• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Театр другої половини ХХст.

Український театр — самобутнє явище в історії світового теат­ру. Народна театральна традиція, діяльність українських драматургів початку століття, зокрема, братів Тобілевичів, акторська школа М.Садовського і М.Заньковецької, новаторські принципи Леся Курбаса та інших діячів українського театру заклали міцний фунда­мент українського театру XX ст.

Кожен із театрів України особливий, має оригінальний теат­ральний стиль, є сміливим синтезом театральних жанрів. Так, прин­ципи театру Брехта активно розвиваються в театрі ім. І.Франка у Львові, у постановках п'єс Брехта в театрі ім. М.Заньковецької (Львів), в Одеському театрі ім. М.Водяного.

З'являються нові театри, наприклад «Театральний клуб», «Центр Леся Курбаса», «Театр класичної п'єси», Львівський Духовний те­атр «Центр Достоєвського» тощо. Це свідчить про появу нових твор­чих рішень, нових п'єс, нового глядача.

Нормальний розвиток театрального життя неможливий без фе­стивалів. Особливо помітні на той час «Пектораль» (Київ) і «Золо­тий лев» (Львів). Львівський фестиваль має на меті дати широку панораму тенденцій сучасного театру, проаналізувати зв'язки ук­раїнського театру з європейським і світовим. Новизна постановок, яскраві творчі особистості, демонстрація театральних шкіл Украї­ни — це фестиваль-лабораторія «Березіль» у Києві.

Пройшовши через важкі роки репресій, які торкнулися і сфе­ри театрального життя, драматургії, сучасний український те­атр дуже неоднозначний. Нині перед ним стоїть безліч проблем, зокрема контакт із глядачем, новизна, актуальність, виразність мови, ставлення до традицій, пошук нового репертуару. Зне­нацька в критичних оглядах, думках глядачів пролунали сумні­ви в існуванні справді психологічного театру в Україні. Але ж традиція Станіславського завжди була однією з найближчих ук­раїнським театралам.

На першому плані українського театру — українська класична драматургія, проблеми її постановки. Наприклад, Станіслав Моісеєв, художній керівник Київського молодого театру, вказує на труд­нощі у постановці п'єс М.Куліша, оскільки вони тісно пов'язані з тогочасною соціальною реальністю й не завжди зрозумілі сучасно­му глядачеві. У постановках І.Котляревського, Лесі Українки, В.Винниченка, М.Хвильового гостро стоїть питання «модернізації» вистави, нового висвітлення відомих творів.

Характерною рисою сучасних українських театральних поста­новок є звертання до зарубіжної та російської класики, нерідко з новою інтерпретацією. («Дон-Жуан» С.Моісеєва в Київському мо­лодіжному театрі, 1998), «Живий труп» Е.Митницького, «Король Лір» С.Данченка.)

«Іншим театром», тобто театром зі своїм особливим почер­ком, називають Львівський молодіжний театр ім. Леся Курбаса. Моментальність, неповторність вистави, робота акторів на різних майданчиках посилює роль імпровізації в методиці театру. Про­відною ланкою театральної постановки є актор у його неповтор­ному пластичному вигляді. Головний режисер Володимир Кучинський володіє різко гротескною, полістилістичною манерою. На­приклад, одного персонажа часто грають кілька акторів — ось вона, багатоплановість людської особистості («Двір Генріха III»). В.Ку-чинський розуміє театральну гру як безліч форм: наприклад, ба­лаганний театр, театр-притча у виставі за драматичними поемами Лесі Українки (сценічна версія називається «Апокрифи»). Відо­мо, що композиція поем Лесі Українки зовсім нетрадиційна: в них присутній «крупний план», герой опиняється з читачем наче сам-на-сам.

«Українське бароко, Платон і Сковорода. Достоєвський і Леся Ук­раїнка — усе це суть однієї релігії. Це релігія гри заради пізнання своєї суті, заради повернення до свого божественного лона, коли кожна піщин­ка великого Космосу має твій відбиток...»

В.Кучинський

Водночас українські режисери скаржаться на брак нових дра­матичних творів, обмеженість інформації, її недоступність насамперед у галузі світової драматургії.

Найбільшою фігурою українського театру другої половини XX ст. є народний артист України Едуард Митницький (1931), ху­дожній керівник Київського театру драми і комедії. Е.Митницько­го можна було б назвати філософом театру, адже він багато розмі­рковує про природу театру, роль актора, режисерську діяльність.

З інтерв 'ю з Е.Митницьким:

— У чому, на вашу думку, сучасність театру?

— Сьогодні театр кафедра, з якої можна багато розповісти людям, повсюдно не існує. Бо в тих людей, які потребують ковтка духовності, — у них просто немає грошей, щоб піти до театру. І все-таки в театрі рятуються від негативу анти-людських виявів як у психологічному, так і в моральному плані... Те­атр стає своєрідною ілюзією, що допомагає зберегти надію...»

У відомій постановці Е.Митницького «Живий труп» Л.Толстого акцент зроблено на краху суспільства, проти якого повстає Федір Протасов. Для режисера це — водночас фарс і трагедія, де дурні чиновники постають в агресивних «танцеподібних» виходах. Вони увесь час перебувають на сцені — їх безнадійно багато. Протасов (у ролі якого — Олександр Гетьманський) — єдина людина, що про­тистоїть цій чиновницькій оргії. Влада руйнує людину, позбавляє її останніх життєвих ілюзій.

Одна з яскравих і привабливих фігур української режисури — Ірина Молостова. її різнобічна діяльність, широкі творчі зв'язки з російськими, західними режисерами і діячами культури — свідчен­ня її професіоналізму, творчої відкритості й щедрості. Здається, саме така особистість нині вкрай необхідна Україні, українській культурі. Уже в одній із перших своїх постановок «Двадцять років по тому» у Театрі російської драми І.Молостова висловила протест проти театру «соціалістичного суспільства» з наперед визначеними сюжетами, ролями й неосвіченою цензурою. Виставу було заборо­нено.

Важливо, що такі «лицарі театру», якою була Ірина Молостова, працювали з молоддю. Впродовж багатьох років режисер керує на­вчальним театром у Київському інституті театру і кіно ім. Карпенка-Карого. Студентська вистава «Вестсайдська історія» свого часу відкрила багатьох талановитих акторів, наприклад, улюбленого учня І.Молостової Анатолія Хостікоєва.

Численні течії, нові віяння в театрі напередодні зміни тися­чоліть — ці проблеми намагається осмислити й сам театр. Наро­дження «нової театральності», часом незрозумілої, часом відверто шокуючої, — вистави Романа Віктюка.

Роман Віктюк (1936) — український режисер. Народився в м. Львові. Творець оригінального індивідуального стилю, несумісного з будь-якими суворими нормами і традиціями, політизацією та ідеологічним тис­ком. Працював у різних країнах. Створив власний театр у Москві «Театр Романа Віктюка». Основні постановки: «Рогатка», «Пекель­ний сад», «Полонез Огинського», «Федра», «М.Батерфляй», «Саломея». Звертається до різних стилістик театру — масок, пантоміми, хоре­ографічної пластики.

У виставі «Рогатка», де розгортається драма взаємин двох чо­ловіків (один із них — інвалід), Р.Віктюк загострює невідворотність самотності. На зворушливу прив'язаність героїв реагує й навколишнє середовище, своєрідний герой вистав режисера. Стіни квар­тири героя наче руйнуються, відображаючи цим появу глибокого почуття — мир з любов'ю — мир без меж, у нескінченному про­сторі.

У виставі «Полонез Огинського» — теж драма людських почуттів, драма любові, однак уже рука в руку з епохою, часом. Героїня по­вернулася з Нью-Йорка у свою квартиру в Москві, де тепер меш­кають багато людей, зокрема її колишнє кохання. Страшним є той абсурд і безглуздя вчинків та думок людей, які вразили Тетяну. В ній борються складні почуття, але головне — бігти, бігти туди, де немає хамства, провінційної брутальності й безкультур'я.

Однак однією з найскандальніших вистав Р.Віктюка стала поста­новка «Саломеї» (за п'єсою О.Уайльда «Саломея»). Сам режисер з'я­вився на сцені, як писали дотепні критики, в костюмі денді, з хризан­темою в петлиці в дусі часу О.Уайльда . Образ жорстокої Саломеї, яка у винагороду за свій танець перед Іродом вимагала голову Іоанна Хрестителя, у виставі Р.Віктюка втілив... актор-чоловік, який періо­дично перетворювався на лорда Дугласа, близького «друга» О.Уайль­да. Є тут і страшний примітивний лиходій Ірод, неврастенік, який боїться своєї долі після страти Іоанна. Р.Віктюк звертається до сфери підсвідомого, що завжди пропонує нам свої невгамовні бажання. Го­ворять про карнавальність цієї вистави, про кризу театру, дивакуватість самого режисера. Це — новизна в театрі, що, можливо, доходить до крайнощів. Але це — невід'ємне право театру на пошук.

Андрій Жолдак-Тобілевич — український режисер театру. Закін­чив ТІТІС, учень А.Васильєва. Найяскравіші вистави, створені й пре­зентовані в Україні, — «Момент», «О-С-И», «Кармен», «Три сестри». У 1994р. працював у паризькому театрі «Люсернер». Учасник міжна­родних фестивалів. На фестивалі «Театральні конфронтації» в Ук­раїні вперше за 17 років існування фестивалю вистава А.Жолдака «Швейк» здобула гран-прі.

З інтерв 'ю з режисером:

Запитання: — Яка головна відмінна риса західного комерційного театру?

А.Ж. — Швидкість. Зараз світом володіють ті, хто швидко пра­цює і швидко приймає рішення.

Актор, володіючи своєю формою, психікою, енергією, має блиска­вично зробити те, що хоче режисер.

Одна з найдискусійніших вистав А.Жолдака-Тобілевича — «Три сестри». Це сатирична, гротескна постановка про загибель гене­ральської родини, про розтоптану жіночність. Перед нами — не затишний дворянський будинок, а військовий бівуак, з металевими нарами, маскувальною сіткою. Миски й каструлі, інші побутові предмети — єдине, що залишилося в сестер. Стара сімейна шафа танцює по сцені. Коли її дверцята відчиняються — це лише нагадує про втрати. Вальс відтіняють масові пісні — символ знеособлення мас-культури. Чехівська незавершеність, висловити яку дано не кожному режисеру, тут подана як невідворотність агресії, повсюд­не руйнування.

Дмитро Богомазов, молодий український режисер, тяжіє до драматичних і романтично гострих постановок («70 обертів, або Трішки вина» за Л.Піранделло, «Ошукана» за Т.Майном). В ос­танній виставі глядач стає свідком історії кохання жінки похи­лого віку і юнака. Історія подана в площині дивних, складних емоційних реакцій. Основна тема вистави — фатальна влада часу, саме так її відчуває головна героїня в особі Ади Роговцевої. Та­нець та ексцентрична пластика героїні, символи смерті — усе слугує розкриттю ідеї твору. Особистість зруйнована, життя пе­рерване, тому що скінчилася любов? Це запитання чи тверд­ження вистави?

«Я безмежно щасливий, що настав той час, коли саме молодь те­атрального Львова сказала своє «ПРОТИ» того всього, що діється тут. На це я поклав життя, адже тут нічого не міг зробити. Ті, кому адресоване це «ПРОТИ», нічого не бачать. їхні очі — за тісними пов 'язками, але вони гадають, що все бачать... Щиро бажаю театральній молоді Львова бути проводирями цих сліпців!».

(Р.Віктюк про фестиваль «Золотий лев».)

Отже, ми коротко описали етапи життя українського театру, розглянули основні тенденції його розвитку:

1) повернення до класики;

2) режисерське трактування вистави;

3) пошук нового репертуару;

4) нові форми спілкування з глядачем;

5) поєднання національної специфіки й досягнень світового театру;

6) підтримка нових течій, різних типів театру.

На завершення цієї теми наведемо слова мистецтвознавця Ва­лентини Заболотної про те, яким буде театр нового століття:

«Те­атру слід було б запалити свій творчий вогонь і шукати Людину в людині, в родині, в країні...»

Читайте також:

1. АНГЛІЙСЬКИЙ ТЕАТР ЕПОХИ РЕНЕСАНСУ
2. Архівна справа в Україні в роки другої світової війни
3. Архітектура Грецького театру
4. Близький Схід під час Другої світової війни.
5. Види театру. Види театрального спектаклю.
6. Відмінювання іменників другої відміни. Особливості поділу на групи іменників з основою на –р. Особливості відмінкових закінчень іменників другої відміни родового відмінка.
7. Господарство України в роки другої світової війни
8. Господарство України в роки Другої світової війни та повоєнної відбудови
9. Динаміка та структурні зміни господарського розвитку другої половини 40—90-х років XX ст.
10. Допрофесійний український театр
11. Драматургія і театр
12. Другої половини ХХ ст.

Переглядів: 4721