Скульптура

З початком XX ст., коли взагалі пожвавився мистецький рух на Україні, коли, з одного боку, в майстрів мистецтва момент національної належності зі стадії пасивної потенції розвинувся до активної свідомості, а з іншого — українські майстри почали шукати зв’язків із поступовішим мистецтвом Заходу та з національними українськими традиціями, — всі ці моменти благодійно вплинули й на розвій української скульптури. Вже в першому десятилітті нового століття з’явилися молоді майстри, котрі виявили в своїй творчості чимало сили, енергії, поривів та класичного світовідчування. Першим у молодому поколінні звернув на себе увагу Михайло Гаврилко (1882 — 1919), скульптор із великим і бурхливим, не завжди врівноваженим темпераментом. Із рідної Полтавщини Гаврилко подався до Краківської академії, а звідти — до Парижу. Але наука за кордоном не пригнітила його дужої індивідуальності. Скоро він здобув популярність на австрійських українських землях своїми повними енергії погруддями Шевченка, а на першому конкурсі в Києві визначився його пересичений рухом проект пам’ятника Шевченкові. На жаль, буйний майстер-романтик наклав головою у вихорі революційних подій: він був замордований у Полтаві більшовиками. Перед смертю Гаврилко встиг виконати декілька бюстів Шевченка на Лівобережній Україні, й насильна смерть урвала його працю над останнім, оригінально задуманим Шевченковим погруддям.

Дещо молодший за Гаврилка Михайло Паращук, що так само вдосконалював свій хист у Парижі, особливо здобув собі реноме як скульптор-портретист. Протилежність Гаврилкові, Паращук є майстер вповні зрівноважений, однаково дужий і в портретах, реально трактованих, і в стилізованих із підкресленням скульптурної маси та форми і властивостей матеріалу (переважно бронзи або мармуру). Із праць Паращука особливо вдалими були психологічно спрацьований бюст польського письменника Пшебишевського, монументально трактований бюст мюнхенського професора архітектури — Мецензефі, реалістично виконана голова поета Богдана Лепкого та свіжо, ескізно схоплена голова саксонського принца Йогана (брата останнього саксонського короля). На протязі останніх двох десятків років Паращук осів у Болгарії — в Софії.

З київської школи Балавенського вийшов Василь Іщенко, Що пізніше так само вдосконалювався в Парижі, де підліг помітним впливам модної тоді французької школи Родена. Але тяжка дійсність на Україні і відсутність свободи для мистецької творчості фатально вплинули на пластичний хист Іщенка.

Так само жертвою більшовицького режиму впав і багатонадійний майстер Іван Севера. Сам родом із Західної України, скінчив мистецьку освіту в Римі, звідки вивіз не тільки вдосконалену майстерність, але й шляхетні традиції італійської класичності; до переїзду на Україну виконав прекрасний автопортрет, голову композитора Якименка, що тепер знаходиться у Празі в Музеї визвольної боротьби України, й кілька алегоричних постатей. Із переїздом до Харкова його мистецька продукція заглохла.

У важких більшовицьких обценьках знайшла вихід для свого пластичного хисту хіба тільки Ж. Діндо, що дала кілька побутових селянсько-робітничих постатей, трактованих монументально з розумінням маси і скульптурної форми. Але поза тим в умовах більшовицької дійсності українські скульптурні таланти рідіють і нищаться.

На українських землях поза межами більшовицького панування українська скульптура теж не знаходить відповідних обставин для кращого розвитку. На Буковині молодий та експресивний майстер Панас Шевчукевич зовсім залишив скульптуру й зайнявся медициною, у Львові працюють А. Коверко та Литвиненко, але всі найсильніші українські скульптори працюють на еміграції.

У першому десятилітті XX ст. розпочав творчий шлях один із найцікавіших українських скульпторів Іван Кавалерідзе(1887-1978) - людина великого обдаровання і надзвичайно широкого творчого діапазону. І. Кавалерідзе був не лише скульптором, а й кінорежисером і драматургом. Він успішно працював у жанрі портрета та монументальної скульптури. Першим значним твором скульптора став пам'ятник княгині Ользі у Києві, зруйнований у 1923 р. (нещодавно його було відновлено). Для раннього періоду творчості майстра характерна класична манера виконання та пошуки чіткої, лаконічної і виразної художньої форми. Надзвичайно плідними у творчій біографії митця були 20-ті роки. У цей період він створив пам'ятники Т. Шевченку в Полтаві та Сумах, Г. Сковороді у Лохвиці, Артему в містах Артемівську та Слов'яногорську. Скульптор сміливо експериментував, був активним учасником українського мистецького авангарду, захоплювався таким модерністським напрямом, як кубізм.

Серед українських скульпторів європейської слави зажив Михайло Паращук, який разом з Антоном Попелем створив пам'ятник Адамові Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка і С. Людкевича.

XX ст. почалося бурхливо і продовжилося переважно вороже щодо української культури. Але всупереч грандіозним соціально-історичним потрясінням, які принесло XX ст., подальший поступ національної культури було продовжено.

Мистецтво скульптури тоталітарного періоду перебувало у найскрутні-шому становищі, адже саме на нього здійснювався найбільший ідеологічний тиск. Проте всупереч цьому з'являлися твори, позначені професійністю виконання та щирістю задуму.

У монументальній скульптурі найзначнішим явищем було встановлення пам'ятників Т. Шевченку в Києві, Харкові та на Чернечій горі в Каневі роботи ленінградського скульптора Матвія Манізера. Досягнення станкової скульптури пов'язані передусім з портретним жанром. Найяскравішими скульпторами свого часу були Леонора Блох - учениця великого О. Родена (портрети О. Родена, І. Франка, композиції «Радість материнства», «Мікеланджело»), Бернард Кратко (портрети І. Бродського, Ф. Кричевського, П. Волокидіна), Григорій Пивоваров (портрети Т. Шевченка, О. Пушкіна, І. Франка, О. Довженка). Творчості цих митців притаманні бездоганна професійна майстерність, пластична виразність, психологічна проникливість.

Українська скульптура кінця 50-80-х років XX ст. представлена іменами Михайла Лисенка, Валентина Борисенка, Анатолія Куща, Дмитра Крвавича, Еммануїла Миська, Валентина Знобита ін.

Один із найвизначніших скульпторів цього періоду - Василь Бородай.

Він працював у монументальній і І станковій скульптурі. До здобутків українського мистецтва належать його твори портретного жанру: портрети письменника П. Панча, композитора Л. Ревуцького, художників В. Касіяна та Т. Яблонської. Скульпторові вдалося виразно передати індивідуальність особистостей цих митців, стан творчого натхнення. Він упевнено будує пластичну форму, знаходить оригінальні композиційні рішення. Один із кращих творів митця - пам'ятний знак на честь 1500-ліття заснування Києва «Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь».

Оригінальна інтерпретація класичних традицій, неповторна індивідуальна манера виконання - відмітні риси творчості талановитих скульпторів Анатолія Фуженка, Юлія Синькевича, Михайла Грицюка. Такі їхні твори, як портрет І. Миколайчука (А. Фуженко), «Прометей» (Ю. Синькевич), «Юна» (М. Грицюк) та інші увійшли до скарбниці української культури. У співавторстві митці створили пам'ятник Т. Шевченку в Москві - один із кращих пам'ятників Кобзареві.

Серед плеяди українських скульпторів цього періоду особливу увагу привертає творчість Галини Кальченко(1926-1975). її неординарний талант виявився в поєднанні досконалої професійної майстерності з духовною глибиною, емоційною наповненістю. Г. Кальченко добре розуміла значення пластичної форми як головного зображального засобу мистецтва скульптури. Вона створила низку шедеврів портретного жанру. Особливо зворушують її жіночі образи (К. Білокур, О. Кобилянської та ін.), в яких втілено тендітну жіночність і водночас незламну силу духу.

Г. Кальченко - видатний майстер монументальної пластики. Створені нею пам'ятники вражають масштабною пропорційністю, виразністю та красою силуету. Саме таким - надзвичайно пластичним, вишуканим, одухотвореним - є пам'ятник Лесі Українці у Києві - один із кращих творів українського монументального мистецтва.

Українська скульптура багата своїми народними традиціями й творчими зв'язками. Друга половина XX ст. змусила скульпторів по-новому подати просторово-об'ємний образ сучасності. Це стосувалося:

1) відновлення жанрових рішень — монументальної скульптури, портрета, круглої статуї;

2) більшої свободи пластичного мислення, пошуку нових форм скульптури;

3) насичення скульптури емоційністю й виразністю;

4) посилення ролі скульптури в декоративному оформленні інтер'єрів і будинків, міського ландшафтна.

Продовжують працювати скульптори старшого покоління, які несуть потужний заряд творчих шукань 20-х років, передають безцінний досвід експериментування в усіх видах мистецтва, властивих культурі початку століття. Такою унікальною «збірною» фігурою для української скульптури став Іван Кавалерідзе.

Іван Кавалерідзе (1887—1978) — український скульптор, живописець, драматург, кінорежисер. Навчався в Київському художньому училищі в Ф.Балавенського, у Петербурзі і Парижі, де познайомився з Роденом і Архипенком. Повернувшись до Києва, працює в кіно. Основні фільми 30-х років: «Перекоп», «Коліївщина», «Прометей». Зазнав впливу конструктивізму. Виконав скульптурні портрети Ф.Шаляпіна, І.Па-торжинського, А.Бучми. Популярність приніс нам 'ятник княгині Ользі (1911) у Києві. Створив скульптурні образи Т.Шевченка, Л. Толстого, Г. Сковороди.

Універсальність творчого таланту Кавалерідзе, його робота в різних галузях мистецтв принесли чудові плоди. У його перших фільмах конструктивістського спрямування — повільні статичні кадри, «ліплення» фігур світлом і тінню.

«Як художнику, мені хотілося уникнути пишної бутафорії, незграбних декорацій, що часто затьмарювали собою гру актора. Хотілося вивести на перший план людину. Саме тоді... я вперше застосував чорний оксамит для декору. На цьому тлі вміщував одну—дві деталі. Це підсилювало враження від гри актора, «укрупнювало» образи, збагачувало можливості перспективи».

І.Кавалерідзе

У другій половині ХХст. І.Кавалерідзе створює виразні, пластичні портрети: «Шаляпін у ролі Дон-Кіхота» (1950), «Шевченко в засланні» (1964), в яких укрупнено трактує форму, роблячи фактуру шорсткуватою, землистою. Образ Ярослава Мудрого з однойменної роботи (1962), навпаки, рвучкий, рухливий, наче спрямований у майбутнє. У 60—70-ті роки скульптор відновлює пошуки, пов'язані з експериментами 20-х років. У його роботах постають грановані, тверді об'єми, простежується безпосередній емоційний вибух.

Величезне значення мало відновлення пам'ятника княгині Ользі в Києві на Михайлівській площі, у якому вертикалізація фігури, м'яка обробка матеріалу виражають спокій, мудрість і волю жінки.

З'являються й нові проекти пам'ятників-меморіалів. Один із них пам’ятник українському композитору XVIII ст.. Дмитру Бортнянському в Глухові. Пам'ятник чудово вписується у романтичний пейзаж стародавнього українського міста, де колись була резиденція українських гетьманів, У центр трикутника, який покладено в основу пам'ятника, вміщена церква св. Миколи, подарована Глухову гетьманом Мазепою. Один з авторів проекту, А. Ігнащенко, вважає, що модель цієї барокової церкви стала камертоном усієї композиції.

Особливо яскраво нові віяння виявилися з трактуванні скульптурного портрета — провідного жанру з цьому заді мистецтва. Так, пам'ятник А.Пушкіну в Києві (1962, О. Ковальов) засвідчує спокійне, ліричне «звучання» образу. Він спроектований так, щоб слугувати своєрідною «кульмінацією» з просторі чудового парку.

Пам'ятник Лесі Українці з Києві також відкривав паркову зону, однак після вирубки частини дерев його зміст як духовно-емоційного елемента середовища частково було втрачено. Зате пам'ятник першодрукарю Івану Федорову у Львові наділений рисами органічного й природного людського руху.

Пошук нового, зрозумілого й близького сучасній людині рішення в жанрі пам'ятника-портрета сприяв розвитку скульптурної пластики в українській скульптурі.

Скульптурна пластика — підпорядкування чітких форм скульптури завданням виразності: підвищеній динаміці елементів.

Скульптурна пластика сприяла й узагальненому звучанню образу, наприклад, у пам'ятнику І.Франку у Львові (1964, В.Борисенко, Д.Кравченко, Є.Мисько та ін.) Два могутніх пілони, що оточують фігуру Поета, надають суворості, духовної величі творцю «Каменярів». Простота рішення контрастує з пишним стилем бароко Львівського університету, на тлі якого розташований пам'ятник.

Яскравість образу, детальне вивчення свого героя притаманне творчості Флоріана Коцюбинського (1921). Він створює цілу серію портретів однієї людини, щоразу оновлюючи звучання образу. Монументальним є портрет Юрія Коцюбинського (перший — 1963), який дуже вирізнявся серед робіт того часу. Узагальненість і точність акцентів, людиноцентричність — ось що насамперед приваблює глядача .

У скульптурному портреті Василя Порика, легендарного героя Другої світової війни, учасника французького Опору, скульптор також приділяє увагу особистості героя. Його вразила особистість цієї людини. Щоб краще пізнати характер Порика, його життя, зустрічався з його бойовими друзями. Обличчя героя (і весь бюст) виконано з каменя, різкими, потужними ударами різця, зіставляються чіткі лінії і великий об'єм. Чудово «працює» й світлотінь. Решта портретів серії виконані з бронзи та склоцементу.

Інший шлях до нової виразності української скульптури — збагачення темами, образами, звертання до різних матеріалів. Так, серія скульптур «По Єгипту» М. Лисенка втілила різноманітні безпосередні враження від подорожі, тонку пластику матеріалів, образи нового і Давнього Єгипту.

В образі Ольги Кобилянської ніби вирізьблений силует письменниці м'якими складками хустки, що контрастують із виразом туги й задуми на обличчі жінки.

Внутрішня ускладненість образу викликала розмови про вплив кінематографа на скульптуру: скульптор показує свого героя наче крупним планом.

Психологізм, людяність розкриваються в портретах О.Скобликова. Так, у статуї В.Вернадського, виконаній із граніту, суворі, могутні форми свідчать про нетлінність особистості. Такий спосіб ліплення наближає скульптора до прийому пластичної метафори.

Водночас скульптура другої половини XX ст. в Україні розвивалася досить суперечливо, долаючи культурний розлам. Критики неодноразово згадували про зайвий академізм, «радянську» пихатість і недоречну урочистість, натуралізм. Усе це, ймовірно, дуже гальмувало розвиток пластичних мистецтв.

Такими проблематичними залишалися й національні риси скульптури, її культурна обмеженість і образно-художня бідність. Ці проблеми активно розв'язуються у різних регіонах і скульптурних школах.

Юлій Синькевич — український скульптор. 1961 р. закінчив Київський художній інститут. У роботах 60-х років звертається до динамічних просторових рішень українського бароко, його алегоричності й напруженості почуттів («Паросток», «До волі», «Древо життя» тощо). Вільно поєднує геометризованість, ламкість скульптури з цілісними об'ємами. Разом із М.Грицюком та А. Фуженком створював пам'ятник Т.Шевченку в Москві. Дістав першу премію на Всесоюзному конкурсі в 1962 р. Образ великого поета було подано не в стилі парадно-урочистого постаменту, а у вигляді пластичної метафори: Шевченко «ніби крокує просторами України, переходить із минулого в сьогодення» . 80-тіроки позначені полістилістикою, культурними роздумами, якими приваблює творчість Синькевича. Його роботи визнано за кордоном: композиція «Родина» знаходиться в Женевській штаб-квартирі ООН, «Материнство» — у приватній колекції у Франції. Цикл «Музика», позначений польотом фантазії, прикрашає ландшафт міста Тулузи.

У роботі «Флюїди любові» скульптор наближається до відомих біоморфних форм, переливання простору. У «Маленькому Ікарі», «Космічній рапсодії», навпаки — створює підґрунтя для скульптури, матеріалізує тло дії. Скульптор продовжує експериментувати з матеріалами, формами, втілюючи головну ідею свого мистецтва — виявлення духовних прагнень людини.

Тема краси і злету людського духу простежується й у творчості видатного українського скульптора Віталія Шишова. Через ранню смерть (у віці 45 років) залишилися незавершеними багато робіт скульптора, однак його спадщина з 250 творів — яскрава сторінка української культури. Шишов створив безліч скульптурних портретів, наприклад, Катерини Білокур, Григорія Сковороди, Ярослава Мудрого, Маркіяна Шашкевича та інших видатних особистостей України і зарубіжжя. Особливо вирізняється з-поміж них портрет іконописця Андрія Рубльова, виконаний у характерній для Шишова виразній пластичній манері, у м'якому світлотіньовому моделюванні.

Анатолій Кущ — український скульптор, народний художник України, член-кореспондент Академії мистецтв України. Народився у Києві. Під час навчання у відомого скульптора В.Бородая в Київському художньому інституті вивчає творчість Донателло, Мікеланджело, Бурделя, яких вважає своїми «духовними наставниками». Уже по закінченні аспірантури він був автором відомих пам'ятників: надгробка Петру Панчу на Байковому цвинтарі, брав участь у створенні меморіального комплексу «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни», пам'ятних знаків І.Сікорському, М.Булгакову та ін. У1995 р. бере участь у конкурсі на проект пам’ятника Незалежності України. Автор низки монументальних комплексів у Новгороді-Сіверському, Лубнах, пам’ятника жертвам голодомору в Україні 1933 р. у Блугміндейлі (США) тощо. Працює в різних жанрах скульптури, експериментує в галузі абстрактно-геометричної пластики «Благовіщення», «Поцілунок Іуди».

Особливу роль у творчості Куща відіграють історичні образи — він вважає це своїм внеском у становлення незалежності України. «У мене... повсякчас болить душа за наш нещасливий... побитий народ, і хочеться, щоб і рівень його мистецтва, національної свідомості постійно зростав», — каже скульптор. З великої творчої спадщини Куща, присвяченої образам української історії, вирізняється серія з 20 пам'ятників і пам'ятних знаків, присвячених життю Т.Г.Шевченка.

Розвиток сучасної української скульптури залежить від розв'язання багатьох проблем не лише творчого характеру. Соціальні зрушення і «перекоси», властиві періодам культурних розламів, позначаються на умовах роботи скульпторів, на можливості здобувати освіту в цій галузі. А найважливіше — українська скульптура знайде свій стиль, сформує нові традиції тільки тоді, коли поруч із нею буде вихований і освічений глядач, коли українські міста, парки та площі, подвір'я і метро будуть прикрашені й одухотворені виразною скульптурою.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Архітектура	\|	Декоративно-прикладне мистецтво та центри народних промислів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.049 сек.