Склад злочину

Центральною проблемою кримінального права є питання про підставу кримінальної відповідальності. Її рішення визначає характер кримінальної політики держави, яка робить істотний вплив на правове положення особи в суспільстві.

Єдиною і достатньою підставою для настання кримінальної відповідальності за кримінальним законодавством України є здійснення суб'єктом діяння, що містить ознаки певного складу злочину. Це означає, що кримінальна відповідальність може наступити тільки за конкретне суспільно небезпечне діяння, заборонене законом, а не за образ думки і навіть не за виражене в зовні бажання скоїти злочин.

Склад злочину — це сукупність передбачених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин. Це юридична характеристика такого явища, як злочин.

Сукупність ознак складу злочину характеризує чотири його елементу: об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону.

Об'єктом злочину є те, на що робить замах злочин, чому воно заподіює шкоду або створює загрозу його спричинення.

Всякий злочин робить замах на певні суспільні відносини. Найбільш цінні з них і такі, що найчастіше терплять шкоду від злочину кримінальний закон бере під свій захист. Ці суспільні відносини і є об'єктом злочину. У ст. 1 У До законодавець перераховує об'єкти злочину: права і свободи людину і громадянина, власність, громадський порядок і суспільна безпека, навколишнє середовище, конституційний пристрій України. Вся сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, іменується загальним об'єктом злочину. Окремі групи однорідних, близьких за своїм змістом суспільних відносин, що охороняються від однорідних злочинів, називають родовим об'єктом (наприклад, життя і здоров'я людину, власність, основи національної безпеки).

Конкретне суспільне відношення, що терпить шкоду від злочину певного вигляду, в кримінальному праві називають безпосереднім об'єктом злочину.

Від об'єкту слід відрізняти предмет злочину. Предмет злочину — це не суспільні відносини, а речі матеріального світу, вказані в тексті кримінального закону, з певними ознаками яких законодавець пов'язує наявність складу злочину. Так, предметом розкрадання є майно, а предметом незаконного поводження з наркотиками — наркотичні речовини.

Об'єктивна сторона злочину — це зовнішня сторона злочинної діяльності. Називають її так тому, що вона піддається сприйняттю, зовнішньому спостереженню, оцінці. При описі в тексті закону того або іншого злочину найчастіше указуються ознаки саме об'єктивної сторони. Вона включає три основні ознаки: суспільно-небезпечне діяння (дія або бездіяльність), злочинний наслідок і причинний зв'язок між діянням і наслідком. Перераховані ознаки об'єктивної сторони називають обов'язковими, оскільки відсутність одного з них в більшості випадків не дозволяє назвати діяння злочином. Окрім ознак, перерахованих вище, до об'єктивної сторони відносяться факультативні ознаки: час, місце, спосіб, обстановка, знаряддя і засоби скоєння злочину. Вони гра ют важливу роль і використовуються законодавцем або для опису конкретного складу злочину в тексті закону, або для того, щоб відобразити підвищену небезпеку якого-небудь злочину, що містить ці ознаки. Так, склад крадіжки описаний в Особливій частині УК за допомогою вказівки на спосіб (таємне викрадання) чу жого майна і в цій же статті підкреслюється підвищена небезпека крадіжки, здійсненої у такий спосіб, як проникнення в житлі.

Суб'єктом злочину визнається фізична осудна особа, що скоїла злочин у віці, з якого може наступати кримінальна відповідальність. У ст. 22 У До встановлюється що кримінальній відповідальності підлягають особи. яким до скоєння злочину виповнилося 16 років. У віці від 14 до 16 років кримінальна відповідальність наступає лише за деякі злочини прямо перераховані в законі(умисне вбивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, диверсія, бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників, згвалтування та інші, вичерпний перелік яких даний в ч. 2 ст. 22 У До).

Скоїти злочин може тільки фізична особа. Юридичні особи — підприємства, установи, організації — відповідно до закону не можуть нести кримінальну відповідальність.

Осудність є передумовою провини і кримінальної відповідальності, оскільки особа, здатна усвідомлювати фактичний і юридичний характер своєї поведінки і керувати ним, здатна нести і кримінальну відповідальність, метою якої є, зокрема, виправлення винного. Неосудність (ст. 19 УК) є нездатність особи, що здійснює суспільно небезпечне діяння, усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними унаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.

Закон, формуючи поняття неосудності, виходить з двох критеріїв — юридичного і медичного. Юридичний критерій включає інтелектуальний і вольовий моменти. До інтелектуального моменту неосудності відноситься нездатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій. До вольового моменту відноситься нездатність особи керувати своїми діями. Інтелектуальний момент означає, що суб'єкт позбавлений можливості знати, а отже, і розуміти суспільно небезпечний характер поведінки. Обличчя не могло розуміти фактичну і юридичну сторону свого діяння, а також розвиток причинного зв'язку між діянням і результатом.

Вольовий момент неосудності означає, що суб'єкт не здатний керувати своїми діями у зв'язку з хворобливою зміною вольової сфери психічної діяльності. Більшість психічних захворювань порушують як сферу свідомості, так і волю людини і при цьому він як не віддає собі звіту в здійснюваних діях, так і не може керувати ними. Іноді порушується тільки вольова сфера психічної діяльності людини. При цьому він не може утриматися від здійснення злочинних дій, хоча здатний усвідомлювати їх соціально-правову значущість. Поведінка суб'єкта зумовлена нестримним вабленням, в результаті якого можливість керувати діями виключена, наприклад, при піроманії або клептоманії. Медичний критерій складають перераховані в законі хворобливі стани психіки, а також недоумство (олігофренія). Юридична оцінка психічного стану особи як неосудність залежить від діагнозу експерта.

Новий кримінальний кодекс встановив, що підлягають кримінальній відповідальності особи, визнані судом обмежено осудними, тобтообличчя, які під час скоєння злочину у зв'язку з психічним розладом, що є у них, були не здатні повною мірою усвідомлювати свої дії(бездіяльність) і (або) руко водити ними. Визнання обмежене осудним враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Розглянуті обов'язкові ознаки суб'єкта характеризують його як загального суб'єкта злочину. Закон передбачає, що за деякі злочини відповідають лише особи, які разом із загальними ознаками суб'єкта злочину повинні володіти деякими додатковими ознаками, що характеризують особу винного в здійсненні даного конкретного виду злочину. Ці додаткові ознаки визначаються в диспозиціях статей Особливої частини УК по деяких злочинах або категоріях злочинів (посадовці, військовослужбовці).

Четвертий елемент складу злочину — суб'єктивна сторона. На відміну від об'єктивної сторони вона є внутрішньою, прихованою від стороннього сприйняття стороною злочину. Суб'єктивна сторона — це психічне відношення особи до свого діяння і його наслідків, що включає провину, мотив і мету скоєння злочину.

Провина — це психічне відношення особи до здійснюваного їм суспільно небезпечному діянню і його наслідкам, виражене у формі наміру або необережності (ст. 23 У До).

Законодавець виділяє дві форми провини: намір і необережність. Кожна з них ділиться на два види. Намір буває прямим і непрямим, а необережність — злочинною недбалістю і злочинною самовпевненістю.

Злочин скоюється з прямим наміром, якщо суб'єкт, його що здійснює, усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає неминучість або можливість настання суспільно небезпечних наслідків і бажає їх настання.

З непрямим наміром злочин скоюється тоді, коли суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків і, не бажаючи їх, свідомо допускає настання таких наслідків (ст. 24 У До). Переважна більшість злочинів здійснюються умисне. Як правило, умисні злочини є найбільш тяжкими. Проте і необережні злочини заподіюють серйозний шкода кримінальним законом, що охороняється, об'єктам. Перший різновид необережності — злочинна самовпевненість — має місце там, де особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно, тобто без достатніх до того підстав розраховує на їх запобігання. Наприклад, водій вантажівки, ігноруючи заборонного сига нал світлофора, перетинає на високій швидкості перехрестя, сподіваючись на відсутність перешкод і свій досвід, але через легковажність цей розрахунок не виправдовується і відбувається зіткнення з трамваєм, що раптово з'явився на перехресті. Винен в цілому правильно оцінює дану ситуацію як здатну спричинити за собою небезпечні наслідки. Разом з тим він розраховує, що йому вдасться запобігти цим наслідкам. Він сподівається на конкретні реальні чинники, які, на його переконання, зможуть запобігти небезпечним наслідкам. Суть злочинної легковажності полягає в тому, що розрахунок винного об'єктивно не підтверджується і наступає суспільно небезпечний результат.

Злочин вважається здійсненим в результаті злочинної недбалості, якщо особа, що зробила його, не передбачала настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча при необхідній уважності і передбачливості повинно було і могло їх передбачати. Непередбачення обличчям настання суспільно небезпечних наслідків свідчить про зневажливе відношення винного як до норм права, так і до спеціальних правил (правилам гуртожитку). Винен не мобілізує свою волю на пошук шляхів і засобів для запобігання небезпечним наслідкам.

Зустрічаються випадки, коли особа, здійснюючи те або інше діяння, не тількине передбачає його суспільно небезпечних наслідків, але неповинно було або не могло їх передбачати. Така ситуація іменується в кримінальному праві випадком або казусом і виключає кримінальну відповідальність.

Правильна оцінка будь-якої поведінки неможлива без урахування його мотивів і цілей.

Мотивом злочину називають обумовлені потребами і інтересами внутрішні спонуки, які викликають у особи рішучість скоїти злочин і якими воно керується при його здійсненні. Це може бути низовинне (користь, заздрість і т.п.) або позбавлене низовинного забарвлення спонука (на приклад, товариство, що помилково зрозуміло, або інтереси служби).

Метою злочину визнається уявна модель злочинного результату, до досягнення якого прагне особа при скоєнні злочину. Мета злочину виникає на основі злочинного мотиву, а мотив і мета разом утворюють основу, на якій формується провина як певна інтелектуальна і вольова діяльність суб'єкта, що протікає у момент скоєння злочину.

Законодавчий опис перерахованих ознак складу злочину в статтях Загальної і Особливої частини Кримінального кодексу є тим необхідним мінімумом, який дозволяє відмежувати злочин від діяння, що не є таким.

Наявність цього мінімуму в діянні особи свідчить про з вершенном злочині і є єдиною, необхідною і достатньою підставою кримінальної відповідальності. У цьому стоїть значення складу злочину.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Кримінальна відповідальність	\|	Кримінальне покарання і його види

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.