• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Класифікація підприємств

1. Система прав і свобод людини і громадянина.

2. Політичні права і свободи.

3. Інститут громадянства України.

1. Система прав і свобод людини і громадянина.

Конституція України, проголошуючи права людини і громадянина, виходить із системи прав і свобод, що визначаються теорією конституційного права. Права та свободи людини і громадянина прийнято поділяти на особисті; політичні; економічні; соціальні та культурні.

Особисті права і свободи людини безпосередньо пов'язані із самою сутністю людини як фізичної особи.

До особистих прав людини належать право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), невід'ємне право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на недоторканність житла (ст. 30), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33), право на свободу думки і слова (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

Невід'ємне право кожної людини на життя (ст. 27) є загальновизнаним суб'єктивним правом, яке закріплене в усіх міжнародних правових актах. Проголошення цієї норми-принципу в Конституції України — це матеріалізація однієї з гуманістичних засад. Адже людина є найбільшою соціальною цінністю. Тому всебічна охорона її життя — один з основних обов'язків держави.

Право людини на повагу до її гідності (ст. 28) має універсальний характер у тому розумінні, що воно діє ще до народження дитини, а також після смерті людини. Повага до гідності людини є обов'язком держави. Справи, що виникають із цього приводу, зазвичай, вирішуються у судовому порядку. Надійне гарантування правового захисту поваги до гідності як одного з нематеріальних благ є важливою ознакою справді демократичного, правового характеру держави, високої моральності суспільства.

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) є однією з реальних гарантій свободи людини. Це право як загальний принцип встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка скоїла злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин тощо). Лише суд своїм умотивованим рішенням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на арешт людини та утримання її під вартою.

Сутність права на недоторканність житла (ст. 30) полягає в тому, що без підстав, передбачених законом, ніхто не має права ввійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають.

Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31) належить до загальновизнаних суб'єктивних прав особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом.

Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) також е одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних із гарантуванням її свободи.

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33) за радянських часів було суттєво обмежено інститутом прописки, а також низкою перешкод, пов'язаних із виїздом за кордон і поверненням звідти. Це право — один із складників загального права людини на свободу.

Право на свободу думки і слова (ст. 34) є одним із найсуттєвіших проявів демократії. Свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх оприлюднення.

Визнаючи право на свободу думки і слова, демократичні держави, в тому числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати погляди, що суперечать національній безпеці, територіальній цілісності держави, провокують заворушення чи злочини тощо.

Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) було визнане світовим демократичним співтовариством у результаті його тривалої, багатовікової боротьби з реакційними силами — як світської, так і церковної влади.

Конституційне право на свободу світогляду і віросповідання не можна розуміти як абсолютне, таке, що не залежить від змісту і форми світогляду та віри, які пропагуються. Державні органи можуть обмежити це право в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення, оскільки відомо, що деякі релігійні секти сповідують думки і відправляють обряди, які суперечать загальновизнаним моральним нормам і принципам.

2. Політичні права і свободи.

Особливість політичних прав і свобод полягає насамперед у тому, що їх носіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права і свободи мають самостійне значення, й саме як такі вони закріплені у Конституції України та в різних міжнародних документах.

Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур.

До політичних прав і свобод належать право на об'єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на мирні збори та маніфестації (ст. 39), право на звернення (ст. 40).

Право на об'єднання (ст. 36) дає змогу громадянинові брати активну участь у політичному житті суспільства.

Право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38) може здійснюватися громадянами України як безпосередньо, так і через представників, якими, наприклад, є депутати представницьких органів державної влади.

Право на мирні збори та маніфестації (ст. 39) є важливим демократичним надбанням і дійовим заходом, завдяки якому громадяни можуть вільно обговорювати актуальні питання державного і суспільного розвитку, протестувати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці, проти порушення їхніх прав тощо.

Право на звернення може здійснюватися у різних формах, в індивідуальному чи колективному порядку. Адресатами цих звернень є державні органи різного рівня, органи місцевого самоврядування, посадові особи цих органів. Важливо, щоб звернення громадян розглядалися відповідно по суті справи, у терміни, встановлені чинним законодавством. Недотримання посадовими особами вимог закону надає громадянину право звертатися до суду щодо захисту. Здійснення права громадян на звернення регулюється Законом України від 2 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян".

Економічні, соціальні та культурні права. Конституція України закріплює систему економічних, соціальних і культурних прав. Немає потреби наголошувати на значенні цих прав, їх практичної реалізації. Адже саме вони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості.

Система економічних, соціальних і культурних прав, згідно з Конституцією України, охоплює право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю (ст. 43), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім'ї (ст. 51, 52), право на освіту (ст. 53), право на свободу творчої діяльності (ст. 54).

Право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41) є не що інше, як закріплення в Конституції України принципу приватної власності, яка є економічною основою громадянського суспільства, розвитку ринкових відносин.

Право приватної власності регулюється і захищається різними галузями українського права. її статус характеризується непорушністю, ґрунтується на силі закону. До того ж відповідні зміни у становищі власника можуть бути здійснені винятково за рішенням суду.

Можливі винятки, обмеження права використання приватної власності пов'язуються Конституцією України із суспільною необхідністю, а також із випадками, коли ця власність завдає шкоди громадянам, суспільству, погіршує екологічну ситуацію тощо.

Зазначені принципові положення статусу власності поширюються й на інтелектуальну власність.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42) пов'язане з приватною власністю, яка становить матеріальну основу підприємництва. Під підприємництвом розуміють діяльність, що здійснюється її суб'єктами на власний ризик і спрямована на отримання ними прибутку. Держава зобов'язана сприяти розвитку підприємництва, охороняти права підприємців, не втручатись у господарську діяльність організацій, що займаються підприємництвом.

Держава може заборонити підприємницьку діяльність у деяких сферах виробництва та торгівлі, наприклад, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів тощо. Винятки із загальних правил щодо виробництва деяких видів продукції реалізуються шляхом надання суб'єктам підприємництва спеціальних ліцензій.

Право на працю (ст. 43) зумовлене свободою трудової діяльності людини, вільним вибором нею місця та характеру праці (трудової спеціалізації). Людина може займатися будь-яким видом трудової діяльності, а може й не брати в ній участі, оскільки Конституція забороняє використання примусової праці.

Заборона примусової праці не поширюється на військову або альтернативну (невійськову) службу, працю, пов'язану з виконанням судового вироку або необхідну за надзвичайних умов.

Конституція і чинне законодавство захищають громадян від незаконного звільнення, несвоєчасного отримання винагороди за працю.

Невиконання зазначених та інших вимог щодо організації роботи, передбачених законом, надає тим, хто працює, право на страйк (ст. 44). Воно передбачене не тільки українським законодавством, а й Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права. При цьому повинні дотримуватися вимоги закону тієї країни, де проводиться страйк. Треба зазначити, що право на страйк не може мати універсального характеру, оскільки є такі сфери суспільного життя, де зупинення виробництва може призвести до небажаних наслідків, а в деяких випадках — до катастроф.

Право на відпочинок (ст. 45) також належить до основних прав людини. Положення, спрямовані на гарантування кожній людині, яка працює, цього права, закріплені у Загальній декларації прав людини і в Міжнародному договорі про економічні, соціальні та культурні права. Законодавче ж регулювання цього права поширюється на людину, яка працює за трудовим договором (контрактом). Саме вона може вимагати від працедавця дотримання вимог закону щодо тривалості робочого дня, відпочинку у вихідні та святкові дні. Усі спори щодо здійснення права на відпочинок вирішуються відповідно до настанов Кодексу законів про працю України.

Право на соціальний захист (ст. 46) передбачає широке коло питань, які держава, різні громадські організації повинні вирішувати, щоб гарантувати людині цивілізований рівень повсякденного життя. Особливо це стосується тих, хто а огляду на похилий вік, хворобу не може забезпечити собі належних умов життя.

Важливе значення для кожної людини має конституційне право на житло (ст. 47). Основною формою реалізації цього права, згідно з Конституцією, є придбання громадянином житла на різних підставах (побудова, придбання у власність, оренда). Водночас громадянам, які потребують соціального захисту, державні та місцеві самоврядні органи надають житло безкоштовно або за доступну для них плату. Примусове позбавлення житла можливе лише на підставі закону за рішенням суду.

У ст. 48 Конституції України зазначено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що передбачає достатнє харчування, одяг, житло. Усього цього людина, всі члени її сім'ї повинні досягати завдяки своїй діяльності. Але через вагомі причини природними є винятки з цього правила. У таких випадках допомогу повинні надавати держава, інші структури соціального захисту.

Право на охорону здоров'я (ст. 49) органічно пов'язане з правом на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50). Як перше, так і друге спрямовані на захист найбільш дорогоцінного, що є в людини, — її здоров'я та самого життя.

Держава забезпечує розвиток мережі та покращення роботи медико-лікувальних закладів, вживає заходів щодо запобігання захворюванням. Медичне обслуговування у державних і комунальних закладах охорони здоров'я здійснюється безплатно. Водночас для покращення медичного обслуговування населення держава сприяє розвитку лікувальних закладів усіх форм власності.

Право на освіту (ст. 53) є одним з основних соціальних і культурних прав, якими наділено громадянина України. Воно виявляється у конституційному закріпленні обов'язковості повної загальної середньої освіти, існування розгалуженої мережі закладів освіти різного рівня, що функціонують на державних і комунальних засадах. При цьому треба зазначити, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої та професійно-технічної освіти. Що ж до вищої освіти, то її безоплатне здобуття в державних і комунальних закладах освіти здійснюється на конкурсній основі. Передбачено також надання державних стипендій та різних пільг учням і студентам.

3. Інститут громадянства України.

Основну частину населення будь-якої країни становить особлива категорія фізичних осіб, а саме: громадяни цієї держави.

Громадянство є тією необхідною підставою, яка надає особі, що має статус громадянина, можливість повною мірою долучитися до політичного, економічного, правового та культурного життя суспільства і держави. Громадянство є одним із визначальних чинників у характеристиці правового становища особи, одним із найважливіших елементів її правового статусу.

Закон України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р. визначає громадянство як "правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках" (ст. 1). Конституція України (ст. 4, 25,92,106) закріпила невід'ємне право людини на громадянство. Згідно з ним:

— в Україні, до складу якої входить Автономна Республіка Крим, встановлено єдине громадянство (ст. 4);

— ніхто не може бути позбавлений громадянства (ч. 1, ст. 25);

— ніхто не може бути позбавлений права змінити громадянство (ч. 1, ст. 25);

— громадянин України не може бути виданий іншій державі (ч. 2, ст. 25);

— держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за кордоном (ч. 3, ст. 25);

— питання громадянства визначаються виключно законом України (ст. 92);

— Президент України ухвалює рішення про прийняття громадянства України та припинення громадянства України (ст. 106).

Згідно з ч. 2 ст. 4 Конституції, питання набуття та припинення громадянства України передбачені в Законі. Ст. 6 Закону про громадянство України визначає такі підстави набуття громадянства України:

— за народженням;

— за територіальним походженням;

— унаслідок прийняття громадянства;

— унаслідок поновлення в громадянстві;

— унаслідок усиновлення;

— унаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

— унаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

— у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

— унаслідок встановлення батьківства;

— за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Умовами вступу (прийняття) до громадянства України є:

— визнання та дотримання Конституції України та законів України;

— зобов'язання припинити іноземне громадянство (окрім випадків, зазначених у Законі);

— безперервне проживання на законних підставах на території України впродовж останніх п'яти років;

— отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

— володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, котрі мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

— наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

До громадянства України не приймається особа, котра:

— вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

— засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

— вчинила на території іншої держави діяння, що визнані законодавством України тяжким злочином.

Громадянство України припиняється (ст. 19):

— унаслідок виходу з громадянства України;

— унаслідок втрати громадянства України;

— за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Громадянство України втрачається, якщо:

1. Громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави.

2. Іноземець набув громадянство України і не подав у порядку, передбаченому законом, документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього.

3. Іноземець набув громадянство України і скористався правом або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство.

4. Особа набула громадянство України на підставі ст. 9 Закону (прийняття до громадянства) внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів.

5. Громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

Положення пунктів 1, 2, 3, 5 цієї статті не застосовується, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.

До органів, які беруть участь у розв'язанні питань, пов'язаних із громадянством, належать: Президент України; комісія при Президентові України з питань громадянства; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства (Міністерство внутрішніх справ) і підпорядковані йому органи (стосовно осіб, котрі проживають на території України); Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України (стосовно осіб, які постійно проживають за кордоном).

Зміст основних положень Закону про набуття і припинення громадянства України ґрунтується на одному із загальновизнаних принципів міжнародного права — принципі уникнення без-громадянства.

Конституція України, поряд із низкою найважливіших прав і свобод людини і громадянина, встановлює і конституційні обов'язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України" Ці обов'язки закріплені у ст. 65—68 Конституції.

Основний Закон України (ст. 65) визначає обов'язки — захист вітчизни, шанування державних символів; (ст. 66) — обов'язок берегти природу, культурну спадщину; (ст. 67) — сплачувати податки і збори; (ст. 68) — дотримуватися Конституції і законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Конституція України закріпила комплекс гарантій прав та свобод людини і громадянина. Умовно їх можна поділити на дві групи:

1) загальні гарантії, які стосуються всіх або більшості прав і свобод;

2) спеціальні гарантії, які стосуються окремих прав і свобод або їх груп, про які йшла мова.

Серед загальних гарантій можна розрізняти політичні, економічні, соціальні, духовні (культурні) й власне права (юридичні) та організаційні гарантії.

Юридичними гарантіями прав і свобод особи є насамперед певні принципи правового статусу особи, передбачені і закріплені Конституцією, процесуальні гарантії (норми), юридичні обов'язки, а також юридична відповідальність за порушення прав і свобод інших осіб.

Класифікація підприємств

Підприємства відрізняються між собою великою кількістю характеристик по яких можна здійснити їх класифікацію. Основними ознаками є:

ü галузева спеціалізація;

ü потужність виробництва;

ü структура виробництва.

Найголовнішою з ознак вважають галузеву, де чітко проглядається вид виробленої продукції, спосіб виробництва, призначення продукту і його споживання. Саме конкретний вид продукції і для чого її призначено виробляти - закладено в основу при створенні нового підприємства.

По великому рахунку, виходячи з галузевої ознаки, підприємства поділяються на:

- підприємства промисловості, які в основному виготовляють машини, обладнання, інструменти, метал, хімічні засоби і інше;

- сільськогосподарські підприємства, що виробляють продукцію рослинництва, тваринництва, свинарства, вівчарства, птахівництва і інше;

- підприємства транспорту;

- підприємства будівництва;

- підприємства виробничої і соціальної інфраструктури.

З огляду на вимоги людини, найважливішими підприємствами є ті, що виробляють продукти споживання. Сюди відносяться, в першу чергу, підприємства сільського господарства, харчової і легкої промисловості. Однак ведучу роль в розвитку і зміцненні економіки країни відведено підприємствам машинобудування, хімічної, деревообробної промисловості. Не менш важливу роль, в економічному житті країни, відіграють підприємства, що виробляють товари масового вжитку, будівельного і комунального будівництва. Велика група підприємств надає спеціалізовані послуги матеріальному виробництву і населенню, включаючи транспорт всіх видів, зв’язок, матеріально – технічне забезпечення, торгівлю і інші.

Крупні галузі народного господарства такі, як промисловість і сільське господарство поділяються на дрібніші. Зокрема, сільське господарство – на рослинництво і тваринництво. Які, в свою чергу, поділяються на: зернову, буряківничу, льонарську, овочівництва, кормовиробництва, скотарства, свинарства, вівчарства, птахівництва і інші галузі.

Такий великий діапазон галузевого поділу породжує необхідність характеризувати підприємства за адміністративно – організаційною і продуктивною ознаками.

При використанні адміністративно–організаційної ознаки враховується основний вид діяльності і відомче підпорядкування. Це досить поширене в галузях промисловості. Наприклад, машинобудівні заводи, що випускають вугледобувні комбайни, будуть належати до вугільної промисловості, тоді як заводи, що випускають трактори - до сільськогосподарського машинобудування.

В такому випадку чітко проглядається, що машинобудівні підприємства відносяться до машинобудування, будівельні – до будівельної галузі, сільськогосподарські - до сільського господарства. Хоча на практиці все менше є підприємств, що мають ознаки галузевого визначення. Як правило, в реальній дійсності більшість підприємств мають міжгалузеву структуру.

У відповідності з продуктивною ознакою, підприємства класифікують за структурою і об’ємом виробництва. В зв’язку з цим, по структурі виробництва, підприємства поділяються на вузько спеціалізовані, багато профільні і комбіновані.

До вузько спеціалізованих відносяться ті підприємства, які виготовляють масово один певний вид продукції. Наприклад, в промисловості виробляють стальний прокат, або труби; в сільському господарстві - зерно, молоко, або продукцію птахівництва.

До багатопрофільних відносять підприємства, які випускають продукцію широкого асортименту і різного призначення. Більшість таких підприємств є в промисловості і в сільському господарстві. В промисловості вони можуть виробляти трактори і холодильники, а в сільському господарстві спеціалізуються на виробництві зерна і молока, або цукрових буряків і м’яса.

В умовах ринкової конкуренції, щоб вижити, підприємства поряд з основним видом діяльності, намагаються освоїти виробництво іншої продукції. Вони можуть різко розширяти асортимент продукції і послуг, захоплюючи нові ринки збуту. В такий спосіб вони перетворюються з, вузькоспеціалізованого підприємства в багато профільне і одночасно трансформуються в нову категорію – фірму, об’єднання, асоціацію, де об’єднуються різні види підприємницької, виробничої і комерційної діяльності. В такому випадку групування підприємств за галузевою ознакою втрачає будь-який резон.

Третій тип підприємств є комбінований. Вони часто зустрічаються в хімічній, текстильній, металургійній галузях і в сільському господарстві. Наприклад, в текстильній промисловості практикують на одному і тому ж підприємстві виробництво ниток, а з них пряжі і полотна. В металургії можуть виплавляти з руди чавун або сталь, а з них прокат і різні вироби.

В сільському господарстві можуть виробляти молоко, а маючи молокопереробний цех виробляти сметану, масло, сири і т. д. Вирощуючи зернові і маючи млин, пекарню та інші цехи можна випікати хліб, виготовляти кондитерські та макаронні вироби .

Таким чином із однієї і тієї ж вихідної сировини можна виробляти різну за характеристикою, призначенням і технологією виготовлення продукцію. Тому найбільш широкого розповсюдження одержало групування підприємств за виробничою потужністю. По цій ознаці всі підприємства поділяються на малі, середні і крупні.

При віднесенні підприємств до тієї чи іншої групи використовують в основному такі показники :

§ число працюючих;

§ обсяг виробленої продукції;

§ вартість основних виробничих фондів.

Як малі, так і крупні, підприємства мають свої позитивні і негативні риси. При плановій економіці крупними підприємствами управляти легше і виробництво в них ефективніше і стабільніше. Тривалість окупності фондів є значно нижчою, ніж на дрібних. На крупних підприємствах за рахунок кооперації, запровадження нової техніки і технології, що їм під силу, підвищується якість продукції і знижується її собівартість. При виробництві продукції великих обсягів застосовується обладнання і технологія, як правило, з високими економічними і технологічними показниками, ніж виробництво дрібних партій. Наприклад, будівництво цеху по переробці молока, потужністю 50 т. на добу, не вигідно для агрофірми, яка має щоденне виробництво молока 5-7 тонн. Такий цех буде приносити збитки з першого ж дня його роботи, оскільки витрати на амортизацію, ремонт і обслуговування зберігаються в повному обсязі відносно балансової вартості, а використання потужності складає лише 10-12%. Таким чином, високопродуктивна нова техніка для малих підприємств є не вигідною і недоступною.

Разом з тим, малі підприємства легко реагують на запити ринку і здатні виробляти продукт по якості не гірший, виробленого на крупному підприємстві, але зробити це можуть швидше. Їх виробництво є мобільнішим і піддається більше ризику. Наприклад, фермеру доступніше виконати замовлення кондитерської фірми на мак, ніж агрофірмі, в якої масштаби і обсяги виробництва продукції, на якій вона спеціалізується, є потужними (виробляє велику кількість цукрових буряків, соняшнику, овочів і т. д.).

Малі підприємства можуть бути не лише конкурентами, а й в ролі партнерів. Крупні підприємства можуть видавати технологію і технічну документацію малим підприємствам і замовлення на виробництво певного виду продукції. Наприклад, агрофірма, що має цех по переробці овочів може укладати угоди з фермерами на виробництво спецій. Це вигідно обом підприємствам: крупній агрофірмі недоцільно налагоджувати у себе мілко серійне виробництво, а фермер отримує постійні замовлення і має ”дах” крупної фірми.

За сферою діяльності підприємства поділяються на :

- матеріального виробництва. Це в основному підприємства галузі промисловості і сільського господарства, будівництва і інші;

- нематеріального виробництва, які займаються наданням послуг від ремонту побутової техніки до послуг охорони здоров’я, освіти, культури.

- посередницькі. Завдання підприємств-посередників – здійснити контакти на взаємовигідній основі між виробниками і споживачами, продавцями і покупцями. Посередництво скорочує сукупні витрати, зменшує затрати споживачів на пошук необхідних товарів і замикає відносини між виробником і споживачем.

- підприємства сфери обслуговування. Стан сфери обслуговування, об’єм наданих і спожитих послуг є однією з важливих характеристик рівня і якості життя населення. В розвинутих країнах в цій сфері суспільного виробництва зайнято більше половини економічно-активного населення.

Читайте також:

1. Cистеми безпеки торговельних підприємств
2. II. Класифікація видатків та кредитування бюджету.
3. III етап. Аналіз факторів, що визначають цінову політику підприємства.
4. IV група- показники надійності підприємства
5. L2.T4/1.Переміщення твердих речовин по території хімічного підприємства.
6. V. Класифікація і внесення поправок
7. V. Класифікація рахунків
8. WEB - сайт підприємства в Інтернет
9. А) Капітал підприємства, його кругообіг та обіг.
10. А. Структурно-функціональна класифікація нирок залежно від ступеню злиття окремих нирочок у компактний орган.
11. Або продукція підприємств, що знаходяться за кордоном.
12. Абсолютні та відності показники результатів діяльності підприємства.

Переглядів: 715