Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

БІОГРАФІЧНИЙ СЛОВНИК

Алімпій Печерський (бл. 1050–1114) – київський мозаїст, живописець, монах Києво-Печерського монастиря; брав участь в оздобленні Успенського собору Києво-Печерської лаври та Михайлівського Золотоверхого собору в Києві.

Андрій Боголюбський (бл. 1111–1174) – володимиро-суздальський князь з 1157 р., син Юрія Долгорукого, онук Володимира Мономаха. Завершив об’єднання північно-східних земель Русі у Володимиро-Суздальське князівство. В березні 1169 р. війська Андрія Боголюбського захопили та нещадно зруйнували Київ.

Анна Ярославівна (бл. 1032 – після 1075) – середня донька Ярослава Мудрого, яка у 1051 р. була одружена з французьким королем Генріхом І. По смерті чоловіка у 1061 р. була опікуном сина Філіппа І.

Антоній Печерський (983–1073) – церковний діяч часів Київської Русі, один із засновників Києво-Печерського монастиря.

Антонович Володимир Боніфатійович (1830 (1834) – 1908) – видатний український історик, археолог, етнограф. Один із організаторів і голова Київської Громади, належав до т. зв. хлопоманів. Головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, очолював Історичне товариство Нестора-літописця при Київському університеті; створив київську школу істориків (Д. Багалій, М. Грушевський, П. Голубовський та ін.).

Антонович Дмитро Володимирович (1877–1945) – український громадсько-політичний діяч, історик мистецтва, син В. Антоновича. У 1900 р. разом з М. Русовим, Л. Мацієвичем заснував у Харкові Революційну українську партію; з березня 1917 р. – член Центральної Ради, згодом – міністр морських справ. За часів Директорії – міністр мистецтва, дипломат. В еміграції став одним із засновників і ректором Українського Вільного університету в Празі.

Апостол Данило Павлович (1654–1734) – військовий та державний діяч, гетьман Лівобережної України протягом 1727–1734 рр. В умовах обмеження автономних прав України з боку російського уряду дбав про впорядкування державного життя Гетьманщини. Провів генеральне слідство з використанням рангових земель; реорганізував фінансову систему; видав «Інструкцію українським судам» про встановлення порядку апеляцій у судових справах, захищав інтереси українських купців; обмежив кількість росіян у своїй адміністрації та заборонив їм купувати землі в Україні.

Аскольд (в Ніконовському літописі – Осколд) – напівлегендарний київський князь, володар Києва. Здобув владу можливо перед 860 р., загинув у 882 р. Міг мати як скандинавське, так і слов’янське походження, бути нащадком князя Кия і рідним братом князя Діра. Здійснив удалий похід на Константинополь 860 р.; був охрещений.

Бандера Степан Андрійович (1909–1959) – український політичний діяч, ідеолог і теоретик українського націоналістичного руху ХХ ст., після розколу Організації українських націоналістів голова Проводу ОУН-Б. Автор Акту проголошення Української Держави 30 червня 1941 р. Після цього перебував під домашнім арештом, а в 1942–1944 рр. – в’язень концтабору Заксенгаузен. Вбитий у Мюнхені радянським агентом Б. Сташинським 15 жовтня 1959 р.

Батий, або Бату-хан(1201–1255) – монгольський хан і полководець, онук Чингісхана. Засновник Золотої Орди, автономного державного утворення у складі Монгольської імперії.

Бачинський Юліан Олександрович (1870–1940) – український політичний і громадський діяч, член Русько-української радикальної партії, з 1899 р. – Української соціал-демократичної партії. У 1895 р. опублікував книгу «Україна уярмлена» («Ukraina Irredenta»), в якій став першим, хто обґрунтував потребу створення Української соборної держави під девізом: «Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!».

Бобринський Григорій Олександрович (р. н. і смерті невід.) – граф, у 1914–1915 рр., під час окупації російськими військами, очолював Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, де проводив відверто антиукраїнську політику (т. зв. «європейський скандал»).

Богун Іван Теодорович (р. н. невід. – 1664) – український військовий та державний діяч; подільський, вінницький полковник. Брав участь у повстаннях 1637–1638 рр., битвах Національно-визвольної війни 1648–1657 рр. Відмовився присягнути на вірність московському царю в січні 1654 р.; в 1658 р. брав участь у придушенні повстання М. Пушкаря і Я. Барабаша. Звинувачений у підготовці повстання, був страчений поляками поблизу Новгород-Сіверського.

Борецький Іов (р. н. невід. – 1631) – церковний, політичний та культурно-освітній діяч; ректор Львівської та Київської братської шкіл, з 1620 р. – митрополит київський.

Брежнєв Леонід Ілліч (1906 (1907) – 1982) – радянський державний і партійний діяч, Перший секретар ЦК КПРС (1964–1966), Генеральний секретар ЦК КПРС (1966–1982).

Брюховецький Іван Мартинович (р. н. невід. – 1668) – гетьман Лівобережної України (1663–1668), обраний на «чорній раді» в Ніжині. Проводив промосковську політику, уклавши Батуринські (1663) та Московські (1665) статті, які посилювали адміністративну та фінансову залежність Гетьманщини від Московського царства; у 1666 р. провів перепис населення Лівобережжя.

Бульба-Боровець Тарас Дмитрович (1908–1981) – діяч українського повстанського руху часів Другої світової війни, засновник УПА «Поліська Січ» (м. Олевськ), з 1976 р. генерал-хорунжий УВК; автор спогадів «Армія без держави, слава і трагедія українського повстанського руху».

Бут (Павлюк) Павло (р. н. невід. – 1638) – керівник козацько-селянських повстань 1637–1638 рр. Зазнав поразки від польського коронного війська під Кумейками, потрапив у полон і був страчений.

Вагилевич Іван Миколайович (1811–1866) – український громадський діяч, фольклорист. Один із засновників «Руської трійці» (30-і рр. ХІХ ст.). Переклав українською мовою «Слово о полку Ігоревім». Під час революції 1848–1849 рр. стає прихильником ідеї польсько-українського союзу під зверхністю Польщі.

Валуєв Петро Олександрович (1815–1890) – граф, російський державний діяч, міністр внутрішніх справ (1861–1868), голова Кабінету Міністрів Росії (1879–1881). Прихильник ідеї великодержавного шовінізму, проводив політику придушення національно-визвольного руху поневолених народів Російської імперії. У 1863 р. видав циркуляр, що мав антиукраїнський характер.

Василько Романович (бл. 1203–1269) – волинський князь, молодший син галицько-волинського князя Романа Мстиславича. З 1215 р. – князь володимиро-волинський. Разом з братом Данилом Галицьким боровся за збереження та розширення земель Галицько-Волинської держави.

Виговський Іван Остапович (р. н. невід. – 1664) – український державний, політичний та військовий діяч, гетьман Війська Запорозького (1657–1659). Відстоював державну незалежність Гетьманщини, уклавши угоди зі Швецією, Кримом, Польщею. Провадив антиросійську політику.

Винниченко Володимир Кирилович (1880–1951) – український письменник, громадсько-політичний діяч, голова українського уряду – Генерального Секретаріату (1917 р.), автор майже всіх законодавчих актів УНР. У серпні 1918 р. очолив опозиційний до гетьманського режиму П. Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу – Директорії, головою якої став у листопаді 1918 р. Незабаром через суперечності із С. Петлюрою пішов у відставку та виїхав за кордон.

Вишенський Іван (1545 – 1550 – помер після 1620) – український письменник-полеміст; автор близько 20 трактатів і послань, де піддано критиці Берестейську унію 1596 р. Виступав за повернення до ідеалу первісного християнства, надавав вирішального значення духовному очищенню й моральному вдосконаленню.

Вишневецький Дмитро Іванович (1516–1563) – український князь, перший козацький гетьман. У першій половині ХVІ ст. збудував на острові Мала Хортиця першу Запорозьку Січ, яка стала центром згуртування сил для боротьби з татарами.

Вітовт (1350–1430) – великий князь литовський (1391–1420), боровся за політичну незалежність Литви від Польщі. Ліквідував в Україні удільні князівства, перетворивши їх на литовські провінції, в яких правили призначені великим князем намісники. Розширив свої володіння до узбережжя Чорного моря. Учасник Грюнвальдської битви 1410 р.; укладач Городельської унії 1413 р. з Польщею.

Волобуєв Михайло Симонович (1903–1972) – український учений-економіст; у 1928 р. виступив у журналі «Більшовик України» зі статтею «До проблеми української економіки», у якій обстоював цілісність українського національного господарства, захищав господарську самостійність українських підприємств, не погоджувався з панівною роллю російської економіки.

Володимир І Святославович (р. н. невід. – 1015) – князь Київської Русі. Дбав про розширення і зміцнення кордонів Русі, провів адміністративну, військову, релігійну (988 р.) реформи, проголосивши християнство державною релігією.

Володимир ІІ Всеволодович Мономах (1053–1125) – державний і політичний діяч Київської Русі, у 1113–1125 рр. – великий князь київський. У 1097 р. став ініціатором Любецького з’їзду князів, що ставив на меті організацію спільних походів князів проти половців. Мономах об’єднав під своєю владою ¾ території Київської Русі. Автор «Повчання дітям», де закликав до єдності всі руські землі.

Волошин Августин Іванович (1874–1945) – український політичний, культурний, релігійний діяч Закарпаття, греко-католицький священик, 1938 р. – прем’єр-міністр автономного уряду Карпатської України, в 1939 р. став президентом цієї держави, Герой України (посмертно).

Врангель Петро Миколайович (1878–1928) – російський воєначальник, генерал-лейтенант російської імператорської армії. З квітня 1920 р. – головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії, засновник уряду Півдня Росії. Був одним з найвидатніших білих провідників громадянської війни, що мав підтримку в Криму.

Гедимін (р. н. невід. – 1341) – великий литовський князь у 1316–1341 рр. Вів непримиренну боротьбу з німецькими рицарями, московськими князями. Протягом 1319–1320 рр. завоював і приєднав до Литви ряд білоруських та українських земель (Берестейщину, Дорогочин, Кам’янець). Присвоїв титул «короля литовців і руських».

Глинський Михайло Левович (р. н. невід. – 1534) – український князь, який 1508 р. очолив повстання українських та білоруських шляхтичів, невдоволених литовським пануванням. Зазнавши поразки, втік до Москви.

Головацький Яків Федорович (1814–1888) – український поет, етнограф, педагог, ректор Львівського університету. Один із засновників «Руської трійці». Згодом перейшов на позиції москвофільства і переїхав до Росії.

Гонта Іван (р. н. невід. – 1768) – ватажок гайдамацького повстання – Коліївщини 1768 р., уманський полковник.

Горбачов Михайло Сергійович (нар. 1931 р.) – радянський політичний діяч та єдиний в історії Президент СРСР, при владі в 1985–1991 рр. (період «перебудови»).

Гордієнко Кость Гордійович (р. н. невід. – 1733) – кошовий отаман Запорозької Січі (1702–1728, з перервами). Приєднався до гетьмана І. Мазепи (1708 р.), потім підтримав П. Орлика, разом з яким брав участь у поході в Україну в 1711 р. Заснував у турецьких володіннях Олешківську Січ, якою керував до 1728 р.

Григор’єв Матвій Олександрович (1884–1919) – військовий діяч, офіцер російської імператорської армії, підполковник Армії Української Народної Республіки (1918), полковник Армії Української Держави (1918), повстанський отаман (1918), командир Херсонської дивізії Армії УНР (1919), командир 6-ї Української стрілецької дивізії Червоної Армії (1919), Головний Отаман повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії (1919), керівник антирадянського повстання на Півдні України (1919).

Грушевський Михайло Сергійович (1866–1934) – професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917–1918), дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), автор понад 2000 наукових праць.

Данило Романович Галицький (1201–1264) – руський князь з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства, князь волинський (1211–1264), галицький (1211–1264), київський (1240). Чинив опір монгольскій експансії, одночасно нейтралізуючи мілітарні спроби західних сусідів втручатися у внутрішні справи його держави. Сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців. За його правління були побудовані Холм, Львів, Кременець, Данилів. Переніс столицю князівства з Галича до Холму. Час його князювання був добою найбільшого економічно-культурного піднесення та політичного посилення Галицько-Волинської держави.

Денікін Антон Іванович (1872–1947) – російський військовий діяч, генерал-лейтенант, герой російсько-японської та Першої світової воєн, один із лідерів Білого руху та головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії (1918–1920).

Довбуш Олекса Васильович (1700–1745) – керівник руху народних месників – опришків – у Західній Україні в 30–40-х рр. ХVІІІ ст. Захоплене у панів, лихварів він роздавав бідним.

Донцов Дмитро Іванович (1883–1973) – український літературний критик, публіцист, філософ, політичний діяч, засновник теорії інтегрального націоналізму; перший голова Союзу Визволення України (СВУ, 1914 р.).

Дорошенко Петро Дорофійович (1627–1698) – гетьман України у 1665–1676 рр., у 1668 р. – Право- і Лівобережної одночасно, «Сонце Руїни». В умовах політичної боротьби пішов у березні 1669 р. на прийняття турецького протекторату.

Драгоманов Михайло Петрович (1841–1895) – український громадсько-політичний діяч, історик, письменник; активний діяч Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, «Старої громади». У Женеві заснував перший український гурток соціалістичного спрямування. Прихильник ідей демократизму і федералізму, намагався поєднати завдання українського визвольного руху із західноєвропейським ліберально-демократичним і соціалістичним.

Залізняк Максим Ієвлевич (народ. близько 1740–1768) – керівник гайдамацького повстання (1768–1769 ), відомого під назвою Коліївщина, козацький отаман.

Ігор (р. н. невід. – 945) – великий князь київський (912–945). Приборкав древлян, уличів, вів боротьбу з печенігами, з якими 915 р. уклав мирну угоду. У 941 і 945 рр. здійснив походи на Візантію. Загинув під час збирання данини в древлян.

Іларіон (роки нар. і смерті невід.) – київський церковний діяч і письменник ХІ ст., перший русич, який був висвячений київським митрополитом (1051 р). Автор церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать».

Калнишевський Петро Іванович (1690–1803) – останній кошовий отаман Запорозької Січі. Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775 р. був заарештований і засланий за наказом Катерини ІІ у Соловецький монастир, де 25 років просидів в одиночній камері. Помер у віці 113 років.

Кармелюк (Кармалюк) Устим Якимович (1787–1835) – керівник повстанського руху на Поділлі (1813–1835). До складу повстанських загонів входило бл. 20 тис. чол., здійснено понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Кармалюка чотири рази заарештовували і засилали до Сибіру, але щоразу він повертався на Поділля.

Кирпонос Михайло Петрович (1891 (1892) – 1941) – радянський воєначальник, генерал-полковник (з 22 лютого 1941 р.), Герой Радянського Союзу, командувач Південно-Західним фронтом СРСР із червня по вересень 1941 р. Один з 4 командувачів радянськими фронтами, загиблих у роки війни на фронті.

Кішка Самійло (р. н. невід. – 1602) – козацький гетьман, брав участь у походах до Туреччини, під час одного з них потрапив у полон, де перебував майже 25 років. У 1599 р. підняв повстання на турецькій галері, перебивши команду, разом з іншими невільниками повернувся в Україну. У 1600 р. був обраний гетьманом реєстрових козаків.

Кобилиця Лук’ян (1812–1851) – громадсько-політичний діяч, керівник селянського руху на Буковині в 40-х рр. ХІХ ст. Під час революції 1848–1849 рр. – депутат Віденського парламенту, де продовжував виступати за надання автономії Буковині та приєднання її до Галичини. Вимагав скасування кріпацтва.

Ковпак Сидір Артемович (1887–1967) – командир Путивльського диверсійного загону НКВС СРСР (пізніше – Сумського партизанського з’єднання, потім – 1-ї Української партизанської дивізії), член ЦК КП(б)У, генерал-майор. Двічі Герой Радянського Союзу. У 1941–1942 рр. з’єднання Ковпака здійснило рейди в тилу ворога по Сумській, Курській, Орловській і Брянській областях, у 1943 р. – Карпатський рейд.

Коновалець Євген Михайлович (1891–1938) – полковник Армії УНР, комендант УВО, голова Проводу українських націоналістів (з 1927 р.), перший голова ОУН.

Косинський Криштоф (р. н. нев. – 1593) – козацький гетьман, провідник першого козацького повстання 1591–1593 рр.

Костомаров Микола Іванович (1817–1885) – громадсько-політичний діяч, історик, письменник. Один із засновників та ідеологів Кирило-Мефодіївського братства, автор програми «Книги буття українського народу». Після повернення із заслання з 1859 р. працює професором Петербурзького університету. Наукова спадщина М. І. Костомарова складає 21 том історичних досліджень.

Кравчук Леонід Макарович (нар. 1934) – перший Президент України після здобуття нею незалежності у 1991 р. (1991–1994), Голова Верховної Ради України у (1990–1991), Народний депутат України (1990–1991, 1994–2006), Герой України (2001).

Курбас Лесь (1887–1937) – український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925). 3 листопада 1937 р. після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, 1957 р. посмертно реабілітовано.

Кучма Леонід Данилович (нар. 1938) – український політик, прем’єр-міністр України з 13 жовтня 1992 по 21 вересня 1993 рр., другий президент України (19 липня 1994 – 23 січня 2005 рр.). Почесний громадянин Дніпропетровська.

Левицький Кость Антонович (1859–1941) – політичний діяч Галичини кінця XIX ст. – першої половини XX ст. Співзасновник УНДП. З листопада 1918 р. – голова Державного секретаріату ЗУНР, пізніше – голова комісії з виборчої реформи при уряді. В липні 1941 р. був засновником і головою Національної Ради у Львові.

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870–1924) – революціонер, політичний діяч Російської імперії і Радянського Союзу, публіцист, лідер російських більшовиків. Один з організаторів збройного Жовтневого перевороту 1917 р., один з ініціаторів та організаторів Громадянської війни в Росії, «червоного терору» та примусової заготівлі сільськогосподарських продуктів, так званої «продрозверстки»; перший Голова Раднаркому – уряду РРФСР, один з головних творців тоталітарної держави СРСР, лідер міжнародного комуністичного руху.

Липинський В’ячеслав Казимирович (1882–1931) – видатний політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму (праця «Листи до братів-хліборобів»). Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії. За гетьманату П. Скоропадського – посол України в Австрії.

Лобода Григорій (р. н. невід. – 1596) – разом із Северином Наливайком очолював антипольське повстання 1594–1596 рр. Брав участь у походах на Молдову, Білорусію. Під час облоги польськими військами табору повстанців навесні 1596 р. в урочищі Солониця намагався вести переговори з С. Жолкевським, був звинувачений у зраді і вбитий козаками.

Лукашевич Василь Лукич (1788–1866) – український громадсько-політичний діяч, меценат. Член полтавської масонської ложі «Любов до істини», київської – «З’єднаних слов’ян», а також місцевої управи нелегального товариства «Союз благоденства» Організатор Малоросійського товариства, яке виступало за незалежність України.

Лук’яненко Левко Григорович (нар. 1928 р.) – український політик та громадський діяч, народний депутат України. Письменник. Активний учасник національно-визвольної (Українська робітничо-селянська спілка) і правозахисної (Українська Гельсінська група) течій дисидентського руху, борець за державну незалежність України. В роки незалежності – депутат Верховної Ради України.

Любарт (р. н. невід. – 1385) – литовський князь (1340–1385), син князя Гедиміна. У 1340 р. приєднав до Литви Волинські землі.

Мазепа Іван Степанович (бл. 1640–1709) – український державний, політичний, військовий діяч, гетьман України (1687–1708). Проводив політику зі збереження української державності, піклувався про розвиток освіти, науки, культури. У 1708 р. під час російсько-шведської Північної війни перейшов на бік шведів. Після поразки шведів у битві під Полтавою 1709 р. відступив у турецькі володіння, де невдовзі помер.

Маланчук Валентин Юхимович (1928–1984) – компартійний діяч часів УРСР. Період перебування на посаді головного ідеолога ЦК КПУ (1970-ті рр.) отримав назву «епоха маланчукізму», що характеризувалася різким зростанням політичних репресій, жорстким ідеологічним пресингом на творчу інтелігенцію, нищівними руйнаціями в українській національній культурі.

Махно Нестор Іванович (1888–1934) – керівник селянського повстанського руху 1918–1921 рр., українського козацького походження та православного віросповідання; анархіст, політв’язень, державний, військовий та політичний діяч, видатний тактик ведення партизанської війни.

Мельник Андрій Атанасович (1890–1964) – полковник армії УНР, військовий і політичний діяч, один з найближчих соратників Євгена Коновальця. Організатор формації Січових Стрільців у Києві, один з організаторів УВО. З 1938 р. – голова Проводу ОУН; в’язень німецьких концтаборів. З 1945 р. – в еміграції.

Міхновський Микола Іванович (1873–1924) – діяч українського національно-визвольного руху, ініціатор створення таємного гуртка Братства тарасівців (1892). Його брошура «Самостійна Україна» (1900) спершу стала програмою Революційної української партії. Організатор Української народної партії, для якої написав «Десять заповідей» та «Програму», що обстоювали ідею самостійної Української держави. Ініціатор створення українського війська за доби Центральної Ради; зазнав переслідувань після встановлення більшовицької влади.

Многогрішний Дем’ян Гнатович (бл. 1630 – р. см. невід.) – гетьман Лівобережної України (1668–1672). Домагався виведення московських воєвод з українських міст, уклав Глухівські статті з царем Олексієм; вів боротьбу проти П. Дорошенка, потім пішов на зближення з ним.

Могила Петро Симеонович (1596–1647) – політичний та культурний діяч України, Молдавії та Румунії. З 1627 р. – архімандрит Києво-Печерської лаври, з 1631 р. – митрополит київський і галицький. Активний борець з уніатством; домігся визнання прав православної церкви в Україні, а також повернення їй ряду маєтків і культових споруд. За його участю в 1632 р. створено Київський колегіум.

Могильницький Іван (1777–1831) – культурно-освітній та церковний діяч, засновник разом із митрополитом М. Левицьким «Товариства греко-католицьких священиків» (1816). Доводив, що українська мова започаткована в Київській Русі. Домігся від австрійського уряду заснування в Галичині початкових шкіл з українською мовою викладання.

Наливайко Семерій (Северин) (р. н. невід. – 1597) – козацький ватажок, провідник козацького повстання 1594–1596 рр. Після капітуляції повстанців на р. Солониця разом з іншими козацькими старшинами потрапив у полон, був страчений у Варшаві.

Нестор (р. н. невід. – після 1113) – чернець Києво-Печерського монастиря, автор житій Бориса і Гліба та Феодосія Печерського, укладач першої редакції літописного зводу «Повість временних літ».

Олег (р. н. невід. – бл. 912) – напівлегендарний київський князь. 882 р. захопив Київ, убивши князів Аскольда та Діра. За його князювання відбулося збирання східнослов’янських земель, що ознаменувало створення Київської Русі. Проводив активну зовнішню політику: два вдалі походи на Візантію і один на Арабський халіфат.

Ольга (бл. 910–969) – київська княгиня (945–964). Придушила повстання древлян, впорядкувала збирання данини, організувала опорні пункти центральної влади на місцях. Здійснила 2 візити до Візантії (946 і 957 рр.). Під час візиту прийняла християнство, але запровадити його в Києві не спромоглася.

Ольгерд (бл. 1269–1377) – великий князь литовський з 1345 р. Приєднав до князівства частину Смоленщини, Київське князівство, землі Чернігово-Сіверщини, Поділля. Здійснив успішний похід проти ординців у 1362 р., завдавши їм поразки під час битви на р. Сині Води.

Орлик Пилип Степанович (1672–1742) – козацький діяч, гетьман Правобережної України (1710–1714), з 1714 р. гетьман України в еміграції (екзилі). Автор першої конституції України – «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького» (1710). Метою політичної діяльності в еміграції було створення антиросійської коаліції держав для відновлення самостійної Української держави.

Острозький Костянтин (Василь) Костянтинович (бл. 1526–1608) – князь, магнат, культурний діяч, найбільший після короля землевласник Речі Посполитої. Прихильник культурно-релігійної автономії українського та білоруського народів, створення антитурецької ліги. Виступав проти церковної унії (1596 р.).

Острянин (Остряниця) Яків (р. н. невід. – 1641) – один із керівників антипольського козацько-селянського повстання 1637–1638 рр. Убитий в ході козацьких міжусобиць.

Петлюра Симон Васильович (1879–1926) – український громадсько-політичний та державний діяч. З 1900 р. – член РУП, з 1917 р. – член Української Центральної Ради, генеральний секретар військових справ, з листопада 1918 р. – Головний отаман армії УНР, з лютого 1919 р. – голова Директорії. Укладач Варшавської угоди з Польщею 1920 р. про спільну боротьбу проти більшовиків. Після закінчення радянсько-польської війни емігрував за кордон.

Петрушевич Євген Омелянович (1863–1940) – громадсько-політичний діяч, президент і Диктатор Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Полуботок Павло Леонтійович (1660–1723) – наказний гетьман Лівобережної України (1722–1723). Домагався відновлення виборів гетьмана України, ліквідації Малоросійської колегії, виступав проти зловживань російської адміністрації в Україні. Викликаний до Петербурга разом з іншими старшинами, ув’язнений у Петропавловській в’язниці, де незабаром і помер.

Пріцак Омелян Йосипович (1919–2006) – український історик, мовознавець, філолог-орієнталіст, засновник і директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, співзасновник Міжнародної асоціації україністів. Ініціатор та засновник англомовного наукового журналу «Гарвардські українознавчі студії». Автор близько 1000 праць зі сходознавства. Розробник хозарської теорії походження Київської Русі.

Раковський Християн Георгійович (1873–1941) – більшовицький політичний діяч болгарського походження. Голова Раднаркому і нарком зовнішніх справ УСРР (1919), сприяв відкриттю дипломатичних місій УСРР за кордоном. У 1922 р. критикував Й. Сталіна за втручання у внутрішні і зовнішні справи УРСР, а в грудні того ж року, при створенні СРСР, відстоював конфедерацію, з залишенням права за національними республіками на самостійні дипломатичні зв’язки й зовнішню торгівлю. У 1936 р. заарештований і 1938 р. засуджений на 20 років ув’язнення.

Розумовський Кирило Григорович (1728–1803) – останній гетьман України (1750–1764), граф (з 1744 р.). Проводив судову реформу, намагався обмежити вплив російської адміністрації на збирання податків в Україні, прагнув вести самостійну зовнішню політику, запровадив обов’язкове навчання козацьких дітей, планував відкрити університет у Батурині.

Роман Мстиславич (1152–1205) – великий князь київський (1204–1205), новгородський (1168–1170), володимир-волинський (1170–1187, з 1188), галицький (1188, з 1199) з династії Рюриковичів. Засновник Галицько-Волинського князівства (1199). Вважався сучасниками наймогутнішим з усіх руських князів кінця ХІІ – початку ХІІІ ст., за що був прозваний «Великим».

Роксолана (Настя Лісовська, 1505–1561) – дружина турецького султана Сулеймана ІІ Пишного. У 1520 р. потрапила в полон під час нападу татар на Україну, згодом подарована в султанський гарем. Мала великий вплив на чоловіка, відігравала помітну роль у політичному житті Османської імперії.

Сагайдачний Петро Кононович (р. н. невід. – 1622) – український політичний діяч, полководець, меценат, гетьман реєстрового козацтва (1614–1616, 1620–1622). З його ім’ям пов’язане взяття Варни (1605) і Кафи (1616). На чолі 20-тисячного козацького війська брав участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. Відомий як меценат і палкий прихильник братського руху. За його участю у 1620 р. відновлено православну ієрархію; разом з усім Військом Запорозьким записався до Київського братства і забезпечив йому захист і підтримку. У 1621 р. очолив козацьке військо в битві під Хотином; тоді ж дістав поранення, що прискорило його смерть.

Самойлович Іван Самійлович (р. н. невід. – 1690) – гетьман Лівобережної України (1672–1687), з 1674 р. – Лівобережної і Правобережної України, родом з Житомирщини. У 1687 р. очолював козацькі полки в І Кримському поході, був звинувачений в його невдачі.

Святослав Ігоревич (бл. 931–972) – князь Київської Русі (964–972). Більшу частину життя провів у війнах: зруйнував Хозарський каганат (965), підкорив племена ясів і касогів, 968 р. брав участь у поході на Болгарію, у 971 р. разом з Болгарією здійснив похід проти Візантії, однак зазнав поразки і змушений був укласти мирну угоду. Першим поділив територію Київської Русі між своїми трьома синами.

Сірко Іван Дмитрович (між 1605 і 1610–1680) – кошовий отаман Запорозької Січі, обирався на цю посаду 8 разів. Успішно керував походами проти турків і татар. Обстоював автономію Запорозької Січі.

Скоропадський Іван Ілліч (1646–1722) – гетьман Лівобережної України (1708–1722), обраний після переходу І. Мазепи на бік шведів. За його правління були обмежені права Гетьманщини, збільшена присутність російських військ на її території. Наприклад, 1720 р. за розпорядженням Петра І заборонено друкувати книжки українською мовою, у 1722 р. запроваджено Малоросійську колегію, якій підпорядковувалися адміністративні та судові органи Гетьманщини.

Скоропадський Павло Петрович (1873–1945) – державний і політичний діяч, гетьман України (1918). 29 квітня 1918 р. за згодою німецької окупаційної влади здійснив державний переворот. Ліквідував УНР і проголосив Українську Державу. У своїй політиці спирався на великих землевласників, відновив поміщицьке землеволодіння, провадив жорстку політику по відношенню до робітництва й дрібного селянства. Найбільші здобутки мав у культурній царині, де здійснював широкомасштабну українізацію. 14 грудня 1918 р. підписав зречення від влади і виїхав до Німеччини.

Скрипник Микола Олексійович (1872–1933) – радянський партійний і державний діяч. З грудня 1917 р. працював в Україні, спочатку народний секретар у справах праці, з березня 1918 р. – голова Народного секретаріату (першого українського радянського уряду). Один з організаторів КП(б)У. Боровся за встановлення радянської влади в Україні. З 1921 р. – на відповідальних посадах в Україні, у 1927–1933 рр. – нарком освіти УРСР. Був активним провідником українізації України. 1933 р. покінчив життя самогубством.

Смотрицький Мелетій Герасимович (1577–1633) – письменник-полеміст, церковний і культурно-освітній діяч, у 1627 р. перейшов в уніатство. Автор полемічного трактату на захист православної віри «Тренос, або Плач східної церкви…», «Букваря», а також «Граматики словенської», в якій досліджував питання риторики, синтаксису та етимології церковнослов’янської мови. Тривалий час це був єдиний підручник з мови в Україні, Білорусії та Росії.

Сталін Йосип Віссаріонович (справжнє прізвище – Джугашвілі, 1879–1953) – державний, політичний і військовий діяч СРСР. Генеральний секретар ЦК РКП(б) (1922–1925) та ЦК ВКП(б) (1925–1934), керівник уряду СРСР (Голова Раднаркому від 1941, Голова Ради Міністрів у 1946–1953), Генералісимус Радянського Союзу (1945). На період перебування Сталіна при владі припадають встановлення диктаторського режиму; створення системи масових репресій і ГУЛАГу; форсована індустріалізація СРСР та примусова колективізація; голодомор 1932–1933 рр. в Україні; перемога СРСР у Другій світовій війні; перетворення СРСР на наддержаву.

Столипін Петро Аркадійович (1862–1911) – російський державний діяч. З 1906 р. – міністр внутрішніх справ, прем’єр-міністр. Уславився аграрною реформою, яка передбачала скасування селянської общини. Негативно ставивя до «інородців», до яких відносив і українців. 1 вересня 1911 р. був смертельно поранений в театрі в Києві. Похований на території Києво-Печерської лаври.

Стус Василь Семенович (1938–1985) – український письменник, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху «шістдесятників» і політичного руху дисидентів. Герой України. За власні переконання в необхідності української культурної автономії творчість В. Стуса була заборонена радянською владою, а сам поет був на 12 років позбавлений волі.

Тетеря (Моржковський, Мошковський) Павло Іванович (р. н. невід. – 1670) – український державний діяч, гетьман Правобережної України (1663–1665). Зазнавши поразки під час придушення повстання на Правобережжі, втік до Польщі, прийняв католицизм. Невдовзі через непорозуміння з польським урядом перейшов на бік Туреччини.

Федорович Тарас (Трясило) (р. н. і см. невід.) – козацький гетьман, відомий як організатор антипольського козацького повстання 1630 р., відомого як «Тарасова ніч».

Франко Іван Якович (1856–1916) – український письменник, учений, громадсько-політичний діяч. Стояв біля витоків Русько-Української радикальної партії (1890); видавав журнали «Друг», «Громадський друг», «Хлібороб». Автор близько 4000 художніх і наукових творів.

Хвильовий (Фітільов) Микола Григорович (1893–1933) – письменник, один з основоположників пореволюційної української прози. В 1920-ті рр. впроваджує в життя політику «українізації». У своїх памфлетах виступав проти русифікаційного і «просвітянського» векторів розвитку української радянської культури під гаслами: «Геть від Москви!», «Україна або Малоросія?», «Орієнтація на психологічну Європу». На знак протесту проти арешту Михайла Ялового 13 травня 1933 р. у Харкові покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920–1930-х рр.

Хвойка Вікентій В’ячеславович (1850–1914) – археолог чеського походження. У 1896 р. відкрив на Київщині перші поселення трипільської культури. Йому належать також відкриття пам’яток зарубинецької та черняхівської культур.

Хмельницький Богдан-Зиновій Михайлович (1595–1657) – український державний діяч, полководець, дипломат, гетьман України (1648–1657), керівник Національно-визвольної війни українського народу проти польського поневолення (1648–1657).

Хмельницький Юрій Богданович (1641–1685) – молодший син Б. Хмельницького, гетьман України в 1657, 1659–1663, 1677–1681, 1685 рр. За характером був людиною нерішучою і слабодухою. Перебував під впливом старшинського оточення. Страчений турками в Кам’янці-Подільському 1685 р.

Хрущов Микита Сергійович (1894–1971) – перший секретар ЦК КПРС (1953–1964), Голова Ради Міністрів СРСР (1958–1964). На XX з’їзді КПРС (лютий 1956 р.) виступив з доповіддю «Про культ особи та його наслідки», розпочавши боротьбу проти культу особи Сталіна. М. Хрущов провів аграрну реформу, що передбачала підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію; освоєння цілинних земель (1954 р.); реорганізацію МТС; призначення пенсій колгоспникам, надання селянам паспортів. Була здійснена перебудова управління промисловістю і сільським господарством: утворення раднаргоспів, промислових районів. Однак його заходи не були доведені до кінця.

Чорновіл В’ячеслав Максимович (1937–1999) – український політик, публіцист, діяч Руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу, політичний в’язень СРСР; Герой України (2000, посмертно). Кілька разів ув’язнений за «антирадянську пропаганду» (1967–1969, 1972–1979, 1980–1988). Один із ініціаторів створення Української Гельсінської спілки та Народного Руху України.

Шашкевич Маркіян Семенович (1811–1843) – український громадський і культурно-освітній діяч, найактивніший діяч «Руської трійці», ініціатор та автор альманаху «Русалка Дністровая». Виступав за єдність населення Галичини та Наддніпрянщини, проти латинізації української абетки, уклав граматику та словник української мови, написав «Читанку для діточок».

Шевченко Тарас Григорович (1814–1861) – класик української літератури, художник, діяч визвольного руху. Член Кирило-Мефодіївського братства, за свої антисамодержавні твори був відправлений на заслання на 10 років.

Шептицький Андрей (1865–1944) – єпископ Української греко-католицької церкви; з 17 січня 1901 р. до смерті – Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський – предстоятель Української греко-католицької церкви. У роки Другої світової війни звертався до нацистів із закликом припинити винищення єврейського народу.

Шумський Олександр Якович (1890–1946) – український політичний діяч. З вересня 1924 по лютий 1927 рр. – нарком освіти УСРР, проводив політику українізації. Під час зустрічі з Й. Сталіним (1925 р.) поставив питання про усунення Л. Кагановича з посади генсека ЦК КП(б)У та заміщення його на В. Чубаря. З іменем Шумського пов’язаний національний ухил – «шумськізм».

Шухевич Роман Йосипович (1907–1950) – український політичний і державний діяч, член галицького крайового проводу Організації українських націоналістів. Командир українського військового підрозділу «Нахтігаль» у складі іноземних легіонів Вермахту (1941–1942). Генерал-хорунжий, головнокомандувач Української повстанської армії, голова Секретаріату Української головної визвольної ради (1943–1950).

Щербицький Володимир Васильович (1918–1990) – радянський партійний і державний діяч, перший секретар ЦК КП(б)У (1972–1989). З ім’ям Щербицького пов’язане посилення русифікації України, переслідування українських дисидентів, будівництво в УРСР АЕС.

Ющенко Віктор Андрійович (нар. 1954) – український політик, голова партії «Наша Україна» (2005–2013), засновник та Голова Ради Інституту Президента Віктора Ющенка «Стратегічні ініціативи». Третій Президент України (2005–2010), голова Національного банку України (1993–2000), прем’єр-міністр України (1999–2001), лідер «Помаранчевої революції».

Ягайло (1351–1434) – литовський князь, король польський (з 1386 р.), засновник династії Ягеллонів. 1378 р. християнізував Литву. 1385 р. уклав Кревську унію між Польщею та Литвою. 1387 р. остаточно приєднав до Польщі галицькі землі. Через його політику зближення Польщі та Великого князівства Литовського відбулось дві громадянські війни – Литовсько-руська громадянська війна (1381–1384) та Литовсько-руська громадянська війна (1389–1392).

Янукович Віктор Федорович (нар. 1950 р.) – український державний діяч, політик, Президент України (з 25 лютого 2010 р.). Голова «Партії регіонів України» (з квітня 2003 до 23 квітня 2010 рр.), Прем’єр-міністр України (2002–2005 та 2006–2007).

Ярослав Володимирович Мудрий (976–1054) – князь Київської Русі (1019–1054). Розгромив печенігів 1036 р., зміцнив міжнародний авторитет Київської Русі, поріднившись через своїх дітей з правлячими династіями Франції, Швеції, Польщі, Норвегії, Візантії (прізвисько «тестя Європи»). Уклав перше зведення законів «Руська Правда», побудував Софійський собор, Києво-Печерський монастир, заснував бібліотеку. За часів його правління Київська держава досягла вершин своєї могутності.

Навчальне видання

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК	\|	КРУГЛЯК Марина Едуардівна

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.025 сек.