• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Словник термінів та понять

Авангард – харківська літературна група, що утворилася після розпаду “Гарту”. Керівник – В. Поліщук. 1930 року самоліквідувалася. Друковані видання: “Бюлетень “Авангарду” (1928), “Мистецькі матеріали “Авангарду” (1929, два числа). Проголошувала боротьбу проти відсталості, тісний зв’язок літератури з індустріалізацією i прогресом.

“Авангард” – альманах об’єднання пролетарських митців “Нова генерація” (панфутуристичні позиціїї), що виходив у Києві за редакцією Гео Шкурупія. Був фактично опозиційним до харківської групи, очолюваної М. Семенком. Два номери вийшли у 1930 році (січень, квітень), у жовтні готувався, але не вийшов третій. Друкував статті Гео Шкурупія, К. Малевича, нариси О. Влизька, кіноповість О. Довженка “Земля” тощо.

Авангардизм(від франц. avant-gardе – передовий загін) – термін на означення «лівих течій» в мистецтві . А. виникає в кризові періоди історії мистецтва, викриваючи його хворобливі явища, подаючи їх у епатажній гіпертрофованій абсурдній формі. Первісно А. розвинувся як рух художників ХХ ст., який демонстративно розірвав з традицією, шукав нових художніх засобів, незвичайного змісту для вираження взаємозв’язку художника з життям. Авангардисти ввели в свої образи грубе матеріальне життя, «романтику вулиць», жорсткі ритми духовно ворожого людині міста, відкрили гіперболізовану сферу нової науки і техніки, запозичуючи звідти конкретні конструкції і прийоми. Своєрідним маніфестом такого безпредметного мистецтва стала картина К.Малевича «Чорний квадрат». До авангардних течій належать фонізм, кубізм, футуризм, експресіонізм, дадаїзм, акмеїзм, абстракціонізм, сюрреалізм, акціонізм, поп-арт, концептуальне мистецтво. Представники: в живописі – В.Кандінський, К.Малевич, в літературі – В.Хлєбніков, І.Бродський, серед українських письменників – М.Семенко, Гео Шкурупій, Олекса Влизько, В.Поліщук та ін. Під кінець ХХ – на поч.. ХХІ ст. А. виявився в «неоавангардизмі» представників «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСаду», «Нової літератури», які своєю творчістю прагнули зруйнувати стереотипи «соцреалізму».

Антиутопія –(грец. αντί-, ου - не, грец. τόπος - місце; альтернативно) — вигадане суспільство, яке є антитезою утопії. Зазвичай характеризується пригноблюючим суспільним контролем, здійснюваним авторитарним або тоталітарним урядом. Вперше термін використав англійський філософ та економіст Д. Міллер у 1868 році. А. виступає логічним розвитком утопії, формально також може бути віднесена до цього напряму. Однак якщо класична утопія концентрується на демонстрації класичних рис описаного у творі суспільного устрою, то А. прагне вивчити його негативні риси. Часто дія в утопії розгортається в тоталітарному майбутньому. А. – один із найпродуктивніших жанрів в українській літературі ХХ століття. В А. знайшли відбиток історичні події, соціальні експерименти, особливості суспільної свідомості, а також зміна літературних форм (роман-пересторога, сатирична притча, наукова фантастика). В А., як правило, відображається криза історичної надії, оголошується безглуздою революційна боротьба, підкреслюється незнищенність соціального зла; наука и техніка розглядаються не як сила, що сприяє вирішенню глобальних проблем, побудові справедливого соціального ладу, а як ворожий культурі засіб поневолення людини. Таким чином, в межах буржуазної свідомості ідея утопії приходить до свого логічного самозаперечення, хоча поряд із песимістичними А. в ньому існують і псевдо оптимістичні, технократичні У. Протягом XX століття в літературі оформилися жанрові ознаки антиутопії, її національна своєрідність (О.Хакслі, Г.Уельс, Д.Оруел, Є. Замятін, А. Платонов, М. Булгаков, Ю. Даніель, В. Аксьонов та ін.). В українській літературі: ”Сонячна машина”, ”Нова заповідь”, ”Вічний імператив” В.Винниченка.

Арабеска– особливий різновид орнаменту, що виник в арабському мистецтві. Арабеска – це складний узор, в основі якого покладено точний математичний розрахунок. А. твориться на повторенні чи кількісному збільшенні одного чи кількох елементів – геометричних фігур чи рослинних мотивів. В рисунок арабески можуть вплітатися окремі зображення тварин, птахів, людей, фантастичні істоти, а також надписи. Такий орнамент практично виключає фон: один узор вписується в інший, щільно заповнюючи поверхню. За своїм ритмом рисунок арабески співзвучний класичній арабській поезії і музиці, він узгоджується з уявленнями мусульманських богословів про нескінченну тканину Всесвіту. Нескінченний ритмічний рух арабески може бути зупинений чи продовжений в будь-якій точці, не порушуючи при цьому цілісності узору. Олітературює жанр арабески М.Хвильовий («Синій листопад», «Я (романтика), «Арабески», «Вступна новела» та ін.), протиставляючи в своїх новелах уявні і реальні епізоди, відображаючи сам творчий процес, фіксуючи потік свідомості митця, напівусвідомлені ідеї та образи, що постають, як ряд “безшумних шумів моїх строкатих аналогій і асоціацій”.

Аспанфут(1921–1924 рр.) –київська асоціація панфутуристів, кредо й маніфест якої були проголошені в альманасі "Семафор у майбутнє" (1922) і журналі «Катафалк мистецтва»(1922). Виник на основі літературного угрупування «Фламінго» (1919 - 1921 рр.),«Ударної групи поетів-футуристів» та науково-мистецької групи «Комкосмос» за ініціативою М.Семенка. А. мав своє видавництво – «Гольфштром». А. сприймали як групу бунтарів, покликаних довести мистецтво до загибелі. Вони не відстоювали якихось певних течій, а цілий авангард як унікальну поворотну точку в історії мистецтва. Представники: М.Семенко, Юліан Шпол, О.Слісаренко, Гео Шкуру пій, М.Терещенко, М.Ірчан, пізніше – М.Бажан, Ю.Яновський та ін. У 1924 році А. перетворено на Асоціацію комун культу.

Аспис – Асоціація письменників (Київ, 1923-24). Відстоював естетичні принципи мистецтва, свободу творчості. До її складу входили Л.Старицька-Черняхівська, М.Рильський, М.Зеров, В.Підмогильний, Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка. У 1924 розгалузився на «неокласиків» та Ланку (з 1925- МАРС).

“Барикади театру” – літературний часопис, видаваний від жовтня 1923 до січня 1924 року в Києві театром “Березіль”. Друкувалися: Лесь Курбас, В. Василько, Й. Шевченко, Г. Шкурупій, М. Семенко, О. Слісаренко, М. Бажан (під криптонімом Н.Б.). Популяризував авангардизм.

Березіль (МОБ – Мистецьке об’єднання «Березіль») (1922-1933), – яскраве явище українського театрального авангардизму, на чолі якого стояв актор і режисер Лесь Курбас. МОБ став творцем нової театральної мови, його гуманістична естетика характеризувалася експресіоністичною загостреністю, конструктивістською стилістикою. Художній шлях Курбаса - це шлях від антропософії Рудольфа Штайнера до космізму філософа Григорія Сковороди, від експериментального політичного театру до театру філософського. Лесь Курбас синтезував містерію з театром новітніх інтелектуальних технологій і чуттєво-психологічних осяянь. Його кращі вистави: "Макбет" Шекспіра, "Гайдамаки" за Шевченком, "Газ" Кайзера, "Джіммі Гіґґінс" за Сінклером; вистави за п'єсами видатного українського драматурга Миколи Куліша та ін., - це своєрідні футуро-тексти Культури, які своєю появою «передбачали» пошуки Єжи Гротовського, Пітера Брука, Інгмара Бергмана.

ВАПЛІТЕ(Вільна академія пролетарської літератури) –письменницька організація, існувала в Харкові 1926-28. Видавала однойменний журнал. Виникла внаслідок розпаду «Гарту». М.Хвильовий ще у 1925 організував групу «Урбіно», на її основі і сформувалась В. Ваплітяни своє завдання бачили в удосконаленні художньої майстерності, закликала орієнтуватися на європейський рівень літератури, виступали проти масовізму.В. фактично очолював М.Хвильовий. У листопаді 1926 було обрано новий склад президії: президент – М. Куліш, заступник – М.Яловий, секретар – А.Любченко. На початку 1927 року до складу В. входили 25 осіб: В.Вражливий, О.Громів, І.Дніпровський, О.Довженко, О.Досвітній, Г.Епік, П.Іванов, М.Йогансен, Л.Квітко, Г.Коцюба, О.Копиленко, М.Куліш, П.Панч, І.Сенченко, О.Слісаренко, Ю.Смолич, В.Сосюра, П.Тичина, Д.Фельдман, М.Хвильовий, М.Яловий, Ю.Яновський. Позиції М.Хвильового та ваплітян привели до літературної дискусії 1925 – 1928, зазнали критики з боку компартійних лідерів Й.Сталіна, В.Чубаря, Л.Кагановича, Г. Петровського. Внаслідок ідеологічних переслідувань організація 28 січня 1928 оголосила про саморозпуск.

«ВАПЛІТЕ» -літературно-художній двомісячник письменницької організації ВАПЛІТЕ. Виходив у Харкові 1927. Редакційна колегія: М.Йогансен, М.Куліш, І.Сенченко, О.Слісаренко, П.Тичина. Під час літературної дискусії журнал публікував полемічні стаття М.Хвильового та інших ваплітян. Шостий номер журналу (мав вийти 5 січня 1928) до читача не потрапив, його було конфісковано ,а журнал заборонено. В цьому номері друкувалася друга частина роману М.Хвильового «Вальдшнепи», до цього часу так і не віднайдена.

Вертеп –У канонічному біблійному сказанні «вертеп» — це печера, в якій поміж стійлами віслюка та вола в яслах (годівниці для худоби) був покладений новонароджений Ісус.

Вісник –«місячник літератури, літератури, мистецтва, науки і громадського життя». З кінця 1932 виходить замість «Літературно-наукового вісника» (1898-1906, 1907-1914, 1917-1919,1922-1939) під редакцією Д.Донцова у Львові. В журналі друкувалися твори Є.Маланюка, Ю.Клена, О.Теліги, О.Ольжича, Н.Лівицької_Холодної, О.Стефановича та ін., а також твори зарубіжних письменників.

Вітаїзм, революційний вітаїзм – термін, запропонований М.Хвильовим. В. є антитезою поняттю віталізм, філософською основою якого було ніцшеанство і бергсонізм. Віталізм життєву динаміку зв’язує суто з біологічною концепцією людини, пояснює рух життя як антиінтелектуальну спрямованість. М.Хвильовий свідомо протиставляє свою доктрину революційного вітаїму, віталізму в філософії та літературі першої половини ХХ століття, заперечуючи думку О.Шпенглера про «присмерк Європи». Вітаїстичний світогляд, навпаки, демонструє допитливість людського духу, життєлюбство, пошук найвищих естетичних цінностей, стверджує життєвість нації.

“Всесвіт” – літературно-мистецький журнал. Заснований у Харкові у 1925 році. Перший головний редактор – В. Еллан. Журнал друкував твори Ю. Яновського, М. Бажана, М. Йогансена, Остапа Вишні, Г. Косинки, В. Сосюри, численні переклади світової літератури.

ВУСПП(Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) – літературна організація, заснована на Всеукраїнському з’їзді пролетарських письменників, що відбувся у Харкові 25-28 січня 1927 за ініціативою комуністичної партії. Про більшовицький склад цієї організації протиставляв себе ідеологічно незаангажованим літературним ВАПЛІТЕ, МАРСу, неокласикам. Її активними членами були Б.Коваленко, О.Корнійчук, І.Микитенко, І.Кулик, І. Ле, В.Коряк, М.Шеремет, П.Усенко, М.Доленко та ін. ВУСПП проіснувала до 1932, на її основі утворилася Спілка радянських письменників України (СРПУ, 1934), до цього часу відома під назвою Спілка письменників України (СПУ).

Гарт - Спілка пролетарських письменників, створена у Харкові 1923. Очолював її В.Еллан-Блакитний. «Г». прагнув залучити до літературної творчості «пролетарські маси», проголошував створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури, користуючись українською мовою як її знаряддям. «Г» мав численні філії. До його складу приналежні К.Гордієнко, І.Дніпровський, О.Довженко, М.Йогансен, О.Копиленко, В.Коряк, Г.Коцюба, І.Кулик, В.Поліщук, І.Сенченко, В.Сосюра, П.Тичина, М. Хвильовий та ін. Частина членів організації не погоджувалась з орієнтацією на масовім, на творення «пролетарської літератури», не сприймала надмірного адміністрування творчості. У 1925 «Г» розпався. Як наслідок – частина письменників на чолі з М.Хвильовим утворила ВАПЛІТЕ. Інші члени «Г» пізніше пішли до організації ВУСПП.

«Гарт» - альманах Спілки пролетарських письменників «Гарт», виданий у Харкові у 1924. Друкувались твори П.Тичини, О.Копиленка, І.Дніпровського, М.Йогансена, В.Сосюри та ін.

«Гарт» - щомісячний літературно-художній та критичний журнал Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), виходив у Харкові 1927-32. Редколегія журналу: В.Коряк, І.Микитенко, М.Доленко, П.Усенко, В.Сосюра, В.Юринець, І.Кулик (з 1928) та ін. Журнал відзначався надмірною політичною заангажованістю.

Гроно– група молодих українських письменників, утворена з ініціативи В. Поліщука у 1920 році при редакції газети “Більшовик” у Києві. До складу входили: П. Пилипович, Д. Загул, Г. Косинка, Гео Шкурупій, А. Петрицький, Г. Нарбут та ін. Видала літературно-мистецький збірник “Гроно” (Київ, 1920 р.), де декларувався творчий метод цієї групи, визначений як “спіралізм” – середина шляху від імпресіонізму до футуризму. насправді збірник показував неясність поглядів тогочасних письменників, оскільки поряд друкував майбутніх авангардистів (В. Поліщук) та “неокласиків”(П. Филипович).

«Гроно» - альманах символістів, що виходив у Києві 1920 р., де друкувалися також імпресіоністи та футуристи (В.Поліщук, Г.Шурупій, Г.Косинка). 1922 р. гронівці в Катеринославі видали авангардний альманах «Вир революції».

“Гольфштром” – збірник літературної організації “Асоціація комункульту”, що вийшов у Харкові в 1925 році. Публікувались: Гео Шкурупій (повість “Штаб смерті”), О. Слісаренка, С. Левітна, М. Бажан (віршована повість “Повість про містера Юза”), Гео. Коляда (поема “Рейс”) та ін. Твори цих авторів відображають авангардистські погляди на літературу, культивовані організацією, де в чому дотичні до панфутуристської концепції мета мистецтва, проголошуваної М. Семенком. Ця концепція відображена у журналі “Асоціації комункульту” “Гонг комункульта”, що вийшов єдиним числом у 1925 році. Саме М.Семенко був відповідальним редактором. Серед авторів журналу М. Семенко, Гео Шкурупій, М. Бажан, О. Тесняк, О. Слісаренко, А. Чужий, Я. Савченко та ін.

Гротеск – (фр. grótesque – химерний, незвичайний; італ. grótta –грот, печера) – вид художньої образності (переважно в сатирі), заснований на фантастично-карикатурному перетворенні реальних співвідношень і контрастів, різкій деформації зовнішньої правдоподібності речей і явищ, поєднанні фантастичного з реальним, трагічного з комічним тощо. Відзначається двоплановістю, відхиленням від норм (звідси зв’язок Г. з пародією, травестією, бурлеском) , умовністю, перебільшенням, навмисною карикатурністю. Г. притаманна стильова неоднорідність (поєднання поетичної мови з вульгарною, високого стилю з низьким тощо). Г. завжди перебільшує потворні або комічні риси, це не реалістичне, а загострене, чудернацьке зображення. Художній образ постає не у денному, а у печерному або нічному освітленні, лякає і одночасно інтригує. Г. використовувався в міфології та античній літературі (Аристофан, Плавт), розвинувся в ренесансній літературі (”Гаргантюа і Пантагрюель” Ф.Рабле, ”Похвала глупоті” У.Роттердамського), просвітництві (”Мандри Гуллівера” Дж. Світа), романтизмі (”Крихітка Цахес” Е.-Т.-А.Гофман, ”Людина, яка сміється” В.Гюго, ”Ніс” М.Гоголя, ”Сон” Т.Шевченка), реалізмі (М.Салтиков-Щедрін, І.Франко та ін.), трансформується у новітній літературі 20-30-х рр. (Ф.Кафка, І.Еренбург, Б.Брехт, В.Маяковський, Ю.Клен, О.Вишня, М.Бажан).

Гумореска –невеликий прозовий, драматичний або віршований твір жартівливого змісту, щозмальовує комічну пригоду чи рису в характері людини. Сміх постає у вигляді доброзичливої, емоційно забарвленої естетичної критики у дотепній, парадоксальній, подеколи оксиморонній формі. В укр. літ. Г. виниклав 19 ст., успадкувавши образи, мотиви, манеру викладу з народних анекдотів, оповідок, а також з вертепної драми, інтермедій, творчості мандрівних дяків. Початок жанру Г. поклав Г.Квітка-Основ’яненко, розробивши 2 типи Г.: як поєднання нар. анекдоту з етнографічним нарисом (”Салдацький патрет”) і як комічна імітація фольклор. Жанру (”Пархомове снідання”). С.Руданський розвинув віршований жанр – сатирико-гумористичні співомовки. Значний внесок у розвиток жанру Г. зробили Панас Мирний, І.Франко, В.Самійленко, Лесь Мартович, С.Васильченко, М.Левицький, Т.Сулима тощо. Новим змістом і суспільними функціями збагатилась Г. в укр. літ. 20-30-х рр. Найвидатніший майстер Г. – Остап Вишня, який розробив різні форми оповідної Г. з з іронічно-пародійною манерою оповіді. До цієї стильової течії примикали твори В.Чечвянського, Ю.Вухналя, П.Капельгородського, Ю.Гудзя, О.Чмельова. Гостросюжетну Г., близьку до новели, розвивали О.Слісаренко, Л.Чернов, М.Бондаренко, М.Йогансен, П.Панч, К.Котко. В літ. 40-60-х поряд з прозовими Г. Остапа Вишні, Є.Кравченка, О.Ковіньки, поширюються віршовані види жанру у творчості С.олійника, В.Лагоди, П.Глазового тощо. У 70-80-х проблематику і стиль Г. поглибили О.Чорногуз, Є.Дудар, Ю.Івакін та ін.

«Дажбог» - літературно-мистецький місячник однойменної групи молодих львівських поетів, виходив за ред. Є.-Ю.Пеленського (1932-34), Б.-І.Антонича (1934) та Б.Кравціва (1935). Був закритий польською владою через публікації громадсько-політичного змісту. З ж-лом співпрацювали також В.Пачовський, Є.Маланюк та ін. Часопис знайомив читача як з новинками європейського, галицького та українського мистецтва, так і з дослідженнями з історії української літератури.

Двоколійність літературного процесу в ХХ столітті. Поняття «двоколійний» літературний процес вперше ужив Г.Костюк, розуміючи під цим висловом багатовекторність розвитку української літератури та умов її функціонування в ХХ столітті – явище спричинене складними суспільно-політичними умовами існування української нації. Українська література творилася як у радянській Україні, так і на Західній Україні, яка була окупована Польщею, у Підкарпатській Україні, що перебувала під Чехо-Словаччиною, на Буковині, що знаходилася під п’ятою Румунії, у Франції, Німеччині, Америці, оскільки чимало письменників змушені були через складні політичні обставини та переслідування радянською владою покинути батьківщину. Проте й на чужині вони творили мистецько-духовні цінності — літературу, яку називають емігрантською. Коли в Україні внаслідок сталінської стагнації і заборон, компартійного диктату українська література не могла вільно, повнокровно й повноцінно розвиватися, то діаспорні митці слова не втрачали зв’язків із класичними традиціями і духовним загальнолюдським контекстом. Вони писали твори на такі теми, які в умовах радянського тоталітарного режиму не могли з’явитися. Зокрема, до теми голодомору 1933 р. по гарячих слідах звернулися в романі «Марія» (1934) У.Самчук, у поемах «Прокляті роки» (1937) «Україна» (1938) Ю.Клен. Діаспорні митці підносили такі морально-духовні й філософські проблеми людського буття, які виходили за рамки обов’язково запроваджуваного тоді методу «соцреалізму». Це була гуманістична, позбавлена класової ненависті й альтернативна література. Таким чином, формувався своєрідний «двоколійний» (Г.Костюк) літературний процес, що й витворив єдину українську літературу ХХ ст.

Драма-феєрія– театральна або циркова вистава з фантастично-казковим сюжетом, сценічними ефектами і трюками. В період раннього модернізму проникає в літературу, виникає т.зв. драма-феєрія (драма-казка) з виразним ліричним нахилом, з зіставленням природного і людського, з використанням міфологічних і фольклорних образів. Д.-ф. стала набутком неоромантичної естетики – “Затоплений дзвін” Г. Гауптмана, “Синій птах” М. Матерлінка, “Над Дніпром” О. Олеся, «Лісова пісня» Лесі Українки. Ознаки феєричності властиві сатиричній п’єсі І.Кочерги «Марко в пеклі».

Жовтень – літературне угрупування, що функціонувало у Києві в 1924-1926 роках на базі “Асоціації комункульту”. Основна мета – розбудова “пролетарської” літератури та культури. Представники: Іван Ле, Ю. Яновський, М. Терещенко. Після розпаду частина перейшла у ВАПЛІТЕ, частина – до ВУСППу.

“Жовтень” – літературно-мистецький збірник, Харків, 1921. Починався програмною статтею М. Хвильового, В. Сосюри, М. Йогансена “Наш Універсал” (детальніше в матеріалах про Йогансена i Хвильового). Друкувалися поезії В. Сосюри (“Роздули ми горно”, “1917 рік”), М. Хвильвого (“За обрієм зима”, “В електричний вік”), М. Йогансена (“Жовтень”, “Комуна”), В. Поліщука (“Жовтень”, “Пасіка”), оповідання В. Підмогильного “Пасіка”, п’єса Я. Мамонтова “Веселий храм”, літературно-критичні статті.

Екзистенціалізм (лат. еxsistentia – існування) – течія сучасної філософії та літератури, що сформувалася в Європі у 1920— 40-ві pp., а найбільшого розвитку досягла в 1950—60-ті рр. Джерела Е. містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К'єркегора. У XX ст. Е. розвивався в працях німецьких (М. Гайдеггер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників. Основним положенням Е. є теза: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. Екзистенціалісти на перше місце висувають категорію абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; вважають, що особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; в літературних творах екзистенціалістів поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими; вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; існування людини тлумачиться ними як драма свободи, найчастіше застосовується прийом розповіді від першої особи.

Е. розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Е.-М. Рільке, Т. С. Еліота та ін. В українській літературі Е. проявився у творчості В. Підмогильного, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса.

Експресіонізм (від фр. ixpressio (вираження)). - літературно-мистецька стильова тенденція у творчості західноєвропейських художників (В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісс та ін.).. Згодом експресіоністичний стиль засвоює німецька література (С. Георге, Г. Тракль, Ф. Кафка, Б. Брехт та ін.), а далі й інші європейські літератури. Основний творчий принцип Е. – відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське “Я”, напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст. Визначальні риси Е.: зацікавленість глибинними психічними процесами; заперечення як позитивізму, так і раціоналізму; оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос; суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою. Український Е. започаткував В. Стефаник. Класичний Е. утвердив О. Туринський повістю «Поза межами болю». У стильову течію Е. частково вписується творчість М. Куліша (”97”), частково — М. Бажана (зб. ”17-й патруль”), М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки. В українському театральному мистецтві Е. представлено МО «Березіль» Леся Курбаса.

«Життя й революція» –щомісячний літературно-мистецький та громадсько-політичний журнал, який виходив у Києві в 1925-1934. До початку 30-х вважався позагруповим та ідеологічно нейтральним. На його сторінках друкувалися «неокласики», члени Ланки-Марсу, ВУСПП тощо, поряд з молоддю журнал надавав місце представникам старшого літературного покоління.

Західна Україна - спілка письменників (1925 — 1933) об’єднала митців, вихідців із Західної України. 1933 р. їх усіх було репресовано; тільки кілька з них, пройшовши сталінські концтабори, вижили (В.Гжицький, М.Марфієвич, Ф.Малицький).

Імажизм ( від франц. іmage – образ) – модерністська течія в світовій літературі, представники якої розуміли образ як самодостатню одиницю поетики художнього твору, як значимий в поетичній мові інтелектуальний емоційний комплекс. Образ вважався не оздобленням, а органічною цілісністю поетичної естетики. Теоретиком І. вважають Т.-Е. Гۥюма, цей напрям представляли Е.Паунд, Р.Олдінгтон, Дж. Г. Флетчер, Т.-С. Еліот. В українській літературі творчість П.Тичини, Б.-І. Антонича має характерні ознаки І.

Імпресіонізм(від франц. Impression – враження)– художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, настрою, спостережень і співпереживань. Основним художнім прийомом є зображення не самого предмета, а суб’єктивного враження від нього. І. сформувався у малярстві в другій половині ХІХ ст..(французькі художники К.Моне, Е.Мане, О.Ренуар, Е.Дега та ін.). В літературі І. зумовив концептуальні зміни опису: він став фрагментарним, ескізним, нарисовим. Оповідь епічних жанрів помітно ліризується, важлива функція належить внутрішньому монологу. Літературний І. представляють П.Верлен, пізній Мопассан, брати Гоннкури, С.Малларме, М.Метерлінк, А.Чехов, в Україні – М.Коцюбинський, Г.Михайличенко, М.Хвильовий, А. Гловко, Г.Косинка та ін.

Інтелектуалізм– стильова домінанта твору , пов’язана з перевагою в інтелектуально-раціональних ознак мистецького мислення над емоційно-чуттєвими. Таким творам притаманний філософізм, настрій песимізму, розчарування в гуманістичних можливостях людства, у неможливості вирішити головні буттєві проблеми, засіб втекти в абстракцію від дійсності, для українських радянських авторів – можливість говорити правду (С.Павличко). Ознаки: штучність, схематичність, форма дискусії, переважання роздумів, монологів над дією, гра, інтертекстуальність. Інтелектуальні романи В. Підмогильного і В. Петрова забарвлені іронією, іноді мають ознаки пародійності. Автор завдяки іронічним коментарям дистанціюється від своїх героїв. Суперечка між героями може бути виявленою зовні дискусією автора з самим собою. Колізія інтелектуальних романів здебільшого є розумовою схемою. Герої символізують певні психологічні стани, є носіями певного типу свідомості., життєвих поглядів тощо. Представники української інтелектуальної творчості: А.Кримський («Андрій Лаговський»), В.Петров, В.Підмогильний, М.Йогансен, В.Шевчук, серед поетів – М.Зеров. Поняття І. термінологічно неусталене.

Інтертекстуальність –міжтекстове співвідношення літературних зв’язків. Термін вжила франц. філолог-постструктураліст Ю. Крістева. На поняття І. опирались Р. Барт, М. Бахтін. В основу поняття покладено розуміння будь-якого тексту як мозаїки цитат, місця перетину текстових площин. І. (за Р.Бартом) – це сукупність анонімних формул, походження яких не завжди можна з’ясувати, це неусвідомлені чи автоматичні цитати, які подаються автором без лапок. В сучасному літературознавстві І. розуміється не тільки як неусвідомлене цитування, але значно ширше, як цілеспрямоване, осмислене посилання на попередні мистецькі факти і твори.

Кіноповість –жанр художньої літ., що поєднує в собі елементи кіносценарію (фрагментарність і динамізм оповіді, гостра фабула, монтажна композиція, лаконізм і виразність діалогів) і белетристичної повісті (епічність, психологізм, метафоричність, художня деталь, пейзажна лірика, авторські відступи тощо). К. – це літ. твір, за яким створюється кінофільм, має самостійність і закінченість літ. форми. Заснував і утвердив жанр К. О.Довженко. У жанрі К. працювали Д.Бузько, А.Головко, О.Донченко, О.Гончар, В.Земляк та ін.

Кларнетизм –термін запропонований Ю.Лавріненком та В.Баркою для позначення поетичної системи ранньої творчості П.Тичини, назва походить від зб. “Сонячні кларнети”. К.– це: світоглядна концепція поета, унікально виражена завдяки багатим поетикальним засобам збірки. Під К. розуміється “активно ренесансна одушевленість життя” (Ю. Лавріненко), філософська ідея всеєдності, поетичний всесвіт “гармонії сфер”, єдність мікро- і макрокосму, що суголосне ментальному кордоцентризму та антеїзму, панмузична стихія, переосмислення народної пісні та символізму, поліфонічність стилю (символізм, авангардизм, імажинізм, імпресіонізм, неоромантизм, неореалізм, необароко). Ці риси в Тичини зростаються в єдину естетичну форму. “Кольоровий слух” – “слуховий колір”, метафоричність концепції, аристократичність духу.

Комічне – (від гр. κωμίκός – смішний) – естетична категорія, що означає відображення в мистецтві явищ, які містять невідповідності чи алогічні суперечності та оцінку їх через висміювання. К. лежить в основі комедії. К. походить від ігрового сміху, обрядових форм розваг, зокрема карнавальних ігрищ, ярмаркових гулянь тощо. Окремі види К. – гротеск, іронія, пародія, гумор, сатира, сарказм. За соціально-естетичним характером розрізняють т.з. високі зразки К. (напр.., пародійні образи Дон Кіхот М.Сервантеса, Еней – у І.Котляревського) і жартівливі – каламбур, дружній шарж, дотеп, парадокс, нонсенс, алогізм тощо. Для К., що відображає діалектичні суперечності дійсності, характерні перебільшення (гіпербола), применшення (літота), ірреальні співвідношення (гротеск), наближення віддалених понять (парадокс) та ін.

Комкосмос(”Комуністичний космос”) – мистецьке угруповання українських панфутуристів, яке діяло у Києві. 1921 р. опубл. декларацію (за підписом О.Слісаренка, Гео Шкурупія, М.Терещенка і художника О.Шимкова), де виклали свою програму побудови ”нового мистецтва” ”під прапором космічного комунізму” на пролеткультівських ідеях. Група декларувала боротьбу проти традиційних форм мистецтва, надаючи йому лише педагогічного значення, мірилом краси вважала соціальну доцільність. За активною участю М.Семенка ”К.” на поч.. 1921 р. увійшов до складу літ. організації ”Аспанфут”.

Конструктивізм( лат. сonstructio – побудова) – напрям в авангардизмі, який характеризувався тяжінням до схематизації, спрощення та раціоналізації мистецтва за критеріями доцільності, економності, лаконічності формотворчих засобів. Розвинувся в Німеччині та Росії (К.Зелінський, І.Сельвінський). В Україні К. конструктивістами себе проголошували В.Поліщук, Л.Чернов, О.Левада, теоретичні засади угрупування «Авангард» зближували його членів з К. Однак український К. був досить умовним явищем і мало виявився на практиці.

Конструктивний динамізм (спіралізм) – напрямок авангардизму, в основі концепції якого були ідеї про спіральний розвиток мистецтва, тобто соціоісторіософська теза про спіральний розвиток людської цивілізації. Найяскравіший представник – В.Поліщук Спіралісти проголосили “лінію боротьби проти відсталості, проти всілякої неокласики, академізму, декаденщини, українізованої пільняківщини (М.Хв.) імпресіонізму…”.

Ланка –об’єднання київських літераторів, що в 1924 утворилося з АСПИСу. У 1926 перейменоване на МАРС (Майстерня революційного слова). До його складу входили Б. Антоненко-Давидович, М. Івченко, Г.Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужник та ін. Марсівці відстоювали високі критерії естетичності та художності літератури, не сприймали її ідеологізації на догоду комуністичній партії. Ланка-МАРС ліквідована 1929, її учасники репресовані.

Лейтмотив(нім. Leitmotiv – чільний, провідний мотив) – конкретний образ, головна тема чи ідея, визначальна інтонація, що пронизує твір або творчість митця, ненастанно згадувана художня деталь, ключова для розкриття задуму митця. Л. глибоко розкриває концепцію певного твору, вказує на його підтекст.

Літературна дискусія 1925-1928 рр. – дискусія щодо розвитку рад укр. літ., яка виникла в складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку, в ході якої порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва. Центральним питанням було бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку. Ідейне підґрунтя літературної дискусії було тісно пов`язане з національним відродженням, виходом української культури на європейський простір та усвідомленням її ролі в загальноцивілізаційному контексті. Національно-культурне піднесення початку 1920-х років, що було логічним продовженням українського відродження 1917-1920 рр., вступало в конфлікт з уніфікаторськими намаганнями режиму. Цей конфлікт став головною причиною літературної дискусії.

Розпочав дискусію 30 квітня 1925 р. М.Хвильовий памфлетом «Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”» на сторінках «Культури й побуту» (додатку газети «Вісті ВУЦВК»), в якій автор виступив проти жонглювання партійними політичними гаслами, спотворення й дискредитування мистецтва слова, ”масовізму” (”червоної просвіти”), на захист класичної літератури, оголошеної ”класово ворожою”.

Л.д. проходила в 3 етапи: 1) від 30 квітня 1925 р. - квітень 1926 (виступ Г.Яковенка «Про критиків і критику в літературі», відповідь М.Хвильового ”Про сатану в бочці...", участь С.Пилипенка , Г.Епіка, Б.Коваленка та ін. до публікації памфлету ”Апологети писаризму” (1926) Хвильового, який сформулював центральні проблеми дискусії і накреслив пропозиції щодо їх реалізації; 2) від 26 квітня 1926 р., листа Й.Сталіна ”Тов. Л.М.Кагановичу та членам політбюро ЦК КП(б)У”, до розпуску ВАПЛІТЕ й диспуту «Шляхи розвитку сучасної літератури» в Будинку імені В.Блакитного, що відбувся 18 — 21 лютого 1928 р. На цьому етапі М.Хвильового підтримали неокласики, представники «Ланки», котрі розвивають тези М.Хвильового, доповнюють їх, ведуть розмову в площині естетики, дбаючи про духовні цінності літератури й появу високо художніх творів. Їх опоненти – т.зв. пролетарські письменники — грубо підмінили розмову політичними гаслами, перетворивши своїх опонентів на «ідейних противників», «агентів імперіалізму», «націоналістів»; 3) втручання партійних органів та функціонерів у дискусію, яка тепер набула політичного спрямування. Дискусія захлинулася, розчинившись у схоластичній риториці, політичних звинуваченнях, домінуванні сталінської тези про «загострення класової боротьби», утвердження сталінізму: письменникам навішуються ярлики, виголошені від імені компартії й народу. У 1934 — 1937 рр. митців, що брали участь в Л.д. були заарештовувані й фізично знищені радянськими каральними органами.

«Літературний ярмарок» - щомісячний гумористично-сатиричний журнал-альманах, виходив у Харкові 1928-29 рр. Навколо нього гуртувалися колишні учасники ВАПЛІТЕ. Припинив існування внаслідок тиску компартійної критики. У формально-змістовому аспекті журнал відзначався необароковою бутафорно-каламбурною манерою, іронією, поєднанням традицій вертепу та модерної техніки в оформленні кожного номеру. Зміст «Л. я.» виявляв критичне бачення дійсності його авторами. В журналі друкувалися, зокрема, такі сатиричні твори, «Іван Іванович» М.Хвильового, «Мина Мазало» М.Куліша та ін. Після закриття «Л. я.» було створено групу та журнал «Пролітфронт».

МАРС –див. Ланка.

Містерія (гр. mysterion–таїнство, таємний релігійний обряд на честь якогось божества) – західноєвропейська середньовічна релігійна драма, що виникла у ХШ ст. на основі літургійного дійства. В основу М. (різдвяної та великодньої) покладено біблійні сюжети про народження, смерть і воскресіння Ісуса Христа. Для композиції М. притаманні неквапливе розгортання довільно розміщених подій. У М. часто використовували алегорію. З часом сюжет змінюється з біблійного на світський, зокрема історичний. У ХІХ ст. містерія перетворюється в романтичний алегоричний драматичний твір, для якого характерні поєднання фантастичного з реальним, таємничість і філософічність (“Каїн” Байрона, “Дзяди” Міцкевича, “Іжорський” Кюхельбекера, “Великий льох” Т.Шевченка, ”Іродова морока” – ”святочное представление” П.Куліша, ”Спокуса” Панаса Мирного, ”Ніч під Івана Купала М.Старицького. У 20-30-х рр. містерійний характер мають твори В.Маяковського (”Містерія-Буфф”), Юрія Клена (”Попіл імперії”), М.Куліша (”Патетична соната”) та ін.

Митуса –львівська група символістів (1922 р.), до якої ввійшливчорашні січові стрільці (В.Бобинський, О.Бабій, Р.Купчинський, Ю.Шкрумеляк, Л.Лепкий). Назва символізує незнищенність й нездоланність поетичного слова. У Галицько-Волинському літописі згадується митець Митуса, який загинув за наказом князя Данила Галицького, але поглядів своїх не зрікся — його пісня залишилася живою в пам’яті народу. Слово січових стрільців мало так само продовжити їх боротьбу за незалежну Україну, але вже засобами мистецтва. В естетичному плані вони стояли на засадах символізму.

Музагет –угрупування символістівутворене 1917 р. (Музагет — грецький епітет покровителя муз Аполлона). До неї належали Я.Савченко, П.Тичина, Д.Загул, М.Терещенко, В.Кобилянський, М.Жук, В.Ярошенко та ін. Естетичну платформу виклав Ю.Іванів-Меженко у програмній статті ”Творчість індивідуума і колектив” у якій стверджував самоцінність мистецтва і творчої особистості: ”Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вищою істотою над загалом” і не підлягає колективові, хоча й відчуває з ним свою національну спорідненість. Ця концепція мис-ва заперечувала класовий характер мис-ва і його тенденційність. 1920 р. реорганізувалися в групу Гроно, куди входили імпресіоністи та футуристи. Деякі музагетівці у 1923 р. ввійшли в Аспис, поступово розсіюючись серед інших угрупувань.

«Музагет» –літературно-мистецький альманах, орган українських символістів. Виходив у Києві 1917- 1919 рр. за редакцією Ю.Іваніва-Меженка. В «М.», окрім творів символістів, публікувалися літературно-критичні статті Ю.Меженка про «Сонячні клернети» П.Тичини, М.Бурачека про образотворче мистецтво, Л.Курбаса про новітню німецьку драму. 1919 р. більшовицька влада закрила друкарню, в якій опубліковано альманах, а музагетівці мало не потрапили у в’язницю.

МУР(Мистецький український рух) –об’єднання українських письменників в еміграції з метою консолідувати українські мистецькі сили, розпорошені внаслідок подій 2-ї світової війни. Утворене у 1945 в м. Фюрт (Німеччина). Відбулося 3 з’їзди його учасників (1945, 1947, 1948) та кілька конференцій. Голова об’єднання – У.Самчук, заступник – Ю.Шерех (Шевельов), приналежними до «М.» були І.Багряний, В.Домонтович (Петров), Докія Гуменна, Є.Маланюк, Т.Осьмачка, Михайло Орест, Ю.Косач, Б.Кравців, І.Костецький та ін.

Необароко– авангардна стильова хвиля в літературі ХХ століття, яка формується завдяки актуалізації естетики та поетики бароко, що виявляється у прагненні до синтезу різних видів мистецтва, в бажанні оволодіти почуттям та свідомістю читача, в літературній грі, динамізмі образів, композицій, дисгармонійності, тяжінні до контрастів. Для Н. характерні синтетизм (точніше, еклектика як «недоздійсненість синтезу»); широка метафоричність, асоціативність, символічність, подання тексту як коду, ланцюг внутрішніх авторських саморефлексій, прийом нашарування, «симфонізм контекстів, полілог (діалог) деталей та фраґментів попередніх культур – впорядковується за сучасним критерієм синтетизму...” (Н. Корнієнко), до певної міри, епатажність, виклик усталеній традиції. Серед українських письменників необарокові тенденції помітні в П.Тичини, М. Хвильового, В.Шевчука. Н. актуалізує розвиток зорових форм поезії, подібно до барокової поезії ХVІІ – ХVІІІ ст. Сучасні продовжувачі традицій творців carmina curiosa (І.Іов, М.Мірошниченко, М.Сарма-Соколовський, М.Сорока) характеризуються тяжінням до оригінальних або ж трансформованих фольклорних та міфологічних образів-символів.

Нова Генерація– об'єднання футуристівз журналом цієї ж назви (1927 - 1930 рр.), діяло в Харкові. Його ідеолог М. Семенко відкидає гасла деструкції та ліквідації мистецтва, а проголошує новітні форми «лівого мистецтва», ставши співцем більшовицької революції (збірка "Малий кобзар і нові вірші", 1928 року).

”Нова Україна” –літературно-науковий, громадсько-культурний і політичний журнал, виходив у Празі з 1922 за редакцією В.Винниченка та М.Шаповала. Об’єднав письменників, вчених, громадських діячів, які опинилися на еміграції, на його сторінках друкувалися Л.Білецький, Ю.Дараган, В.Самійленко, Олександр Олесь та ін. Журнал відстоював ідеї національної державності та вільного розвитку українського народу.

Неокласики – умовна назва естетичної платформи гурту київських поетів, перекладачів, літературознавців 20-30-х рр. ХХ ст. («гроно п’ятірне нездоланих співців», за висловом М.Драй-Хмари, – М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М.Драй - Хмара, О. Бургардт. Н. пропагували «мудрість книжкову», «класичну пластику і контур строгий» поезій, нарекли себе бібліофагами (М.Зеров), поціновували досконалість античної літератури, поетичну вправність французьких поетів-парнасців та російських поетів «срібного віку». Їх творчий доробок характеризується високою культурою мислення, інтелектуалізмом, прагненням урівноважити ірраціональну та чуттєву сферу, пошуком гармонії людини зі світом. Попри звинувачення вульгарної критики у їх відстороненості від проблем сучасного життя, Н. своєю творчістю демонстрували ренесанс української національної культури, її «вітаїстичну» енергію.

Неоромантизм– стильова течія модернізму, що виникла на рубежі ХІХ – ХХ століть. В укр. мистецтві термін вперше застосувала Леся Українка. Якщо романтизм проголошував концептуальний розрив між ідеалом і дійсністю, то неоромантизм дієво прагнув подолати цю опозицію. Ідеалом для Н. є особистість з могутньою силою волі, з відважною цілеспрямованістю «у блакить» всупереч несприятливим обставинам. Естетичність та націотворчий порив – основні засади українського Н., представленого творчістю «пізнього» І.Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, Ольги Кобилянської, у 20-30-х рр. – О. Влизька, Ю.Яновського, у 30-40-х рр. – поетів «празької школи». Н. виявив відмінні позиції від революційного романтизму. У світовій літературі неоромантичною естетикою забарвлена творчість Р.Кіплінга, Г. Ібсена, К.Гамсуна, Дж. Лондона, М. Гумільова.

Неореалізм(варіанти: соціально-психологічний, романтичний, імпресіоністичний або лірико-психологічний реалізм) - стильова течія в укр. літературі початку XX ст., що розвинулася з класичного реалізму. Не сприйнявши наслідувального (міметичного) принципу «зображення життя у формах життя», неореалісти визначали свій концептуальний принцип між документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність та ліричною стихією. Визначальні риси Н.: поглиблений психологізм; заглиблення у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як індивіда, пізнання його ірраціональної сутності незалежно від суспільного оточення; трактування внутрішніх психологічних чи зовнішніх соціальних суперечностей, які постають переважно на підтекстовому рівні, як виявів понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви; наголошення на варіантності життєвих ситуацій і складнощах вирішень психологічних колізій; об'єктивізм у подачі позиції кожної зі сторін досліджуваного конфлікту. Н. виявився у творчості В. Винниченка, В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, І. Сенченка, В. Домонтовича (В. Петрова) та ін.

Оптимістична трагедія – 1) жанр нового радянського героїчного театру; 2) особливий вид трагічного, де загибель героїв символізує їх перемогу, тому вони звільнені від трагічного усвідомлення неминучої згубності та безнадійності. Міфологічне втілення О.т. : поховання хлібного зерна і воскресіння його в колосі. Основний конфлікт О.т. полягає у зіткненні старого і нового (ворогування і мир). У О. т. характери героїв змінюються, герої проходять через горнило випробувань, духовно зростаючи. Вперше зразок О.т. подав Вс.Вишневський у однойменній п’єсі. В укр. літ. – ”97” М.Куліша.

Орнаментальний стиль – пишний, вишуканий. Характерним прикладом орнаментального стилю є проза М.Хвильового.

Плуг –Спілка селянських письменників (1922-1932). Заснована в Харкові, мала філії в різних містах України. Ідеологом П. був Сергій Пилипенко. Учасники: І.Сенченко, П.Панч, А.Головко, Д.Бедзик, П.Усенко, Наталя Забіла та ін. Спілка закликала зображати життя нового села у дусі компартійної ідеології, проголошувала «змичку села з містом», віддавала перевагу реалізму. Під час літературної дискусії була критикована опонентами за «масовім», «примітивізм», «просвітянство», низький художній рівень.

”Плуг”– літературний альманах однойменної Спілки селянських письменників. У світ вийшло три збірники: 1924, 1926, 1927.

Празька школа -умовна назва (вислів належить літературознавцеві В.Державину) групи українських письменників міжвоєнного двадцятиріччя, творчість яких відбувалась переважно в Празі, Подєбрадах, Варшаві: Є.Маланюк, Ю. Дараган, О. Ольжич, О. Теліга, Юрій Клен, Л. Мосендз, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, Галя Мазуренко, О. Стефанович, Ю. Липа. «П. ш.» не мала статуту і програми, але ознаки школи проявилися в спільних творчих рисах її представників: історіософізм, націотворчі ідеї, вольові імперативи, волюнтаризм. «Пражани» поділяють націоналістичні погляди Д.Донцова, одночасно і полемізують з ним, зокрема Є.Маланюк, Н.Лівицька-Холодна прагнуть вивільнення мистецтва з-під ідеологічної заангажованості. Спорідненість проблематики породжувала стильові відповідники їхньої лірики, що виявлялось в синтезі неоромантики, неокласики, імпресіонізму та експресіонізму. Деякі «пражани» друкувалися у «Віснику», тому отримали назву «вісниківської квадриги» (лат. Quadriga – четвірка коней, запряжена водноряд): Є.Маланюк, О.Ольжич, Олена Теліга, Л.Мосендз, пізніше до них приєднається Юрій Клен.

Пролеткульт -наймасовіша організація, започаткована 1919 року. Український "Пролеткульт", який з’явився як відгук на російські пролеткульти, заявив про намір зосередити в своїх руках всю культуру і усунутись від керівної ролі партії (єдиний позитивний момент в їх діяльності). На чолі українських пролеткультівців стояв В. Еллан-Блакитний, вважаючи першорядним завданням створення "власне пролетарської культури з розпорошених елементів шляхом дослідів, експерементів, шляхом студіювання, виховання кадрів, творців нового". Письменники "Пролеткульту" не зробили нічого корисного для розвитку української поезії, бо декларували несприйняття будь-яких інших напрямів і течій в літературі, вважаючи їх ворожими революції, користувалися переважно російською мовою, були провінціальними відділами московського пролеткульту, оголосили провідною нову художню категорію “класовості мистецтва як одного з проявів суспільно-класової ідеології”, ігнорування національної специфіки мистецтва (1919 р. Гнат Михайличенко висловився щодо створення "живої інтернаціональної мови", велику роль у створенні пролетмистецтва, говорив він, мусить відіграти не слово, а мова, якою це слово сказане). Головне гасло: основний зміст мистецтва пролетаріату - це поезія праці (Гнат Михайличенко). Особливої шкоди завдали пролеткультівці розумінню проблеми єдності традицій і новаторства, ставленню до класичної спадщини, до культурного минулого, оскільки вважали, що не може бути мистецтва поза пролеткультом.

3 1924 року "Пролеткульт" формально припинив своє існування; на цей час у ньому лишалось лише кілька маловідомих російських письменників. На пролеткультівських засадах існувала також "Всеукраїнська федерація пролетарських письменників і митців", що була створена на початку 1922 року і очолена М. Хвильовим. Вона мала за мету, як сказано в її статуті, організувати неіндустріальне виробництво. Ідеї цієї організації були штучними, а відтак і діяльність не життєздатною; через те федерація проіснувала досить нетривалий час.

Публіцистика -твори на суспільно важливі, гострі й актуальні теми. Головна властивість П. – оперативність, швидкість відгуку на подію. П. поєднує в собі інтелектуальне (аналітичне) начало і емоційну силу переконання, застосовувану автором для впливу на читача (слухача). П. може входити до художнього твору, тоді говорять про його публіцистичність. П. найтісніше пов’язана з політикою, найчастіше трактує саме політичні питання часу і є породженням та продуктом політичної діяльності, розглядає життєві питання під політичним кутом зору, акцентує на суспільно-політичному, філософському, людинознавчому аспекті найрізноманітніших явищ. Жанри П.: стаття, памфлет, фейлетон, рецензія, виступ, доповідь тощо

Публіцистичність –тенденційність художнього твору, в якому виражаються актуальні світоглядні, політичні та ін. погляди, наявні оцінки суспільно-політичних явищ дійсності. Мета публіцистичного твору – утвердження або заперечення якоїсь думки. Предметом дослідження публіцистичного твору є ідеологічні, соціальні цінності, акцент на художньому осягненні громадсько-політичних проблем, подеколи за рахунок естетичних. П. з’являється тоді, коли автор прагне зворушити реципієнта, вплинути на його свідомість, зумовити відповідну реакцію, змінити не тільки уявлення, а й поведінку людини, стимулювати її відповідні вчинки, тобто брати на себе спонукальні властивості. П. проявляється на різних рівнях: в полемічності твору, в болючих роздумах героїв, як дійти істини, в різких осудах ними дій влади, її прихильників та на рівні лексики, у висловлюваннях персонажів, деталях, використанні суспільно-політичної лексики. П., проникаючи в художній твір, може створювати власні жанри: відкритий лист, щоденник, послання, супліка, монолог тощо. Елементи П. наявні в творах Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Нечуя-Левицького, Б.Грінченка, Л.Українки, М.Хвильового, А.Любченка, О.Довженка, А.Головка, письменників-емігрантів (І.Багряний, Є.Маланюк, Олег Ольжич, Л.Мосендз та ін.), поетів-шістдесятників (В.Симоненко, Б.Олійник, І.Драч та ін.).

Ремінісценція –відгомін в художньому творі попередніх літературних фактів – окремих творів чи їх груп, нагадування про них. Р. – це образи літератури в літературі. Найбільш розповсюджена форма Р. – цитата, точна чи неточна. Р. можуть виникати свідомо або ж незалежно від волі автора («літературне нагадування»).

Реп’яшок– різновид усмішки, введений Остапом Вишнею, сатиричний відгук на актуальні політичні й соціальні події, має гостро викривальний характер.

Романтизм революційний– одна із стильових течій української поезії 10-20-х рр.. ХХ ст.., представлена творчістю В.Еллана-Блакитного, В.Сосюри, М.Хвильового та ін.. Традиційну для неоромантизму суперечність між ідеалом і дійсністю поети Р.р. прагнули вирішити негайно, рішуче заперечуючи одні цінності в ім’я абсолютизації інших. На рисах Р.р. позначився вплив популярних тоді ідей більшовизму. Р.р. проголошував відданість інтересам революції, жертовність, аскетизм, месіанство. Улюблені мотиви – події революції, космізм, морські мандрівки. Ліричний герой – лицар революції, комунар, повстанець; вияв індивідуального «я» часто зливається з гіперболічним «ми». Оптимізм революційних романтиків в час революції під гнітом непопулярних дій більшовицької влади згодом змінюється на розпач, почуття розчарування, роздвоєності. Рев. романтизм варто розглядають не як літ. стиль, а як певне світовідчуття, як певний ідеологічний і душевний настрій, який включав у себе також прийоми, засоби і філософію імпресіонізму (В.Чумак), “червоного символізму” (Г.Михайличенко, А.Головко, імажинізму (В.Сосюра), експресіонізму (Л.Курбас, В.Підмогильний, О.Довженко) та ін. Співзвучний він і філософському символізму і музичному “кларнетизму” П.Тичини, інтелектуалізмові та бароковості М.Бажана, “духовному” романтизмові Ю.Яновського, “вітаїзмові” М.Хвильового, фантазійному експресіонізмові Т.Осьмачки.

Романтика вітаїзму (активний романтизм) -різновид неоромантичного стилю в українській прозі першої половини ХХ століття, світоглядну основу якого становили ідеї визволення людства з-під влади капіталу і віра в усесвітню місію пролетаріату, емоційним і естетичним тонусом був пафос роздмухування світової революції й міраж “червоних заграв загірньої комуни”. Специфічно українською рисою було поєднання ідеї соціального визволення з національним та розуміння світової революції як шляху виходу України в рівноправне світове життя, як форми самореалізації українського народу. Ці настрої переважають у ранній творчості Г.Михайличенка, В.Сосюри, М.Хвильового, Ю.Яновського, М.Куліша, А.Головка, І.Багряного та ін. письменників, у стилі яких переважали вольовий імпульс, настанови життєствердження, ідеали активної людини, здатної змінити світ навколо себе, заперечення сірості, спонукання до динаміки, пафос духу напруженої і неспокійної доби перших десятиліть ХХ століття. Р.в. була викликом бездумному наслідуванню форм і стилів, прагненням творчого експериментування, протестом проти літературних обмежень і канонів. Герой символізує трагізм життя, але не безсилий скепсис, не створює собі ілюзій щодо дня сьогоднішнього, але не втрачає віри в життя, у вимріяний ідеал, бореться проти всього несуголосного часові, проти міщанства й бездуховності, стає творцем свого індивідуального міфу, переживає таїнство відродження віри у “синю далечінь”, що надає йому статусу існування в міжчассі.

СВУ– сфальсифікований НКВД процес над неіснуючою в Радянській Україні "Спілкою визволення України" (СВУ), якій приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Основними звинуваченими стало старше покоління української інтелігенції, дійсні члени Всеукраїнської Академії наук, відомі українські вчені, письменники, політичні діячі колишньої УНР, що брали активну: участь в українському національно-культурному відродженні, зокрема віце-президент ВУАН, заступник голови Центральної ради в 1917 р. С. Єфремов, академік М. Слабченко, історик Осип Гермайзе, педагог В. Дурдуківський, письменники Л. Старицька-Черняхівська, М.Чернявський, А. Ніковський (міністр закордонних справ УНР), В. Чехівський (голова уряду УНР) та багато ін. У березні - квітні 1930 р. у Харкові закінчився судовий процес над 45 членами "СВУ", що були засуджені до різних термінів тюремного ув'язнення. Згодом більшість з них рішенням т. зв. сталінських "трійок" було розстріляно. Застосовуючи фізичний і психологічний терор, радянське керівництво змушувало своїх жертв визнавати своє членство в цій організації на широко висвітлюваних у пресі показових процесах. У такий спосіб політична поліція виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи ґрунт для створення атмосфери підозріливості та небезпеки, широкого наступу на інтелектуальну еліту. По закінченні процесу СВУ уряд увів цензуру, закрив найдіяльніші секції ВУАН, звільняючи т. зв. ”буржуазних націоналістів”. У 1931 р. була розпущена історична секція М. Грушевського, а самого вченого під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато його колег і майже всі учні.

Процес СВУ став сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією, першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися, митрополита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.

"Семафор у майбутнє" –футуристистичнийальманах (1922), де вміщено маніфест панфутуристів "Постановка питання в теорії мистецтва переходової доби" - складний "затеоретизований", малодоступний читачеві (і не лише пересічному) документ. Основні його моменти: теорія “метамистецтва” (тобто післямистецтва), що являє собою сполучення мистецтва і спорту; теоретичне передбачення не лише деструкції, але й конструкції мистецтва. У маніфесті декларовано заперечення понять змісту і форми та спроба заміни їх термінами "ідеологія" та "фактура". На сторінках "Семафора у майбутнє" часто виступав Семенко з програмними матеріалами, такими як. "Маніфест Марінетті" і “Панфутурізм (іскуство переходного періода)” та ін.

Символізм - одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою С. є перетворення конкретного художнього образу на багатозначний символ. Вперше С. представив Ш. Бодлер у теорії «системи відповідностей», за якою всі предмети і явища, всі чуття і почуття невидимо зв'язані в одну невиразну, містичну цілість. Завдання митця — побачити ці зв'язки, розплутати їх, показати таємничу залежність усього на світі. Визначальні риси С.: войовничий бунт проти надто консервативної і регламентованої суспільної моралі; підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту); культ екзотичних і заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого, садо-мазохістських виявів тощо; спроби вирватися за рамки повсякденного, прив'язаного до матеріальності буття, зазирнути до «світу в собі». Послідовниками Бодлера були: П. Верлен, А. Рембо, C. Малларме, Г. д'Аннунціо, Е. Верхарн, М. Метерлінк, С. Георге, Ф. Ніцше, О. Уайльд, С. Пшибишевський, Д. Мережковський, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов. Укр. символісти., обстоюючи право митця на свободу тв-ті, не відмовлялися від своїх громадських обов’язків, бо виходили з розуміння, що письменник – совість нації, її провідник, та водночас вони протестували проти сліпого підкорення позаестетичним інтересам, декларувавши гармонію пориву до Краси та Правди, як достеменний прояв “аристократизму духу”. Представники С.: О.Кобилянська, Олександр Олесь, М.Вороний, Г.Чупринка, поети “Молодої Музи”, “Української хати”. Можливості С. позначилися на тв-ті Я.Савченка, О.Слісаренка, Д.Загула, П.Тичини та ін.

Соціалістичний реалізм - єдиний офіц. дозволений в СРСР т. зв. ”творчий метод” рад. літератури і мистецтва. Творцем С.р. є М. Горький. Термін С. р. і теоретичне обґрунтування його були остаточно ухвалені на І з'їзді письм. СРСР у серпні 1934, на якому завершено й орг. оформлення Спілки письм. СРСР. Література С.р. була ґлорифікаційною ілюстрацією політики КПРС, їй притаманні такі риси: яскраво виражене зрощення з ідеологією більшовизму, сакральність, соціалістична агітаційність, помітна заданість сюжету, композиції, часто альтернативної (свої/вороги), доступність художньої проповіді, тобто прагматичності твору, «лакування дійсності», безконфліктність, тобто зображення дійсності в рожевих фарбах, перевантаження зайвою інформацією і статичними описами у штучних словесних прикрасах з перевагою епітетів і порівнянь при одночасному збідненні літ. мови до обсягу газетної лексики, штучний пафос, іноді з ухилом у сентиментальність, дидактизм і моралізаторство, заборона свободи вибору стилів, все нове в творчості як несполучне з методом С. р., вимога ізоляції від мистецтва Заходу, посилання на висловлювання К. Маркса, Ф. Енґельса, В.Леніна, резолюції з'їздів КПСС, а в останні pp. на Л. Брежнєва. Література С.p. відзначається догматизмом, зводиться до коментування штучно дібраних цитат з зазначених джерел. Література С.р. була особливою різновидністю масової літератури. Утвердження С. р. в літературі й мистецтві супроводжувалося репресіями, фізичною ліквідацією або вилученням ін. заходами з літературного процесу бл. 300 укр. письм.: (М.Зеров, П.Филипович, М.Хвильовий, В.Підмогильний, Г.Косинка та ін.), а їх твори заборонено. Такої самої руїни під гаслами утвердження С. р. зазнав театр: фактична ліквідація «Березоля» і фізичне знищення його творця Л. Курбаса, як і гол. драматурга театру М. Куліша, вислання кращих акторів (Й. Гірняк). Після розвалу СРСР С.Р. перестав існувати.

Слово -об’єднання українських еміграційних письменників, створене 26.06.1954 р. в Нью-Йорку як продовження діяльності та втілення програми МУРу: сприяти розвитку незалежного письменства, літературно-мистецької критики та зв’язку літератури з читачем. До „С.” належали Е.Андієвська, І.Багряний, В.Вовк, І.Качуровський, Ю.Лавріненко, Є.Маланюк, Б.Кравців, Яр Славутич, О.Тарнавський, Ю.Шевельов та ін.. Очолювали об’єднання в різний час Г.Костюк, О.Тарнавський, Л.Палій. З 1962 р. „С.” видає однойменний періодичний орган. З кінця 80-х рр. ХХ ст. ”С.” тримає тісний контакт з письменниками України.

Стилізація –свідоме наслідування творчої манери певного письменника, зовнішніх формальних ознак його стилю, певного фольклорного чи літературного жанру, стилю чи напряму, глибоке органічне засвоєння письменниками спадщини культури інших епох, народів, класів, використання у творах окремих елементів чи навіть цілої системи якого-небудь стилю з метою найбільш повного і всебічного пізнання дійсності та створення найбільш конкретного і наочного образу. С. – спроможна охоплювати всі мовні рівні – лексичні, граматичні, синтаксичні, семантичні тощо (зокрема у поезії М.Зерова ”Елегія Градобуздовська – умолчаніе мелниці фамилної”. С. - це наслідування, напр., Біблії, «Слова о полку... » (поезії О. Стефановича), народних дум (ранній П. Тичина) народних пісень (2-й жмуток «Зів'ялого листя» І. Франка), врешті стилю якогось письм. (писання «під Шевченка» у 19 ст.). До С. близькі такі жанри, як пародія — переробка якогось твору на смішний лад і травестія — переробка поважного твору на веселий («Енеїда» І. Котляревського), літературна підробка, або пастіш. Залежно від уміння і таланту того чи того автора, С. буває позитивна або негативна.

Сюрреалізм (від. франц. surrealisme – понадреалізм) – літ. і мист. напрям, виник після першої світової війни у Франції. С. заперечує прийняті суспільні форми сучасного життя, техн. цивілізації, культури, моральних засад, під впливом вчення 3. Фрейда пропагує психічний анархізм, автоматизм вислову, звільнення від контролю розуму, спонтанність підсвідомости. Загальними особливостями С. є фантастика, абсурд, алогізм, парадоксальне поєднання форм, зорова нестійкість і мінливість образів. Сюрреалісти, наслідуючи З. Фрейда, вважали, що творча енергія виходить зі сфери підсвідомості, яка проявляє себе в мареннях, сновидіннях, галюцинаціях, несподіваних осяяннях, автоматичних діях. За словами головного теоретика С. Андре Бретона, метою сюрреалістів було «вирішити наявні досі протиріччя між мрією та реальністю». В малярстві «королем сюрреалізму» називають Сальвадора Далі. В укр. поезії риси сюрреалізму мали вірші В. Хмелюка, частково Б. І. Антонича, представників об’єднання «Слово» (В.Барка, О.Зуєвський), з 1950-их pp. найсильніші в поезії і прозі Е. Андієвської (творення «надреальної» мови), Ю. Тарнавського, Б.Бойчука, Б.Рубчака, приналежних до нью-йоркської групи.

”УЖ” – (”Універсальний журнал”) –ілюстрований літературно-художній всеукраїнський часопис. Виходив у Харкові 1928-1929 рр. за ред. М.Бажана, Остапа Вишні, М.Йогансена, Л.Коваліва, О.Слісаренка, Ю.Смолича. У журналі друкувалися твори представників різних літературних угруповань: ”Техно-мистецької групи ”А” (Ю.Смолича, М.Йогансена), ВАПЛІТЕМ.Куліша, А.Любченка), ”Авангарду” (В.Поліщука, Л.Чернова), ВУСППУ І.Микитенка, І.Кулика), ”Плуга” (С.Пилипенка), УкрЛІФу (М.Семенка, О.Влизька), поза групові (Остапа Вишні, Костя Котка, В.Чечвянського, Ю.Гедзя) та ін.

Усмішка - різновид гуморески, створений Остапом Вишнею. Його специфіка полягає у зближенні жанру з фейлетоном, поєднанні жартівливих замальовок з фейлетонною гостротою та почасти в’їдливою дотепністю. У. започаткувала появу У.-нарису, У.-оповідання, У.-фейлетону, У.-жарту.

Учуднення – один із універсальних художн

Читайте також:

1. БІОГРАФІЧНИЙ СЛОВНИК
2. БІОГРАФІЧНИЙ СЛОВНИК
3. Взаємозв’язок понять індивід, особистість, індивідуальність
4. Види понять
5. Визначення маркетингу й ключових понять курсу
6. Визначення основних понять і термінів
7. Визначення основних понять.
8. Визначення основних понять.
9. Визначення основних понять.
10. Визначення основних термінів статистики відходів. Класифікатор відходів
11. Визначення понять біогеоценоз, фітоценоз
12. Визначення понять і термінів.

Переглядів: 2741