• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ДЖЕРЕЛ 9 страница

Рисунок 12 – Знаки відповідності електротехнічніх виробів

Для небезпечних товарів (категорія А) передбачена серти­фі­кація третьою стороною, а для виробів категорії Б – заява-де­кла­рація виготівника.

Випробувальні лабораторії призначаються міністерствами і працюють як неприбуткові організації.

Особливість обов’язкової сертифікації в Японії полягає у необхідності отримати дозвіл на серійне виробництво продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації. Товари, що експорту­ються, підлягають обов’язковій сертифікації Японського ко­мітету промислових стандартів (Japanese Indusrial Standarts Committee, JIS).

Добровільна сертифікація на відповідність стандарту JIS не завжди підтверджує відповідність вимогам безпеки, оскільки обов’язкові вимоги включаються в технічні регламенти. Цей вид сертифікації проводиться Міністерством зовнішньої торгівлі і промисловості, яке організовує і координує її. Заявник повинен звертатися до міністра, що однаковою мірою відноситься і до експортерів на японський ринок, якщо з ними не укладена угода про взаємне або одностороннє визнання результатів.

Як правило, схема сертифікації включає оцінку діючої системи якості на відповід­ність стандартам ISO 9000 та інспекційний контроль, який у плановому порядку прово­диться один раз у 4–5 років, а позаплановий – у будь-який час без попередження.

Розглянемо особливості сертифікації то­варів, що постав­ля­ються в Японію.

На підставі закону про електротехнічні товари побутового призначення і контролю матеріалів для їх виробництва діє знак відповідності Т. Отримання такого знаку служить необхідним «пропуском» для реалізації товарів цього виду, причому закон однаковою мірою діє як для японських, так і електротехнічних товарів, що імпортуються. Знак, що відноситься до товару кате­горії А, засвідчує відповідність побутових електротоварів, до яких користувач торкається безпосередньо (електробритви, те­левізори, пилососи та ін.).

Знак категорії В – це підтвердження відповідності таких товарів, як електроарматура, вентилятори, устаткування офісів і т. п.

Експортер подібних товарів на японський ринок повинен представляти свій продукт для випробування в японському відповідному випробувальному центрі. Зробити це він має право тільки через японських посередників, які, у свою чергу, про­хо­дять через певну процедуру. Японський посередник зобов’я­за­ний пред’явити до Міністерства зовнішньої торгівлі і промисло­вості усі дані про товар, який він має намір імпортувати: пара­метри безпеки і якості, класифікаційні характеристики, підтвер­дження його повної відповідності японським стандартам. Посе­редник зобов’язаний гарантувати дотримання порядку отри­ман­ня знаку відповідності та своєчасно інформувати покупців про усі зміни в якості або конструкції товару.

Якщо ж товар належить до категорії Б, додається додаткова вимога до імпортера – посередника, який продаватиме товар зарубіжної фірми: подання в Міністерство торгівлі і промисло­вості заяви про намір почати бізнес з цього товару. Японський покупець «вихований» таким чином, що електротехнічні товари, не маркіровані знаком відповідності Т, він сприймає як низько­якісні з усіма витікаючими звідси наслідками для експортера.

До обов’язкових знаків відповідності в Японії відносяться також: знак v – y, що за­свідчує схвалення товару Японським ін­сти­тутом телекомунікаційного устаткуван­ня;

знак v – >, що означає відповідність широ­кого діапазону товарів.

Знак введений Міністерством торгівлі і промисловості, яке і здійснює контроль за отриманням знака та подальший нагляд за дотриманням вста­новлених вимог вироб­ником товару.

Діють також різні добровільні знаки. Їх встановлюють асо­ціації й інші суспільства для інформування споживачів про від­повідність товару певним вимогам. Особливо характерне засто­сування таких знаків для продовольчих товарів.

Таким чином, експортери на японський ринок вимушені ви­вчати вимоги стандартів і правил, діючих у приймаючій країні; звертатися в японські випробувальні лабораторії, якщо немає угоди про взаємне визнання результатів випробувань. А для цього необхідно правильно вибрати японського посередника, без якого виконати усі вимоги, тобто просунути товар на ринок неможливо. Іноземні постачальники на ринок Японії намага­ються різними шляхами здолати або хоч би понизити жорсткі бар’єри, що захищають внутрішній ринок. Так, США вдалося досягти угоди японської сторони на проведення випробувань деяких товарів, призначених для експорту в Японію, у своїх лабораторіях під спостереженням японського Міністерства зов­нішньої торгівлі і промисловості. Ця угода торкнулася лише п’яти американських лабораторій, на думку яких залишається ще й мовний бар’єр, оскільки японська сторона бере до розгляду тільки перекладені на японську мову документи.

Для проведення сертифікації систем якості була створена Японська асоціація з сертифікації систем якості. Japan Accreditation Board for Conformity Assessment (JAB). Основні її функції:

–
акредитація органів з сертифікації продукції і систем якості та організацій, що займаються навчанням аудиторів; атестація аудиторів, а також реєстрація відповідних постачальників;

– проведення досліджень і здійснення практич­них дій зі взаємного визнання акредитації органів з сертифі­кації систем якості за кордоном, з координації зусиль у цій сфері з національними і зарубіжними організаціями;

–
виконання інших робіт, спря­мованих на досяг­нення цілей JAВ.

Уся діяльності JAВ будується відповідно до документів ISO і МЭК, наприклад, нею підготовлений довідник на основі доку­мента ISO/КАСКО «Проект керівництва ISO/МЭК. Загальні ви­моги до сертифікації і реєстрації органів оцінки відповідності і акредитації систем». Опубліковані й інші керівні документи JAB з виконання вказаних вище робіт.

Акредитація органів з сертифікації і організацій, що займаються підготовкою аудиторів, здійснюється аудиторами JAB, що призначаються її генеральним дирек­то­ром. По лінії JAB акредитовані такі великі центри, як Центр сертифікації систем яко­сті Японської асоціації зі стандартизації (JSA-Q), Центр з контролю газового устат­кування (JIA-QA), Центр сертифікації систем якості Асоціації з безпеки посудин, що працюють під тиском та ін.

При сертифікації аудиторів JAB видає сертифікати трьох категорій: головного аудитора, аудитора і помічника аудитора.

3.2.10. США

Національна система сертифікації США. У США відсутня головна організація з сертифікації. У складі Американського національного інституту стандартів (ANSI) діє Сертифікаційний комітет, який затверджує і реєструє програми, правила серти­фікації, перевіряє компетентність органів з сертифікації, у т. ч. наявність необхідного обладнання і персоналу.

Федеральні програми сертифікації забезпечують всебічні випробування продукції (наприклад, при випробуванні теле­візо­рів перевіряють якість зображення, звуку, дотримання норм шуму і переконуються в тому, що на телеглядачів не впливає шкідливе випромінювання).

У США існує дві системи стан­дар­ти­зації: федеральна і добровільна. Коорди­нує діяльність федеральної стандар­тиза­ції Національний інститут стандартів і технологій (NIST) – провідна організація з розроблення систем стандартизації і сертифікації, а координацією робіт зі стандарти­зації на добровільній основі займається Комітет із сертифікації ANSI, який розробляє та реалізує програми сертифікації, зокре­ма спеціальну програму щодо затвердження систем сертифікації продукції і послуг.

NIST займається проблемами сертифікації третьою сторо­ною, має статус уповноваженого органу, що наглядає за якістю роботи випробувальних центрів та органів з сертифікації у масштабі країни. Цей інститут реалізує добровільну програму контролю за оцінюванням відповідності (CASE), що охоплює сертифікацію продукції, реєстрацію систем випробувань і си­стем якості та визначення органів з реєстрації систем.

Сертифікаційними випробу­ван­ня­ми продукції в США займаються май­же 2000 лабораторій. До першої групи входять лабораторії загальнонаціо­нального значення: Національної асоціації виробників електро­обладнання (NEMA), Американської асоціації газу (AGA), На­ціональної асоціації із захисту від пожеж (NFPA), Управління з безпеки харчових продуктів і медикаментів (FDA), Феде­раль­но­го агентства з охорони праці та здоров’я на виробництві (OSNA) тощо.

У США діють обов’язкові вимоги з безпеки для багатьох видів побутового електрообладнання. І хоча поки що не прийня­то законодавчих актів з обов’язкової сертифікації обладнання на відповідність цим вимогам, місцеві інспекційні органи мають право вимагати, щоб обладнання, яке продається або встанов­люється в їхньому регіоні, пройшло сертифікацію в Корпорації випробувальних лабораторій страхових компаній (UL)

У США діють численні закони з безпеки різних видів про­дукції, які і служать правовою основою сертифікації відповід­ності. Найбільш широким діапазоном дії відрізняється Закон про безпеку споживчих товарів.

Згідно з цими законами обов’язковій сертифікації підлягає продукція, на яку прийнятий державний стандарт, а також та, що закуповується державою на внутрішньому і зовнішньому ринках. Обов’язкова сертифікація контролюється державними органами.

Добровільна сертифікація проводиться за заявою споживачів або виготівників продукції на відповідність пропонованим ними нормативним документам.

У країні діють три основні категорії програм сертифікації, які затверджує Федеральний уряд:

– 1-ша категорія – сертифікація товарів і послуг на безпеку. Усі ці програми носять обов’язковий характер;

– 2-га категорія – програми з перевірки зразків продукції і виробництв, що заміняють суцільний контроль;

– 3-я категорія – програми оцінки якості й умов вироб­ництва до надходження продукції в торгівлю.

За програмами 1-ої категорії, як правило, проводиться обо­в’язкова сертифікація такої продукції, як автомобілі, контейнери (у тому числі для сільгосппродуктів), судна, магістральні трудо­проводи і т. п. Програми 2-ї і 3-ї категорій використовують для обов’язкової і добровільної сертифікації.

Програми Управління з безпеки харчових продуктів і ліків охоплюють продукцію не лише для людини, але і для тварин, і випробування проводяться не лише на нешкідливість, але і на ефективність дії.

Відповідно до програм 2-ї категорії сертифікуються такі види товарів, які споживаються в державних установах (Департамент оборони, Департамент торгівлі, Управління сільської електри­фікації і ін.), а сертифікація обов’язкова, якщо продукція закупо­вується урядовими організаціями на державні кошти.

Програми 3-ї категорії в основному добровільні, за винятком тих, що передбачають сертифікацію окремих видів продоволь­ства (наприклад, яйце, тютюн та ін.). Найбільша кількість програм розроблена Департаментом сільського господарства і Департаментом торгівлі. За результатами сертифікації харчових продуктів їх підрозділяють на «відбірні» (Choice) і «сорт A» (Trade А).

Окрім затверджених урядом, у США є програми сертифі­кації, які організовуються в приватному секторі. Їх послугами користуються не лише фірми США, але й експортери з інших країн.

Нормативною базою сертифікації є стан­дарти, що розробляються:

ASTM – американським товариством з ви­пробування матеріалів широкого діапа­зо­ну споживацьких товарів;

NEMA – національною асоціацією вироб­ників електро­устат­кування – для електротехнічних товарів і устаткування;

CPSC – Комісією з безпеки товарів широкого споживання – для товарів широкого споживання;

ЕРА – федеральним агентством з захисту навколишнього середовища – для сертифікації різних виробництв, двигунів внутрішнього згорання, наземного, водного і повітряного транс­порту і т. п.;

NIST – національним інститутом стандартів і технологій – державним органом зі стандартизації, який розробляє обов’яз­кові стандарти. Сертифікаційний комітет, що діє в складі NIST – координує роботи зі стандартизації і представляє в США в ISO, МЕК та інших міжнародних організаціях, здійснює загальне ке­рівництво сертифікацією в країні.

У функції Сертифікаційного комітету входить схвалення і реєстрація програм з сертифікації, правил проведення серти­фі­кації, перевірка компетентності органів з сертифікації (наявність належного устаткування, рівень кваліфікації персоналу і т. п.).

У сертифікаційних роботах бере участь більше 2000 випро­бу­вальних лабораторій. До них входять великі лабораторії загаль­нонаціонального значення, лабораторії науково-дослідних ін­ститутів і страхових компаній, незалежні лабораторії інститутів і університетів. Найбільш відомі загальнонаціональні лабора­торії: Національної асоціації виготівників електроустаткування, Американської асоціації з газу, Національної асоціації з захисту від пожеж, Управління з безпеки харчових продуктів і меди­ка­ментів та ін.

У США немає єдиної системи акредитації випробувальних лабораторій, їх діє близько 100. Найбільш авторитетними вража­ються система Американської асоціації з акредитації лабора­торій (AALA-American Association for Laboratory Accreditation-A2LA) і Національна добровільна про­грама акредитації лабораторій (National Voluntary Laboratory Accreditation Program – NVLAP). AALA проводить акредита­цію лабораторій, які випробовують опти­ку і фотометрію, проводять такі види випробувань, як акустичні, вібраційні, біологічні, хімічні, теплові, механічні, електричні та неруйнуючі. Критеріями акредитації служать положення керів­ництва ISO/МЭК. Бюджет організації складається з вкладів при­ватних осіб, внесків організацій-членів і оплати випробувань заявником. NVLAP була організована під егідою Міністерства торгівлі, яке і дотує її роботу на додаток до внесків за акреди­тацію. У цій системі проводиться акредитація лабораторій, які випробовують текстиль, скло, цемент, інструменти для наукових досліджень. Акредитація лабораторій, що займаються аналізом м’яса тварин і птиці, знаходиться в руках Служби продуктів харчування Департаменту сільського господарства, який і фі­нансує цю діяльність.

Рада директорів Американського товариства з випробувань матеріалів, вивчивши положення з акредитацією в країні, дій­шла висновку про доцільність створення єдиної національної системи акредитації. У роботі задіяні 15 технічних комітетів ASTM, які за основу узяли систему акредитації Австралійської національної асоціації випробувальних служб (NATA).

NATA (The National Association of Testing Authorities, Australia) – акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю, яке на 50 % фінан­сується урядом і субсидується дотаціями акреди­тованих лабораторій. На чолі асоціації стоїть Рада, до складу якої включаються пред­ставники федерального уряду й урядів штатів, промисловості, профспілок та Асоціації зі стандартизації. Рада призначає консультативні комітети, які розробляють рекомен­дації для конкретних лабо­ра­торій. Акредитація в Австралії надається на необмежений тер­мін, а співробітники лабораторії через кожні два роки проходять переатестацію. Лабораторії з харчових товарів переатестову­ються кожні півроку. Між NATA і урядом Австралії підписаний Меморандум про взаємо­ро­зуміння, одним з положень якого є зобов’язання проводити свою роботу відповідно до міжнарод­них стандартів і Кодексу ГАТТ/СОТ зі стандартизації, забезпе­чувати міжнародну суміс­ність методів випробувань.

3.2.11. Російська Федерація

Законодавство. З 2003 р. діє Закон «Про технічне регулю­ван­ня». Впроваджено один технічний регламент щодо дорожньо-транспортних засобів на основі Правил омологації ЄЕК ООН.

Нормативна база. Рівень гармонізації становить приблизно 30 %. Інфраструктура. Загальне управління координує Міністер­ство промисловості та енергетики, при якому створено Феде­ральне агентство з технічного регулювання та метрології.

Цьому агентству підпорядковано мережу наукових інститу­тів, зокрема, стандартизації, метрології та сертифікації, а також державних реґіональних центрів, які здійснюють державний нагляд за дотриманням норм і правил, за безпекою промислової і харчової продукції та державний метрологічний нагляд. 2003 року зі складу зазначених центрів виведено органи з серти­фі­кації, які є незалежними і мають недержавну форму власності.

Агентство з технічного регулювання та метрології займається питаннями акредитації. Питаннями захисту прав споживачів опікується федеральне агентство, підпорядковане Міністерству охорони здоров’я. Навчання здійснюють науково-дослідні інсти­тути стандартизації, сертифікації та метрології. Структуру тех­нічного регулювання Російської Федерації наведено на рис. 13.

Рисунок 13 – Структура технічного регулювання
Російської Федерації

Система технічного регулювання в РФ.Як вважають ро­сійські фахівці, в Російській Федерації модель технічного регу­лювання не визначена – власна чи подібна до систем технічного регулювання, які діють у ЄС, США або країнах Азійсько-Тихо­океанського форуму економічного співробітництва. Однак принципи регулювання, встановлені у чинному законі «Про тех­нічне регулювання», є декларативними й не дають уявлення про практичні механізми технічного регулювання. Міжнародні орга­нізації – Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) та Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС) попереджають, що «застосування невідповідних регла­ментів може призвести до значного зростання витрат та неефек­тивної діяльності як окремого сектора, так і всієї економіки…». На засіданні уряду РФ результати реформи технічного регулю­вання були оцінені так: «Проведено супероперацію в інтересах наших глобальних конкурентів. … Треба розібратися, хто втягнув нас у цей вир із таким ступенем некомпетентності…». Відтоді майже нічого не змінилося. Це змусило пізніше головам «Госстандарта России» протягом 1984–2001 рр. звернутися до Президента Росії з відкритим листом із приводу реформування системи технічного регулювання у РФ. Фахівці зазначають, що ще під час підготовки законопроекту «Про технічне регулюван­ня» 2002 року науково-технічне та інженерне співтовариство країни й вони самі різко виступали проти його прийняття, не погоджуючись ні з концепцією, ні зі змістом документа. Зокре­ма, у країні лише систем акредитації налічується більш як два десятки, що створює між ними нездорову конкуренцію і не дає можливості представити Росію у міжнародному форумі з акре­дитації. І тепер, коли система технічного регулювання в РФ зайшла в глухий кут, фахівці, які підписали відкритий лист, вважають, що для виправлення ситуації вкрай необхідно вжити таких першочергових заходів: скасувати закон «Про технічне регулювання» та прийняти закони «Про стандартизацію», «Про оцінку відповідності», «Про державний контроль і нагляд у системі технічного регулювання». У такий спосіб Росія прак­тич­но повторить шлях, пройдений Україною.

Підсумки

Узагальнюючи національний досвід країн Європи, можна зробити такі висновки:

1. Законодавствоу сфері технічного регулювання базується на європейських директивах «Нового» та «Глобального» підхо­дів. Воно доповнюється так званою тріадою директив щодо від­повідальності за дефектну продукцію, загальну безпеку продук­ції і модульний підхід до оцінки відповідності та маркування знаком СЕ. Існує багато директив так званого старого підходу до окремих видів продукції. Діють спеціальні закони або урядо­ві рішення про стандартизацію та сертифікацію, метрологію, контроль на ринку, акредитацію. Окремими законами й актами регулюється безпека харчової продукції і захист прав спожи­вачів.

2. Нормативна база кожної з країн ЄС включає всі євро­пей­ські стандарти (нині їх близько 18 000), ухвалені європейськими організаціями зі стандартизації CEN і CENELEC. Кожна країна приймає їх як національні. Незначну кількість становлять суто національні стандарти (від 2 до 30 % загальної кількості), які відображають специфіку економіки окремої країни. Стандарти є добровільними до застосування. Частина стандартів слугує до­казовою базою відповідності вимогам європейських директив. Ці стандарти розробляються CEN і CENELEC за спеціальним мандатом Єврокомісії.

3. Інфраструктура.У більшості країн ЄС функції стандар­тизації, сертифікації, метрології, ринкового нагляду, акредита­ції, захисту прав споживачів розмежовано. Існують окремі ін­ститути зі стандартизації. Зазвичай, це асоціації, незалежні орга­ни з сертифікації, державні установи з метрології, розвинені ка­лібрувальні недержавні служби, державні або недержавні служ­би з акредитації. Ринковий нагляд здійснюють відповідні ін­спекції за галузями економіки або інспекція нагляду за безпекою промислових товарів та окремо інспекція нагляду за безпекою харчової продукції. В окремих країнах існують державні органи захисту прав споживачів, а в низці країн цим питанням зай­ма­ються незалежні громадські організації.

4. Практика функціонування ЄС кожні три роки робить огляд реалізації «Нового» і «Глобального» підходів через широ­ке опитування представників промисловості, науки, громад­сько­сті, споживачів і видає так звану зелену книгу у сфері техніч­ного регулювання і відповідної європейської практики.

Останній розгляд засвідчив, що запропоновані підходи вия­вилися корисними для розвитку промисловості, торгівлі, забез­печення високого рівня захисту прав споживачів. Саме тому узагальнену європейську модель системи технічного регулю­ван­ня можна взяти за основу в процесі реформування відповідної сфери в Україні. Підсумовуючи, можна запропонувати для роз­гляду й обговорення громадськості способи вирішення наявних проблем у сфері технічного регулювання та споживчої політики.

4. МІЖНАРОДНІ УГОДИ ТА
ЗАКОНОДАВЧО-НОРМАТИВНА БАЗА СФЕРИ
МІЖНАРОДНОГО ТЕХНІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

4.1. Характеристика міжнародних угод,
директив ЄС у галузі технічного регулювання

Підходи ЄС до питань технічного регулювання

Європейський Союз не залишився поза розвитком описаної вище тенденції спрощення торгівлі у межах своєї території. Загалом досить очевидно, що зусилля ЄС, спрямовані на вирі­шення проблем, пов’язаних з технічним регулюванням, здійсню­валися згодом після прийняття відповідних міжнародних угод, зокрема Угоди про технічні бар’єри в торгівлі. Так, після схва­лення цієї угоди у 1979 році, Європейська Рада видала Резолю­цію від 7 травня 1985 р. про новий підхід до технічної гармоні­зації та стандартів. Ця резолюція містила чотири основоположні принципи, на які спирався новий підхід:

– гармонізація законодавства обмежується встановленням, через видання Директив, що спираються на Статтю 100 Угоди про Європейське Економічне Співтовариство, суттєвих вимог безпеки (або інших вимог в інтересах знеособленого кола осіб), яким має відповідати продукція на ринку, яка, таким чином, може вільно переміщатися у межах території Співтовариства;

– завдання підготовки технічних специфікацій, необхідних для виробництва та введення в ринковий обіг товарів, які б від­повідали основним вимогам, встановленим Директивами, беру­чи до уваги нинішній стан розвитку технології, покладається на організації, компетентні у сфері стандартизації;

– ці технічні специфікації не є обов’язковими і зберігають статус добровільних стандартів.

У той же час органи державної влади зобов’язані визнавати, що продукція, вироблена відповідно до вимог гармонізованих стандартів (або, тимчасово, відповідно до вимог національних стандартів), вважається такою, що відповідає «суттєвим вимо­гам», встановленим згаданими Директивами. Це означає, що виробник має вибір випускати товари, що не відповідають стан­дартам, однак при цьому він зобов’язаний довести, що його то­вари відповідають суттєвим вимогам, встановленим безпосе­ред­ньо у Директивах.

Іншою особливістю цієї Резолюції було те, що для забез­печення дієздатності згаданої системи потрібно було: з одного боку, щоб стандарти забезпечували гарантію якості у відно­шен­ні «суттєвих вимог», встановлених Директивами; з іншого боку, щоб державні органи повною мірою зберігали свою відпові­даль­ність за забезпечення безпеки (або інших встановлених вимог) на своїй території.

У грудні 1989 р. Європейська Рада видала ще одну Резо­лю­цію від 21 грудня 1989 р. про глобальний підхід до оцінки від­по­відності, що містила додаткові основоположні принципи, серед яких найбільшу важливість для цього дослідження мають такі:

– послідовний підхід у законодавстві Співтовариства має бути забезпечений шляхом розробки модулів для різних етапів процедур оцінки відповідності та шляхом встановлення крите­ріїв для використання таких процедур, для визначення і ноти­фі­кації органів за такими процедурами, а також для використання маркування знаком СЕ;

– узагальнене використання європейських стандартів, що стосуються забезпечення якості (стандарти серії EN 29000) і вимог, що мають бути виконані зазначеними вище відповідними органами (стандарти серії EN 45000), створення систем акреди­тації та використання технік взаємопорівняння мають активно поширюватися в усіх державах Співтовариства, а також на рівні самого Співтовариства.

Протягом майже двадцяти років після прийняття першої резолюції Європейська Комісія прийняла низку Директив, що містять суттєві вимоги безпеки для різноманітних товарів, які вводяться в обіг на ринку. Ці Директиви стали відомі під назвою Директиви «Нового підходу». Перелік добровільних європей­ських стандартів, дотримання яких автоматично забезпечує від­повідність обов’язковим суттєвим вимогам, подається у додатку до кожної Директиви. Однак виробник може виробляти товари безпосередньо відповідно до суттєвих вимог, а не стандартів. У цьому випадку він має довести таку відповідність перед компе­тентною третьою стороною (органом із сертифікації).

У 1990 р. Європейська Рада прийняла рішення про запро­вадження так званого модульного підходу до процедур оцінки відповідності. Це рішення було пізніше замінено Рішенням 93/465/EEC, яким було конкретизовано та узагальнено модулі оцінки відповідності та їхні комбінації, що використовуються у Директивах «Нового підходу». Модулями передбачено активне використання стандартів серії ISO 9000, чиїми європейськими відповідниками є стандарти серії EN 29000, використання яких встановлювалося як один із основоположних принципів у згада­ній вище резолюції Європейської Ради про глобальний підхід до оцінки відповідності.

У той же час було докладено зусиль, спрямованих на гармо­нізацію процедур розробки стандартів. Наслідком цього стало прийняття Директив 83/189/EEC і 98/34/EC, якими було вста­новлено вимоги до процесу розробки стандартів, що мало спри­яти усуненню технічних бар’єрів у торгівлі на території Євро­пейського Союзу. Процедури, що вимагаються цими Директи­вами, передбачають прозору та узгоджену розробку національ­них стандартів, що досягається за допомогою спеціального ре­зервного періоду, протягом якого усі зацікавлені сторони на території Європейського Союзу можуть подати свої коментарі та пропозиції щодо проекту національного стандарту. Така про­цедура також забезпечує належне інформування усіх зацікав­лених сторін щодо майбутніх змін у технічних специфікаціях, які застосовуються до різних видів відповідної продукції.

Відповідно до вимоги до державних органів у повній мірі зберігати свою відповідальність за захист безпеки (або інших встановлених вимог) на їхніх територіях, Європейська Комісія прийняла Директиву 92/59/EEC, яку пізніше замінила Директива 2001/95/EC про загальну безпеку продукції. Ця Директива ви­значила повноваження компетентних органів, що здійснюють ринковий нагляд з метою перевірки безпеки продукції, а також встановила критерії такої перевірки. Директивою також було передбачено систему швидкого обміну інформацією про небез­печну продукцію (система RAPEX).

Адміністративні повноваження компетентних органів щодо ринкового нагляду для виявлення небезпечної продукції були доповнені механізмом цивільної відповідальності виробника за введення в обіг дефектної продукції. Відповідні положення були викладені у Директиві 85/374/EEC від 25 липня 1985 року про наближення законів, нормативних актів і адміністративних по­ложень держав-членів ЄС щодо відповідальності за дефектну продукцію. У цій Директиві подаються визначення дефектної продукції та виробника, а також визначаються перелік видів продукції, на яку поширюється Директива, механізм відпові­дальності виробника за введення в обіг дефектної продукції та випадки звільнення виробника від такої відповідальності. Однак Директивою не було передбачено механізму відповідальності постачальника. Це питання і надалі значною мірою регулюється національним законодавством без будь-яких спроб уніфікації на рівні Європейського Союзу.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. IV. Список використаних джерел
3. IV. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ЗАКОНОДАВСТВА.
4. MOV приймач, джерело
5. VІ. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ
6. XIII. Формування та оприлюднення рейтингового списку вступників, рекомендованих до зарахування
7. XVI. Коригування списку рекомендованих до зарахування
8. А джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані.
9. А. В. Дудник 1 страница
10. А. В. Дудник 10 страница
11. А. В. Дудник 11 страница
12. А. В. Дудник 12 страница

Переглядів: 1007