Системні визначення категорії самоорганізації

Перші системні визначення категорій випадкового, необхідного та вірогідного, які покладені в основу сучасної концепції самоорганізації належить Аристотелю. Він викладає власне уявлення про зворотність та циклічність розвитку світу і започатковує вчення про індетермінізм (невизначеність), однак, він ставиться скептично до ідеї закономірності випадкових подій: випадковість та закономірність для нього є взаємовиключними поняттями.

На кінець Середньовічча з’являються значні праці Людовика Молини, Рене Декарта, Френсиса Бекона, що напряму пов’язані з вивченням процесів самоорганізації в складних системах з позиції абстрактної філософії та богослів’я.

На початку епохи Нового часу фрагменти концепції самоорганізації виникають в працях Канта, Гегеля, Дарвіна, а у XX сторіччі – Богданова, Шредингера, Вінера, Берталанфі, Моісеєва, Пригожина, Стенгерса, Хакена, Эбелінга, Эйгена, Эшбі та інших дослідників.

Наукові передумови феномену самоорганізації покладено А.А. Богдановим у «Тектології», де висвітлено проблеми організаційної доцільності систем: нерівноважних відношень між елементами у системі та нерівноважних відношень системи і оточення. Він дослідив функціонування різних структур та їх еволюцію у цілому з позиції інформаційно-управлінських процесів як узгодженість цілеспрямованої організації і деякої «активності», яка перевагає активність зовнішнього середовища. Так, за допомогою зміни організаційних форм реалізується тенденція збереження більш стійких форм над менш стійкими. Дослідження А.А. Богданова знайшли подальший розвиток в кібернетиці та економічній синергетиці.

З розвитком кібернетики у другій половині минулого століття питання самоорганізації стали особливо актуальними. Термін «концепція самоорганізації» у сучасному розумінні вперше застосовано Г. Хакеном у 1980 році в межах синергетики [9, с.88]. Він визначив самоорганізацію через спонтанний процес просторового, часового, просторово-часового або функціонального впорядкування у відкритій нелінійній системі за рахунок узгодженої взаємодії множини її складових елементів. В подальшому самоорганізацію визначають як незворотній процес, що призводить в результаті кооперативної взаємодії до створення більш ефективних структур з позиції системи. І усі дослідники доходять згоди, що самоорганізація – це основний процес еволюції і розвитку складних систем незворотними послідовними циклами.

Г. Хакеном і подальшими дослідниками визначено наступні характеристики системи і процесу самоорганізації. Характеристики системи:

По-перше, - це відкритість системи, в якій закладено алгоритми множинно-дискретної взаємодії із оточуючим середовищем і прогнозу внутрішніх подій, як реакції на зовнішні позитивні і негативні зміни.

По-друге, система повинна мати необмежену кількість складових елементів або підсистем.

По-третє, наявність режиму функціонування системи, в якому елементи взаємодіють і упорядковано, і хаотично.

В четвертих, система повинна бути нелінійною, якій властиві багатоваріантність і альтернативність розвитку (володіння набором потенційних альтернативних рішень і актуалізація (реалізація) одного з них в критичний період розвитку системи).

І по-п’ятє, система повинна бути нерівноважною, посилюватися механізмами позитивного зворотного зв’язку і якісно змінювати свій стан при переході до адаптаційних механізмів. Тривалий час у стані рівноваги можуть знаходитися лише закриті системи, однак, вони не спроможні до розвитку та самоорганізації.

Однією з центральних проблем є проблема опису процесу самоорганізації, дослідження взаємовідносин між процесами цілеспрямованої організації і самоорганізації. Науковцями виділені наступні характеристики, що властиві процессу самоорганізації:

1. Спрямованість процесу самоорганізації обумовлена внутрішніми властивостями підсистем в їхньому індивідуальному та колективному прояві, а також впливу середовища, що оточує систему.

2. Інтенсивний обмін енергією, інформацією (іншими складовими або ресурсами системи) із зовнішнім середовищем хаотично, не викликаючи впорядкування в системі.

3. Поведінка підсистем і системи в цілому характеризується спонтанністю і описується декількома величинами: параметром порядку та керуючими параметрами (зникає інформаційне перевантаження системи).

4. Наявність критичного значення керуючого параметру, при якому система спонтанно переходить в новий впорядкований стан (перехід до рівноваги), який обумовлений узгодженою, впорядкованою (когерентною) поведінкою елементів системи.

5. Новий стан існує при умові безперервного постачання енергії, інформації (інших ресурсів або зовнішніх збурювань). Підвищення інтенсивності обміну призводить до наступних критичних переходів з одного стану системи в інший, в результаті яких система ускладнюється до виникнення хаосу.

6. Процеси самоорганізації відбуваються у середовищі поряд із іншими процесами, можливо протилежної спрямованості і можуть в окремі фази існування системи як переважати над ними (прогрес), так і поступатися ним (регрес). При цьому система в цілому може мати стійку тенденцію або зазнавати коливання до еволюції і розвитку або деградації та розпаду.

Сучасні підприємства є складними, відкритими, нелінійними, нерівноважними економічними системами, які примушені знаходитися у постійному русі і розвитку. Їх структурно-організаційні, комерційно-виробничі та соціально-психологічні підсистеми надають безліч прикладів успішного застосування елементів самоорганізації у практиці управління. Досвідчені керівники та фахові менеджери свідомо створюють умови для реалізації ефектів самоорганізації, шляхом децентралізації організаційних структур управління, використання горизонтально-мережних зв’язків, створення так званих внутрішньофірмових ринків, формування сильної корпоративної культури і командної співпраці, впровадження інноваційних перетворень та активного заохочення персоналу до дієвих змін.

Однак, розрізнені приклади проявів ефектів самоорганізації та спонтанні їх дослідження не призвели до виявлення фундаментальних законів або хоча б закономірностей універсального характеру, що можуть слугувати базою для побудови ефективних саморегульованих систем. Така ситуація і виявляє необхідність використання міждисциплінарної методології, що застосовується, для вирішення конкретних проблем, у вирішенні яких окрема дисципліна відчуває концептуальні та методологічні труднощі.

Міждисциплінарна методологія, по-перше, призводить до розвитку «прикордонних» і (або) комплексних областей в науці, в межах яких дослідницькі засоби окремих дисциплін є більш ефективними.

По-друге, міждисциплінарна методологія, має і протилежну тенденцію до диференціації і спеціалізації наук, однак, потребує узагальнення, систематизації і узгодження окремих результатів дослідницької діяльності.

Третя особливість міждисциплінарної методології міститься у тому, що вона припускає переніс засобів дослідження з однієї наукової дисципліни в іншу, за умови подібності досліджуваних предметних областей.

Таким чином, міждисциплінарна методологія представляє собою найвищу форму інтеграційної тенденції в сучасній економічних науці, завдяки якій можливе не тільки дослідження еволюції концепції самоорганізації, а й її подальше удосконалення.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Дослідження феномену самоорганізації у працях видатних вчених	\|	Висновки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.