Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Театральне мистецтво початку ХХ століття

Наступна доба українського театру йшла під гаслом піднесення над провінційною побутовою обмеженістю. Першою, хто професійно зайнявся підготовкою майбутніх акторів якісно кращого, модернового театру, була М. Старицька. Вона організувала при Музичній школі М. Лисенка драматичні класи, в яких дуже професійно намагалась підготувати майбутніх діячів українського театру. З її школи вийшов гурток молодих театральних діячів що під проводом Леся Курбаса створили «Молодий театр», який відігравав помітну роль в 20 роках 20ст. Л. Українка, В. Винниченко, О. Олесь – намагались змінити репертуар театру своїми творами. Але були не під силу для виконання українським побутовим акторам. Нарешті, з 70 років 19 ст. працювали перекладачі: Старицький дуже професійно переклав «Гамлета» Шекспіра. Пізніше були переклади П. Куліша, Б. Грінченка, І. Франка, М. Рильського. Але в театрі ці переклади не використовувались. Хоч на Україні, після 1922 року радянській засновано безліч драматичних шкіл і нових театрів, як драматичних, так і оперних. По перше, вся театральна діяльність носила скоріше експериментальний характер з постійними змінами завдань, по-друге, період репресій винищував всіх талановитих, освічених і акторів, і драматургів, і режисерів. Так зник Л. Курбас, П. Куліш та багато інших.

У період відродження української державності (1917 – 1920) артистичне життя в місті значною мірою пожвавлюється. Створюється український клуб (нині художній музей), при якому зосереджується громадське життя, зокрема хормейстер Г.Й.Заголо (1898 – 1973) організовує змішаний акапельний хор із 120 осіб, у якому заспівує Оксана Бородавкіна – майбутня народна артистка СРСР Оксана Андріївна Петрусенко (1900 – 1940), першим учителем по вокалу якої був Григорій Йосипович. На той час у місті з’являється чимало драматичних колективів, серед яких гурток аматорів українського драматичного мистецтва А. Журбенка, українська трупа при залізничній станції під орудою М.Дяченка, який ставив, зокрема, “Назара Стодолю” Т.Шевченка, де хор Г.Заголо виконував “Вечорниці” П.Ніщинського, “Запорожця за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського, “Наталку Полтавку” М.Лисенка, в яких юна О.Петрусенко співала партії Одарки і Наталки. Вистави проходили при переповнених залах, а преса констатувала, що “...українцям у Севастополі щастя не зраджує”, “севастопольська театральна публіка дуже любить український театр і добре його знає”. Таке явище не було випадковістю. Севастополь аж до Другої світової війни був найбільш українським містом у Криму, адже його мешканцями були переважно українці. У Сімферополі в кінці ХІХ ст. теж діяв український драмгурток, заснований Пшеборовським та професійним актором М.Щербиною. Найвизначнішим у місті був аматорський театр при міському Будинку культури, де ставили “Катерину” М.Аркаса, “Пошились у дурні” М.Кропивницького, “Казку старого млина”, “Про що тирса говорила” С.Черкасенка. Музично-драматичний гурток аматорів працював у Феодосії, у Керчі діяла дитяча оперна студія, яка гастролювала по Криму, зокрема з дитячою оперою М.Лисенка “Коза-Дереза”. Аматорські колективи вели активне громадське життя. Значна частина вистав була благодійною метою допомогти інвалідам війни, “...на користь 450 осіб татар”, “на користь тих, що постраждали від неврожаю”, “малозабезпеченим учням”, “на користь армії та флоту.” Про роботу українських гуртків художньої самодіяльності в Ялті та про їхнє плекання своєї культури для задоволення художньо-естетичних потреб української людності, що заселяла тодішній Крим, перші свідчення дають академік А.Кримський та М.Левченко у книзі “Нові знадоби до життєпису Степана Руданського”, виданій Всеукраїнською академією наук у Києві у 1926 р., де говориться, що С.Руданський “допомагав українським гурткам”. У селищі Масандра, що поблизу Ялти, працював хор, де співали українські народні пісні, хорові твори українських композиторів та драматичний колектив, що ставив п’єси української класики. В іншому приміському селищі Лівадія працював український драмхоргурток М.Купченка. Загалом у 20-ті роки ХХ ст. хорова культура Криму сягала високих вершин, а українське синкретичне мистецтво на початку ХХ ст. у середовищі кримських українців мало могутній потенціал. Отже розвиток українського театру ХІХ – початку ХХ століття є значним внеском в українську культуру і визначив стабільний розвиток театрального мистецтва на теренах України.

Ялтинський музично-драматичний професійний театр був створений у 1922 р. П.Делявським та його соратниками. Постійне місце мав у приміщенні Народного дому (нині кінотеатр “Спартак”). Театр мав своїх режисерів, відповідний склад акторів, змішаний хор, танцювальну групу, малий симфонічний оркестр, обслуговуючий персонал. Погодьтесь, не кожний сучасний театр має такі можливості. А трупа давала вистави у міському театрі, курортному залі, профспілкових клубах, оздоровницях Південного Криму (Алупка, Алушта, Гаспра, Гурзуф, Кореїз, Місхор, Сімеїз та ін.). Їх гостинно приймали в Нікітському ботанічному саду та в Північній Таврії (Запорізька обл.). Правда, як стверджує О.Нирко, театр не одержав підтримки від місцевої влади й уряду Автономної Республіки Крим Російської Федерації у наданні трупі державного статусу, то ж у 1927 р. вона самоліквідувалась, а актори продовжували працювати в інших професійних державних українських театрах, кіностудіях, філармоніях. Згодом на базі трупи був заснований український аматорський драмхортеатр, який припинив свою діяльність за кордоном наприкінці Другої світової війни.

Драматичний театр. Новий період в історії професійного національного театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих акторів — Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олімпія Добровольська, Олександр Сердюк, Наталя Ужвій, Юрій Шумський та інші. Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатних українських письменників і драматургів Миколи Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло») та Володимира Винниченка («Базар», «Чорна Пантера і Білий Медвідь»). Завдяки генію Лесю Курбасу, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори Вільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Герхарда Гауптмана, Фрідріха Шиллера і Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п'єс європейських драматургів. З творчого об'єднання «Березіль» бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Леся Курбаса, якого було репресовано за часів сталінізму, і досі звертаються сучасні митці. У наш час у Києві проходить міжнародний театральний фестиваль «Мистецьке Березілля», присвячений пам'яті Леся Курбаса.

Музичний (опера, балет, хореографія).Опера.

Однією з найскладніших ділянок української музичної культури є опера. В XX столітті вона була представлена дише окремими, часто не доведеними до кінця спробами. До початку XX століття українська культура не мала свого національного музичного театру. Все створене в цій галузі в минулому в кращому разі було надбанням побутового театру, а такі опери, як «Тарас Бульба» М. Лисенка побачили сцену значно пізніше.

Перед молодим музичним театром стояли завдання величезної ваги. Необхідно було виховати міцні виконавські сили, освоїти новий репертуар, творчо перевтілити багатющу спадщину, зокрема західної та російської музики, на основі якої формувався репертуар українських театрів. Потрібно було освоїти національну оперну спадщину і , нарешті, створити нові опери, які відповідали б завданням нового етапу розвитку української музики. Уже в перші роки відкриття українських оперних театрів робляться спроби створити нові опери. Так, уже в 1925-1932 роках було написано низку опер: «Золотий обруч» Б. Лятошинського, «Дума Чорноморська» і «Земля горить» Б. Яновського, «Капати» і «Кармелюк» В. Костенка, «Трагедійна ніч» К. Данькевича, «Наталка Полтавка» М. Вериківського і ряд інших опер. Однією з найзначніших особливостей цих опер є те, що більшість їх авторів звертаються до народної пісні, шукаючи художні засоби виразності, що дає пісня. Першою щодо появи українською оперою па історичну тему була опера Б. Яновського «Дума Чорноморська». Саме про неї можна говорити як про першу спробу на шляху до нової української опери. Широко використавши фольклор, (польський, турецький, індійський) і особливо українські народні пісні, які створюють основний колорит опери, оскільки головними дійовими особами опери є козаки-невільники, автор досягає значної переконливості в характеристиці образів.

Більш значною як за рівнем творчого охоплення теми, так і за багатством засобів музичної мови була опера Б. Лятошинського «Золотий обруч» (1928-1929), лібрето Я. Мамонтова за повістю І. Франка «Захар Беркут», поставлена на всіх українських оперних сценах.

Серед подальших за часом написання опер вигідно виділяється «Кармелюк В. Костенка». Українські оперні театри виховали прекрасних виконавців і створили міцні оркестрові колективи. Такі артисти, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, М. Донець, О. Петрусенко, З. Гайдай, М. Гришко, Б. Гмиря, І. Козловський, А. Солов’яненко і багато інших користувалися заслуженою любов’ю українського слухача.

У XX столітті інтенсивно розвивається український балет. Перші балетні вистави – це «Ференджі» Б. Яновського, «Пан Каньовський» М. Вериківського, «Каманьола» В. Фемеліді. Проте більш художньо довершиними є балети, створені в пізніші роки: «Лісова пісня» (за однойменним твором Лесі Українки), «Бондарівна» за народною піснею М. Скорульського і балети В. Нахабіна «Міщанин із Тоскани» (за новелою Бокаччіо, поставлений у Дніпропетровському, Київському та Одеському оперних театрах ) і його ж «Марійка». Найбільш показовий з цих балетів – «Марійка» (лібрето Б. Галицького ).

Одним із значних досягнень українського балету є балет «Лілея» (за Т. Шевченком) (1940) К. Данькевича, що міцно ввійшов в репертуар українських оперних театрів, в якому був широко використаний український побутовий танець. У 30-40-х роках було створено перший національний балет «Пан Каньовський» М. І. Вериківського (1931), «Лісова пісня» М. А.Скорульського (1946).

У цих постановках освоювалася, перш за все, найбільш типова для30-40- р.р. форма багатоактного драматичного балету, поєднувався класичний танець з національним, широко використовувалися народні танці, обряди. Їх тематика – національні легенди, звільнення від експлуатації, боротьба народу, події трудового життя.

Значно інтенсивніше починає розвиватися українська музична комедія, що вже цілком виділилася як самостійний жанр, оперета. Особливо значні такі оперети, як «Весілля в Малинівці» О. Рядова та «Паливода» С. Жданова.

За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках. Нині в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, що засвідчили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев» та «Драбина» у Львові, «Тернопільські театральні вечори. Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді.

В оперній творчості видне місце зайняли твори, в основу яких покладені історичні теми й соціальні сюжети. Поряд із традиційними формами композитори використають у них прийоми ораторіального й симфонічного письма. Національне звучання музики у великій мері залежить від глибокого перетворення фольклорних стильових основ. Ряд опер одержав визнання за межами України. Серед них: «Загибель ескадри» (1967), «Мамаї» (1970), «Повернутий травень» (1974), «Крізь полум'я» (1976) Губаренка, «Ріхард Зорге» (1974) Мейтуса. Історико-патриотичні сюжети лягли в основу опер «Гайдамаки» Білаша (1971), «Ярослав Мудрий» Мейтуса (1972), «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди (1975). З'явилися перші українські моноопери: «Балада війни» Білаша (1971), «Волзька балада» Жуковського (1967), «Ніжність» («Листи любові») Губаренка (1972). Теми значимого змісту переважають й у балетній творчості: «Оксана» Гомоляки (1964), «Досвітні вогні» Дичко (1967), «Відьма» Кирейко (1967), «Орися» Кос-Анатольського (1967), «Каменяри» Скорика (1967), «Поема про Марину» Яровинського (1967), «Кам'яний владар» Губаренко (1969). Ще в 1930-і рр. були створені перші українські оперети, що завоювали любов слухача,— «Сорочинський ярмарок» (1936) і «Весілля в Малинівці» (1938) A. П. Рябова.У післявоєнні роки їм створені оперети «Чудесний край» (1950), «Червона калина» (1954). Успішно працюють в області оперети Білаш («Чисте джерело», 1976), Данькевич («Золоті ключі», 1947), І. Ільїн («Товариш Любов», 1977; «Місто на дарунку», 1978),Колодуб («Я люблю тебе», 1975), В. Лукашов («Владимирська гірка», 1959; «Додому повернулися моряки», 1964; «Бравий солдат Швейк», 1968), П. Поляків («Кого я люблю», 1959),B. Рождественський («За двома зайцями», 1954; «Полум'яне серце», 1957), О. Сандлер («Даруйте коханим тюльпани», 1958; «На світанку», 1964; «Четверо з вулиці Жанни», 1966; «Каштани Києва», 1972), Цегляр («Бажаємо щастя», 1957; «Дівчина й море», 1965; «Увесь світ і навіть більше», 1967).


Читайте також:

  1. I. Україна з найдавніших часів до початку XX ст.
  2. Австрії: мистецтво повсякденного життя.
  3. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
  4. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
  5. Англійський реалістичний роман останньої третини ХІХ століття
  6. Архітектура і мистецтво Середньовіччя
  7. Архітектура і мистецтво. Українське бароко.
  8. Архітектура і образотворче мистецтво Русі.
  9. Архітектура та мистецтво
  10. Архітектура та образотворче мистецтво
  11. Архітектура та образотворче мистецтво
  12. Архітектура та образотворче мистецтво




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
 | Театр другої половини ХХст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.001 сек.