Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Тема 7. Інвестування в системі міжнародного бізнесу

Міжнародна інвестиційна діяльність – це діяльність, що пов’язана з експортом та імпортом капіталів, технологій, послуг, здійсненням разом з іншими державами проектів, створенням спільних підприємств, з інтеграційними процесами у різних сферах.

Міжнародні інвестиції – це інвестиції, які дають можливість отримати більш високу прибутковість вкладення капіталу порівняно з національним ринком інвесторів за рахунок більш високого зростання цін активів на інших національних ринках або курсу валют відносно валюти країни інвестора, ефекту транснаціоналізації діяльності корпорацій тощо. Міжнародні інвестиції здійснюють спеціалізовані інвестиційні і пенсійні фонди, страхові компанії, банки, корпорації і приватні інвестори [41].

Капітал, що переміщується внаслідок руху міжнародних інвестицій, може набувати різних форм, зокрема, грошової, товарної, інтелектуальної, виробничої, науково-технологічної тощо.

Таким чином, міжнародне інвестування є своєрідним інструментом використання сприятливішого співвідношення ризику і доходності в міжнародній економіці порівняно з можливостями національної економіки шляхом формування відповідного інвестиційного портфеля [41].

Міжнародні інвестиції, ринок міжнародних інвестиційних активів розподіляються на два головних сегменти:

– міжнародний ринок фінансових інвестицій;

– міжнародний ринок реальних інвестицій.

Реальні інвестиції – це всі види цінностей, що вкладаються
в матеріальні і нематеріальні активи, як правило, з метою оновлення, розширення та розвитку наявних і створення нових активів.

Фінансові інвестиції – це всі види цінностей, що вкладаються активи грошового ринку та ринку капіталів, тобто у фінансові інструменти (активи) – цінні папери (фондові інструменти), банківські депозити (грошові інструменти), паї (фінансове майно) тощо.

За думкою лауреата Нобелівської премії з економіки У. Шарпа, «у примітивних економіках основна частина інвестицій відноситься до реальних, тоді як у сучасній економіці значна частина інвестицій представлена фінансовими інвестиціями» [49]. Хоча високий рівень розвитку інститутів фінансового інвестування значною мірою сприяє і зростанню реальних інвестицій.

Значний розвиток міжнародних інвестицій пов’язаний з конкретними перевагами, які вони забезпечують, а саме: можливістю одержувати більш високу якість – вищу прибутковість і менший ризик –
у порівнянні з чисто національними інвестиціями.

Цінні папери кожного національного ринку мають тенденцію одночасного зростання чи падіння їх курсів, оскільки на них однаково впливають національні економічні і політичні умови – обсяг і динаміка грошової маси, зміна процентних ставок, дефіцит бюджету, монетарна і фіскальна політика держави тощо.

Додаткова прибутковість міжнародних інвестицій пов’язана
з можливим зростанням курсів іноземних валют відносно валюти інвестора. Зростання курсу валюти деяких країн дозволяє також одержати більш високу прибутковість вкладень в облігації її емітентів, навіть якщо їх прибутковість буде дещо менше прибутковості облігацій у країні інвестора.

Міжнародні інвестиції можуть забезпечити і менший ризик
їх портфеля. Це пов’язано з тим, що економіка різних країн розвивається нерівномірно, і якщо деякі національні ринки акцій будуть падати, інші будуть зростати. Інвестор, який вважає себе достатньо досвідченим, купуватиме на ринках активи, які, на його думку, будуть зростати, і лишатиме осторонь ті, що можуть упасти. Звичайний інвестор може зменшити ризик міжнародних інвестицій шляхом географічної диверсифікації портфеля, тобто придбання цінних паперів різних національних ринків.

При здійсненні міжнародних інвестицій необхідно враховувати такі особливості:

1. Психологічні бар’єри. Психологічні бар’єри, пов’язані з міжнародними інвестиціями, обумовлені незнанням економіки, політики і культури інших країн, іноземних мов, методів торгівлі на фінансових ринках, порядку звітності тощо. Інституціональні інвестори часто здійснюють свої міжнародні інвестиції через брокерів відповідних національних ринків. Багато приватних інвесторів наразі з упередженням ставляться до міжнародних інвестицій.

2. Інформаційні труднощі. Отримання інформації про іноземні ринки і емітентів такого ж ступеня вірогідності як про учасників національного ринку, може бути пов’язане з окремими труднощами. Проте наразі багато іноземних брокерів постійно надають дані фінансового аналізу за більшою частиною іноземних акцій. Американські, японські і деякі європейські брокери надають також інформацію про очікувані прибутки компаній та дають рекомендації інвесторам щодо комп’ютерних систем, які працюють у реальному часі. Можна виділити такі міжнародні інформаційні системи, що містять дані для міжнародних інвестицій, як Reuters, Telerate, Tenfore, Forex, які не тільки повідомляють новини, але й наводять ціни за окремими ринками і цінними паперами.

3. Юридичні складності. У різних країнах можуть існувати юридичні складності для іноземних інвесторів як при розміщенні, так і наступної репатріації (поверненні у свою країну) капіталу й отриманого прибутку, включаючи особливості оподатковування. Звичайно при інвестиціях необхідно прогнозувати такі податки: на операції, на приріст капіталу, на прибуток (дивіденди і відсотки).

Податок на операції може бути пропорційним обсягу угоди. Наприклад, у Росії податок на операції з цінними паперами нараховується у розмірі 0,3% обсягу угоди з корпоративними цінними паперами і 0,1% обсягу угоди з державними цінними паперами.
У Швейцарії існує федеральний збір на операції з цінними паперами у розмірі 0,09% їх обсягу. У країнах, де брокери беруть комісійні, такий податок може бути пропорційним розміру комісійних. У деяких країнах існує фіксований податок на угоди. Як правило, розмір податку на операції порівняно з іншими податками невеликий.

Приріст капіталу – різниця між цінами продажу і купівлі цінного паперу – оподатковується, як правило, у країні інвестора незалежно від того, де були здійснені інвестиції.

Прибуток на іноземні інвестиції виплачується юридичною особою однієї країни резиденту іншої країни. Це часто створює конфлікт національних юрисдикцій, оскільки обидві країни можуть оподатковувати цей прибуток, що призведе до подвійного оподаткування. Для усунення останнього укладаються міжнародні договори, відповідно до яких інвестор одержує в країні інвестицій прибуток за вирахуванням утриманого податку, а також податковий кредит.
У країні інвестора оподатковується загальний розмір іноземних прибутків, але розмір цього податку зменшується на розмір податкового кредиту, тобто на розмір податку, утриманого у країні інвестицій. Відзначимо, що утриманий податок у більшості країн враховується на ринку акцій. Для прибутків від облігацій він не враховується.

4. Додаткові витрати. Міжнародні інвестиції звичайно пов’язані з додатковими трансакційними витратами, що включають:

– більш високі комісійні посередникам на іноземних ринках;

– більш високу плату за оформлення угод;

– більш високу плату керуючим портфелями міжнародних інвестицій.

Дилери фондових бірж можуть стягувати свої комісійні у різноманітній формі: у договірному розмірі, у фіксованому розмірі за встановленою шкалою або у вигляді спреду (різниці) цін купівлі
і продажу. У США комісійні при угодах з акціями низькі – звичайно 0,18% для значних угод, в інших країнах вони є вищими і можуть складати від 0,3% до 1%. Для угод з облігаціями середній розмір комісійних визначити важко, оскільки він встановлюється, як правило, у виді різниці цін купівлі і продажу, що залежить від обсягу угод за конкретними облігаціями. У цілому, розмір комісійних при угодах
з облігаціями на всіх ринках є незначним.

Плата за оформлення угод при міжнародних інвестиціях є вищою, ніж при угодах на національних ринках, що пов’язано
з багатовалютною системою обліку і звітності та можливою складністю структури розрахункової системи. У деяких країнах існують недорогі й ефективні централізовані розрахункові системи
з єдиною кліринговою платою. У цілому витрати, пов’язані з оформленням угод при міжнародних інвестиціях, можуть складати більше 0,1% вартості активів.

Плата за керування портфелем міжнародних інвестицій також звичайно є вищою, ніж за керування національним портфелем, що зумовлено такими причинами:

– підпискою на міжнародні бази даних;

– дослідженнями міжнародного ринку;

– розбіжностями облікових систем у різних країнах;

– вартістю комунікацій (міжнародний телефон, комп’ютерні мережі, поїздки за кордон).

Звичайно такі витрати перевищують аналогічні при керуванні портфелем національних інвестицій на 0,1-0,3% вартості активів.

Незважаючи на зазначені складності і ризик, обсяг міжнародних інвестицій досить високий і постійно зростає. Так, акції всіх головних світових корпорацій котируються на біржах різних країн. Значні корпорації, а також уряди і місцеві органи влади позичають кошти шляхом випуску своїх цінних паперів в інших країнах або
на євроринку. Існують міжнародні фінансові групи, що володіють значними коштами й інвестують їх в інструменти тих сегментів міжнародного ринку, де можна одержати вищі прибутки.

Головними учасниками міжнародного інвестування на ринку реальних інвестицій є фірми, корпорації, міжнародні компанії (корпорації). Учасниками міжнародних проектів реального інвестування можуть виступати також держави.

Цілі міжнародного інвестування на ринку реальних інвестицій:

– обхід тарифних мит і низки нетарифних протекціоністських бар’єрів;

– використання різниці у вартості ресурсів у різних країнах,
у т.ч. використання різниці у витратах виробництва;

– підвищення конкурентоспроможності і більш активне, ніж
у випадку зовнішньої торгівлі, входження на ринки, використання ефекту входження на ринок не ззовні (торгівля), а зсередини;

– вивіз капіталу в обхід не тільки митних бар’єрів, але й одержання виграшу порівняно з національними фірмами у сфері оподаткування, що за інших рівних умов підвищує конкурентоспроможність підприємства як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринку, з переказом отриманого прибутку в країну базування;

– отримання допомоги у налагодженні випуску технічно складної продукції;

– разове отримання нових технологій у розрахунку на їх постійне постачання;

– вирішення проблеми навчання національних кадрів;

– отримання фінансової вигоди порівняно з імпортом товарів та іноземних кредитів.

Основні цілі компанії-інвестора при здійсненні реальних інвестицій є такими:

– розширення виробництва, збільшення прибутку за рахунок захоплення нових ринків за кордоном;

– досягнення економії у масштабах виробництва;

– збільшення прибутку за рахунок використання порівняльних переваг інших країн;

– збільшення валютних ресурсів фірми.

Основні цілі компанії-реципієнта інвестицій:

– модернізація і розширення виробничої бази фірми;

– досягнення економії шляхом заміни устаткування, сировини;

– розширення виробництва, збільшення прибутку за рахунок захоплення нових внутрішніх ринків;

– розширення асортименту на національному споживчому ринку.

Залежно від того, обмежує чи, навпаки, стимулює держава ввіз (вивіз) товарів, інвестицій розрізняють такі основні види зовнішньоекономічної стратегії держави:

– стратегія ізоляції – стратегія виключення держави зі світових господарських зв’язків. Така стратегія провадиться винятково з політичних та ідеологічних розумінь, і не є економічно виправданою;

– стратегія протекціонізму – стратегія захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції. Звичайно захист внутрішнього ринку поєднується зі стимулюванням тією чи іншою мірою експортного виробництва. Стратегія протекціонізму обирається державою під тиском національних підприємців у випадку, коли національне виробництво неконкурентоспроможне. Протекціонізм означає створення «тепличних» умов для місцевих підприємців, що має різноманітні наслідки для економічної системи. Основним інструментом протекціонізму є збільшення мит на імпорт аналогічних товарів;

– стратегія вільної торгівлі (фритредерство) – стратегія зведення до мінімуму обмежень у зовнішній торгівлі. Звичайно ця стратегія проводиться країнами, які займають лідируюче положення на ринку та у яких немає необхідності побоюватися підриву конкурентоспроможності своїх товарів;

– стратегія наповнення дефіцитного ринку – «протекціонізм навпаки». Ефективна тільки у випадку великого дефіцитного національного ринку, на якому знайдеться місце всім, у тому числі й іноземним інвесторам.

Умови проведення тієї чи іншої стратегії можуть бути жорсткими (щодо всіх товарів і ринків) або м’якими (щодо окремих видів товарів і ринків) [41].

Перший етап міжнародної інвестиційної діяльності – це експорт, який виникає у зв’язку з появою надлишку продукції, регулярно відновлюється, але без довгострокових зобов’язань. Відносини між іноземними партнерами є суто комерційними.

Другий етап міжнародної інвестиційної діяльності – контрактна стадія. Фірма схиляється до триваліших зв’язків, щоб стабілізувати збут. Довгостроковий контракт може бути укладений з імпортером на основі франшизи або ліцензії.

Франшиза (франчайзінг) – договірна маркетингова система збуту споживчих товарів і послуг. Вона передбачає довгострокові відносини, за яких одна фірма, названа франшизером, надає іншій фірмі право провадження певного бізнесу на обмеженій території
за дотримання встановлених правил під певною маркою. Покупець франшизи сплачує франшизеру деяку суму плюс відрахування від продажів, одержуючи замість цього право на використання комерційної марки та постійну підтримку і передачу досвіду.

На стадії участі – третьому етапі міжнародної інвестиційної діяльності – фірма переходить до прямого інвестування і контролює партнера, створюючи асоційовані компанії за рубежем – змішані компанії за участю місцевого капіталу і спільні підприємства (СП), що створюються двома чи декількома фірмами. Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, якщо 50 % належить іноземному інвестору і 50 % – місцевому – компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50 % акцій – змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.

Через декілька років пайова участь може стати абсолютною: фірма володіє 100% капіталу іноземної філії – це стадія прямого інвестування в контрольовану філію; іноземні філії переходять на автономний розвиток, спираючись на національний капітал, національні кадри, власні НДДКР. Це стадія автономної філії (дочірня компанія).

Останній етап міжнародної інвестиційної діяльності, характерний для теперішнього часу, – це стадія глобальної фірми – транснаціональної компанії (ТНК).

Однією з сучасних форм інвестування, широко застосовуваною в практиці міжнародної діяльності, є лізинг.

Лізинг – це договір про оренду засобів виробництва, устаткування, реманенту (інвентарю) або нерухомого майна спеціального призначення на визначений термін за встановлену плату (лізингові платежі) із можливістю викупу цього майна за залишковою вартістю по завершенню терміну оренди.

Лізинг розглядається як засіб фінансування. Проте на відміну від інших засобів, що не забезпечують фінансування специфічних активів, лізинг дозволяє фінансувати конкретне майно, рухоме чи нерухоме, або придбання торгово-промислового підприємства як сукупності майнових і немайнових елементів.

Лізинг служить для того, щоб:

– гарантувати орендарю можливість використовувати майно на правах власника протягом певного періоду за ціною, обумовленою заздалегідь у договорі про оренду;

– забезпечити лізинговій компанії отримання обумовленої у договорі орендної плати протягом визначеного періоду, що названий «не підлягаючим скасуванню»;

– дати можливість орендарю наприкінці цього періоду в разі потреби отримати орендоване майно за досить низку залишкову вартість, подовжити термін дії договору про оренду на короткий період за нижчу орендну плату чи повернути лізинговій компанії її матеріальні цінності.

У договорі може бути передбачена стаття про моральний знос устаткування, що дає орендарю право вимагати заміну застарілого обладнання новим.

У міжнародній практиці існують такі типи лізингових контрактів:

– класичний лізинг, описаний вище;

– решта в оренду. При цій операції лізингова компанія купує у підприємства устаткування або нерухоме майно і здає його тому ж підприємству в оренду на умовах орендного договору. Ця операція дозволяє підприємству, що орендує майно, зберегти право володіння ним і розміщувати при цьому готівкові кошти;

– компенсаційний лізинг. Підприємство продає лізинговій компанії устаткування, яке саме виготовляє, але при цьому лізингова компанія лишає за підприємством право користування цим устаткуванням;

– лізинг на експортні поставки. Щоб задовольнити потреби компаній, які здійснюють експорт, були створені нові кредитні процедури (наприклад, лізинг літаків).

Зростаюча кількість лізингових операцій свідчить про те, що цей засіб фінансування є вигідним для підприємств. До його переваг можна віднести: гнучкість (можуть бути розроблені різноманітні форми лізингового контракту, що відповідають потребам підприємства), швидкість фінансування інвестицій, фінансування інвестицій у повному обсязі (на відміну від позик, що покривають тільки визначену частку від загального розміру витрат). Таким чином, лізинговий контракт є засобом фінансування інвестицій, вартість якого є достатньо високою, але який дозволяє вирішувати низку проблем, що мали б місце за використання інших джерел.

У Законі України «Про режим іноземного інвестування» [3] іноземні інвестиції визначаються як цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Іноземними інвесторами є суб’єкти, які здійснюють інвестиційну діяльність на території України, а саме:

- юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншого ніж законодавство України;

- фізичні особи – іноземці, які не мають постійного місця проживання на території України і не обмежені у дієздатності;

- іноземні держави, міжнародні урядові і неурядові організації;

- інші іноземні суб’єкти інвестиційної діяльності, які визначаються відповідно до законодавства України.

У законодавстві України існує також визначення терміну «іноземні суб’єкти господарської діяльності», які в Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» [1] визначаються як суб’єкти господарської діяльності, що мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України.

Крім названих, у Декреті Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [4] дається визначення поняття «нерезиденти», до яких відносяться:

– фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України;

– юридичні особи, суб’єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо),
з місцезнаходженням за межами України, які створені і діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі юридичні особи та інші суб’єкти підприємницької діяльності з участю юридичних осіб та інших суб’єктів підприємницької діяльності України;

– розташовані на території України іноземні дипломатичні, консульські, торговельні й інші офіційні представництва, міжнародні організації та їх філії, що мають імунітет і дипломатичні привілеї,
а також представництва інших організацій і фірм, які не здійснюють підприємницької діяльності на підставі законів України.

Необхідно пам’ятати про те, що до «іноземних інвесторів» застосовуються положення чинного законодавства України, що стосуються їх безпосередньо, а також до іноземних суб’єктів господарської діяльності і нерезидентів.

У Законі України [3] визначаються наступні види іноземних інвестицій:

– іноземна валюта, що визнається конвертованою Національним банком України;

– валюта України – при реінвестиціях в об’єкти первинного інвестування чи в будь-які інші об’єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);

– будь-яке рухоме і нерухоме майно та пов’язані з ним майнові права;

– акції, облігації, інші цінні папери, а також корпоративні права (права власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражені у конвертованій валюті;

– грошові вимоги і права на вимоги виконання договірних зобов’язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

– будь-які права інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;

– права на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких
у конвертованій валюті підтверджено згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

– інші цінності відповідно до законодавства України.

Відповідно до Закону України [3] іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції на території України у наступних формах:

– часткова участь у підприємствах, що створюються спільно
з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;

– створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;

– придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби й інші об’єкти власності, шляхом прямого одержання майна і майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

– придбання самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;

– придбання інших майнових прав.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися також в інших формах, які не заборонені законами України, у тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб’єктами господарської діяльності України.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися на основі концесійних договорів, договорів про виробничу кооперацію, спільне виробництво й інші види спільної інвестиційної діяльності.

Надання іноземним інвесторам прав на розробку й освоєння відновлюваних і не відновлюваних природних ресурсів, проведення господарської діяльності, пов’язаної з використанням об’єктів, що перебувають у державній власності, але не передані підприємствам, установам, організаціям у повне господарське відання чи оперативне управління, здійснюється на підставі концесійних договорів, які укладаються з іноземними інвесторами Кабінетом Міністрів України або уповноваженим на це державним органом відповідно до законодавства України. Термін дії концесійного договору визначається характером і умовами концесії, але не може перевищувати 99 років. Якщо концесійні договори містять умови, не передбачені законодавством України, вони підлягають затвердженню Верховною Радою України.

Іноземні інвестори мають право укладати договори (контракти) про спільну інвестиційну діяльність (виробничу кооперацію, спільне виробництво тощо), не пов’язану із створенням юридичної особи, відповідно до законодавства України.

Господарська діяльність на підставі зазначених договорів регулюється законодавством України. Сторони за договорами повинні вести окремий бухгалтерський облік і складати звітність щодо операцій, пов’язаних з виконанням умов цих договорів, та відкрити окремі рахунки в установах банків України для проведення розрахунків за цими договорами. «Положення про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора» затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 30.01.97 р. № 112.

Майно (крім товарів для реалізації або власного споживання), що ввозиться в Україну іноземними інвесторами на термін не менше трьох років з метою інвестування на підставі зареєстрованих договорів, звільняється від обкладення митом. При відчуженні такого майна раніше трьох років з часу зарахування його на баланс мито сплачується у порядку, передбаченому ч. 5 ст. 18 Закону Україні [3]. Прибуток, одержаний від спільної інвестиційної діяльності за договорами, оподатковується відповідно до законодавства України.

Іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, включаючи внески до статутного фонду підприємств, оцінюються
в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України.

Перерахування інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, визначеним Національним банком України.

При реінвестиціях прибутку, доходу й інших коштів, одержаних у валюті України внаслідок здійснення іноземних інвестицій, перерахування інвестиційних сум провадиться за офіційним курсом валюти України, визначеним Національним банком України на дату фактичного здійснення реінвестицій.

Об’єктами іноземного інвестування є всі об’єкти інвестування, не заборонені законами України. Так, згідно із Законом України «Про інвестиційну діяльність» [2] об’єктами інвестиційної діяльності в Україні може бути будь-яке майно, у тому числі основні фонди й оборотні кошти у всіх галузях і сферах народного господарства України, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об’єкти власності, а також майнові права. При цьому, забороняється інвестування в об’єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права і інтереси громадян, юридичних осіб і держави, які охороняються законом.

Однією з примітних віх сучасної системи міжнародних економічних відносин є зростання ролі міждержавної інвестиційної співпраці, що викликане об’єктивною потребою посилення глобалізації на всіх рівнях. Умови, що склалися на світовому ринку і в національних економіках, адекватно відображають значну зацікавленість країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою у збільшенні обсягів залучення іноземних інвестицій.

У процесах глобалізації світової економіки міжнародні потоки інвестиційного капіталу грають більш значну роль порівняно з міжнародною торгівлею товарами і послугами. Вже не вимагає доказів той факт, що стійкий економічний розвиток країн неможливий без активного використання переваг від залучення прямих іноземних інвестицій (ПІІ).

Міжнародному руху капіталів сприяє те, що наприкінці ХХ ст. широке розповсюдження отримали уніфіковані норми державного регулювання інвестиційних процесів. Вони діють відповідно до міжнародних двосторонніх і багатосторонніх договорів, а останні – під егідою міжнародних економічних організацій, наприклад, Всесвітньої торговельної організації (ВТО), Міжнародного валютного фонду (МВФ) тощо. Проте говорити про формування на світовому ринку глобального інвестиційного права, діючого за однаковими правовими принципами і нормами, було б наразі завчасним.

Ключову роль в інвестиційному житті міжнародного співтовариства грають сьогодні транснаціональні корпорації. Велика частина платежів, пов’язаних з трансфертом нових технологій, здійснюється усередині ТНК (у США – до 80 %). Основною характерною рисою ТНК є наявність прямих інвестицій. Наприклад, загальний обсяг накопичених американськими ТНК прямих іноземних інвестицій перевищує 4 трлн дол., а обсяг їх продажів складає 25 % світових, причому третина продукції ТНК США випускається афільованими зарубіжними структурами. Обсяг продажів закордонних структур ТНК вже перевищує весь світовий експорт. Усі останні роки Сполучені Штати посідають перше місце за розмірами залучення прямих іноземних інвестицій. На прикладі США чітко простежується тенденція – чим більш розвинутою є країна, тим більше ПІІ вона вкладає, але і тим більше їх залучає. У списку 100 найбільших нефінансових ТНК «World Investment Report 2008» американські компанії впевнено лідирують. Наприклад, на першому місці за обсягом зарубіжних активів (а саме за цим критерієм розподіляються місця) йде американська корпорація «General Electric», зарубіжні активи якої складають 442,3 млрд дол. США., усі активи – майже 700 млрд дол. США. Першу десятку цього списку представлено чотирма американськими ТНК («General Electric», «ExxonMobil Corporation», «Ford Motor Company» і «Wal-Mart Stores», що посідають відповідно 1, 5, 6 і 10 місця), трьома англійськими («British Petroleum Company PLC», «Royal Dutch/Shell Group» і «Vodafone Group PLC», 2, 4 і 7 місця), двома французькими («Total» і «Eléctricité de France», 8 і 9 місця) і японською («Toyota Motor Corporation», 3 місце), тобто конкурентами американських ТНК є аналогічні фінансово-економічні утворення країн Європейського Союзу (ЄС), зокрема з семи його країн, і Японії. За останні два роки число корпорацій з країн ЄС у названому списку збільшилося на чотири, тоді як кількість американських і японських транснаціональних корпорацій зменшилась на одну в кожній з цих держав. Разом з тим говорити про тенденцію збільшення ролі і посилення впливу європейських ТНК наразі завчасно. Не дивлячись на зростання числа європейських ТНК, їх сукупні активи щодо сукупних активів 100 найбільших ТНК дещо зменшилися.

Світовим лідером за сумами залучених іноземних інвестицій
у даний час, як і раніше, виступають США, які ще більше відірвались від найближчих переслідувачів. У середині 90-х років минулого століття друге місце посідав Китай – країна, що поєднує в собі риси найбільшої перехідної економіки. Проте наприкінці 90-х років на
друге місце вийшла Великобританія, а Китай випередила ще одна європейська країна – Швеція.

При цьому між розвинутими країнами відбулося істотне перегруповування сил. До кінця 90-х років ХХ ст. держави Європейського Союзу виступали найбільшим джерелом прямих інвестицій, при цьому в більшості випадків обмінюючи капітали між собою. На відміну від американських інвесторів вони виявляли цікавість до інших регіонів – реципієнтів капіталу. В 1998-1999 рр. відбулася помітна активізація європейського капіталу – як усередині ЄС, так і за його межами, перш за все на американському ринку. Багато в чому завдяки масовим інвестиціям національних фірм в економіку США Англія в 1998 р. вперше змогла випередити світового лідера і вийти на перше місце як джерело прямих іноземних інвестицій.

Структура світових інвестиційних потоків пояснюється тим, що від світової фінансової кризи найбільшою мірою постраждали країни з перехідною економікою. Більшість з них у кінці 90-х років пережила господарський спад або в кращому разі уповільнення економічного зростання. В розвинутих країнах нестабільність міжнародних фінансових ринків менше позначилась на стані реального сектору.

Таким чином, переважна частка ввезення і вивозу прямих інвестицій, на думку ведучих фахівців, як і раніше припадає на зону індустріального і постіндустріального ядра світової економіки.
У майбутньому, основними сферами тяжіння таких інвестицій залишатимуться фінансово-банківський сектор, сфера послуг, перш за все інформаційних, фармацевтика, біотехнологія, електронна промисловість, машинобудування.

На думку деяких фахівців, зміна міжнародного капіталопотоку у бік високорозвинутих країн – явище тимчасове. Перша хвиля трансграничного злиття в розвинутій частині світової економіки, і тим більше наслідки фінансової кризи 1997-1998 рр., які підірвали репутацію низки країн, що розвиваються, починають спадати. Разом з тим все більша кількість держав, що розвиваються, в ході подальших економічних реформ підвищують свою інвестиційну привабливість. Що стосується західних країн, то після інвестиційного буму на рубежі століть швидше за все наступить стабілізація приросту щорічних іноземних інвестицій приблизно на рівні 10-12 % як довгостроковий тренд.

Як показує досвід, прогнозування розвитку світової економіки – справа невдячна. Достатньо пригадати прогнози, які робили вчені
у минулому. Наприклад, на початку ХХ ст. величезні надії подавала Аргентина, що займала 10-е місце в світі за ВВП на душу населення. Сьогодні вона на 60-му місці. На початку 60-х років ХХ ст. Гана була найбагатшою країною Африки за душовим ВВП і знаходилася на рівні Греції і Японії. Але прогнози її майбутнього також не справдились. У середині 90-х років ХХ ст. один з членів японського парламенту заявив, що у США немає майбутнього, і такий прогноз не викликав великого здивування. Але вже через 10 років ситуація в корені змінилася, і частка Японії в капіталізації світового фондового ринку зменшилася від 40 до 10 %. Тепер всі говорять про безперечне лідерство США.

Незначні масштаби залучення іноземних інвестицій в економіку України багато в чому зумовлені загальним несприятливим інвестиційним кліматом – політичною нестабільністю, тривалою кризою, незавершеністю процесу перебудови економіки, корупцією тощо. Не останню роль тут грають і складні проблеми в правовому регулюванні іноземних інвестицій, зокрема пов’язані з певною невідповідністю вітчизняного інвестиційного законодавства міжнародно-правовим нормам.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Тема 8. Міжнародний інвестиційний ринок

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.