• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Запитання і завдання для самоперевірки

ЗО

ББК 65.9

Лановик Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М.

За редакцією Б.Д. Лановика

Підручник

Видання трете, доповнене

Допущено Міністерством освіти України для студентів вищих навчальних закладів

ББК 65.9 Л22

Л22 Економічна історія України і, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 1999. — 737 с. — (Вища освіта XXI століття). ISВN 966-7131.20-3

На основі новітніх досягнень історичної науки висвітлено істо­рію господарства України та провідних держав світу. Дослідження економічної історії України у зіставленні з історією розвитку гос­подарства провідних країн світу дає змогу узагальнити досвід господарського розвитку наших предків, зрозуміти сучасний стан еконрміки,' визначити її ціннісні орієнтири, варіантні та альтерна­тивні шляхи розвитку на майбутнє.

Для студентів вищих навчальних закладів. Може бути корисний викладачам і всім, хто цікавиться історією та економікою України.

зміст

ПЕРЕДМОВА

Економічна історія, або історія народного господарства, виникла як самостійна наука в середині XIX ст. Їй нале­жить фундаментальне місце у вищій економічній освіті. Предметом її вивчення є господарство країн світу в істо­ричному розвитку, різноманітності форм його вияву. Ви­вчаючи конкретні аспекти економіки, ця дисципліна допо­магає краще зрозуміти сучасні господарські проблеми, про­гнозувати їхнє наукове вирішення. У курсі не лише у хронологічному порядку викладено фактичний матеріал, а й наведено аналіз суспільно-економічних явищ, розглянуто їхні позитивні й негативні характеристики.

Політичні форми, ідеологічні явища у суспільстві, вини­каючи на грунті, підготовленому розвитком господарської діяльності людей, впливають на економічні процеси, приско­рюючи чи сповільнюючи їх. Економічна історія на фактич­ному матеріалі переконує, що технологічна сфера, господарські механізми і людський фактор, усі підсистеми економіки тісно пов'язані між собою, взаємодіють, доповнюють одна одну.

Важливим напрямом історико-економічного аналізу є концепція розвитку галузей господарства, його інституцій і категорій. Особливе значення ця дисципліна має для вияв­лення і узагальнення тенденцій економічного розвитку на перспективу.

Тільки врахувавши своєрідність динаміки зростання економічних циклів, тривалих тенденцій у розвитку науко­во-технічного прогресу, умов праці, політиці, можна всебічно осмислити конкретні проблеми господарського розвитку провідних країн світу в певні періоди.

Економічна історія забезпечує тісний зв'язок історико-економічного пізнання з розвитком економічних знань в цілому. Як джерело фактичного матеріалу для всіх еконо­мічних наук вона допомагає у вивченні економічної теорії, економіки промисловості, сільського господарства, фінансів, грошового обігу тощо. Галузеві та функціональні економічні науки без обгрунтування історико-економічними досліджен­нями втрачають власний теоретичний рівень.

Актуальність вивчення історії господарства України у світовому контексті пояснюється необхідністю висвітлен­ня і усвідомлення закономірностей економічного розвитку українських земель в умовах незалежної України, що ста­ла суб'єктом світової цивілізації. Донедавна історія госпо­дарства України, як і вся її історія, вивчалася як складова частина історії Росії, що не відповідає історичній справед­ливості. Вивчення економічної історії України допоможе більш глибоко дослідити сучасні економічні процеси, ви­значити варіантні та альтернативні шляхи розвитку на май­бутнє, щоб вивести Україну з економічної кризи.

Цей підручник, написаний з урахуванням програми з еко­номічної історії, є першою спробою узагальнити досвід викла­дання історії господарства в умовах незалежності України.

З часу виникнення історії господарства як науки були різні спроби її періодизації. Російський історик-економіст Л.І. Мєчников в основу періодизації поклав географічний фактор, зокрема водні шляхи сполучення. Німецький еко-

номіст Б. Гільдебранд застосував для цього історію грошей. Інші дослідники господарства брали за основу торгівлю і обмін, грошовий обіг, кредит, культуру, релігію тощо. Так, американець Є. Хентінгтон такою вважав клімат, англієць А. Тойнбі — культуру, релігію.

У 60-х роках XX ст. популярними стали теорії "інду­стріального суспільства" французького соціолога Р. Арона і "стадій економічного розвитку" американського соціолога У. Ростоу.

Ці теорії дістали розвиток у теорії про постіндустріальне суспільство. Найбільш видатні її представники — Д. Белл, Г. Кан, 3. Бжезінський (США), Ж. Ж. Серван-Шренбер і А. Турен (Франція). В основу поділу всесвітньої історії на доіндустріальне (аграрне), індустріальне і постіндустріаль­не суспільство покладено рівень розвитку виробництва, а також галузевий і професійний поділ праці.

У концепції "постіндустріального суспільства" ствер­джується, що належно від рівня техніки в суспільстві по­слідовно переважає "первинна" сфера економічної діяль­ності (сільське господарство), "вторинна" (промисловість), а тепер воно вступає в "третинну" сферу послуг, де провідна роль належить науці й освіті. Кожній з цих стадій влас­тиві специфічні форми соціальної організації (церква і армія — в аграрному суспільстві, корпорація — в інду­стріальному, університети — в постіндустріальному). Важ­лива роль відводиться також певним станам священиків і феодалів, бізнесменів, вчених і фахівців.

Формаційний підхід до періодизації історії, в тому числі історії господарства, не виправдав себе. Для періодизації еко­номічної історії господарства України автори обрали схему, яка найповніше відповідає розвитку її науки і техніки, а саме:

• господарство первісної доби стародавніх цивілізацій (з найдавніших часів — до IV ст. н.е.);

• господарство доби Середньовіччя;

• господарство індустріальної та постіндустріальної епох (XVI ст. — до наших днів).

КНИГА 1

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ СВІТУ

Частина І

ГОСПОДАРСТВО ПЕРВІСНОЇ ДОБИ
І СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
(з найдавніших часів до IV ст. н.е.)

Розділ 1. ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК
ЗА ПЕРВІСНОЇ ДОБИ

Первісна доба була найтривалішою в історії людства.
За найновітнішими даними науковців, людина з'явилася в
теплих сприятливих умовах Євразії та Африки понад
3 млн років тому. Людство пройшло шлях від зародження
людини як біологічного виду до сучасного фізичного типу,
від первісного людського стада до родової та сусідської гро-
мад, племен та їхніх союзів, зародження державності, ви-
никнення на рубежі IV — III тис. до н. е. стародавніх циві-
лізацій.

Матеріальна культура первісного суспільства поділяється
на кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), бронзовий і ранній
залізний віки. Найважливішими рисами первісної доби
були перехід від привласнюючого до відтворюючого госпо-
дарства, існування роду як господарської одиниці, який
поділявся на великосімейні виробничі колективи, громади
спільної власності на землю.

Палеоліт, або давній кам'яний вік (3 млн — 10 тис. років
тому), був найважчим і найдовшим періодом, який збігся

з льодовиковим періодом в історії Землі. Протягом цього
періоду знаряддя праці еволюціонували від палки-копал-
ки і примітивних кам'яних знарядь до мікролітів (невели-
ких відщепів і пластин), складних знарядь з вкладками,
списометалки. Поширилось використання кістки і рогу.
Кількість типів знарядь досягла 100. Головними заняття-
ми населення були збиральництво, загінне полювання, ри-
бальство. Людина навчилася видобувати та підтримувати
вогонь, що було найвизначнішим технічним досягненням.
З'явилися постійні житла.

Знайдено залишки господарсько-побутових комплексів,
що складалися з жител, які нагадують курені, накриті шку-
рами звірів, ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, вог-
нищ і ям-сховищ. Тогочасна людина полювала на мамонтів,
носорогів, коней, зубрів, биків, лосів, оленів, птахів.

У мезоліті (середньому кам'яному віці) утвердилися су-
часні післяльодовикові природно-кліматичні умови. Великі
звірі вимерли. Люди були змушені харчуватися дрібними
тваринами, птахами. Поряд із збиральництвом і полюван-
ням одним з головних занять було рибальство вудкою. Тоді
ж були винайдені гарпуни, лук, стріли, рибальські голки,
плетені сітки, тенета. Великого значення набуло річкове
збиральництво (ловля раків, молюсків). Зроблено перші
спроби приручити диких тварин. Виник найдавніший транс-
порт — водний (колоди, плоти з них, човни, видовбані з стов-
бурів дерев). Для мезоліту характерний високий рівень
виготовлення мікролітів. З'явилися макроліти — кам'яні
знаряддя для обробки дерева, зокрема сокири.

Перехідною епохою від мезоліту до неоліту був протонео-
літ. Щодо умов ведення господарства цей період характе-
ризувався виснаженням мисливських ресурсів, кризою
привласнюючого і зародженням відтворюючого господар-
ства, яке розпочалося з тваринництва. Першими прируче-
ними тваринами були собака, бик і свиня. В цей час заро-
дилося землеробство і виникли перші постійні поселення.

Неоліту (новому кам'яному віку) притаманне утверджен-

ня різних галузей відтворюючого господарства. Цей процес
дістав назву "неолітична революція". Складовою частиною
цієї епохи був мідний вік, або енеоліт, коли відтворююче
господарство стало домінуючим.

Ріллю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи
кістяним наконечником, пізніше — ралом. Зерно на бо-
рошно мололи кам'яними зернотерками (жорнами). Збіжжя
жали кістяними або крем'яними серпами. Розводили ве-
лику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалося
общинне ремесло. Використовувався перший штучний ма-
теріал — кераміка. Збереглося чимало цегляного посуду,
випаленого з глини, оздобленого чорним, білим та жовтим
орнаментами, жіночі статуетки прародительок. Для щоден-
ного вжитку використовували миски, немальовані горщи-
ки сірого кольору. Зародилося прядіння і ткацтво, з'явився
ткацький верстат. У неоліті остаточно завершилося фор-
мування техніки обробки каменю (шліфування, пиляння,
свердління), вдосконалилися лук і стріли, з'явилися кам'я-
ні сокири. Виник наземний транспорт — лижі, віз, сани,
волокуша. Худобу використовували як тяглову силу. На-
слідком неолітичної революції стала досить розвинена си-
стема обміну.

За мідним віком настав бронзовий, який охопив III—
II тис. до н. е. на Стародавньому Сході, а в Європі — II тис.
до н. е. Визначальними рисами цього періоду були існу-
вання відтворюючого господарства, швидкий розвиток тва-
ринництва і орного землеробства, виділення скотарських
племен. Високим був рівень громадського ремесла, насам-
перед гончарного та бронзо-ливарного. Виникли місцеві
центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постій-
ного та регіонального характеру. Обмінювалися мідь, брон-
за, золото, бурштин, фаянс, сіль.

Перехід до виробництва заліза на межі П—І тис. до н.е.
став визначальним моментом початку раннього залізного
віку. У Західній Європі він поділявся на два періоди: гальш-
тадський (900—500 pp. до н. е.) і латенський (500 p. до н. е.

— початок нашої ери). Для гальштадської культури характер-
ними були співіснування бронзових і залізних знарядь праці,
перехід від мотики до сохи та плуга. У латенський період
з'явилися залізні серпи, плужні лемеші, розвивалися ремесла,
особливо ковальство, ювелірна справа, гончарство. На почат-
ку нашої ери на території, завойованій Римом, латенську куль-
туру змінила так звана провінційна римська культура.

Основними ремісничими професіями були ковалі, збро-
ярі, гончарі, будівельники. Зразки їхніх виробів знайдено у
великій кількості як в розкопаних поселеннях, так і в мо-
гильниках. Виявлено чимало ремісничих майстерень, у тому
числі ковальських, гончарських, ювелірних. Серед знайде-
них виробів найчастіше зустрічаються залізні сокири, сер-
пи, ножі, рибальські гачки, наконечники списів, стріл, брон-
зові пряжки, браслети, шпильки, посуд, античні прикраси,
кераміка, намиста, амфори.

Удосконалення знарядь праці, розширення виробницт-
ва їх з металу, поділ виробничої сфери на сільське госпо-
дарство і ремесло, виробництво додаткового продукту ство-
рили економічні умови для виникнення держав. Перші з
них утворилися на Стародавньому Сході (Єгипет, Індія, Ме-
сопотамія) на зламі неоліту і бронзової доби.

Отже, на ранній стадії господарства первісної доби пере-
важало полювання, рибальство, збирання плодів. Згодом у
зв'язку з удосконаленням знарядь праці (гарпуни, скребки,
луки, сокири, човни, молоти, серпи, списи) почалась обробка
шкур, глиняного посуду, виникло образотворче мистецтво,
будівництво наземних споруд. Протягом бронзового та за-
лізного віків відбулись великі зрушення в розвитку про-
дуктивних сил. Появився ткацький верстат, розвинулося
скотарство, а особливо землеробство. Між ними виник пер-
ший поділ праці, налагодився економічний обмін між окре-
мими родами, общинами, племенами.

Розділ 2. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК
СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

2.1. Особливості східного рабства

Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тис. до н. е. до падіння Західної Римської імперії у V ст. н. е. Склалися два типи господарської організації — східне і античне рабство. Проте їм були властиві спільні
риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними
знаряддями праці, провідна роль землеробства і натураль-
ного господарства, позаекономічний примус як засіб органі-
зації та привласнення суспільної праці.

Східне рабство виникло в IV тис. до н. е. в Стародавньо-
му Єгипті. Вигідне стратегічне та географічне положення
сприяло його політичному та економічному розвитку. Зок-
рема, швидко розвивалося землеробство на високоурожай-
них, поливних землях долини Нілу. Другою важливою га-
луззю господарства було тваринництво, яке відтіснило мис-
ливство. Єгиптяни винайшли соху, навчилися виливати з
міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд. Проте найбіль-

шим їхнім господарським досягненням стала зрошуваль-
на система землеробства. Заболочена, непридатна для жит-
тя долина Нілу у III тис. до н. е. перетворилася на квіту-
чий оазис, коли Верхнє і Нижнє царства об'єдналися в єди-
ну державу. Побудувати цей гідротехнічний комплекс,
підтримувати його, давати надлишки сільськогосподарської
продукції могли тільки великі вільні сільські громади.

Поступово фараони, жерці, державні чиновники присвої-
ли общинні землі, перетворивши вільних селян на залеж-
них від себе виробників. Згодом стародавні єгиптяни на-
вчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти тонке льня-
не полотно, прикраси з золота і срібла. Особливо високого
рівня розвитку досягла обробка каменю. І сьогодні диву-
ють своєю величчю і таємничістю єгипетські піраміди.

Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а
на півдні землеробство, то між цими областями виникла
жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Сінайський
півострів, Нубія та Лівія, які були завойовані Єгиптом. Купці
торгували золотом, сріблом, міддю, оловом, шкірами, слоно-
вою кісткою, деревиною. У країні існували рабські ринки,
де вільно купували і продавали невільників. Найбільшими
рабовласниками були фараони, які привозили полонених із
завойованих країн. Однак головною продуктивною силою
були селяни — члени громад. Рабів їхні власники викори-
стовували як слуг, хоча великої різниці між селянами-об-
щинниками та рабами не було. Перші могли потрапити в
боргове рабство, другим дозволяли мати сім'ї. 525 року до

н. е. Єгипет завоювали перси.

До району східного рабства належало також Межиріч-
чя (Месопотамія). Як і в Єгипті, тут Тигр і Євфрат, розлива-
ючись, щедро удобрювали поля. Місцеві жителі, що здавна
займалися хліборобством, збирали високі врожаї. Проте для
цього треба було звести могутні протиповеневі греблі та
інші іригаційні споруди. Найпоширенішими сільськогос-
подарськими культурами тут були ячмінь, просо, льон, го-
рох, цибуля, часник, огірки, виноград, фігові, фінікові дерева,

яблуні. Зростання сільськогосподарського виробництва сти-
мулювало розвиток ремесел та торгівлі. Основне населення
— селяни, які, втративши власність на землю, працювали за
частку врожаю на храмові господарства. З ремісничих про-
фесій поширеними були каменярі, теслярі, ковалі, пекарі,
металурги. Найрозвиненішими державами Межиріччя в
IV—III тис. до н. е. були Шумер, Ур, Ніппур, Урук та ін.

У Ш тис. до н. е. рабів у Шумері було небагато, їхній
статус — патріархальне рабство, тобто вони мали право заво-
дити сім'ї і навіть викупити себе з неволі. У кінці III тис.
до н. е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване
Вавилонське царство. Найбільшого розквіту воно досягло
за царя Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е.). Як і в Месопо-
тамії в цілому, головною галуззю господарства вавилонян
було землеробство. За Хаммурапі будувалися грандіозні
канали. Як свідчить його кодекс, у той час існувало рабство,
що трималося на війнах і боргах. Однак переважну частку
сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянські
общини. Значного розвитку набула зовнішня та внутрішня
торгівля. Вавилонські купці вивозили фініки, інжир, зерно,
вовну, ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші,
ліс, метали, камінь. Існувало лихварство.

Економіка східного рабства характерна і для Стародав-
ньої Індії та Китаю. Вже в IV тис. до н. е. в долині Інду
зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тварин-
ництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці
виготовлялися як з металу (міді, бронзи), так і з каменю.
Гончарі славилися своїми глиняними виробами, ткачі —
бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на де-
який час загальмувало господарську діяльність місцевих
жителів. Тільки в II—І тис. до н. е. спостерігалося швидке
піднесення економіки Індо-Ганзької долини. Використо-
вуючи залізні знаряддя праці, землероби на зрошуваних
полях збирали два врожаї на рік цукрової тростини, пшениці,
проса, льону, бавовнику, рису. Високого рівня розвитку
досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство, юве-

лірна справа тощо. Цілі райони Індії включилися в об-
мінну торгівлю. Кашмір торгував вовною, Гімалаї — золо-
том, Пенджаб — кіньми, південь — дорогоцінними каменя-
ми, схід — слонами. З'явилися купці-професіонали, в тому
числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, та й
справжні монети з'явилися у формі шматочків срібла з
печаткою лише у V ст. до н. е. Рабство мало патріархаль-
ний характер, сільська община зберігала панівне станови-
ще в економіці країни. Особливості східного рабства мож-
на узагальнити так.

1. Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічного життя — сільське господарство — за-
лишилось поза рабовласницьким виробництвом. Лише част-
ково праця рабів використовувалася для обробітку грунту,
особливо в системі царського і храмового господарства.

2. Раби належали в основному державі. Головними
джерелами рабства були війни, піратство, боргове рабство.

3. Використання рабської праці було однобоким і не-
продуктивним. Рабів використовували для обслуговуван-
ня рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід,

каналів тощо.

4. Східне рабство не було класичним, у ньому перепліта-
лися громадські та рабовласницькі елементи.

2.2. Господарство Стародавньої Греції

Криза рабовласництва на Близькому Сході призвела до
занепаду Вавилонського царства і Єгипту, які стали жерт-
вою персидських завоювань. Однак цей режим відроджуєть-
ся в нових країнах Середземномор'я, куди поступово пере-
містилися центри Стародавнього світу. Це виявилося в еко-
номічному піднесенні Греції та Риму.

У світовій історії розпочався новий період, відомий під
умовною назвою античний (лат. antiquus — давній). Хро-
нологічно він охоплював першу половину І тис. до н. е.—
першу половину І тис. н. е. В період античності рабовлас-

ництво досягло повного розквіту. Переважало боргове раб-
ство, була знищена община, використання рабської праці
стало більш різнобічним і продуктивним. Рабство перетво-
рилося на класичне.

У І тис. до н. е. біля Греції життя звело народи трьох
континентів — Європи, Азії та Африки, і це сприяло взає-
модії різних культур. У тих умовах важливе значення мали
фактори географічного характеру. З стародавніх часів тор-
гові шляхи проходили Середземним, Егейським, Мармуро-
вим і Чорним морями. Вони були спрямовані на Північ, у
басейни Дніпра, Дунаю, Дону. У Греції були зручні бухти,
природні багатства, будівельні матеріали. Це сприяло ран-
ньому розвитку ремесла і торгівлі. Греки стали ремісника-
ми і крамарями в період, коли народи інших країн ще зай-
малися полюванням, скотарством або, у кращому випадку,
землеробством.

Численні маленькі острови, розділені гірськими хребта-
ми, прибережні площі родючих земель на материку, чис-
ленні затоки і гавані визначали відокремленість життя
кожної общини, її економічну автономію. Через це антич-
на громада, на відміну від сільської східної громади, висту-
пала в основному як місто. Вона була окремою державою
(місто-держава по-грецьки — поліс), у якій повноправними
були лише землевласники.

Населення концентрувалось у містах. Вперше у світовій
історії місто витіснило і підпорядкувало собі село. Тут не
вистачало зерна власного виробництва, тому сільське гос-
подарство було другорядним, місто експлуатувало село.

У VIII — VI ст. до н. е. прогрес у землеробстві привів до
відокремлення ремесла від сільського господарства та роз-
витку торгівлі між окремими районами Греції. Розвиток
обміну зумовив появу грошей, торгового капіталу, купців.

Греки виплавляли залізо та інші метали. Розвивалося
будівництво жител, ткацтво, кораблебудування. У спеціаль-
них майстернях по всій країні виготовляли кераміку. Про-
дуктивність виробництва досягла значних успіхів. Зроста-

ли міста. У VII—VI ст. до н. е. нові споруди будувалися з каменю, а не з дерева, як раніше.

Повільніше розвивалось сільське господарство, в якому
панувало двопілля. Розвиток ремесла призвів до спеціалі-
зації виробників. З'явилися художники, різьбярі, маляри,
ливарники. Окремі міста-держави стали спеціалізованими.
У Мілеті виробляли тканини, у Коринфі — кераміку, пан-
цирі. У результаті відокремлення ремесла від сільського
господарства, диференціації у розвитку виробництва виник-
ла потреба в обміні товарами. Широко застосовувалися
гроші. Швидко розвивалися мореплавство і кораблебуду-
вання. Грецькі малоазіатські міста Мілет, Коринф та ряд
інших стали великими центрами середземноморської тор-
гівлі.

Бурхливий розвиток ремесла, торгівлі, сільського госпо-
дарства змінив економічний базис Греції, її суспільний уклад.
У сільському господарстві та ремеслі дедалі більше викорис-
товується праця рабів. Суспільство розпалося на два стани
— вільних громадян і невільників. У VIII—VI ст. до н. е.
формувалися грецькі рабовласницькі міста-держави, або
поліси. Центром такого полісу було місто, оточене муром.
Йому належали довколишні долини чи острови. У разі війни
все населення знаходило притулок у місті. Там проходили
народні збори, релігійні відправи, суди, діяв ринок. Орна
земля, угіддя, природні багатства, які спочатку належали
громаді, згодом перейшли до родової аристократії. Серед
вільних були багаті, менш заможні та зовсім бідні. Між
аристократією і сільським населенням (демосом) точила-
ся боротьба. У багатьох полісах земельній аристократії вда-
лося перетворити селян на рабів і примусити працювати на себе.

Найяскравішим прикладом рабовласницької держави була Спарта — наймогутніший у військовому відношенні
поліс Стародавньої Греції. Він сформувався завоюванням
дорійськими (спартанськими) племенами ахейських ілотів,
яких вони перетворили на рабів. Згодом Спарта заволоді-

ла всім Пелопонесом. Фізична праця була для спартанців
принизливим заняттям, їхня справа — війна. Спарта була
військовим табором, готовим у кожну мить рушити на во-
рога або на ілотів. Її господарство було відсталим, свідчен-
ням чого можуть бути гроші — залізні пластини, які ніде,
крім Пелопонесу, ніхто не приймав. Грошовий обмін не
набув розвитку.

Інакше формувалися рабовласницькі держави в Аттиці,
у прибережних районах Греції та в острівній частині Елла-
ди. Високого розвитку досягли тут ремесло і торгівля. Зем-
леробство відігравало другорядну роль. Особливо виявили
себе ті рабовласники, які були тісно пов'язані з торгівлею
і ремеслом (власники майстерень, купці). Вони схилили
на свій бік сільське населення, яке гнобили аристократи.
У нелегкій боротьбі з родовою аристократією в ряді міст
перемогло демократичне управління. Найяскравішим при-
кладом такого полісу стала Афінська рабовласницька дер-
жава.

Територія Аттики була мало придатна для ведення сіль-
ського господарства. Тут здавна розвивалися ремесло і тор-
гівля. Розроблялися поклади срібла, глини, мармуру. До
VIII ст. до н. е. в Афінах правила земельна аристократія,
яка жорстоко гнобила вільних землеробів. За позичене зерно
чи худобу брали величезний процент. За несплату його се-
ляни потрапляли в боргове рабство. Від сваволі аристократів
страждали купці та ремісники — багаті, але зовсім без-
правні греки. В Афінах точилася важка боротьба, яка закін-
чилася певним компромісом для всіх вільних греків. За
реформою Солона (595 p. до н. е.) анулювалися селянські
борги, заборонялося продавати афінян у рабство, а тих, які
були продані, викуповували. Певні пільги отримали купці
і ремісники, що сприяло розвитку ремесла і торгівлі. За
цими реформами сина звільняли від утримання престарі-
лого батька, якщо останній не навчив його жодному ремес-
лу. Було покладено край безоглядній спекуляції аристо-
кратії земельними ділянками, обмежено їхні розміри. За-

борона вивезення зерна також підривала економічну мо-
гутність аристократів.

Важливим фактором економічного життя Стародавньої Греції була колонізація. Найінтенсивніше вона здійснюва-
лась у VIII—VI ст. до н. е. Головна причина — гонитва за
новими землями, за здобиччю, хлібом, а також зменшення
чисельності населення полісів. Земельний голод у невели-
ких грецьких державах призвів до утворення багатьох ко-
лоній на островах архіпелагу в Егейському морі, на півден-
ному узбережжі Італії, в Сицилії, Північній Африці, на бе-
регах Мармурового та Чорного морів. Колонії стали цент-
рами торгівлі греків з варварами. З колоній надходили ре-
місничі вироби, з варварських країн — хліб, худоба, раби.

У V—IV ст. до н. е. праця рабів стала продуктивною, особ-
ливо у ремеслі. В Афінах налічувалося приблизно 365 тис.
рабів і дише 90 тис. вільних. Рабів захоплювали в основному
з негрецьких територій під час війн, купували на ринках.
Раб коштував 167, рабиня — 135—220 драхм. Ремісники
коштували дорожче. Привілейованими рабами були учите-
лі, лікарі, поліцаї, купці. Більшість рабів працювали в копаль-
нях, каменоломнях за мізерну їжу. Чимало їх використову-
вали як слуг. Деяким з них, зокрема ремісникам, торгов-
цям, дозволялося мати сім'ї. Вони сплачували рабовласнику чинш.

Були раби й державні. Наприклад, в Афінах з них скла-
далася поліція (скіфи), їх використовували на будівництві
портів, доріг, храмів. Звільнення рабів було рідкісним яви-
щем. Становище їх в цілому було надзвичайно тяжким.

У V ст. до н. е. рабовласницьке суспільство в Греції
досягло найвищого рівня розвитку, хоча економіка прогре-
сувала дуже нерівномірно. Ремесло і торгівля розвивалися
в незначній частині країни, на більшості ж територій пере-
важали сільське господарство, землеробство і тваринницт-
во. По всій Греції зберігалася складна форма оренди землі.
У IV ст. до н. е. греки дещо удосконалили агротехнічні
прийоми в землеробстві. Частково вводилося трипілля, удоб-

рювались вапном поля, застосовувалась борона з дерев'я-
ними зубами, молотильна дошка тощо. З'явилися наукові
трактати з сільського господарства.

Греки спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, ячме-
ню, розведенні садів, виноградників, оливкових гаїв. Олив-
кову олію використовували у харчуванні, парфюмерії, для
світильників. Олія була головною статтею грецького екс-
порту. В Єгипет, Італію та Причорномор'я вивозилось вино.
Приміські селяни займалися городництвом, бджільництвом.
У сільському господарстві Греції кількість рабів була не-
значною. Ремісники працювали у невеликих майстернях
по 3—12 чол. У великих майстернях кількість працюючих
досягала 30—100 чол.

Примітивними інструментами раб сам виготовляв виріб
від початку до кінця. У майстернях працювала також пев-
на кількість вільних людей, переважно збіднілих селян.
Окремі професії — скульптори, архітектори — користува-
лися особливою популярністю. Вільні ремісники працюва-
ли окремо зі своїми сім'ями. У VI ст. до н. е. центром
грецького ремесла стали Афіни. Сюди стікалися ремісни-
ки-іноземці, багато рабів.

Значне місце в господарстві Греції займало виплавлення
металів., У рудниках, що іноді мали глибину до 100 м, добу-
вали руду примітивними знаряддями. Там працювали
тільки раби. В Лавріоні тисячі рабів добували срібло. Із
металів (срібла, золота, міді) виробляли прикраси, посуд тощо.
Надзвичайною якістю славилася грецька кераміка (дахівка,
посуд). Ці вироби експортувалися в інші країни. Славилися
й грецькі тканини, які виготовляли вільні жінки і рабині.

Військова могутність Афін призвела до розвитку кораб-
лебудування, яким керувала держава. На корабельнях пра-
цювали переважно раби. Лише спеціальні роботи доруча-
лися висококваліфікованим вільним ремісникам — гре-
кам та іноземцям (метекам).

Широкого розвитку набули в грецьких містах грошовий
обіг і товарне виробництво. Його центрами були Мілет, Ко-

ринф, Халікс (о. Евбея), о. Егіна. Останній став центром
торгівлі зі Сходом. Після пелопонеських війн (431—404 pp.
до н. е.) центральне місце у грецькій торгівлі займали Афі-
ни. Пірей став центром середземноморської торгівлі, тран-
зитною базою між різними регіонами. Раби були одним з
найважливіших видів афінського імпорту.

Зовнішня, морська торгівля, на відміну від внутрішньої,
набула значного розвитку. Товари у паках на ослах і мулах
доставлялися з великими труднощами. Відсутність доріг,
пересічена місцевість звели міжгрецьку сухопутну торгів-
лю нанівець. Набули поширення ярмарки, які влаштовува-
ли на ринкових площах міст. Зовнішня торгівля перебува-
ла в руках купців, які були одночасно власниками кораблів
та їхніми капітанами. Держава намагалася регулювати ціни,
але торгівля здебільшого була вільною.

Оскільки розвивалося товарне виробництво, економіка
Греції зміцнювалася. Грошовий обмін провадили лихварі,
які мали обмінні магазини — трапези. У Греції було стільки
видів монет, скільки і міст-полісів. Це ускладнювало обмін
і торгівлю. Тому трапезити застосовували багатоготівкові
розрахунки. Поступово вони перетворювалися на банкірів,
які приймали вклади і видавали їх на товари, які купував
вкладник. Банкіри були також посередниками при торго-
вих операціях. Подібні банківські операції здійснювали і
храми, куди надходили багатства у вигляді пожертвувань
віруючих.

Раби виконували тяжку фізичну роботу. Для вільних
людей це вважалось ганьбою, через що спочатку експлуата-
ція рабів у Греції сприяла досягненню високого економіч-
ного і культурного рівня. Однак технічні можливості рабо-
володіння швидко вичерпали себе. Раби не хотіли удоско-
налювати знаряддя праці, які були для них знаряддями
тортур, а вільні надавали перевагу заняттям політикою,
філософією, фізичними вправами.

Нескінченні війни між грецькими містами, боротьба між
демосом і аристократією, рабами і рабовласниками пара-

лізували економічне життя країни — сільське господар-
ство, ремесла, торгівлю.

У 338 p. до н. е. Грецію завоювала Македонія, а в II ст.
до н. е. Балканський півострів став легкою здобиччю Рим-
ської рабовласницької держави.

2.3. Античний Рим: економічні причини
розквіту і занепаду

Історія Риму — яскрава сторінка розквіту і загибелі рабо-
власницького господарства у своїй класичній формі. Його
еволюція відповідала трьом етапам розвитку Римської
держави: перший (VIII—VI ст. до н. е.) — царський; другий
(509—31 pp. до н. е.) — республіканський; третій (31 p.
до н.е. — 476 p. н. е.) — імператорський. Перший період —
це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова
від родової общини до рабовласництва. Першими цей про-
цес здійснили етруски (IX—IV ст. до н. е.). В економічно-
му житті стародавньої Італії вирішальна роль належала
землеробству. Землю обробляли плугом, використовували
волів, коней. Етруски культивували пшеницю, виноград,
оливки, льон, відгодовували стада свиней. Високого рівня
розвитку досягли ремесла, особливо керамічне, залізоробне,
а також будівництво з каменю. Торгували з Південною Іта-
лією, Сицилією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст.
до н. е. карбували монети. У VII—VI ст. до н. е. відбувався
розклад родового ладу, в етруському суспільстві формува-
лися рабовласницькі відносини. Однак історія їх утвер-
дження пов'язана не з етрусками, які не зберегли свого
панування, а з розвитком римської общини на території
Лації.

Період VIII—VI ст. до н. е. в історії господарства Риму
був переходом від родової до сусідської общини, їй був при-
таманний дуалізм, оскільки патриціанські сім'ї (римських
громадян) мали у своїй власності 2 югери (0,5 га) землі,
володіли ділянками громадської землі, вели окреме госпо-

дарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між
патриціями і плебеями, походження останніх досі ще не
з'ясовано. Вони не мали політичних і громадянських прав,
але володіли землею на правах приватної власності. Май-
нова диференціація серед римлян зумовила появу інших залежних людей — клієнтів.

Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування
громадського землеволодіння і утвердження приватної влас-
ності, загострення протиріч між патриціями, які захопили
значну частину громадських земель, плебеями і клієнтами
зумовили розклад громади. Протягом VI—III ст. до н. е. у
Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство.
Рабство мало патріархальний характер, було переважно
домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою си-
лою залишалося вільне населення. Реформи царя Сервія
Тулія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пере-
житки родового ладу, поділивши римські населення на
6 категорій не за рядовими, а за майновими ознаками. Роз-
горнулася боротьба за землю, в ході якої сформувалося ве-
лике землеволодіння. «Закони XII таблиць» (середина
V ст. до н. е.) захищали приватну власність, економічні та
політичні права рабовласників, юридичне закріплювали
інститут клаентелі (боргове рабство), зменшуваній рівень
позикового процента. У другій половин IV ст. до н. е. були
спроби обмежити захоплення громадських земель встано-
вити верхню межу володіння землею 500 югерів (125 га) і
норму для випасання худоби (100 голів великої та 500
дрібної). На початку IV ст. до н. е; римські громадяни були звільнені від боргового рабства.

Становленню і утвердженню рабовласницьких відносин
сприяла територіальна експансія, яку вела Римська Рес-
публіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся
територія сучасної Італії. В І ст. до н. е. Рим перетворився
на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході.

Період розквіту рабовласницького господарства припав

на II—І ст. до н. е. Воно набуло класичних форм. Еконо-
мічне піднесення тривало перші два століття н. е. Рабам
належала роль основної виробничої сили, їхня праця вико-
ристовувалася в усіх галузях господарства. Раби поділяли-
ся на міських і сільськогосподарських. Перші — слуги, ре-
місники, вчителі, управителі, медики — використовувалися
в домашньому господарстві. Багато рабів працювали в реміс-
ничих майстернях, копальнях, каменоломнях, але переваж-
на частина —в сільському господарстві. Джерелами раб-
ства були війни, піратство, а в неіталійських володіннях
Риму — також борги. Міжнародним центром работоргівлі
був о. Делос, де щоденно продавали до 10 тис. рабів. Рабами
були іноземці, римське право обороняло перетворювати гро-
мадян своєї республіки на рабів. Переважало приватне ра-
бовласництво, державне було незначним.

Римська держава вважалася юридичним власником
землі. Роздавання її у приватну власність здійснювалося
поступово. Володіння землею було почесним привілеєм
сенаторів (нобілів), прибутки яких йшли переважно від
землі. Землю намагалися придбати також вершники —
багатії, які займалися торгівлею, відкупами, лихварством.
Вони купували і орендували ділянки землі у держави. Го-
ловною формою рабовласницького господарства була вілла
— маєток площею 25—100 га землі, яку обробляли 50—60
рабів. Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили
сформувалися латифундії з десятками тисяч гектарів землі
та великою кількістю рабів.

Характер і роль дрібного селянського господарства змі-
нювалися на різних етапах розвитку Римської держави.
Існування його зумовлювалося натурально-господарськими
відносинами, необхідністю збереження вільного селянина
як воїна та платника податків. Територія імперії розширю-
валася за рахунок країн, серед населення яких переважали
дрібні власники або залежні землероби. З утвердженням
рабської праці дрібні власники розорювалися, йшли до міста,
передусім до Риму, перетворюючись на пауперів або на свиту

сенаторів і багатіїв. Територіальні завоювання призвели до
експропріації землі в колоніях, яка оголошувалася держав-
ним багатством, роздавалася нобілям, продавалася вершни-
кам, здавалася в оренду. В багатьох місцях утворювалися
колонії, де землі отримували ветерани і римська біднота.

Боротьба за землю була важливою ознакою економічно-
го розвитку Риму. З'явилися аграрні проекти, які обмежу-
вали захоплення державних земель, але вони були безре-
зультатними.

Економіка засновувалася на багатогалузевому сільсько-
му господарстві. В Італії провідна роль належала виногра-
дарству, городництву, вирощуванню маслин. Самостійними
галузями були тваринництво і птахівництво. Збирали до-
сить високі врожаї пшениці. Виникли сальтуси — спеціа-
лізовані латифундії.

У ранній період римської історії землероби користува-
лись примітивними знаряддями праці — плугом без коліс-
ниці, дерев'яною бороною, мотикою, серпом, косою, грабля-
ми, вилами, лопатами. Існувало трипілля. Тягловою силою
були воли. Молотили за допомогою ослів або коней, прога-
няючи їх по снопах на утрамбованому току. Згодом з'яви-
лася молотильна дошка, яку волочили по колосках. Для
отримання борошна застосовували ступу або зернотерку.
Згодом мололи зерно жорнами, руками або силою волів чи ослів.

Поля удобрювали органічними добривами та попелом із
спаленої соломи. З зернових вирощували ячмінь, пшеницю,
просо, овес, полбу (різновид пшениці), з технічних — льон,
коноплю. У великій кількості насаджували виноград, олив-
кові гаї, маслини, садили квасолю, сочевицю, боби, часник,
цибулю, капусту, моркву, редьку, дині, буряки. З фруктових
дерев найбільш поширеними були різні сорти яблунь, груш,
слив, фіг (інжиру). Тваринництво було важливою складо-
вою частиною римського сільського господарства. Розво-
дили коней, велику рогату худобу, кіз, овець, свиней, птицю.

Кінець республіки (І ст. до н. е.) — це період руйнівних

громадянських війн, занепаду сільського господарства, особ-
ливо в Італії. Проте вже в І—III ст. н. е. воно не тільки
подолало занепад, а й досягло свого найвищого рівня роз-
витку. Відбулися позитивні зміни в агротехніці. Розширю-
валися посівні площі. Вдосконалювалися коса, серп, борона
з зубами. В І ст. н. е. почали використовувати жатку з
широким захватом, колісний плуг, мінеральні добрива, во-
дяний млин. Посіви прополювали і підгортали. Застосову-
валося штучне зрошення. Іригаційна система давала мож-
ливість збирати 2—3 урожаї на рік. Розвивалася техніка
садіння, підживлення, прищеплення. У Римі існували зако-
ни, які зобов'язували власників вести правильний обробі-
ток землі. Якщо землероб 2 роки не обробляв свого поля,
він його втрачав. Розвивалася агротехнічна наука. У зем-
леробстві й тваринництві були вироблені рекомендації щодо
організації виробництва та кількості робочих рук.

У І—II ст. н. е. розпочалися зміни в організації вироб-
ництва у володіннях великих землевласників. Латифундії
поділялися на невеликі ділянки (парцели), які надавалися
в оренду колонам — дрібним землеробам. Вони були вільни-
ми громадянами і потрапляли в поземельну залежність від
власника землі за угодою, що ліквідовувалася за бажан-
ням однієї з сторін. Крім дрібної оренди поширилися ве-
лика оренда на емфітевтичному праві (довго- і вічностро-
кова), прекарій — умовне землеволодіння, коли земля нада-
валася на строк, визначений її власником. Виникли рентні
відносини у вигляді натуральних і грошових платежів,
відробітків. Особливо поширився колонат в імперських саль-
тусах. Колони віддавали одну третину врожаю і відробля-
ли 6 днів панщини, виконували державні повинності, пла-
тили податки. Рабам, які займалися ремеслом або комерцій-
ною діяльністю за дорученням рабовласників, почали на-
давати пекуліум — майно, яким раб міг розпоряджатися,
укладати на його основі господарські угоди. Поступово
відносини пекуліуму поширилися в сільському господарстві.
Поряд з вільними селянами-орендарями в маєтках земле-

власників з'явилися раби, які обробляли наділи землі і пла-
тили ренту. Хоча вони не могли вільно розпоряджатися
пекуліумом, однак у них з'явилася заінтересованість у ре-
зультатах своєї праці. Зросла чисельність вільновідпуще-
ників-лібертинів, які займалися ремеслом і торгівлею.

Знаменитий римський письменник, власник вілли Луцій
Колумелла у трактаті "Про сільське господарство" виклав
раціональні способи ведення господарства на селі. На його
думку, великі латифундії нерентабельні, оскільки засновані
на праці рабів. Він був переконаний, що "раби пасуть не-
дбало худобу, погано орють землю..., крадуть зерно..., від
інших злодіїв його не охороняють". Раціонально, за його
словами, може розвиватися лише такий маєток (вілла), у
якому основними виробниками є колони чи вільновідпу-
щенники, які мають власні сім'ї та заінтересовані у резуль-
татах своєї праці. Колумелла закликав господарів "ласка-
во" ставитися до робітників, які працюють у їхніх госпо-
дарствах, всіляко підтримувати і заохочувати їх до праці,
добре харчувати, забезпечувати теплими приміщеннями,
добрим одягом і оберігати їх, не тільки купувати рабів на
ринках, а й здійснювати відтворення їх за рахунок природ-
ного приросту з сімей управителів та інших слуг рабовлас-
ників, багатодітним матерям надавати свободу. Він пропо-
нував роздати землю колонам в оренду.

У II ст. до н. е. — II ст. н. е. високотоварними були
маєтки, шо спеціалізувалися на вирощуванні однієї куль-
тури, призначеної для ринку. Рентабельними були лати-
фундії та сальтуси, що вирощували різні культури. Нату-
ральний і товарний характер виробництва тісно перепліта-
лися. Найефективнішою була рабська праця в сільсько-
господарських віллах середнього розміру, їхні власники
намагалися раціоналізувати процеси виробництва. Для
цього рабів вчили різних спеціальностей. Лише в сільсько-
му господарстві їх налічувалося понад 40. За старанність
рабовласники нагороджували своїх рабів: відпускали на
волю, залучали до адміністративно-управлінського персо-

налу, допомагали відкривати власні майстерні та крамниці.

Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Вже у цар-
ську епоху (VI—V ст. до н. е.) ремісники відзначалися
високим професіоналізмом. Про це, зокрема, свідчать роз-
копані фортеці, міські мури, каналізація, водопроводи, іри-
гаційні системи. Будувалися храми, стіни яких оздоблюва-
ли фресками. Прокладалися дороги, масово вироблялася
зброя (шоломи, щити, панцирі, мечі), транспортні засоби, пред-
мети побуту, сільськогосподарський інвентар. Є відомості
про утворення ремісничих спілок за професіями. Більшість
працюючих людей у майстернях були вільними. Рабська
праця використовувалася в майстернях побічно як неквалі-
фікована, чорнова.

З І ст. до н. е. в ремеслі відбулися глибокі структурні
зміни. Подолавши економічну і політичну кризи, які були
спричинені затяжними громадянськими війнами, римляни,
заволодівши всім Середземномор'ям, розпочали небачене
до того будівництво громадських споруд (Колізей в Римі),
розкішних палаців знаті, лазень, водогонів. Шосейні шляхи,
що зв'язували Рим з районами Італії, збереглися до наших
днів. Розвивалося суднобудування. На найвищу ступінь
піднялась технологія виливання предметів з бронзи та бла-
городних металів, різьблення по мармуру і базальту. Ремесло
мало галузеву та географічну спеціалізацію. Місто Капуя
перетворилося на центральну майстерню з випуску світиль-
ників, інших побутових виробів для всієї Римської держа-
ви. Керамікою славився Аррецій, особливо мистецьки роз-
мальованим посудом. Міста Мілан, Падуя, Парма випуска-
ли покрівельну черепицю, грубий посуд, вовняні тканини.
Компанійські міста займалися скляним виробництвом. У
Римі переважало шкіряне і текстильне виробництво.

Розкопки Помпеї, яка, як відомо, була засипана вулканіч-
ним попелом Везувію у 79 p. н.е., дають реальне уявлення
про ремісничу справу римських міст. Майже при кожному
домі була невелика майстерня, де виготовляли вовняні тка-
нини, лампи з бронзи і глини, предмети з заліза і скла, най-

різноманітніші інструменти — хірургічні, ковальські, сто-
лярні, слюсарні, ваги тощо. Там же розкопками виявлено
ювелірні, парфумерні, скульптурні майстерні. У них поряд
з вільними працювали раби.

Характерною особливістю римського ремесла було об'єд-
нання в колегії за професіями. Вони мало займалися ви-
робничими питаннями. Члени їх робили внески на загальні
потреби, влаштовували свята. У кожній колегії був свій
бог-покровитель.

Процвітання ремесла в Італії тривало недовго. З II—
III ст. н. е. провінції перевершили в ремісничій майстер-
ності ремісників з Апеннінського півострова. Італійські май-
стерні деградували, припиняли свою діяльність. Провінційні
ж, створені за подобою італійських, які виробляли аналогі-
чну продукцію, навпаки, процвітали. Це було пов'язано з
багатоукладним, складним механізмом римського гос-
подарства, труднощами перевезення готової продукції, з
наявністю у провінціях дешевої сировини і робочої сили.
В Єгипті та Фінікії успішно діяли майстерні з випуску
кольорового скла та художніх виробів з нього. Мала Азія
продукувала неперевершені шовкові тканини на льняній
підкладці, їх купували не тільки в Римській імперії, а й
далеко за її межами. В Іспанії, Галлії (Франція), Іллірії
(Балканський півострів) знайдено олово, залізо, інші корисні
копалини. З них виготовляли водогінні труби, зброю,
ювелірні вироби. У II ст. н. е. Галлія стала однією з най-
розвиненіших провінцій. Ремесла процвітали тут по всій
країні. Галлію по праву називали "майстернею Європи".
Поширилися скляний, латунно-бронзовий, залізний, олов'я-
ний, керамічний, ювелірний промисли. Галлія також успішно
конкурувала з Італією у випуску кераміки, вовняних тка-
нин. Ці високоякісні товари були дешевими, отже, користу-
валися попитом на ринках імперії і в суміжних з нею зем-
лях, у тому числі в південних регіонах України. Розвиток
ремесла у провінціях призвів до розорення італійських
конкурентів.

У Римській державі промисловою одиницею була май-
стерня. Великі виробництва, на яких працювало 100 і більше
осіб, були великою рідкістю. Переважали майстерні з 4—
10 робітниками. Власник майстерні, як правило, був вільною
людиною. У нього працювало 1—2 вільновідпущених і
кілька рабів. Лише на державних копальнях нараховува-
лося десятки і сотні рабів.

Однак на відміну від Греції в Римській імперії заняття
ремеслом не було престижним. Воно вважалося справою
рабів і бідних. Великі капітали не йшли у промисловість.
Панувала ручна техніка.

Широкого розвитку набула торгівля. Вона приносила
більше прибутків, ніж промисловість. Спочатку склався
внутрішній ринок. Виробник сам продавав товар. У центрі
міста, на форумі, через кожні 8 днів відбувався базар. Селя-
ни продавали свою продукцію, купували потрібні для гос-
подарства ремісничі вироби. З часом у Римі виникли спе-
ціалізовані ринки, на яких торгували овочами, фруктами,
худобою, сіном тощо. Така сама торгівля велась у всіх містах
Італії. Сформувалися великі центри внутрішньої торгівлі — ярмарки, на які з'їжджалися купці з багатьох міст та регіонів Італії. Для того щоб торгівля проходила ефективніше, ярмарки влаштовували до великих релігійних свят — бога Юпітера, богині Діани, на які сходилися тисячі людей.

Зовнішня торгівля в царський період у Римській дер-
жаві була слабко розвинена. Рим до III ст. до н. е. не був
морською державою, не мав власного флоту. Завдяки друж-
нім зв'язкам з Етрусією в VI—Уст. до н. е. Рим налагодив
торгові взаємозв'язки з Карфагеном та іншими сусідніми
містами.За республіканського правління, коли етруски
втратили політичну незалежність, римська зовнішня торгів-
ля занепала. Розвитку торгівлі сприяли об'єднання Серед-
земномор'я під владою Риму, спеціалізація і товаризація
господарства, географічний поділ праці, успіхи в корабле-
будуванні та будівництві доріг. Інтенсивною була морська
і караванна торгівля з провінціями. З Сирії привозили

дорогі тканини, скло, ювелірні вироби, з Єгипту — льняні
тканини, пшеницю, папірус, з Північної Африки — пшени-
цю, диких звірів, слонову кістку, золото, з Іспанії — золото,
срібло, олово, залізо, мідь, з Галлії — виноград, вино, кера-
міку, з Дальмації — дерево, з Германії, Панонії, Британії —
рабів.

У зовнішній торгівлі найбільшим партнером Риму стала
Індія. Як писав у "Природничій історії" Пліній Старший
(І ст. н. е.), щороку римські купці привозили з Індії товарів
на 50 млн сестерціїв. На таку саму суму закуповували пред-
мети розкоші у Китаї та Аравії. В Римі ці товари кошту-
вали у 100 разів дорожче, ніж на ринках Сходу, отже, "розкіш
і жінки", за словами Плінія, обходилися державі недешево.
Рим налагодив торгівлю з Індією завдяки відкритому мор-
ському шляху з Червоного моря до півострова Індостан.

Економічні зв'язки Риму з Китаєм здійснювалися у
складних умовах. Небезпечні напади парф'ян і персів, що
контролювали трансконтинентальні торгові караванні шля-
хи в межиріччі Тигру і Єфрату, робили неможливими безпо-
середні контакти. Тільки в кінці І — на початку II ст. н. е.
римсько-китайська торгівля налагодилася під безпосереднім
керівництвом греків та сирійців.

Поступово римські купці проникли на північ Європи,
завозячи свої товари як морським шляхом через Північне
і Балтійське моря, так і річками Везирем, Рейном та Віо-
лою. На берегах Балтійського моря, у Швеції археологи
знайшли багато римських монет, керамічних та металевих
виробів гальського походження. Після завоювання Римом
Дакії (Румунії) в III—IV ст. н. е. в обмін з ним втягують-
ся народи Причорномор'я, в тому числі південні регіони
України, Придністров'я. Найбільше скарбів римських мо-
нет, ювелірних виробів, речей римського виробництва нале-
жать до періоду раннього заліза в Україні (Черняхівська
культура).

В Італії існувало професійне купецтво, переважно зі стану
вершників. До утворення імперії зовнішня торгівля Риму

була посередницькою і не могла конкурувати з грецькою.
За час існування імперії греків поступово відтіснили з
торгівлі. В оптову торгівлю вкладалися значні капітали.
Через підставних осіб у ній брали участь римські патриції.
Купці об'єднувалися в колегії, які мали кошти, кораблі,
агентів у провінціях.

Першим засобом оплати в Римі, як і у багатьох інших
народів, була худоба. Оскільки цей обмінний еквівалент був
надто громіздкий, його замінили куском міді у такому
співвідношенні: один віл дорівнював 10 вівцям або 100
фунтам міді. Така грошова одиниця існувала в Римі до
IV ст. до н. е. Згодом римляни, наслідуючи греків, почали
відливати мідні монети відповідної маси. Однофунтову мо-
нету називали ассом, 1/2 фунта — сомісом, 1/12 — унцією.
Поряд з цими грошовими знаками застосовувалися срібні
монети драхми грецької чеканки з римською печаткою.
Римський срібний денарій вартістю 10 ассів з'явився в
III ст. до н. є. Найбільш ходовою одиницею був сестерцій,
що дорівнював 2,5 асса. У період імперії в обігу були зо-
лоті монети — ауерси в І, соліди — в IV ст. н. е.

Подальшого розвитку і певної правової регламентації
набула банківська справа. Рим став світовим центром гро-
шових операцій, торгових угод, світовою біржею. Римські
банкіри-аргентарії виступали як торгові посередники, мак-
лери, здійснювали всі грошові операції, використовуючи чеки,
переказні векселі, безготівкові, поточні, активні, пасивні ра-
хунки. Міняльні контори створювалися державою і здава-
лися в оренду. Розвивався лихварський капітал. Позико-
вий процент був великий: 6—48 % згідно з законом, а фак-
тично — значно більший.

Банкіри брали безпосередню участь і в торгових опера-
ціях. Створюючи фінансові організації, вони наживалися
на міжнародній торгівлі. Неконтрольованому лихварсько-
му капіталу настав кінець за Юлія Цезаря та Августа (І ст.
до н.е. — І ст. н. е.). Вони реорганізували управління про-
вінціями, звівши до мінімуму діяльність відкупщиків.

У цілому ж Рим вів з провінціями пасивну торгівлю, тобто
з Італії вивозили товарів значно менше, ніж ввозили. Най-
більшим споживачем імпортних виробів був Рим, населен-
ня якого становило за імперії 1 млн чол.

Товарно-грошові відносини досягли найвищого рівня
розвитку в І—II ст. н. е. Вони стали невід'ємною частиною
бюджету римського громадянства. Гроші були потрібні знаті,
орендарям-управителям державних і приватних ділянок
землі, власникам майстерень, вільновідпущеним, окремим
рабам, що одержували право продавати свою працю, запла-
тивши грошовий чинш своєму господареві. Збирались гро-
шові податки з усіх верств населення. Це стимулювало
лихварство, товарне виробництво, що грунтувалося на праці
вільних громадян і рабів, особливо тих, які мали досконалу
кваліфікацію як у сільському господарстві, так і в ремеслі.

Фінансова система Риму була заснована на експлутації
колоній. Римські громадяни користувалися податковим
імунітетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціях
віддавалися на відкуп публіканам, які збирали податків у
З—4 рази більше норми. Недоїмники ставали боржниками
лихварів або їх продавали в рабство. Не завжди відкупни-
ки могли відразу внести в державну скарбницю відповідну
суму грошей, тому вони об'єднувалися у своєрідні компанії,
сплачуючи членські внески. Так формувалися багаті "акціо-
нерні" спілки з чималим фінансовим апаратом, накопичу-
ючи на цьому величезні капітали.

У науковій літературі питання про причини піднесення
античного Риму є дискусійним. Прихильники монархічно-
го напряму вбачають їх у дисциплінованості римлян, їхньо-
му спільному підпорядкуванні начальству. Інші вчені, пе-
ребільшуючи роль війн, доводять, що Рим розквітнув у ре-
зультаті зовнішніх завоювань. Переважає точка зору, що в
економічному піднесенні Італії вирішальне значення мали
внутрішні фактори: швидке розшарування громади, про-
грес матеріальної культури, республіканська система полі-
тичного ладу. Експансії рабовласництва сприяли великі

римські завоювання, оскільки культурна спадщина народів
Середземномор'я збагатила античну Італію. Експлуатація
рабів стала головним джерелом багатства. Велике значен-
ня мало пограбування колоній, що набуло систематичного
характеру у фіскальній, торговій, лихварській сферах.

У добу пізньої Римської імперії (III—V ст. н. е.) госпо-
дарство занепало і прийшло до кризового стану. Перші
ознаки кризи виявилися після повстання Спартака в І ст.
до н. е. і протягом наступних століть вони поглиблювали-
ся. Причиною кризи було загострення суперечностей ра-
бовласницького суспільства. Дешева рабська праця не сти-
мулювала технічній прогрес. Контроль за працею рабів у
латифундіях був утруднений, що призводило до зниження
продуктивності праці. Витіснення з економічного життя
невеликих власників підривало господарські засади дер-
жави, її військову могутність. Зазнала краху завойовниць-
ка політика Риму, внаслідок чого припинилося регулярне
поповнення господарства рабами. Ціни на них зросли, вико-
ристання стало нерентабельним. Збільшення паразитичних
елементів з вільного населення, насамперед з міського плебсу,
потребувало додаткових витрат держави, що зумовлювало
посилення податкового гніту.

Криза рабовласницького господарства в аграрному ви-
робництві виявилася у зменшенні площі оброблюваних зе-
мель, нерентабельності вілл та латифундій, поширенні екс-
тенсивних форм ведення господарства, його застої. Обме-
жувалася абсолютна власність рабовласника над рабами.
Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без
землі. Раби дістали право церковного захисту.

Зросло значення невеликих господарств. Колонадні сто-
сунки стали переважаючими. Змінився статус колонів: він
став спадковим, не обумовлювався угодою, належність до
колонів була юридичне оформлена конституціями імпера-
торів, їх прикріпили до землі, заборонивши покидати по-
містя, не могли відчужувати без землі, утікачів повертали
рабовласникам. Як і раніше, колони платили ренту власни-

ку землі, державні поземельні та подушні податки, викону-
вали різні повинності. Держава надавала рабовласникам
певні адміністративні, судові, фіскальні права щодо колонів.
Отже, вони поступово ставали "рабами землі", перетворюю-
чись не тільки на поземельне, а й особисто, судово-адмініст-
ративно залежних від власників землі, їхнє Становище збли-
жувалося з рабами, наділеними землею. Так звані квазіко-
лони вели самостійне господарство, в певних межах розпо-
ряджалися своїм майном, їх не могли відчужувати без землі.

Занепала невелика оренда. За своїм статусом вона на-
близилася до колонату і прекаріїв. Останні стали переваж-
но пожиттєвими, оформлялися письмово, зазначалися пла-
тежі власнику землі. Поземельних відносин набув інсти-
тут патронату. За часів Республіки він полягав у добро-
вільному входженні громадян під покровительство знатних
осіб. У пізній Римській імперії патронат став формою за-
лежності невеликих власників. Отримуючи покровитель-
ство великих землевласників, вони втрачали право влас-
ності на землю, ставали прекаристами або колонами у воло-
діннях покровителя-патрона. Під патронат віддавалися та-
кож раби, біглі колони, люди без майна. Використовувала-
ся наймана праця, але поступово робітники потрапляли в
особисту залежність від землевласника. Вільних селян в
Італії зберігалося небагато. В провінції їхня господарська
роль була більш значною. Держава приймала закони на
захист дрібного землевласника — платника податків і вої-
на, але інститути прекаріїв і патронату поширилися по всій
Імперії. Особливий стан становили варвари, яких як поло-
нених оселяли на римській території, для того щоб вони
обробляли землю і несли військову службу.

Економічний занепад охопив також ремесло і торгівлю.
Зменшилося населення міст. Ремісники і купці, професії
яких стали спадковими, закріплювалися за колегіями, дер-
жавні замовлення для них стали обов'язковими. Ремесла
поступово переміщувалися з міст у села. Ремісничі май-
стерні виникали у маєтках великих землевласників. Вілли

і латифундії перетворювалися на економічно замкнені гос-
подарства. Скоротилися внутрішня і зовнішня торгівля,
грошовий обіг. Римська імперія втратила свою відносну
економічну єдність. Посилилися суперечності між Римом
і провінціями. Зросло втручання держави в господарське
життя. Реформи імператорів Діоклетіана (284—305 pp.)
та Константина (306—337 pp.) дещо стабілізували стано-
вище в державі. Було реорганізовано фінансову систему.
Все населення, крім громадян Риму, чиновників, пауперів,
обкладалося подушним і поземельним податками. Одини-
цею оподаткування було ярмо (упряж волів) з певною
кількістю землі залежно від її якості та вирощуваних куль-
тур. Поборами обкладали ремісників і торговців. Фіксува-
лися ціни на товари, заробітки ремісників. Робилися спро-
би упорядкувати грошовий обіг випуском повноцінної зо-
лотої та срібної монети, але вони швидко знецінилися. Дер-
жава була неспроможна регулювати економіку країни.

Отже, для господарства Римської імперії в III—V ст. н. е.
визначальним стали розклад античної власності, поступо-
ва втрата рабством свого виробничого значення, натуралі-
зація і аграризація економік

Читайте також:

1. V. Завдання.
2. VІ. Підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.
3. Адаптація персоналу: цілі та завдання. Введення у посаду
4. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
5. АКТУАЛЬНI ПРОБЛЕМИ І ЗАВДАННЯ КУРСУ РОЗМIЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ
6. Актуальність і завдання курсу безпека життєдіяльності. 1.1. Проблема безпеки людини в сучасних умовах.
7. Аналіз руху грошових коштів у контексті нової фінансової звітності Важливим завданням аналізу фінансового стану підприємства є оцінка руху грошових коштів підприємства.
8. Аудит, його мета та завдання
9. Багатокритеріальні завдання оптимального керування
10. Багатокритерійні завдання і можливі шляхи їхнього рішення.
11. Безпека життєдіяльності людини – найважливіше завдання людської цивілізації
12. Бесіда за запитаннями.

Переглядів: 613