• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

БІОГРАФІЧНИЙ СЛОВНИК

А

Агапіт Печерський(р. н. невід. – 1095) – чернець Києво-Печерського монастиря, відомий як цілитель тяжких захворювань. Лікував за допомогою зілля, яке сам готував, та молитви. Вилікував Володимира Мономаха, якому передав своє зілля. Був прозваний «безмідником», оскільки не брав за лікування платні.

Алімпій Печерський (бл. 1050–1114) – київський мозаїст, живописець, монах Києво-Печерського монастиря; брав участь в оздобленні Успенського собору Києво-Печерської лаври та Михайлівського Золотоверхого собору в Києві.

Алчевська Христина Данилівна (1841–1920) – український педагог-просвітитель. У 1862 р. заснувала у Харкові жіночу недільну школу, якою керувала до 1919 р. Співавтор праці «Що читати народу?», створила методику навчання письменності дорослих.

Альошин Павло Федотович (1881–1961) – український та радянський архітектор та педагог, дійсний член Академії архітектури УРСР (1945–1958), почесний член Академії будівництва та архітектури УРСР (з 1958 р.). Автор більш ніж десяти архітектурних шедеврів, в основному в стилі російської та радянської класичної архітектурної школи, модерну та конструктивізму. Серед них – будівлі Педагогічного музею, Ольгинської гімназії, післявоєнна відбудова Київського університету ім. Т. Г. Шевченка і Маріїнського палацу.

Амбодик-Максимович Нестор Максимович (1744–1812) – український та російський учений; доктор Страсбурзького університету, професор акушерства. Автор перших у Російській імперії підручників з акушерства та медичних словників. В 1782 р. став першим у Росії професором повивального мистецтва. Один з ініціаторів заснування Клінічного повивального інсититуту в Санкт-Петербурзі в 1797 р. Головні праці: «Мистецтво сповивання», «Анатомо-фізіологічний словник», «Словник медико-хірургічний латинською та російською мовою»; автор перших в Росії праць з ботаніки й фітотерапії. Засновник російської медичної термінології.

Амосов Микола Михайлович (1913–2002) – український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики; дійсний член НАНУ, директор Інституту серцево-судинної хірургії. У 2008 р. був визнаний другим після Ярослава Мудрого великим українцем за результатами опитування громадської думки «Великі українці».

Андрухович Юрій Ігорович (нар. 1960) – український поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Віце-президент Асоціації українських письменників. 1985 р. разом з В. Небораком та О. Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, котра одною з перших почала відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції. З 1991 р. – співредактор літературно-мистецького журналу «Четвер». Автор творів «Рекреації», «Московіада», «Перверзія».

Анна Всеволодівна (Янка; між 1046 і 1067–1110 або 1112) – дочка великого князя Київського Всеволода Ярославича і дочки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха. В 1086 р. при церкві святого Андрія в Києві Всеволод заснував жіночий монастир, в якому Анна Всеволодівна після постригу стала першою настоятельницею. В 1090-х рр. заснувала при монастирі школу для дівчат, де навчали грамоти, співам і шитву.

Антоній Печерський (983–1073) – церковний діяч часів Київської Русі, один із засновників Києво-Печерського монастиря.

Антонович Володимир Боніфатійович (1830 (1834) – 1908) – видатний український історик, археолог, етнограф. Один із організаторів і голова Київської Громади, належав до т. зв. хлопоманів. Як громадсько-політичний діяч був головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, очолював Історичне товариство Нестора-літописця при Київському університеті; створив київську школу істориків (Д. Багалій, М. Грушевський).

Аркас Микола Миколайович (1853–1909) – культурно-освітній і громадський діяч, композитор та історик. Як композитор, автор опери «Катерина» за однойменним твором Т. Шевченка, зібрав та упорядкував ряд українських народних пісень. Автор «Історії України-Русі», засновник чотирирічної школи у с. Богданівка. За його ініціативою у 1907 р. в Миколаєві було засновано товариство «Просвіта».

Архипенко Олександр Порфирович (1887–1964) – український та американський скульптор і художник, один із основоположників кубізму в скульптурі. Почесний член Об’єднання Мистців Українців в Америці (ОМУА) та дійсний член Американської Академії Мистецтва і Літератури. Роботи Архипенка визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, синтетичні об’ємні рухомі конструкції. Одним з перших почав використовувати експресивні можливості «нульової», наскрізної форми – такою є пустота між піднятою рукою в скульптурі «Жінка, що вкладає волосся» (1915).

Б

Багалій Дмитро Іванович (1857–1932) – видатний український історик і громадський діяч, академік ВУАН. Брав активну участь у заснуванні і роботі Української Академії наук, очолював історико-філологічний відділ. Автор понад 400 праць з історії Слобожанщини, Лівобережної та Південної України ХV–ХVІІІ ст.

Балабан Григорій Маркович(1530–1607) – український церковний і політичний діяч, архієрей Константинопольської православної церкви. З 1565 р (номінально; реально – з 1576 р.) єпископ Галицький, Львівський і Кам’янець-Подільський. Після Берестейської унії 1596 р. – екзарх Константинопольського патріарха для українських земель, фактичний керівник Київської митрополії. Палкий противник унії і оборонець православної церкви від окатоличення.

Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович (1788–1850) – український історик і археограф, автор чотиритомної праці «Історія Малої Росії» (1822).

Баранович Лазар (бл. 1620–1693) – український церковний, політичний та літературний діяч, автор збірки проповідей «Меч духовний» (1666).

Барбон Петро(р. н. невід. – 1588) – львівський архітектор. Збудував дзвіницю при братській Успенській церкві, що носить назву «вежа Корнякта». У 1572–1582 рр. спорудив палац у стилі італійського Відродження для купця Константина Корнякта. На замовлення міщанина Томаша Альберті облаштував монументальний колодязь на площі Ринок (не збережений). Барбон мав великий вплив на творчість українських архітекторів Павла Римлянина і Амвросія Прихильного.

Безбородько Олександр Андрійович (1747–1799) – козацький полковник, член Російської Академії, почесний член Академії Мистецтв, царський сенатор, світліший князь Російської імперії, канцлер уряду Катерини II. У 1805–1817 рр. на надані ним кошти в м. Ніжині був заснований ліцей, пізніше перетворений на гімназію, а ще пізніше на історико-філологічний інститут ім. князя О. Безбородька (нині Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя).

Березовський Максим Созонтович (1745–1777) – український композитор, автор опер «Демофонт», «Іфігенія».

Беретті (Вінченцо) Вікентій Іванович (1781–1842) – російський та український архітектор італійського походження, академік Петербурзької Академії мистецтв (з 1809 р.). Більшість робіт виконані у стилі класицизму. Розробив проекти університетських установ: Астрономічної обсерваторії (1840), Ботанічного саду, прилеглих до Головного корпусу університету територій – Володимирської вулиці, Бібіковського бульвару (нині – бульвар Тараса Шевченка). 1839 р. відбулося зведення за проектом Беретті Інституту шляхетних дівчат.

Беринда Памво (бл. 1550–1570-ті рр. – 1632) – діяч української та білоруської культури, мовознавець, лексикограф, письменник, друкар і гравер. Активний діяч Львівського братства, працював у друкарні і школі (1613–1619). 1616 р. запрошений до Києва для участі у підготовці видання книги «Анфологіон». Головний друкар, редактор і перекладач у Києво-Печерській друкарні. Найвизначніша праця Беринди – друкований український словник «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє» (1627). Один із зачинателів поезії та шкільної драми в Україні.

Білозерський Василь Михайлович (1825–1899) – український громадсько-політичний та культурний діяч, журналіст. Разом з М. Костомаровим і М. Гулаком виступив організатором Кирило-Мефодіївського братства. На початку 1860-х рр. редагував у Петербурзі журнал «Основа».

Білокур Катерина Василівна (1900–1961) – українська художниця, майстер народного декоративного живопису, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»). Автор картин: «Жінка в зеленому корсеті», «У Богданівці, за греблею», «Квіти», «Квіти на блакитному тлі», «Привіт урожаю», «Хата в Богданівці», «Півонії».

Богомолець Олександр Олександрович (1881–1946) – український учений-патофізіолог. Основоположник української школи патофізіології, ендокринології і геронтології, організатор української науки. Засновник перших в Росії і Україні науково-дослідних закладів медичного профілю. Очолював Інститут експериментальної біології та патології та Інститут клінічної фізіології АН УРСР. Опрацював ефективну методику впливу на сполучну тканину за допомогою антиретикулярної цитотоксичної сироватки. Автор праць з ендокринології, порушення обміну речовин, імунітету та алергії, раку, старіння організму.

Бойчук Михайло Львович (1882–1937) – український художник, маляр-монументаліст, лідер групи «бойчукістів». Член НТШ (1912), УНТ (1917). Один із засновників монументального мистецтва України ХХ ст. Представник «Розстріляного відродження».

Боровиковський Володимир Лукич (1757–1825) – видатний український живописець-портретист; академік, радник Академії мистецтв. Автор понад 160 портретів, виконав іконостаси та розписав ряд церковних соборів у Петербурзі, Миргороді, Могилеві.

Борецький Іов (р. н. невід. – 1631) – церковний, політичний та культурно-освітній діяч; ректор Львівської та Київської братської шкіл, з 1620 р. – митрополит київський.

Борис Тен (справжнє ім’я Микола Васильович Хомичевський, 1897–1983) – поет і перекладач; православний священик. Член Спілки письменників України (1957). Лауреат премії імені Максима Рильського за досягнення в галузі художнього перекладу (1979), заслужений діяч польської культури (1977). За переклади з Ю. Словацького, А. Міцкевича, Є. Жулавського дістав нагороду Міністерства Культури і Мистецтва Польщі. У 1945 р. постійно проживав у Житомирі. З 1945 р. – завліт Житомирського облмуздрамтеатру, впродовж 1951–1955 рр. викладав латинську мову в Житомирському педінституті імені Івана Франка. Заснував хор «Льонок», очолював обласне літературне об’єднання.

Борисяк Никифор Дмитрович (1817–1882) – український геолог, професор Харківського університету. Автор близько 40 робіт, серед них – «Збірник матеріалів, що стосуються геології Південної Росії».

Бортнянський Дмитро Степанович (1751–1825) – видатний український та російський композитор і хоровий диригент, почесний член Петербурзької Академії мистецтв. Автор опер «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій», що були поставлені на італійській сцені. Створив понад 100 творів хорової церковної музики.

Боян, Янь, Іоанн (1016–1106) – поет-співець давньої Русі, відомий за згадкою у «Слові о полку Ігоревім».

В

Вагилевич Іван Миколайович (1811–1866) – український громадський діяч, фольклорист. У 30-х рр. ХІХ ст. брав участь у заснуванні і діяльності демократичної просвітницької організації «Руська трійця». Преклав українською мовою «Слово о полку Ігоревім». Під час революції 1848–1849 рр. стає прихильником ідеї польсько-українського союзу під зверхністю Польщі.

Валуєв Петро Олександрович (1815–1890) – граф, російський державний діяч, міністр внутрішніх справ (1861–1868), голова Кабінету Міністрів Росії (1879–1881). Прихильник ідеї великодержавного шовінізму, проводив політику придушення національно-визвольного руху поневолених народів Російської імперії. У 1863 р. видав циркуляр, що мав антиукраїнський характер.

Васильківський Сергій Іванович (1854–1917) – видатний український живописець. Більшість творів художника оспівували героїчне минуле українського народу («Сутичка запорожців з татарами», «Козак в степу», «Запорожець на розвідці»), значне місце посідають українські пейзажі («Козача левада», «Дніпровські плавні»).

Вахнянин Анатоль Климентович (1841–1908) – український громадсько-політичний діяч, композитор, педагог і журналіст, співзасновник і перший голова товариства «Просвіта».

Ведель Артемій Лук’янович (1767 (1770)–1808) – видатний український композитор, диригент. Автор 29 церковних концертів.

Величко Самійло (бл. 1670 – після 1728) – відомий український козацький літописець. В 1720 р. уклав літопис, де вперше систематично виклав історію української козацької держави, для чого використав велику кількість українських, польських і німецьких джерел. Літопис охоплює події української історії 1648–1700 рр.

Величковський Іван (близько 1630 (1651) – 1701 (1726)) – український письменник епохи бароко, священик. Автор перших в українській літературі паліндромів (називав їх раками літеральними).

Вербицький Михайло Михайлович (1815–1870) – український композитор, хоровий диригент, священик. У 1863 р. написав музику до вірша П. Чубинського «Ще не вмерла Україна».

Вересай Остап Микитович (1803–1890) – український кобзар. Втративши зір, з 15 років почав кобзарювати.

Вернадський Володимир Іванович (1863–1945) – видатний український та російський вчений, основоположник геохімії, біогеохімії, автор учень про ноосферу та біосферу, перший президент Української Академії наук. Автор близько 400 наукових робіт.

Винниченко Володимир Кирилович (1880–1951) – український письменник, громадсько-політичний діяч, Голова українського уряду – Генерального Секретаріату (1917), голова Директорії (1918). Автор роману «Записки Кирпатого Мефістофеля», п’єс «Щаблі життя», «Чужі люди», драми «Чорна Пантера та Білий Ведмідь», спогадів «Відродження нації».

Вишенський Іван (1545 – 1550 – помер після 1620) – український письменник-полеміст; автор близько 20 трактатів і послань, де піддано критиці Берестейську унію 1596 р. Виступав за повернення до ідеалу первісного християнства, надавав вирішального значення духовному очищенню й моральному вдосконаленню.

Віктюк Роман Григорович (нар. 1936) – радянський, український, російський театральний актор і режисер, народний артист України. Відомий незмінною епатажністю й оригінальністю, незаангажованістю в судженнях. 1991 р. створив театр свого імені в Москві, в якому виступає головним режисером і художнім керівником. Є постановником близько 200 вистав. З найвідоміших – «Служниці», «Федра», «Мадам Баттерфляй», «Лоліта», «Дама без камелій». Створив танцювальну школу в Італії, філіал театру в Ізраїлі.

Вовк Федір Кіндратович (1847–1918) – український антрополог, етнограф, археолог. Брав участь у діяльності Київської Громади, організовував роботу недільних шкіл, видавав літературу українською мовою. Був одним із засновників і дійсним членом Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Автор понад 200 наукових праць.

Вовчок Марко (справжнє прізвище – Вілінська-Маркович Марія Олександрівна) (1833–1907) – українська письменниця, етнограф. Автор збірки оповідань «Українські народні оповідання», повісті «Інститутка».

Володимир І Святославович (р. н. невід. – 1015) – князь Київської Русі. Дбав про розширення і зміцнення кордонів Русі, провів адміністративну, військову, релігійну (988 р.) реформи, проголосивши християнство державною релігією.

Володимир ІІ Всеволодович Мономах (1053–1125) – державний і політичний діяч Київської Русі, у 1113–1125 рр. – великий князь київський. Мономах об’єднав під своєю владою ¾ території Київської Русі. Автор «Повчання дітям», де закликав до єдності всі руські землі.

Г

Гайдай Зоя Михайлівна (1902–1965) – співачка (сопрано), народна артистка УРСР, народна артистка СРСР (1944). Закінчила Житомирське музичне училище. В 1928–1930 і 1934–1955 рр. солістка Київського, в 1930–1934 рр. – Харківського театрів опери та балету. Партії: Наталка («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Оксана («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського). Лауреат Сталінської премії (1941).

Галаган Григорій Павлович (1819–1888) – український громадський і державний діяч, меценат. Багато зусиль доклав в організації української видавничої справи, збиранні українських пісень, створенні музею українського народного побуту в с. Сокиринцях на Полтавщині. Протягом 1873–1875 рр. очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Надавав допомогу у виданні часопису «Киевская старина», відкритті чоловічої та жіночої гімназій у Прилуках, у власному маєтку заснував ремісниче училище. У 1871 р. Галаган заснував у Києві приватний навчальний заклад – Колегію Павла Галагана, який назвав на честь свого померлого сина.

Галятовський Іоаникій (р. н. невід. – 1688) –український письменник, громадсько-політичний і церковний діяч. Автор численних збірок проповідей і оповідань. Найбільш відомий з його полемічних творів – «Ключ розуменія…», спрямований проти католицизму, унії.

Гізель Інокентій(1600–1683) – український православний діяч німецького походження. Священнослужитель Київської митрополії, архімандрит Києво-Печерського монастиря (1656–1683). Ймовірний автор «Київського Синопсиса», першого підручника з історії України.

Глібов Леонід Іванович (1853–1921) – український поет, байкар. Брав участь у створенні недільних шкіл. Автор понад 100 байок.

Глушков Віктор Михайлович (1923–1982) – піонер комп’ютерної техніки, автор фундаментальних праць у галузі кібернетики, математики і обчислювальної техніки, ініціатор і організатор реалізації науково-дослідних програм створення проблемно-орієнтованих програмно-технічних комплексів для інформатизації, комп’ютеризації і автоматизації господарської і оборонної діяльності країни. Голова наукової школи кібернетики. Засновник Інституту кібернетики імені В. М. Глушкова НАН України, який і очолював до 1982 р.

Гніздовський Яків Якович (1915–1985) – український художник, графік, кераміст, мистецтвознавець. 1949 р. живе в США. Його графічні твори – «Соняшник», портрет М. Скрипника, живописні – «Пшеничний лан», «Селянський хліб».

Гоголь Микола Васильович (1809–1852) – російський і український письменник, автор збірки творів «Вечори на хуторі біля Диканьки», соціальної комедії «Ревізор», поеми-роману «Мертві душі».

Головацький Яків Федорович (1814–1888) – український поет, етнограф, педагог, ректор Львівського університету. Один із засновників «Руської трійці». Згодом перейшов на позиції москвофільства і переїхав до Росії.

Гончар Олесь (Олександр) Терентійович (1918–1995) – український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (1962), голова Спілки письменників України (1959–1971), академік НАН України (1978). Автор романів: «Тронка», «Собор», «Берег любові», «Твоя зоря».

Городецький Лешек Дезидерій Владислав (1863–1930) – польський архітектор, підприємець, меценат. Автор будинку з химерами та Собору святого Миколая в Києві. Прозваний «київським Гауді».

Грабовський Павло Арсенович (1864–1902) – український поет, перекладач, громадський діяч. Автор збірок «Пролісок», «З півночі», «Кобза».

Грабянка Григорій Іванович (р.н. невід. – бл. 1738) – український козацький літописець, гадяцький полковий суддя (1717–1728), обозний (1728–1730) і полковник (1730–1738). Автор історичного твору літописного характеру «Действия презельной и от начала поляков кровавой небывалой брани Богдана Хмельницкого… с поляками… Року 1710». Твір викладає історію України з давніх часів до 1709 р.

Гребінка Євген Павлович (1812–1848) – український та російський письменник. Автор байок «Малороссийские приказки», романсу «Очи черные», повістей «Записки студента», «Кулик», «Сеня», романів «Чайковський», «Доктор». На власний кошт відкрив парафіяльне училище для селянських дітей у с. Рудці Лубенського повіту на Полтавщині; брав безпосередню участь у викупі Т. Шевченка з кріпацтва, допомагав у виданні «Кобзаря».

Григорович-Барський Василь Григорович (1701–1747) – український мандрівник і письменник. Залишив цінні подорожні записи про життя і побут, культуру тогочасного населення Угорщини, Болгарії, Австрії, Італії, Сирії, Палестини.

Григорович-Барський Іван Григорович (1713–1785) – український архітектор, представник українського бароко. Побудував міський водогін на київському Подолі з павільйоном-фонтаном «Феліціан», надбрамну церкву Кирилівського монастиря, церкви – Покровську та Миколи Набережного на Подолі, будинок бурси Києво-Могилянської академії.

Грінченко Борис Дмитрович (1863–1910) – український письменник, громадсько-політичний діяч, учений-мовознавець. Очолював київську «Просвіту». У 1907–1909 рр. упорядкував і видав «Словарь української мови». В його письменницькій спадщині близько 50 оповідань. Написав шкільні підручники «Українська граматика», «Рідне слово».

Грушевський Михайло Сергійович (1866–1934) – професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917–1918), дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), автор понад 2000 наукових праць.

Гулак-Артемовський Семен Степанович (1813–1873) – український композитор, співак, драматичний артист, драматург. У 1862 р. написав першу українську лірико-комічну оперу «Запорожець за Дунаєм», автор пісень «Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться».

Гулак-Артемовський Петро Петрович (1790–1865) – український письменник, ректор Харківського університету (1841–1849), автор байки «Пан та Собака», балад, ліричних віршів.

Гулевичівна Єлизавета (Галина, Галшка) Василівна (1575–1642) – одна з засновниць Київського братства, монастиря і школи при ньому.

Д

Дерегус Михайло Гордійович (1904–1997) – український графік і живописець. Народний художник СРСР (з 1963 р.). Член-кореспондент Академії мистецтв СРСР (з 1958 р.). У роботах Дерегуса поетично відображено народних героїв, історію, природу та побут України. Автор живописних творів: «Колгоспне свято», «Тарас Бульба на чолі війська», графічних серій «Катерина», «По дорогах війни», «Українські народні думи і історичні пісні».

Дилецький Микола Павлович (близько 1630–1690) – український музичний теоретик, композитор. Автор праці «Мусикийская граматика» (1675), що викладає основи партесного співу.

Доброхотов Микола Миколайович (1889–1963) – радянський вчений у галузі металургії сталі і теплотехніки. Академік АН УРСР (з 1939 р.). Основні праці присвячені питанням газифікації твердого палива, теорії і практики конструювання печей, технології виплавки і розливання сталі, теорії і конструювання газогенераторів, загальної теорії й конструкції мартенівських печей, поліпшення теплового режиму, термодинаміки і кінетики металургійних процесів.

Довгалевський Митрофан (дата та місце нар. і см. невідомі) – український учений та письменник першої половини XVIII ст. Автор теоретичної праці «Сад поетичний» (1736) про літературу барокової доби. Як письменник проявив себе в написанні двох шкільних драм – «Коміческое дєйствіе» та «Властотворный образ человъколюбия Божія» (1737). Інтерес дослідників привертають гумористичні інтермедії на соціально-побутову тематику (по 5 до кожної драми), написані мовою, близькою до народної. Героями інтермедій є характерні персонажі того часу – астролог, циган, білорус, селяни.

Довженко Олександр Петрович (1894–1956) – український та радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу. Автор літературних творів: «Зачарована Десна», «Україна в огні», «Щоденник», режисер фільмів «Вася-реформатор», «Ягідка кохання», «Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Іван».

Драгоманов Михайло Петрович (1841–1895) – український громадсько-політичний діяч, історик, письменник; активний діяч Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, «Старої громади». У Женеві заснував перший український гурток соціалістичного спрямування. Прихильник ідей демократизму і федералізму, намагався поєднати завдання українського визвольного руху із західноєвропейським ліберально-демократичним і соціалістичним.

Драч Іван Федорович (нар. 1936) – український поет-«шістдесятник», перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч. Перший голова Народного Руху України (1989). Герой України (2006). Автор збірок поезій: «Соняшник», «Протуберанці серця», «Балади буднів», «До джерел», «Храм сонця»; автор сценаріїв фільмів: «Криниця для спраглих», «Камінний хрест», «Іду до тебе», «Пропала грамота», «Дід лівого крайнього» тощо.

Дрогобич Юрій (Юрій Котермак, Георгій з Русі, Юрій зі Львова) (бл. 1450–1494) – учений енциклопедист, гуманіст, доктор медицини, ректор Болонського університету (1481–1482). Перший український автор, який видав друковану книгу за кордоном «Прогностична оцінка поточного 1483 року», написану латиною. Його перу належать також 7 трактатів та ряд віршових промов і послань. Серед учнів Юрія Дрогобича були поет-гуманіст Конрад Цельтіс та польський астроном Миколай Коперник.

Духнович Олександр Васильович (1803–1865) – греко-католицький священик, україно-руський письменник, педагог. Належав до так званих будителів, які, протестуючи проти мадяризації русинів, ігнорували живу народну мову, писали здебільшого язичієм. Заснував 1850 р. у Пряшеві «Литературное заведение», видав кілька альманахів та календарів, буквар «Книжица читальная для начинающих» (1847), підручник з географії, «Историю Пряшевской епархии» (Петроград, 1877), «Истинную историю карпато-росов» (Москва, 1914). У 1862 р. заснував у Пряшеві освітньо-допомогове товариство «Общество св. Йоанна Хрестителя».

Є

Євпраксія Мстиславівна (Зоя, Добродія; 1108–1172) – дочка київського великого князя Мстислава Володимировича, онука Володимира Мономаха. З молодих років вивчила народну медицину, лікувала хворих (звідси ім’я «Добродія»). Автор наукового трактату «Мазі» – першої відомої на Русі медичної праці. В основу трактату покладено дані тогочасних наукових рукописів і власні спостереження.

Єфименко (Ставровська) Олександра Яківна (1848–1918) – історик, етнограф, педагог, почесний доктор Харківського університету. За наукову працю (дослідження «Малоруське дворянство і його доля», «Нариси історії Правобережної України», курс «Історія українського народу») О. Єфименко вперше серед жінок у дореволюційній Росії була удостоєна ступеня почесного доктора історії.

З

Заболотний Данило Кирилович (1866–1929) – український мікробіолог, епідеміолог, Президент ВУАН (1928–1929), засновник Інституту мікробіології та епідеміології в Києві.

Заборовський Рафаїл (1676–1747) – український церковний, громадський та освітній діяч. Архієпископ Київський і Галицький (з 1731 р.), Митрополит Київський, Галицький та всієї Малої Росії (з 1743 р.), член Св. Синоду (з 1723 р.). Останній київський митрополит, який протистояв натиску російського царизму на українську культуру. За його ініціативи в академії почали вводитись нові навчальні курси, викладати які запросили провідних учених. На потреби академії Р. Заборовський виділяв церковні та власні кошти, які йшли на утримання професорів та здібних бідних студентів, на купівлю книг для бібліотеки. Було побудовано другий поверх академії, зведено допоміжні приміщення. Розробив новий статут академії. Піклувався і про кращу підготовку професорів. Талановитих викладачів відправляв до німецьких університетів, де вони опановували нові методи й напрями в навчанні.

Забужко Оксана Стефанівна (нар. 1960) – українська письменниця, літературознавець, публіцист. У своїй творчості приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності і при цьому часто користується методологією фемінізму та постколоніалізму. Авторка творів: поетичних «Травневий іній», «Диригент останньої свічки», «Автостоп», «Kingdom of Fallen Statues», прозових: «Інопланетянка», «Польові дослідження з українського сексу», «Казка про калинову сопілку», «Сестро, сестро (повісті й оповідання), «Музей Покинутих Секретів».

Загребельний Павло Архипович (1924–2009) – український письменник, Герой України, лауреат Державної премії СРСР, Шевченківської премії. Автор творів «Диво», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан», «Попіл снів».

Заньковецька Марія Костянтинівна (справжнє прізвище – Адасовська; 1854–1934) – українська актриса. З 1882 р. працювала в міському театрі Єлизаветграда під орудою М. Кропивницького. В її репертуарі більше 30 ролей на сцені. Це переважно драматично-героїчні персонажі: Харитина («Наймичка» І. К. Карпенка-Карого), Олена («Глитай, або ж Павук» М. П. Кропивницького), Аза («Циганка Аза» М. П. Старицького) тощо. У 1918 р. організувала народний театр «Українська трупа під орудою М. К Заньковецької». Їй першій в Україні уряд присвоїв високе звання Народної артистки республіки.

Зизаній (Кукіль) Лаврентій Іванович (р. н. невід. – 1633) – учений, церковний діяч, педагог. У 1596 р. видав у Вільно перший в Україні буквар зі словником «Науку ку читанню и розу меню письма словенскаго» та «Граматіку словенска…».

Зібер Микола Іванович (1844–1888) – учений-економіст, громадський діяч. Автор численних праць із політекономії («Давид Рикардо и Карл Маркс в их общественно-экономических исследованиях»). З 1875 р. перебував в еміграції, співпрацював у драгоманівському часописі «Вольное слово».

Зіновіїв Климентій(середина XVII ст. – після 1717) – український письменник, один з перших етнографів і священик, церковний діяч, український співець ремісників, наймитів-бурлаків, селян, мандрівник, представник давньої української літератури. До нашого часу дійшов лише один великий рукописний збірник творів Климентія Зіновіїва.

І

Івасюк Володимир Михайлович (1949–1979) – український композитор і поет. Герой України (2009 р., посмертно). Один із основоположників української естрадної музики. Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Серед найвідоміших композицій: «Червона рута», «Я піду в далекі гори», «Водограй», «Лиш раз цвіте любов».

Іларіон (роки нар. і смерті невід.) – київський церковний діяч і письменник ХІ ст., перший русич, який був висвячений київським митрополитом (1051 р). Автор церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать».

Іллєнко Юрій Герасимович (1936–2010) – український політик, кінооператор («Тіні забутих предків»), кінорежисер («Криниця для спраглих», «Вечір напередодні Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу», «Молитва за гетьмана Мазепу»), сценарист («Мріяти і жити», «Лісова пісня»).

К

Капніст Василь Васильович (1758–1823) – український письменник, громадсько-політичний діяч. У 1783 р. написав «Оду про рабство», в якій виступив проти посилення колоніальної політики російського уряду в Україні. Найбільш відомі його твори «Ябеда» та переклад російською «Слова о полку Ігоревім».

Каразін Василь Назарович (1772–1842) – учений, винахідник, просвітник, громадський діяч. У 1805 р. за його ініціативи був відкритий Харківський університет. Перу Каразіна належать наукові праці з кліматології, агрономії, метеорології, гірничої справи. Винахідник парового опалення, сушильних апаратів, печі для сухої перегонки дерева, технології видобування селітри, конструктор сільськогосподарських машин. Сучасники називали його «українським Ломоносовим».

Карпенко-Карий (Тобілевич) Іван Карпович (1845–1907) – український драматург та актор, режисер, театральний діяч. Разом з П. Саксаганським створив «Товариство російсько-малоросійських артистів», яке невдовзі перетвориться на найкращий український театральний колектив. Автор п’єс «Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Хазяїн».

Кибальчич Микола Іванович (1853–1881) – інженер-винахідник, революційний народник. Очолював лабораторію з виробництва вибухових речовин. Взяв участь в організації вбивства царя Олександра ІІ, за що був заарештований і за вироком суду страчений. Під час перебування в ув’язненні розробив проект літального апарату, побудованого за принципом ракети і призначеного для пересування у міжпланетному просторі. Цей винахід став першим кроком в історії космонавтики.

Кирило (827–869) і Мефодій (бл. 815–885) – македонські слов’янські просвітителі та проповідники християнства, творці слов’янської азбуки, перші перекладачі богослужбових книг на слов’янську мову, брати.

Кобилянська Ольга Юліанівна (1863–1942) – українська письменниця, активна участиця феміністичного руху. Ставши у 1894 р. однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині», обґрунтувала мету цього руху в брошурі «Дещо про ідею жіночого руху». Письменниця порушила питання про тяжке становище жінки «середньої верстви», активно виступила за рівноправність жінки й чоловіка, за право жінки на гідне життя («Гортенза», «Вона вийшла заміж», «Людина», «Царівна»).

Ковнір Степан Дем’янович (1695–1786) – будівничий, один з найвизначніших представників стилю українського бароко. Походив із селян-кріпаків, рано осиротів, згодом став підданим Києво-Печерської лаври. Самотужки опанував професію інженера-будівельника. Найбільш відомі споруди під його керівництвом – т. зв. Ковнірівський корпус, дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, Братського Богоявленського монастиря, Троїцька церква, церква Антонія і Феодосія у Василькові.

Кондратюк Юрій Васильович (справжнє ім’я – Шаргей Олександр Гнатович; 1897–1941) – український, радянський вчений-винахідник, один із піонерів ракетної техніки й теорії космічних польотів. Автор так званої «траси Кондратюка», якою подорожували на Місяць космічні кораблі «Аполлон».

Кониський Григорій (чернече ім’я – Георгій) (1717–1795) – письменник, церковний і громадсько-культурний діяч, педагог. Ректор Києво-Могилянської академії (1751–1755), прихильник європейських гуманістичних учень, виступав на захист православної церкви в Україні та Білорусі, був противником унії та католицизму. Автор драми «Воскресіння мертвих».

Кониський Олександр Якович (1836–1900) – громадсько-політичний діяч, письменник, педагог. Активний учасник громадівського руху, організатор недільних та вечірніх шкіл, бібліотеки для народу. Створив підручники для початкової освіти з правопису, арифметики, граматики. У 1872 р. разом з М. Драгомановим, В. Антоновичем, М. Лисенком, П. Чубинським бере участь у діяльності Київської громади, виданні «Киевского Телеграфа». За безпосередньої участі О. Кониського було створене Літературне товариство імені Шевченка у Львові. Написав оповідання «Млин», «Спокуслива нива», дослідження про життя і творчість І. Срезневського, М. Костомарова; автор гімну «Боже великий, єдиний, нам Україну храни».

Копистенський Захарія(р. н. невід. – 1627) – український письменник, культурний і церковний діяч, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1624 р. Автор богословських трактатів: «Книга про віру єдину…», «Книга про правдиву єдність православних християн», передмови до «Бесіди Івана Золотоустого» та «Номоканона», проповідей («На погреб Є. Плетенецького») тощо, полемічного твору «Палінодія, або книга оборони».

Корольов Сергій Павлович (1907–1966) – український вчений в СРСР у галузі ракетобудування та космонавтики, конструктор. Народився в м. Житомирі. Академік АН СРСР (з 1958). Конструктор перших штучних супутників Землі і космічних кораблів. Під його керівництвом запущено першу міжконтинентальну балістичну ракету, перший штучний супутник Землі, перший політ людини в космос та вихід людини в космос.

Костенко Ліна Василівна (нар. 1930) – українська письменниця-«шістдесятниця», поетеса. Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994). У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки», «Неповторність», «Сад нетанучих скульптур», роману у віршах «Маруся Чурай», поеми «Берестечко». 2010 р. опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 р.

Костомаров Микола Іванович (1817–1885) – громадсько-політичний діяч, історик, письменник. Один із засновників та ідеологів Кирило-Мефодіївського братства, автор програми «Книги буття українського народу». Після повернення із заслання з 1859 р. працює професором Петербурзького університету. Наукова спадщина М. І. Костомарова складає 21 том історичних досліджень.

Котляревський Іван Петрович (1769–1838) – український письменник, перший класик нової української літератури. Написана ним «Енеїда» (1798) започаткувала нову добу в українській літературі, адже написана живою народною мовою. Автор п’єс «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» (1819), які стали основою для розвитку українського національного театру.

Коцюбинський Михайло Михайлович (1864–1913) – український письменник, перекладач, громадський діяч. Автор повістей «Fata morgana», «Тіні забутих предків».

Кочерга Іван Антонович (1881–1952) – український драматург, з 1914 по 1934 рр. жив і працював у Житомирі. Автор п’єс: «Фея гіркого мигдалю», «Алмазне жорно», «Свіччине весілля», «Ярослав Мудрий».

Кримський Агатангел Юхимович (1871–1942) – український філолог, сходознавець, письменник, перекладач, академік УАН, заслужений діяч науки УРСР. Один із засновників УАН і до 1928 р. її неодмінний секретар. Досліджував історію та літературу Персії, Туреччини, арабських країн переважно доби Середньовіччя. Здійснив ряд перекладів з арабської, перської, тюркських мов. Автор досліджень української мови, фольклору, літератури.

Кричевський Василь Григорович (1873–1952) – український маляр, архітектор, графік. Окрім малярства, у якому був типовим представником ліричного «українського імпресіонізму», графіки, де він пов’язував сучасність із здобутками книжкових прикрас ХVІІ–ХVІІІ ст., виконавши у цьому дусі проект прийнятого Центральною Радою українського державного герба, його вважають творцем нового українського стилю в архітектурі. Як архітектор автор Будинку Полтавського губернського земства, Будинку І. І. Щітківського, Будинку Опішнянського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства.

Кропивницький Марко Лукич (1840–1910) – український драматург, актор, режисер, композитор. У 1882 р. заснував театральне товариство, до якого приєдналися кращі тогочасні українські актори. Автор п’єс «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук», «Невольник».

Крушельницька Соломія Амвросіївна (1872–1952) – українська співачка, заслужений діяч мистецтв УРСР. Виступала на сцені оперних театрів у Кракові, Кремоні, Трієсті, Пармі, Варшаві, неодноразово співала у всесвітньо відомій «Ла Скала».

Куліш Микола Гурович (1892–1937) – український письменник, режисер, драматург, громадський діяч, педагог. Автор п’єс: «97», «Комуна в степах», «Хулій Хурина», «Отак загинув Гуска», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната».

Куліш Пантелеймон Олександрович (1819–1897) – український письменник, історик, етнограф, літературний критик і перекладач, один із засновників Кирило-Мефодіївського товариства. У 1857 р. опублікував перший український історичний роман «Чорна рада».

Курбас Лесь (1887–1937) – український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925). 3 листопада 1937 р. після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 р. посмертно реабілітовано.

Л

Лебедєв Сергій Олексійович (1902–1974) – вчений, академік, творець першого в континентальній Європі комп’ютера – Мала електронна лічильна машина («МЭСМ»).

Левицький Дмитро Григорович (1755–1822) – український і російський художник-портретист, академік Петербурзької Академії мистецтв. Розписував іконостас Андріївської церкви в Києві. Створив школу реалістичного портретного мистецтва. Автор портретів Катерини ІІ, Д. Дідро, П. Демідова.

Леся Українка (справжнє ім’я Лариса Петрівна Косач-Квітка; 1871–1913) – українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі. Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень», «Думи і мрії», «Відгуки», поем «Давня казка», «Одно слово», драм «Бояриня», «Кассандра», «В катакомбах», «Лісова пісня».

Лисенко Микола Віталійович (1842–1912) – український композитор, етнограф, диригент, піаніст, громадський діяч. Брав участь в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше – в підготовці «Словника української мови», в переписі населення Києва. Організовував щорічні шевченківські концерти. Автор опер «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», які стали основою українського національного оперного мистецтва.

Лосенко Антон Павлович(1737–1773) – український живописець і портретист. Народився у місті Глухові на Сумщині. В семирічному віці був вивезений до Петербурга у придвірний хор. 3 1753 р. вчився живопису в І. Аргунова, з 1759 р. – у Петербурзькій академії мистецтв (професор Ротарі), а згодом продовжив навчання в Парижі (1760–1765) і Римі (1765–1769). Після повернення обраний професором, академіком (з 1770) і директором Академії Мистецтв (з 1772). Найвідоміші картини: «Чудесна ловля риби», «Жертвоприношення Авраама», «Каїн і Авель», «Володимир перед Рогнідою», портрет письменника О. Сумарокова.

Лукаш з Нового Міста (р. н. невід. – бл. 1542 р.) – педагог і філософ. Навчався у Краківському (1513–1515 рр.) університеті, згодом тут працював; з 1517 р. – бакалавр, а з 1521 р. – доцент філософії та магістр вільних мистецтв. В останні роки життя переїхав на батьківщину, продовжував співпрацювати з Краківським університетом; 1522 р. опублікував перший в Європі підручник з епістолографії. У своїх лекціях з філософії пропагував вчення Арістотеля, однак засуджував сліпе поклоніння авторитетам.

Лятошинський Борис Миколайович (1895–1968) – український композитор, диригент і педагог, один з основоположників модерного напрямку в українській музиці. Народився в м. Житомирі. Автор опер «Золотий обруч» (за повістю І. Франка «Захар Беркут»), «Щорс» («Полководець», лібр. І. Кочерги та М. Рильського).

М

Мазепа Іван Степанович (бл. 1640–1709) – український державний, політичний, військовий діяч, гетьман України (1687–1708). Ставши гетьманом, проводив політику зі збереження української державності, піклувався про розвиток освіти, науки, культури. У 1708 р. під час російсько-шведської Північної війни перейшов на бік шведів. Після поразки шведів у битві під Полтавою 1709 р. відступив у турецькі володіння, де невдовзі помер.

Максимович Михайло Олександрович (1804–1873) – український вчений-природознавець, історик, фольклорист і літературознавець, громадський діяч, перший ректор Київського університету. В історичних дослідженнях «О происхождении варягов-русов», «Откуда пошла русская земля…» висловив думку про спільні корені російського, українського та білоруського народів. Став фундатором української фольклористики.

Маланчук Валентин Юхимович (1928–1984) – компартійний діяч часів УРСР. Період перебування на посаді головного ідеолога ЦК КПУ (1970-ті рр.) отримав назву «епоха маланчукізму», що характеризувалася різким зростанням політичних репресій, жорстким ідеологічним пресингом на творчу інтелігенцію, нищівними руйнаціями в українській національній культурі.

Маланюк Євген Филимонович (1897–1968) – український письменник, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик. Автор збірок творів: «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата», «Влада».

Мартос Іван Петрович (1754–1835) – російський скульптор, українець за походженням, представник класицизму. Ректор Петербурзької Академії мистецтв. Автор пам’ятника Мініну і Пожарському в Москві, А. Рішельє в Одесі.

Меретин Бернард(кінець ХVІІ ст. – 1759) – архітектор епохи пізнього бароко та рококо німецького походження. Працював на західноукраїнських землях. Серед його робіт – Собор св. Юра у Львові, перебудова монастиря місіонерів при колишній вірменській церкві Святого Хреста у Львові, перебудова численних костелів.

Мечников Ілля Ілліч (1845–1916) – біолог, ембріолог, мікробіолог, імунолог, почесний член Петербурзької Академії наук, лауреат Нобелівської премії (1908). У 1886 р. разом з М. Гамалією заснував і очолив першу в Росії бактеріологічну станцію в Одесі, займався проблемами боротьби зі сказом, чумою. Створив першу вітчизняну школу мікробіологів, імунологів, патологів. За відкриття фагоцитарної теорії імунітету І. Мечникову присуджено Нобелівську премію. Останні роки працював у Франції в Інституті Л. Пастера, досліджував збудників інфекційних захворювань, проблеми довголіття.

Милорадович-Скоропадська Єлизавета Іванівна (1832–1890) – українська громадська діячка і меценатка. Підтримувала своїми пожертвами українські видання та недільні школи, жіночу гімназію в Полтаві. Заснувала на свої кошти школу в с. Рибці поблизу Полтави. Після Валуєвського циркуляру 1863 р. пожертвувала гроші на розвиток українського руху в Галичині, зокрема, на товариство «Просвіта» та журнал «Правда». Внесла 20 тис. австрійських корон для заснування у Львові Літературно-наукового товариства ім. Шевченка (1873 р.; з 1893 р. – Наукове товариство ім. Т. Шевченка). З 1878 р. очолювала Полтавське філантропічне товариство.

Мирний Панас (справжнє ім’я – Рудченко Панас Якович) (1849–1920) – український письменник та громадський діяч. Представник критичного реалізму в українській літературі. Автор романів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія».

Митуса –давньоруський співець, який у 1240 р. жив і творив при дворі галицького архієпископа.

Могила Петро Симеонович (1596–1647) – політичний та культурний діяч України, Молдавії та Румунії. З 1627 р. – архімандрит Києво-Печерської лаври, з 1631 р. – митрополит київський і галицький. Активний борець з уніатством; домігся визнання прав православної церкви в Україні, а також повернення їй ряду маєтків і культових споруд. За його участю в 1632 р. створено Київський колегіум.

Могильницький Іван (1777–1831) – культурно-освітній та церковний діяч. Разом із митрополитом М. Левицьким організував у 1816 р. «Товариство греко-католицьких священиків для поширення письма, просвіти і культури серед вірних на основі християнської віри». Доводив, що українська мова започаткована ще в Київській Русі. Домігся від австрійського уряду заснування у Східній Галичині початкових шкіл з українською мовою викладання.

Молодожанин Леонід Григорович (псевдонімЛео Моль, 1915–2009) – канадський скульптор українського походження, живописець. Академік Королівської Канадської Академії мистецтв. З 1948 р. проживав у м. Вінніпег, Канада. Зодчий пам’ятників Т. Г. Шевченку у Вашингтоні та в Буенос-Айресі, у Санкт-Петербурзі, Оттаві та Івано-Франківську.

Муратова Кіра Георгіївна (нар. 1934) – український кінорежисер. Народна артистка Української РСР, лауреат Державної премії України, спеціальний приз Берлінського кінофестивалю 1990 р. Режисер фільмів: «Наш чесний хліб», «Короткі зустрічі», «Довгі проводи», «Астенічний синдром», «Чуттєвий міліціонер», «Мелодія для шарманки».

Мурашко Олександр Олександрович (1875–1919) – український живописець, педагог і громадський діяч. Автор психологічного портрета: «Праля», «Жінка з квітами», «Дівчина в червонім капелюшку».

Н

Нарбут Георгій Іванович (1886–1920) – український графік. У грудні 1917 р. взяв участь у заснуванні Української Академії мистецтв, розробці державної символіки Української Народної Республіки, виконує ескізи українських грошових знаків – гривень, поштових марок. З 1919 р. ректор Української Академії мистецтв, професор. Створив ілюстрації до поеми І. Котляревського «Енеїда».

Некрашевич Іван Георгійович(бл. 1742 – після 1796) – поет і проповідник. Серед відомих його творів – сатирично-гумористичні вірші «Ярмарок» і «Сповідь», в яких відтворено колоритні побутові сцени, критикуються окремі явища та суспільні недоречності.

Нестор (р. н. невід. – після 1113) – чернець Києво-Печерського монастиря, літописець; автор житій Бориса і Гліба та Феодосія Печерського, є автором і укладачем першої редакції літописного зведення «Повість временних літ».

Ніщинський Петро Іванович (1832–1896) – український композитор і поет-перекладач. Збирав та здійснював обробку українських народних пісень, писав музичні твори, організовував музичні колективи і керував ними. В 1875 р. створив музичну картину «Вечорниці» як вставну сцену до вистави «Назар Стодоля» Т. Шевченка. Перекладав на українську мову твори античних класиків («Антігону» Софокла, «Одіссею» Гомера, 6 пісень з «Іліади» Гомера), а також переклав на грецьку мову «Слово о полку Ігоревім». Автор підручника з грецької граматики та розвідок про грецьку музику.

О

Огієнко Іван Іванович (1882–1972) – український церковний і громадський діяч. За часів Центральної Ради та Української Держави активний провідник у справі українізації освіти, засновник і перший ректор Кам’янець-Подільського українського державного університету. За часів Директорії призначений міністром освіти, згодом міністром віросповідань. Після висвячення архієпископом боровся за впровадження української мови у богослужіння. Автор творів «Огляд українського язикознавства», «Українська культура».

Олег Ольжич (справжнє ім’я Олег Олександрович Кандиба, 1907–1944) – український поет, археолог і політичний діяч. Народився в м. Житомирі. Очолював культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів (1937) і Революційний Трибунал ОУН (1939–1941). Автор поетичних збірок «Рінь», «Вежі» та посмертно виданої «Підзамче», перевиданих у збірках «Поезії» та «Величність», ряду праць з археології.

Оріховський-Роксолан Станіслав (1513–1566) – письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст. Навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах. Його твори «Про турецьку загрозу слово», «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Хрещення русинів», памфлет «Розрив з Римом». Заперечував божественне походження влади та держави, висловився проти підпорядкування світської влади духовній, відстоював невтручання церкви у державні справи, виступав проти целібату, наполягав на виборності короля всім народом, виступав проти спадковості влади короля.

Осиповський Тимофій Федорович (1765–1832) – російський і український математик, філософ-раціоналіст.

Остроградський Михайло Васильович (1801–1866) – видатний український математик і педагог, академік Петербурзької, Римської, Паризької та Туринської академій наук. Автор понад 40 наукових праць з математичного аналізу, механіки, математичної фізики.

Острозький Костянтин (Василь) Костянтинович (бл. 1526–1608) – князь, магнат, культурний діяч, найбільший після короля землевласник Речі Посполитої. Прихильник культурно-релігійної автономії українського та білоруського народів. Виступав проти церковної унії (1596 р.).

П

Павловський Олексій Павлович (1773 – після 1822) – український мовознавець. Автор «Грамматики малороссійскаго нарѣчія» (1818) першої в українському мовознавстві друкованої граматики живої народної української мови. Написав також «Прибавленіе кь грамматикѣ малороссійскаго нарѣчія» (1822), що відіграло велику роль у розумінні деяких особливостей «Грамматики…».

Палладін Олександр Володимирович (1885–1972) – український біохімік. Президент Академії наук Української РСР (1946–1962), академік АН УРСР і АН СРСР. Засновник української школи біохіміків.

Параджанов Сергій Йосипович (1924–1990) – вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (1990), лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1991, посмертно). Режисер кінофільмів: «Молдавська казка», «Андрієш», «Тіні забутих предків», «Київські фрески», «Колір гранату», «Ашик-керіб».

Патон Борис Євгенович (нар. 1918) – український науковець у галузі зварювальних процесів, металургії і технології металів, доктор технічних наук (1952); Президент АН України (з 1962), перший нагороджений званням Герой України; директор Інституту електрозварювання імені Є. О. Патона НАНУ (з 1953); генеральний директор Міжгалузевого науково-технічного комплексу «Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона» (з 1986); президент Міжнародної асоціації академій наук (з 1993); член Ради з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України (з березня 1996); голова Комітету з Державної премії України в галузі науки і техніки (з грудня 1996); перший заступник голови Національної ради зі сталого розвитку України (з травня 2003).

Патон Євген Оскарович (1870–1953) – український вчений у галузі зварювальних процесів і мостобудування. Академік АН УРСР (1929). Заслужений діяч науки УРСР (1940). Фундатор і перший керівник Інституту електрозварювання АН України. За проектами Є. О. Патона у Києві в 1912 р. був побудований Парковий міст через Петрівську алею, а в 1925 р. через Дніпро був споруджений міст імені Євгенії Бош. У роки Великої Вітчизняної війни зробив визначний внесок в обороноздатність СРСР: розробив і впровадив технологію та обладнання для зварювання спеціальних сталей, зокрема, для танкових башт. 1953 р. ім’ям Є. О. Патона названо міст через Дніпро у Києві.

Пимоненко Микола Корнилович (1862–1912) – український живописець, академік Петербурзької Академії мистецтв, співзасновник Київського художнього училища. Автор картин «По воду», «Ворожіння», «Проводи рекрутів».

Пирогов Микола Іванович (1810–1881) – учений, основоположник хірургії як медичної галузі, педагог, громадський діяч. Першим серед вітчизняних учених виступив з ідеєю пластичних операцій, застосував ефірний наркоз у клініці. Під час Кримської війни брав участь в організації медичного забезпечення бойових дій і в лікуванні поранених. Попечитель Одеського і Київського навчальних округів, сприяв організації недільних шкіл. На власний кошт збудував лікарню, аптеку.

Пінзель Іван Георгій (1707–1761) – галицький скульптор середини ХVІІІ ст., представник пізнього бароко і рококо. Зачинатель Львівської школи скульпторів.

Плетенецький Єлисей (бл. 1554–1624) – український церковний і культурний діяч, архімандрит Києво-Печерської лаври. Його стараннями Києво-Печерський монастир отримав право ставропігії. У 1615 р. відкрив у Києві друкарню, згуртувавши при ній письменників, граверів, друкарів. Заснував кілька шкіл в різних містах України.

Подолинський Сергій Андрійович (1850–1891) – вчений-енциклопедист, громадський і політичний діяч. Одним з перших поставив проблему необхідності осмислення людини як частини природи. Автор праці «Ремесла і фабрики на Україні».

Позен Леонід Володимирович (1849–1921) – український скульптор-передвижник, дійсний член Петербурзької академії мистецтв (з 1894 р.). Автор скульптурних груп і статуеток на теми з життя та історії українського народу («Кобзар»; «Переселенці»; «Жебрак»; «Запорожець у розвідці»; «Скіф»; «Оранка на Україні»), а також пам’ятників І. Котляревському і М. Гоголю в Полтаві.

Полетика Григорій Андрійович (1725–1783) – громадсько-політичний діяч, письменник. У своїх творах обстоював ідею відновлення автономного устрою на Лівобережній Україні та прав української шляхти. Ймовірний автор «Історії Русів».

Полоцький Симеон (1629–1680) – богослов, прозаїк, поет, драматург. Білорус за походженням, що одержав освіту в Києво-Могилянській колегії і, за деякими припущеннями, у Віленській єзуїтській академії. Приїхавши у 1664 р. до Москви, став вихователем царських дітей – Петра і Софії, а також викладачем монастирської школи. Брав участь у складанні проекту слов’яно-греко-латинської академії. В 1678 р. організував у Москві друкарню і в 1679 р. видав буквар – книгу для дітей з текстами для читання, підібраними зі Святого Письма.

Потебня Олександр Опанасович (1835–1891) – український мовознавець, філолог, член-кореспондент Петербурзької Академії наук. Досліджував граматику і фонетику російської, української та інших мов. З 1875 р. очолював Харківське історико-філологічне товариство. Автор роботи «Думка і мова».

Прокопович Петро Іванович(1775–1850) – український бджоляр, основоположник раціонального бджільництва. У 1814 р. створив перший у світі розбірний рамковий вулик. Відкрив першу в Російській імперії та єдину в Європі школу пасічників (спершу вона містилася с. Митченках на Чернігівщини, а з 1830 р. – на хуторі Пальчики).

Прокопович Феофан (1681–1736) – український церковний і громадський діяч, письменник, учений-енциклопедист, ректор Києво-Могилянської академії. На честь І. Мазепи написав драму «Володимир». За наказом царя Петра І переїхав до Петербурга, ставши радником царя з питань церковної реформи. У творах розвивав ідею освіченого абсолютизму: «Слово про власть і честь царську», «Правда волі монаршої». Сприяв створенню в Росії Академії наук.

Примаченко Марія Оксентіївна (1909–1997) – українська народна художниця, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»); лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, одна з найвідоміших українських художниць. Заслужений діяч мистецтв УРСР з 1970 р., народна художниця України. 2009 рік – за рішенням ЮНЕСКО – визнано роком Марії Примаченко.

Пулюй Іван Павлович (1845–1918) – видатний український фізик та електротехнік. Учений-винахідник, громадський діяч. Тривалий час працював на викладацькій роботі у вузах Відня, Праги, очолив перше в Європі електротехнічне товариство. Доклав зусиль для відкриття українського університету у Львові. Був першим винахідником рентгенівської трубки, відкрив апарат для визначення механічного еквіваленту тепла, фосфоресційної лампи. Спільно з П. Кулішем та І. Нечуй-Левицьким працював над перекладом Псалтиря та Євангелія, вперше у Відні опублікував молитовник українською мовою.

Пчілка Олена (справжнє ім’я – Косач Олена Петрівна) (1849–1930) – українська письменниця та етнограф, член-кореспондент ВУАН. Мати Лесі Українки. В 1907–1916 рр. видавала журнал «Рідний край».

Р

Растреллі Бартоломео (Варфоломій) Франческо (1700–1771) – видатний архітектор, представник архітектури українського та російського бароко середини ХVІІІ ст. За походженням італієць. Навчався в Парижі. У 1730 р. призначений придворним архітектором російських імператорів. Найбільш відомі твори: Смольний монастир, Зимовий палац, палаци М. Воронцова і Строганова в Петербурзі, Андріївська церква і Маріїнський палац у Києві.

Рєпін Ілля Юхимович (1844–1930) – живописець, дійсний член і ректор Петербурзької Академії мистецтв. Автор картин «Бурлаки на Волзі», «Іван Грозний та його син Іван», «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Рильський Максим Тадейович (1895–1964) – український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, академік АН України. Автор збірок поезій: « На білих островах», «Під осінніми зорями», «Синя далечінь», «Поеми», «Слово про рідну матір», «Мандрівка в молодість», «Троянди й виноград», «Голосіївська осінь».

Римлянин Павло (р. н. невід. – 1618) – львівський архітектор доби Відродження, італієць за походженням. На початках співпрацював із львівським будівничим, італійцем Петром Барбоном. Брав участь у спорудженні Вежі Корнякта у Львові; був головним будівничим костелу бернардинів. Провадив будівельні роботи у львівському монастирі бенедиктинок та францисканців. Павло Римлянин займався також будівництвом житлових об’єктів. Достеменно відомо про участь у будівництві кам’яниці № 14 на площі Ринок. Займався спорудженням фортифікацій львівського передмістя. Окрім Львова, Римлянин займався будівництвом у інших містах, зокрема у Жовкві.

Ріхтер Святослав Теофілович (1915–1997) – радянський піаніст німецького походження. Народився в м. Житомирі.

Русин Павло (бл. 1470–1517) – поет і мислитель доби Відродження; перший гуманістичний поет України. Автор близько 4 тисяч віршів.

Русова (Ліндфорс) Софія Федорівна (1856–1940) – український педагог та громадський діяч, фундатор жіночого руху в Україні. Брала активну участь у роботі Київської та Одеської громадівських організацій: налагоджувала діяльність шкіл для дорослих, дитячого садка, готувала до друку українські видання, викладала на Вищих жіночих курсах. Після створення Української Центральної Ради ввійшла до її складу, очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти в уряді Української Держави. Автор ряду педагогічних праць та підручників.

С

Сагайдачний Петро Кононович (р. н. невід. – 1622) – український політичний діяч, полководець, гетьман реєстрового козацтва (1614–1616, 1620–1622). Відомий як меценат і палкий прихильник братського руху. За його участю у 1620 р. відновлено православну ієрархію; разом з усім Військом Запорозьким записався до Київського братства і забезпечив йому захист і підтримку. У 1621 р. очолив козацьке військо в битві під Хотином; тоді ж дістав поранення, що прискорило його смерть.

Садовська Марія Карпівна (дівоче прізвище – Тобілевич) (1855–1891) –

Читайте також:

1. БІОГРАФІЧНИЙ СЛОВНИК
2. Двомовні спеціальні словники
3. Довідники, словники, енциклопедії, хрестоматії
4. Загальні одномовні словники
5. ІІ.2. Робочі джерела інформації. Словники і довідкова література
6. КОРОТКИЙ ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
7. ЛАТИНСЬКО–УКРАЇНСЬКИЙ СЛОВНИК A
8. Налагодження словника «Співробітники».
9. Основні (словникові) форми іменника (прикметника)
10. РОЗВИТОК СУСПІЛЬСТВА І ЗБАГАЧЕННЯ СЛОВНИКОВОГО СКЛАДУ АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ
11. СЛОВНИК

Переглядів: 1370