• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ДЖЕРЕЛ 10 страница

Було також докладено зусиль до створення регіональної орга­нізації з акредитації, яка б забезпечила достатній рівень компе­тентності органів з оцінки відповідності та посприяла укладен­ню угод про взаємне визнання. Спочатку існувало дві такі орга­нізації: Європейська організація з акредитації органів із серти­фікації (European organization for accreditation of certification bodies (EAC) та Європейська організація з акредитації лабора­то­рій (European organization for accreditation of laboratories (EAL). У другій половині 90-х років минулого століття ці дві органі­за­ції були об’єднані в одну – організацію Європейської співпраці з акредитації. Основна мета цієї організації полягає у тому, щоб заохочувати взаємне визнання результатів оцінки відповідності між органами з оцінки відповідності різних країн, таким чином сприяючи усуненню технічних бар’єрів у торгівлі, особливо на європейському рівні. До неї входять органи з акредитації випро­бувальних і калібрувальних лабораторій, а також органів із сертифікації продукції та послуг, систем управління якістю та управ­ління довкіллям, персоналу та органів контролю. Орга­ні­зація також розробляє принципи однакового застосування між­народних і європейських документів та заохочує укладення угод про взаємне визнання як між органами із сертифікації та лабо­раторіями, акредитованими членами організації, так і між краї­нами.

4.2. Генеральна угода з питань
митних тарифів і торгівлі

Створення системи GATT

Після закінчення Другої світової війни у світі під егідою ООН почалися переговори про створення Міжнародної торго­вельної організації (МТО). У ході Конференції ООН у 1948 р. була прийнята Гаванська хартія, якою затверджувався Статут МТО. Однак Гаванська хартія так і не набрала чинності, оскіль­ки парламенти деяких країн, у тому числі США, відмовилися ратифікувати Угоду про Статут МТО.

У ході роботи над Статутом МТО представники 23 країн почали шукати можливості зменшення протекціонізму в міжна­родній торгівлі. Результатом такої роботи було прийняття 45 ти­сяч тарифних знижок, а також затвердження правил міжна­род­ної торгівлі, що стали називатися Генеральною угодою з тарифів і торгівлі (англ.: «General Agreement on Trade and Tariffs» – GATT). GATT набрала сили з 1 січня 1948 року. Умовами GATT спочатку не передбачалося створення міжнародної організації. Норми GATT діяли як звичайний міжнародний договір. Зміни і доповнення норм могли здійснюватися винятково в рамках між­народних конференцій, що іменувалися раундами. Завдяки за­провадженому зазначеною угодою механізму обмеження тари­фів, процес лібералізації торгівлі просувався повільно, проте впевнено.

Усього з 1946 по 1994 р. було проведено вісім раундів бага­тосторонніх торговельних переговорів у рамках GATT:

1. 1947 р. (Женева, Швейцарія).

2. 1949 р. (Аннесі, Франція).

3. 1951 р. (Торки, Великобританія).

4. 1956 р. (Женева, Швейцарія).

5. 1960–1961 рр. (Женева, Швейцарія), «Діллон-раунд».

6. 1964–1967 рр. (Женева, Швейцарія), «Кеннеді-раунд».

7. 1973–1979 рр. (Женева, Швейцарія), «Токіо-раунд».

8. 1986–1993 рр. (Женева, Швейцарія), «Уругвайський раунд».

Результатом кожного з раундів було прийняття нових угод, що регулюють різні аспекти міжнародної торгівлі, зокрема, зменшують митні ставки.

Серйозним недоліком системи GATT була відсутність інсти­туційної основи, тобто міжнародної організації як такої. Угоди GATT не носили обов’язкового характеру для країн-учасників GATT. У подальшому кодекси, присвячені регулюванню субси­дій і компенсаційних заходів, технічних бар’єрів у торгівлі, лі­цензуванню імпорту, митної оцінки й антидемпінгових заходів, стали складовою частиною Угоди про утворення Світової орга­нізації торгівлі. Вони стали обов’язковими для всіх її членів.

Уругвайський раунд торговельних переговорів і створення СОТ

Останнім раундом багатосторонніх торговельних переговорів у рамках комплексу міжнародних угод GATT був восьмий Уругвайський раунд, що почався у вересні 1986 р. у Пунта-дель-Есте (Уругвай). Прийнятий порядок денний включав питання, що розширюють рамки міжнародної торговельної політики і пи­тання створення повноцінної міжнародної організації як такої. До обговорення були включені питання регулювання торгівлі послугами й інтелектуальної власності, здійснення міжнародних інвестицій. Найбільш складним на сесіях Уругвайського раунду переговорів залишалося питання допуску на ринки сільсько­господарської продукції.

У квітні 1994 р. більшість учасників переговорного процесу (123 учасників зі 125) у Марракеші (Марокко) підписали Заключний акт Уругвайського раунду торговельних переговорів і Марракеську декларацію, якою засновувалася Світова органі­зація торгівлі. Переговори в рамках GATT 1947 року були завер­шені. GATT 1994 року як угода про торгівлю товарами є однією з основних угод у рамках СОТ. Її доповнюють «Генеральна угода з торгівлі послугами» (англ. «General Agreement on Trade in Services» – «GATS») та «Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності» (англ. «Agreement on Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights» -«TRIPS»).

Протягом останніх років Україна активно впроваджує у прак­тику міжнародні нормативно-правові документи (Правила ЄЕК ООН та Директиви ЄС), які регламентують методики прове­ден­ня випробувань, вимоги до випробувального обладнання, вимо­ги до оціночних показників тощо. У сфері випробувань на осно­ві міжнародного документа прийнято національний стандарт ДСТУ ІSO/ІЕС 17025:2001 «Загальні вимоги до компетентності випробувальних і калібрувальних лабораторій», який встанов­лює вимоги до компетентності лабораторій у провадженні ви­пробування. Вимоги щодо представлення результатів випро­бу­вань регламентує національний документ у сфері метрології – Закон України «Про метрологію та метрологічну діяльність» від 11.02.98 р. № 113/98-ВР (у редакції від 15.06.2004 р. № 1765-IV). Закон, зокрема, визначає правові основи забезпечення єдності вимірювань в Україні, регулює відносини у сфері метрологічної діяльності та спрямований на захист громадян і національної економіки від наслідків недостовірних результатів вимірювань.

У ході вибору та реалізації методів і методик вимірювання чи випробування слід додержуватися принципів, які б допомагали досягненню головних завдань випробувань:

– забезпечення придатності метода для використання за призначенням і для забезпечення потреб замовника;

– реалізація повторного застосування метода у випадках, коли змінюються або оновлюються ті чи інші структурні еле­менти метода вимірювань, а також сам об’єкт дослідження;

– отримання надійних результатів вимірювань фізичних ве­личин в обсягах, що передбачено методиками вимірювання, які входять до складу методики випробувань продукції, на основі додержання правил забезпечення єдності вимірювань;

– оцінювання характеристик точності результатів вимірю­вань, які за формою і змістом відповідали б встановленим вихід­ним вимогам щодо характеристик якості продукції, а також були б придатними для оцінювання збіжності та відтворюваності результатів вимірювання. Методики випробувань, побудовані на зазначених засадах, дозволяють організувати:

– вимірювання технічних характеристик продукції на усіх стадіях її життєвого циклу (проектування, виготовлення, випро­бування та експлуатація);

– порівняння оцінок певної характеристики об’єкта, отри­ма­них у різний період, різними методами вимірювання та випро­бування, за різними робочими методиками вимірювання та випробування, із застосуванням різних засобів вимірювальної техніки, випробувального обладнання та різними виконавцями робіт;

– міжлабораторні зіставлення (порівняння) результатів ви­мірювання характеристик об’єкта випробувань з метою підтвер­дження його характеристик якості чи перевірки спроможності випробувальних лабораторій;

– вхідний контроль якості продукції чи окремих її скла­дових;

– підтвердження відповідності виготовленої продукції ви­могам, встановленим чинними нормативними документами.

Робочі методики випробувань є основною, проте не єдиною складовою СУЯ продукції, одна з них – метрологічна квалі­фі­кація фахівців (операторів), які проводять випробування продук­ції, оцінюють результати вимірювань її характеристик і прий­мають відповідні рішення. Під час уповноваження чи атестації вимірювальних, калібрувальних, випробувальних лабораторій ре­комендації щодо методик випробувань і метрологічної підго­тов­ки операторів – згідно з положенням ДСТУ ISO/ІЕС 17025:2001 – належать до найголовніших критеріїв, за якими визначається технічна компетентність цих лабораторій. На жаль, в окремих уповноважених чи атестованих лабораторіях під час випробу­вань продукції (навіть з метою її сертифікації) допускаються суттєві помилки у методиках випробувань продукції, грубі по­рушення правил забезпечення єдності вимірювань під час об­роблення результатів спостережень і подання результатів вимі­рювання. На деяких із них ми зупинимось детальніше.

Поширеним недоліком методик випробувань продукції стала відсутність у них вказівок і відповідних алгоритмів щодо оціню­вання такої характеристики похибки результату вимірювання, як середнє квадратичне відхилення. Відсутність цієї характери­стики похибки результату вимірювання у протоколі випробу­вань продукції не дозволяє порівнювати між собою щойно отри­мані результати і результати раніше проведених вимірювань певного параметра об’єкта (наприклад, для перевірки легітим­ності висновків попередніх випробувань).

Як уже було зазначено, у 1970–1990-х роках міжнародною спільнотою з метою поліпшення якості вимірювання та розроб­лення нового підходу до оцінення якості вимірювання було розроблено «Настанову з подання невизначеності вимірювання» та інші міжнародні угоди та нормативні документи (у тому числі міжнародні стандарти ISO/ІЕС 17025:1999 «Загальні вимо­ги до компетентності випробувальних та калібрувальних лабо­раторій»; ISO/ІЕС 17025:2005 (Друга редакція 2005-05-15) «За­гальні вимоги до компетентності випробувальних та калібру­вальних лабораторій»). У них було вміщено єдині у міжнародній практиці правила подання невизначеностей вимірювань та їх підсумовування, стандартизації, калібрування засобів вимірю­вальної техніки, акредитації метрологічних служб, вимірю­валь­них лабораторій тощо. Концепція невизначеності спирається на результат вимірювання та Баєсовський підхід до статистичних оцінок параметрів.

Отже, запровадження оптимальних схем, засобів, методів і методик здійснення сертифікації пов’язане з наданням спожива­чеві гарантій щодо відповідності товарів, що купуються, вимо­гам конкретних стандартів. З розвитком сертифікації став оче­видним її позитивний вплив на торговельні зв’язки між краї­на­ми; терміни одержання дозволу на ввезення значно скорочу­вались для сертифікованого товару; не вимагалися повторні ви­пробування в країні, якщо вона визнавала сертифікат поста­чальника.

[Вгору] [Вниз]

4.3. Роль, переваги та недоліки директив
Нового і Глобального підходів щодо
обов’язкових вимог до певних видів продукції

Новий підхід доповнюється Глобальним підходом до оцінки відповідності. Основна мета Глобального підходу полягає в тому, що він вводить гармонізовані процедури оцінки відповід­ності в директиви Нового підходу.

В Україні згідно з Програмою інтеграції України до ЄС, схва­леною Указом Президента України від 14 09 2000 № 1072/2000, встановлення вимог щодо безпечності продукції (послуг) та без­пеки праці, а також забезпечення їх виконання має вирішуватися відповідно до правил і принципів європейського законодавства.

Так, вимоги директив Нового підходу повинні впроваджу­ва­тися в Україні через технічні регламенти з підтвердження відпо­відності (далі – технічний регламент), які є нормативно-право­вими актами Технічні регламенти встановлюють єдині вимоги до продукції та процедури з підтвердження відповідності про­дукції цим вимогам і принципи маркування національним зна­ком відповідності в законодавчо регульованій сфері. Вимоги технічних регламентів є обов’язковими.

Вимоги технічних регламентів забезпечуються через певні національні стандарти, що мають статус добровільного застосу­вання, та інші нормативні документи, де встановлюються кон­кретні норми та положення, виконання яких гарантує виконання вимог відповідних технічних регламентів. Перелік цих стан­дар­тів має бути опублікований в офіційному виданні.

Згідно зі статтею 6 Закону України «Про підтвердження відповідності» технічні регламенти мають затверджуватися Кабміном України, який, у свою чергу, постановою від 26.12.03 № 2022 делегував свої повноваження щодо затвердження цих нормативно-правових актів Держспоживстандарту України.

Відповідно до постанови Кабміну України від 100401 № 345 силами технічних комітетів стандартизації, наукових організа­цій, випробувальних та експертно-технічних центрів розроблено 11 національних технічних регламентів з підтвердження відпо­відності, які базуються на директивах Нового та Глобального підходів.

Підготовлені проекти розглядалися на засіданнях спеціально створених робочих груп, до складу яких увійшли розробники, представники центральних органів виконавчої влади (у тому числі Держнаглядохоронпраці України). Проекти технічних регла­ментів узгоджено з органами виконавчої влади.

Кабміном України прийнято постанову від 07.11.03 № 1585 про затвердження Технічного регламенту з підтвердження від­повідності «Про модулі оцінки відповідності та вимог щодо маркування національним знаком відповідності, які засто­сову­ються в технічних регламентах з підтвердження відповідності».

Наказами Держспоживстандарту України затверджено 10 тех­нічних регламентів з підтвердження відповідності та визначено організації, відповідальні за розробку та перегляд національних стандартів, що мають сприйматися як доказ відповідності вимо­гам технічних регламентів (табл. 1), було розпочато паралельно з розробленням технічних регламентів. Їх впровадження в Україні має значно прискорити процес входження товарів на європейський ринок, знизити виробничі витрати й підняти рі­вень якості та безпеки товарів до сучасних вимог суспільства.

Таблиця 1 – Технічний регламент з підтвердження відповідності

Нині в Україні діє більше 1 700 національних стандартів, гармонізованих з міжнародними та європейськими. Протягом останніх років здебільшого забезпечувалося прийняття гармо­ні­зованих стандартів за міжнародними правилами з Ідентичним і модифікованим ступенем відповідності.

Розпорядженням Кабміну України від 04.03.04 № 123-р за­тверджено План робіт з розроблення національних стандартів, гармонізованих з міжнародними та європейськими у сфері під­твердження відповідності промислової продукції на 2004–2011 рр.

Перелік уповноважених органів з підтвердження відповід­но­сті та національних стандартів, що сприймаються як доказ від­повідності вимогам технічних регламентів, публікуватиметься в Бюлетені інформаційних матеріалів зі стандартизації, метрології та сертифікації, який видається Державним підприємством «Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості».

Згідно з наказом Держспоживстандарту України від 241203 № 256 розробляються ще п’ять технічних регламентів «Про без­пеку машин і механізмів», «Про процедури надання Інформації в галузі технічних стандартів і регламентів», «Про безпеку засо­бів індивідуального захисту», «Про лічильники для холодної води» та «Про лічильники для гарячої води».

Технічний комітет стандартизації «Безпека промислової про­дукції та засоби індивідуального захисту працюючих» (ТК 135), який працює на базі Національного НДІ охорони праці, бере активну участь у реалізації Програми інтеграції України до ЄС у частині розроблення національних стандартів, необхідних для запровадження в Україні європейських директив Нового під­ходу. Нині прийнято 127 національних стандартів, розроблених членами ТК 135 за Планами державної стандартизації на 2001–2003 роки, ще 10 готуються до прийняття.

У Плані державної стандартизації на 2004 р. за ТК 135 за­кріплено 108 позицій з розроблення національних стандартів, гармонізованих з міжнародними та європейськими.

Впровадження національних стандартів, розроблених спеціа­лістами ТК135, сприятиме запобіганню нещасним випадкам і профзахворюванням на виробництві. Ці стандарти стосуються засобів індивідуального захисту працюючих, спрямовані на за­безпечення безпечних і нешкідливих умов праці, зменшення впливу небезпечних чинників на здоров’я і працездатність лю­дини Вони необхідні також для забезпечення вимог технічного регламенту «Про безпеку засобів індивідуального захисту», через який має бути впроваджено директиву Нового підходу 89/686 EEC.

Види сертифікації. Схеми, засоби і методи здійснення сер­тифікації

Сертифікація може мати обов’язковий і добровільний харак­тер. Останнім часом обов’язкова сертифікація часто називається сертифікацією у законодавчо регульованій сфері, а добровільна – у законодавчо нерегульованій сфері (табл. 2).

Переваги підприємств у результаті сертифікації:

– покращення менеджменту управління;

– поглиблення знань щодо процедурних питань, що сприяє прискоренню усунення процедурних проблем;

– підвищення ступеня задоволення потреб споживачів;

– додаткові конкурентні переваги продукції порівняно з несертифікованими товарами-конкурентами;

– розширення частки ринку.

Таблиця 2 – Відмінні ознаки обов’язкової та добровільної сертифікації

Обов’язкову сертифікацію проводять на відповідність щодо вимог чинних національних законодавчих актів та обов’язкових вимог нормативних документів, міжнародних і національних стандартів інших держав. Перелік продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації, затверджується Головним національ­ним органом з оцінки відповідності.

Роботи з обов’язкової сертифікації здійснюються органами з сертифікації та випробувальними лабораторіями, акредито­ва­ни­ми в установленому порядку в рамках діючих систем обов’яз­ко­вої сертифікації.

Законодавчо закріплені вимоги до товарів повинні викону­ва­тись усіма виробниками на внутрішньому ринку та імпортерами при ввезенні їх на територію України. Номенклатура товарів і послуг, що підлягають обов’язковій сертифікації в Україні, визначається Держспоживстандартом України.

У країнах Європейської Співдружності (ЄС) завдання серти­фікації у законодавчо регульованій сфері такі самі, як і в Україні. Відмінність полягає лише в порядку здійснення серти­фікації: випробування і наступна оцінка продукції здійснюються на відповідність гармонізованим для країн ЄС вимогам Дирек­тив (законодавчих актів) з безпеки. Перелік видів цієї продукції закріплений у європейських Директивах «нового підходу»
(рис. 14) і є обов’язковим для країн, що входять до ЄС. Комісія ЄС прийняла рішення стосовно системи оцінки відповідності для різноманітних сімей (груп) продукції.

Рисунок 14 – Особливості Директив ЄС «нового підходу»

Як видно, новий підхід зосереджує головну увагу на форму­люванні гармонізованих вимог для забезпечення вільного руху товарів через встановлення ключових норм охорони здоров’я і безпеки щодо товарів, які є досить небезпечними, і вимагати відповідного контролю з боку держави. Для таких товарів (щоб уникнути ризику встановлення несумісних вимог урядами окре­мих країн) прийнято «гармонізовані норми», які є чинними в усіх країнах, встановлюють суттєві технічні вимоги (норми) і процедури оцінки відповідності для кожної категорії продукції. Відповідність цим директивам слугує гарантією, що продук­ція/послуги відповідають вимогам охорони здоров’я і безпеки.

Гармонізовані стандарти (ІSО/ІЕС та інші), на які є посилан­ня у директивах, – лише можливий спосіб забезпечення відпо­відності продукції, виробники не зобов’язані їх використо­ву­ва­ти, хоча більшість із них обирає цей шлях. Продукція, вироб­лена на базі цих стандартів, має презумпцію відповідності, але при цьому виробники завжди мають змогу скористатись іншим підходом для доведення відповідності.

У ЄС процеси стандартизації служать як державним, так і приватним інтересам. Виробників, які дотримуються добровіль­них стандартів ЄС або ІSО, вважають такими, які дотримуються основоположних вимог директив нового підходу. Сертифікація, що основується на цих стандартах, також допомагає виробникам провадити експортну діяльність, а прийняття стандартів сприяє поширенню практики ефективного виробництва і нових техно­логій.

Отже, новий підхід до технічного регулювання – це метод, за яким на законодавчому рівні встановлюють обов’язкові основні вимоги до продукції для забезпечення високого рівня захисту населення, тоді як технічне розв’язання цих завдань – це безпо­середня відповідальність виробника. Стандарти, здебільшого розроблені учасниками приватного сектора, є способом допо­могти виробникам дотримати цих вимог, при цьому виробники не зобов’язані їх використовувати. Крім того, для більшості то­варів, за винятком найризикованіших, відповідність вимогам пе­ревіряють самі виробники, і застосовують самосерти­фіку­ван­ня.

Переваги такого підходу полягають у його гнучкості, сприян­ні інноваціям і, тим самим, підвищенні конкурентоспро­мож­ності економіки.

Директиви «нового підходу» встановлюють єдину систему маркування, відому як «маркування знаком «СЕ».

Маркування знаком «СЕ» – це заява з боку виробника сто­совно того, що продукція відповідає всім чинним законодавчим положенням на виконання певних директив ЄС. Маркування знаком «СЕ» дає змогу компаніям легше отримувати доступ на європейський ринок і продавати свою продукцію без адаптації чи необхідності проходити додаткові перевірки. Маркування знаком «СЕ» застосовується лише до продукції, що підпадає під дію Директив нового чи старого глобального підходів. «Синя книга» Європейської Комісії (Інструкції щодо виконання Директив нового підходу та глобального підходу) містить перелік директив, де застосовується маркування знаком «СЕ». Цей перелік можна отримати на веб-сайті Комісії 61. 1 http://ec.europa.eu/enterprise/policies/single-market-goods/documents/new-approach/index_en.htm.

Національні вимоги з безпеки продукції деяких країн-членів ЄС можуть бути суворішими, ніж у зазначених Директивах ЄС.

Добровільну сертифікацію проводять на відповідність до вимог, які не віднесені до обов’язкових, тобто в тих випадках, коли суворе дотримання вимог стандартів або іншої норматив­ної документації на продукцію, процеси або послуги державою не передбачено, тобто коли стандарти або норми не стосуються вимог безпеки і мають добровільний характер для товаровироб­ника. Якщо для зазначеної продукції встановлені обов’язкові ви­моги, то їх завжди включають до вимог добровільної сертифіка­ції.

Добровільну сертифікацію мають право проводити підприєм­ства, організації, інші юридичні особи, що взяли на себе функції органу з добровільної сертифікації, а також органи, що акреди­товані в державній системі сертифікації.

Сертифікація в законодавчо нерегульованій сфері прово­диться на добровільних засадах у порядку, визначеному дого­вором між замовником (виробником, постачальником) та орга­ном із сертифікації в системах добровільної сертифікації. Допускається проведення добровільної сертифікації в системах обов’язкової сертифікації органами з обов’язкової сертифікації. Нормативний документ, на відповідність якому проводяться ви­пробування при добровільній сертифікації, вибирається заявни­ком. Заявником може бути виробник, постачальник, продавець, споживач продукції.

На відміну від обов’язкової сертифікації, об’єкти якої і під­твердження їх відповідності пов’язані з законодавством, добро­вільна сертифікація стосується видів продукції (процесів, робіт, послуг), що не увійшли до обов’язкового переліку і визнача­ються замовником.

Добровільна сертифікація обмежує доступ на ринок неякіс­них товарів за рахунок перевірки таких показників, як надій­ність, естетичність, економічність тощо. Рішення про добро­віль­ну сертифікацію пов’язане з проблемами конкурентоспро­мож­ності товару, просуванням товарів на ринок (особливо зарубіж­ний), перевагами покупців, які все більше орієнтуються у своєму виборі на сертифіковані товари.

Серед причини, що спонукають підприємства здійснювати добровільну сертифікацію, важливо відзначити:

– забезпечення задоволення потреб та надання гарантій спо­живачам;

– тиск з боку споживача;

– забезпечення конкурентоспроможності товарів;

– необхідність збільшення своєї частки ринку;

– полегшення просування товарів на ринки збуту;

– застосування новітніх технологій, що формують безпеку та якість продукції;

– підвищення якості продукції;

– підвищення ефективності виробництва;

– зниження витрат виробництва

Сертифікація, зазвичай, проводиться за встановленими в си­стемі сертифікації схемами стосовно до конкретної продукції, технологічного процесу чи послуги, на який поширюються ті ж самі стандарти і правила. Схеми (моделі), що використовуються під час обов’язкової сертифікації продукції, визначає орган з сертифікації.

Згідно з рішенням Ради Європейського Співтовариства від 12.12.90 (90/683/ЕЕС) країни-учасниці ЄС використовують для сертифікації вісім схем (моделей) сертифікації, кожна з яких є різною сукупністю певних типових процедур. Можливість чи необхідність використання того чи іншого модуля під час оцін­ки відповідності конкретного виду продукції Європейській Ди­рективі встановлюється у самій Директиві.

При виборі схем повинні враховуватись особливості вироб­ництва, випробувань, поставки і використання конкретної про­дукції, необхідний рівень доказовості, можливі витрати заяв­ни­ка. Схема сертифікації повинна забезпечувати необхідну дока­зовість останньої. Для цього рекомендується використовувати загальновизнані схеми, в тому числі й у міжнародній практиці. При цьому враховуються особливості виробництва, випробу­вань, поставки і використання конкретної продукції, можливі витрати заявника. Схеми мають бути зазначені у документі, який встановлює порядок проведення сертифікації конкретної продукції.

Засоби і методи сертифікації представлені на рис. 15–16.

Рисунок 15 – Засоби сертифікації

Рисунок 16 – Методи сертифікації

Відповідно до Директиви про відповідальність за продукцію, виробник відповідає, без наявності провини, за будь-яку шкоду, спричинену недоліками у його продукції, за умови підтвер­джен­ня причинно-наслідкового зв’язку між недоліком і спричиненою шкодою.

Протягом декількох років споживча політика у межах ЄС зазнає перегляду з метою удосконалення реагування на зро­стан­ня конкуренції у глобальній економіці, а також на потреби гро­мадян у поліпшенні захисту їхніх споживчих інтересів, особ­ливо у транскордонній торгівлі. З цією метою 18 грудня 2006 р. Рада Європи та Європейський Парламент ухвалили Споживчу програму на 2007–2013 рр., яка спрямована на досягнення таких цілей:

1. Забезпечити високий рівень захисту прав споживачів, го­ловним чином через удосконалене надання інформації з питань, що стосуються споживачів, поліпшене консультування та краще представництво інтересів споживачів.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. IV. Список використаних джерел
3. IV. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ЗАКОНОДАВСТВА.
4. MOV приймач, джерело
5. VІ. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ
6. XIII. Формування та оприлюднення рейтингового списку вступників, рекомендованих до зарахування
7. XVI. Коригування списку рекомендованих до зарахування
8. А джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані.
9. А. В. Дудник 1 страница
10. А. В. Дудник 10 страница
11. А. В. Дудник 11 страница
12. А. В. Дудник 12 страница

Переглядів: 705