннями майстрів слова, які шліфують, огранюють мову, як коштовний ,діамант_; на відміну від територіальних і соціальних діалектів літературна мова обслуговує різні сфери діяльності всього суспільства, що говорить даною мовою. Розвиток літературної мови безпосередньо зв'язаний з розвитком культури всього народу, особливо його художньої літератури. Літературна мова існує в двох формах: усній і писемній. В усному різновиді літературної мови допускається вживання слів розмовного характеру типу читалка, курортник, пляжник, шоферувати, вчителювати і под. У писемній формі літературної мови цим словам відповідають читальний зал; той, хто відпочиває на курорті, пляжі; працювати шофером, учителем. Крім лексичних відмінностей, писемний різновид літературної мови характеризується і спеціальними синтаксичними конструкціями, як-то дієприслівникові та дієприкметникові звороти, переважанням прямого порядку слів у реченні та іншими ознаками. З розглянутого аналізу форм загальнонаціональної мови випливає, що об'єктом вивчення в курсі «Культура мови» є літературна мова в її усній та писемній формах, її норми, комунікативні та естетичні якості, відмінності усного та писемного мовлення. Мова людини, яка володіє літературною мовою, повинна відповідати таким вимогам як правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність, доцільність. Ці риси будуть поступово розкриватися в процесі вивчення курсу.

І. Котляревського,як відомо, називають зачинателем нової української літературної мови. Тобто мови заснованої на народному усному мовленні. Він продемонстрував здатність української народної мови до вираження найширшої гами почуттів — від сміху, дотепу до найщирішої любові і відданості. Сучасників вразило багатство української мови — її синоніміки, фразеології, засобів гумору і сатири. Однак поруч з високими достоїнствами народної мови були продемонстровані її згрубілість, перекручування іншомовних слів, вільне варіювання графем у складі слова. Свідомого ставлення до очищення народної мови в І. Котляревського ще не було.

Перший український прозаїк Г. Квітка-Основ'яненконамагався як найточніше відтворити особливості слобожанської говірки. Більше успіху в справі відбору кращих мовних елементів досягли поети-романтики Л. Боровиковський, Б. Забіла, М. Костомаров.

Однак пріоритет у справі нормалізації української літературної мови належить Т. Шевченкові.Він відкинув вузькодіалектні слова, вульгарну лексику, не перекручував іншомовні слова, чітко диференціював вживання старослов'янських слів, іншомовної лексики — відповідно до завдань і мети висловлювання. Він визначив єдино можливий шлях розвитку мови — вироблення високоінтелектуальної, багатофункціональної мови із збереженням її народної основи.

Особливо важливим завданням було створити наукову термінологію, адже без неї ніяка мова не мала права зватися літературною. Цими питаннями займалися відомі українські діячі — П. Єфиминко, М. Левченко,які вмістили на сторінках журналу «Основа» (1861-1862) зразки словничків української наукової мови, головною засадою яких було створення термінології на базі українських або інших слов'янських коренів. Пізніше цим питанням займавсяМ. Драгоманов,який вважав, що до створення української термінології можуть придатися як власне українські, так і запозичені слова, якщо вони прижилися в мові і дали похідні.

Особливо активно обговорювалися мовні питання в 90-х рр. XIXст. На цей час припадає поширення елементів південно-західного наріччя на мову східноукраїнських письменників. Б. Грунченко, І. Нечуй-Левицькийвисловили побоювання, що це зашкодить українській літературній мові. Виникла полеміка,оскільки західноукраїнські письменники відстоювали своє право на вживання місцевих діалектів.

Розвиток норм сучасної української літературної мови відображає історія української лексикографії,яка пройшла через кілька виразних етапів, що характеризуються змінами у поглядах на нормування української мови. Так, уже в словниках початку і середини XIXст. у міру розвитку української літератури зростає питома вага живої народної мови. Ряд словників І. Вайцеховича, О. Апанасьева-Чужбинського, М. Закревськогоповністю орієнтувалися на серединонаддніпрянські говори як на основу української літературної мови. Але найбільший словник другої половини XIXст. Є. Желехівськоговиявився засніченими старослов'янізмами, діалектами, іншомовними словами, лексикою «галицького язьічія». Словники кінця XIXст. М. Закревського, Ф. Піскуновашироко використовують слова старої книжної української мови. Така двоплановість на той час уже не була доцільною.

Разом із тим українські словники XIXст. мають певні зародки нормативності: поступово пробиває собі дорогу, науковий принцип обов'язкової документації українських слів; поряд з власними ілюстраціями укладачів у багатьох словниках значне місце посідають приклади з літературних джерел; виробляються принципи граматичного оформлення реєстрових слів; удосконалюються ремарки і пояснення — вказівки на запозичення, галузь вживання, переносне значення, емоційне забарвлення тощо.

У другій половині XXст. питаннями мовної норми розроблялися здебільшого в Інституті мовознавства АН України. З 1967 р. виходить збірник «Питання мовної культури», який пізніше перейменовано в «Культуру слова». Питаннями норми займалися вчені М. Пилинський, В. Русанівський, А. Коваль, М. Жовтобрюх та ін. На сучасному етапі норму досліджують Н. Бабич, Л. Струганець, О. Муромцева, О. Пономарів та ін.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Індивідуальне, суб’єктивне відтворення подій, явищ і фактів в тому вигляді, в якому вони запам’яталися їх учаснику або сучаснику.	\|	Офіційно-діловий

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.