Суди цивільної юрисдикції

Система судів цивільної юрисдикції відрізнялася такою ж заплутаністю підсудності і тривалим збереженням середньовічних пережитків.

Велике значення у вирішенні цивільних справ зберігали церковні суди - тривалий час виключно їм були підсудні шлюбно-сімейні спори і справи про спадщину. Разом із тим багато історичних установ цивільної юрисдикції існували тільки номінально. Практично вийшла з використання юстиція нижчих судів - маноріальних і сотенних, оскільки в їх компетенції був розгляд спорів між сеньйорами та вільними власниками земель. Така ж доля спіткала й суди містечок.

Основою судової реформи середини XIX ст. стало створення судів графств (1847 р.) — місцевих судів, на які покладалася основна цивільна юрисдикція. Цим судам були підсудні майже всі приватні спори з меншою 20фунтів (з 1850 р. - менш 50 фунтів) сумою позову, крім справ про власність, про заповіти, спадщини, порушення шлюбно-сімейних обов'язків, суди одержали право арешту щодо неспроможних боржників. З 1850 р. при обопільній згоді сторін ці суди одержали право розглядати позови з будь-якою сумою претензії. Згодом вони стали основними в цивільній юстиції.

Вищі суди (історична система судів загального права) зберегли свої основні повноваження й компетенцію. У них могла розглядатися будь-яка справа, навіть із сумою позову меншою від 50фунтів. Однак процес у цих судах був занадто дорогим, до того ж існувало правило: якщо сума поданого в цьому суді позову менше 20 фунтів, то відповідача ніколи не примушували до сплати судових витрат. Суд королівської лави розглядав переважно справи, в яких однією зі сторін виступала корона, а також цивільні позови, що виникли внаслідок кримінальних злочинів. До його складу входили 5 суддів, призначуваних короною, на чолі з лордом — верховним суддею Англії. Суд міг засідати в будь-якому місці королівства, особливо після того, як у 1856 р. було скасовано закон XIII ст., котрий наказував канцлерові та суддям іти за королем. Суд Загальних Позовів (також у складі п'яти суддів-лордів) розглядав звичайні цивільні процеси. Суд казначейства (у складі лорда-голови і 4 баронів) розглядав спори, пов'язані з королівськими прибутками, сплатою податків тощо.

Крім цих судів, цивільні справи розглядали історичні суди справедливості. Вони застосовували як правила загального права, так і норми статутного – „права справедливості”, віддаючи перевагу останньому. У XVIII ст. система судів справедливості обмежувалася тільки канцлерським. Це зробило практично неможливим розгляд поданих до нього позовів через їх кількість. Для прискорення розгляду справ у другій половині XVIII ст. додатково був створений Суд віце-канцлера; у 1813р. заснована друга посада віце-канцлера, 1841 р. - третя. Зберіг своє значення і власний Суд лорда-канцлера. Також на допомогу йому був заснований додатковий Суд апеляційної канцелярії (1851 р.) у складі лорда-канцлера і 2-х суддів. Суд розглядав справи в остаточному рішенні або переносячи їх на розгляд Палати лордів. Найвищою інстанцією, як і з кримінальних справ, був суд Палати лордів.

Така громіздкість англійської судової системи об'єктивно привела до необхідності реформи цивільного правосуддя. Початок їй було покладено організацією судів графств. Перший крок до загальної реформи був зроблений перетвореннями 1850-х рр., що привели до створення спеціальних судів пробату й у справах розлучень. Заново організований суд пробату (1857 р.) одержав виключну компетенцію розгляду справ про спадщини — як у першу інстанцію, так і апеляції на суди графств. Практично тільки зі створенням цього суду в сімейному праві стали реально можливими розлучення. У 1852 р. низкою законодавчих актів були зближені процесуальні порядки в судах канцлера й у судах загального права.

Другий і найрадикальніший крок був зроблений під час судової реформи 1872—1875 рр. У 1873 і 1875 рр. були прийняті Закони про судоустрій, що привели до повної реорганізації системи вищих судів королівства. Замість колишніх судових установ створювався єдиний Верховний Суд Правосуддя, якому передавалися повноваження більшості канцлерських і всіх трьох вищих судів загального права. Верховний суд підрозділявся на двапідрозділи: Високий суд і Апеляційний суд.

Високий суд увібрав у себе компетенцію колишніх судів, а також суду канцлера, судів пробату і у справах про розлучення, адміралтейства та історичних судів ассизів. Високому судові було доручено й розгляд апеляцій на рішення місцевих судів графств. Формувався він з п'яти відділень: 1) канцлерського; 2) у справах про спадщини, розлучення та в морських справах; 3) королівської лави; 4) загальних позовів; 5) казначейства. З 1880 р. кількість відділень скоротилася до трьох (четверте і п'яте були злиті з Відділенням королівської лави). Усі відділення мали практично рівну компетенцію, а суддя одного відділення міг одночасно засідати в будь-якому іншому. Певна спеціалізація склалася у зв'язку з традиційним розходженням позовів загального права і права справедливості.

Апеляційному судові була передана юрисдикція декількох канцлерських судів, особливих місцевих і спеціальних, а також Юридичного комітету Таємної ради. До складу Апеляційного суду входили кілька посадових суддів, а також лорд-охоронець судових архівів та лорд-головний суддя. Первісними повноваженнями суду був розгляд скарг на рішення Верховного суду. Однак, апеляційна сфера суду все більше розширювалася: у 1890р. він отримав право приймати позови про новий судовий розгляд справ у порядку повного перегляду. У XX ст. ця тенденція мала своє продовження: Апеляційний суд дістав право приймати апеляції на рішення судів графств (1934 р.) та у кримінальних справах узагалі (1966р.).

Зазнала змін і юрисдикція Палати лордів: її судова роль була пов’язана тільки з історичними традиціями й не відповідала новим умовам, і тому протягом XIXст. неодноразово робилися пропозиції скасувати судові функції палати. Спочатку це було зроблено за Законом про судоустрій 1873 року. Однак палата збереглася, причому окремо від Верховного суду. Було прийнято компромісне рішення про введення до Палати лордів нових членів з юридичною освітою (1876 р.) і про те, що лорди, котрі не мають такої освіти, не можуть брати участі у винесенні рішень.

Судова система, що склалася у Великобританії в результаті цієї реформи, в основному збереглася і в подальшому: створивши центральну єдину судову установу з широкою компетенцією і правами апеляційного перегляду будь-яких справ, вона фактично покінчила з попередньою розрізненістю правосуддя. Реально зменшилися розбіжності між загальним правом і правом справедливості. Верховний суд одержав право самостійно виробляти процесуальні правила. На підставі закону ще в 1852 р. у практику єдиного суду ввійшли правила й накази, котрі раніше застосовувалися тільки в судах канцлера. Подвійність юрисдикції, коли за однією справою могли бути пред'явлені в різні суди дві різних вимоги, була виключена. Також з обігу виведено багато архаїчних юридичних процедур. Можливі збережені колізії були прямо передбачені законом, і їх наказувалося вирішувати на основі пріоритету права справедливості.

У XXст. судова система Великобританії не зазнала суттєвих змін. Судові реформи 1971 і 1981 рр. зумовили реорганізацію Верховного суду Великобританії, котрий був поділений на три палати: Високий суд, який розглядав за звичай, цивільні справи; суд Корони, що спеціалізувався на кримінальних справах; Апеляційний суд. Вищою судовою інстанцією, як і раніше, продовжує залишатися Палата лордів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Суди кримінальної юрисдикції	\|	Джерела цивільного права і процесу Великобританії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.