• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Характеристика основних економічних, правових та інституційно-організаційних чинників, розвитку національної економіки.

План лекції

Література

1. Національна економіка: Підручник./За ред..проф.,к.е.н. П.В.Круша.-К.: Каравела; Піча Ю.В., 2008.- 416 с. - Р.ІІІ.-С.137-175.

2.Національна економіка: навч.посіб.для студ.вищ.навч.закл. [Білоцерковець В.В., Завгородня О.О., Лебедєва В.К. та ін.. ]; За ред.. В.М.Тарасевича –К.: Центр учбової літератури, 2009.- 280 с. -Гл.Х.-С.209-229.

3. Качан Є.П. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник / Т.Є.Царик, Д.В. Ткач та ін.; За ред..Є.П.Качана. – К.: Юридична книга, 2005.- 704 с.

4. Заболоцький Б.Ф. Розміщення продуктивних сил України : Національна макроекономіка: Посібник.-К.: Академвидав, 2002. – 365 с.

Змістовий модуль 6. Аспекти функціонування та аналіз інституціональних чинників розвитку національної економіки.

Після з’ясування структури національної економіки дамо характеристику основних економічних, правових та інституційно-організаційних чинників, що сприяють збалансованому розвитку національної економіки, покажемо розвиток та аналітичну динаміку субстанції національної економіки (інститути державної, приватної, комплексної, сумісної власності, грошово-кредитної, фінансової та фінансово-страхової політики).

Мета лекції – визначити суть інституціональних чинників розвитку національної економіки та їх ефективність.

Задачі лекції: дати чітке визначення інституційних чинників розвитку національної економіки; навчити розрізнити значення формальних та неформальних інститутів національної економіки; вміти дати розуміння значення відносин власності для розвитку економіки.

1.Характеристика основних економічних, правових та інституційно-організаційних чинників розвитку національної економіки.

2. Розвиток та аналітична динаміка субстанції національної економіки

Поняття «економічні інститути» введено в науковий обіг інституціонально-соціологічним напрямом економічної теорії. Основоположниками інституціоналізму є Веблен, Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я. Тинберген і ін.

Представників інституціоналізму цікавлять дві основні проблеми: економічної влади і контролю над економікою, у зв'язку з чим вони використовують концепцію інститутів.

Інститут — достатньо двозначна категорія. Вчені, які досліджують цю тему, не дають їй чіткого визначення. Більш того, з погляду економічних перспектив вона визначалася по-різному. Наприклад, інститут можна охарактеризувати як законопримусовий механізм, щозмінює поведінку з використанням сили, і це самий вражаючий його аспект.

Інше визначення - правила гри в суспільстві, або, більш формально, створені людьми обмеження, що формують взаємодію людей.

Інститути створюють структуру стимулів суспільства, суспільного, політичного або економічного. Інститути є як формальними законами (конституції, законодавства, права власності), так і неформальними правилами (традиції, звичаї, кодекси поведінки). Інститути створювалися людьми з метою забезпечення порядку й усунення невизначеності в обміні. Такі інститути разом із стандартними обмеженнями, прийнятими в економіці, визначали набір альтернатив і, таким чином, визначали витрати виробництва і обігу і відповідно прибутковість і вірогідність залучення до економічної діяльності.

Ще одне з визначень: «інститути — набір правил, які структурують суспільні взаємини особливим чином, знаннями яких повинні володіти всі члени даного співтовариства».

Формальні інститути часто створюються, щоб служити інтересам тих, хто контролює інституційні зміни в ринковій економіці. Гонитва за власними інтересами одних може мати негативний ефект у інших.

Суспільні інститути, виконуючи ідеологічні або духовні потреби, часто впливають на суспільні організації і економічну поведінку. Спроби держави маніпулювати суспільними інститутами, наприклад нормами, в своїх цілях, часто виявлялися безуспішними. Прикладом може служити виховання радянських людей у дусі морального кодексу будівника комунізму.

Інститути можна розглядати як суспільний капітал,який може мінятися через знецінення і нові інвестиції. Формальні закони можуть мінятися швидко, але примушення і неформальні правила змінюються поволі. І тут прикладом може служити Україна, що пристосовує економічні інститути капіталізму, відповідні ринковій моделі. Неформальні правила, норми, звичаї не створюються владою, часто вони розвиваються стихійно.

Інститути поволі пристосовуються до змін навколишнього оточення, тому інститути, що були ефективними, стають неефективними і залишаються такими тривалий час, оскільки важко повернути суспільство з історичного шляху, встановленого багато часу тому.

Між інститутами і організаціями існує різниця.Тоді як інститути є набором правил і законів, визначальних взаємодію, дії окремих осіб, організації є корпоративними дійовими особами, які самі можуть бути об'єктами інституційних обмежень. Організації мають внутрішню структуру, інституційні рамки, визначальні взаємодію індивідів, що становлять організації. Деякі колективні об'єднання, таким чином, можуть бути як інститутами, так і організаціями, наприклад: фірма, урядова бюрократія, церква або учбовий заклад.

Формальні або неформальні організації — це групи людей, що вкладають свої активи у виробництво. Існують економічні, політичні і суспільні організації з межами і структурами, визначеними мережею контрактів, випускаючі продукцію, починаючи з товарів, політичних законів і кінчаючи задоволенням духовних потреб. Чому індивіди часом діють відособлено, а іноді об'єднуються в організації різних розмірів? Чому індивіди іноді укладають контракти усередині організацій, а іноді прямо на ринку? Їх вибір пов'язаний з витратами: дійові особи прагнуть організацій, що мінімізують витрати, включаючи трансакційні.

Для розуміння зв'язку між інститутами і ефективністю виробництва істотна концепція трансакційних витрат.Термін «трансакційні витрати» введений в науковий оборот лауреатом Нобелівської премії Р. Коузом Ці витрати пов'язані не з виробництвом як таким, а з супутніми йому витратами: пошуком інформації про ціни, контрагентах господарських операцій, витратами укладення господарських договорів, контролем за їх виконанням і т.д.

У сучасних західних товариствах склалися системи договірного права, взаємних зобов'язань, гарантій, торгових марок, складні системи моніторингу і ефективні механізми введення законів у життя. В результаті всього цього обслуговування операцій поглинає величезні ресурси (хоча з розрахунку на одну операцію ці витрати невеликі), але продуктивність, пов'язана з виграшем від торгівлі, зростає ще більше, завдяки чому західні товариства отримали можливість швидко рости і розвиватися.

Зростаюча спеціалізація і розподіл праці викликає необхідність розвитку інституційних структур, які дозволяють людям робити дії, побудовані на складних відносинах з іншими людьми — складних, як з погляду індивідуальних знань, так і з погляду часу. Розвиток складної мережі соціальних взаємозв'язків був би неможливим, якби подібні інституційні структури не знижували невизначеність, пов'язану з такими ситуаціями. Інституційна надійністьмає принципове значення, оскільки вона означає, що, не дивлячись на постійне розширення мережі взаємозалежності, обумовлене зростанням спеціалізації, ми можемо бути упевнені в результатах, які неминуче стають все більш і більш віддаленими від кола інших індивідуальних знань

Політичним системам органічно властива тенденція проводити неефективні права власності, які приводять до стагнації або спадку. На це є дві причини. По-перше, доходи, які одержують правителі, можуть виявитися вище при такій структурі прав власності, яка хоча і неефективна, та зате легше піддається контролю і створює більше можливе для стягування податків, ніж ефективна структура, яка вимагає високих витрат контролю і збору податків. По-друге, правителі, як правило, можуть дозволити собі встановлювати ефективні права власності, оскільки це може образити одних підданих і тим самим поставити під загрозу дотримання прав інших. Інтереси ефективності приносяться в жертву інтересам самозбереження, які диктують інший образ дій, оскільки ефективні норми можуть уразити інтереси сильних політичних угрупувань.

Високі трансакційні витрати часто асоціюються із слабими інститутами (слабе суспільне примушення у виконанні законів), але вони також можуть бути пов'язані і з сильними інститутами, які залишають агентам мало прав. В сумі інституційні рамки суспільства визначають витрати контролю активів, які впливають на те, як ресурси використовуються, і на бажання індивідів придбавати активи і інвестувати в них.

Можна сказати, що головна мета при виборі інститутів полягає в мінімізації трансакційних витрат.Добровільний обмін базуватиметься на більшому довір'ї, якщо уряд мінімізує трансакційні витрати шляхом створення і прояснення прав власності. Урядові системи регулюють контракти.

Ефективність способів координації необхідно розглядати не з точки зору нормативних оцінок (погано або добре), а з погляду економії трансакційних витрат.

Яку ж роль покликана відігравати держава в ефективній ринковій економіці?

Це питання буде розглянуто в наступній темі.

Однією з найважливіших проблем національної економічної си­стеми є забезпечення прозорого швидкого руху товарів, капіталів, фінансів, праці тощо, від якого залежить ефективність усієї госпо­дарської системи, і обліку, що гарантує їхню кількісну і якісну цілісність. Розв'язання цієї проблеми є дуже складним завданням.

Цьому повинно сприяти вирішення щонайменше таких питань:

- по-перше, створення правової бази, тобто законів та інших правових актів, які врахували б особливості руху і використання усіх ресурсів та інтереси учасників виробництва, розподілу, обміну і споживання;

- по-друге, дотримання виробниками, споживачами і владою положень прийнятих правових актів та здійснення ними цього ж виробництва, розподілу, обміну та споживання лише в рамках прий­нятих правових норм і правил.

Практика показує, що правове інституційне забезпечення ще не гарантує ефективності руху всіх видів ресурсів і гармонізації інтересів учасників господарської системи. Річ у тому, що дуже часто виникають проблеми щодо дотримання цими ж учасниками економіки цих же правових положень. Особливо це актуально для національної економіки України.

Інститути права.Загальновизнаною цінністю в усіх демокра­тичних державах є право людини на життя, свободу, гідність тощо. Поняття "право" має два значення:

- по-перше,право як найвищі вартості людини, а саме право на життя, свободу, освіту, переміщення, працю, оплату праці та ін., тобто всі життєві вартості, дані людині;

- по-друге,як система затверджених законодавчим органом за­конів та інших нормативних актів для упорядкування відносин між людьми, державою, виробниками тощо.

Отже, інститути права формують щонайменше два рівні пра­вових актів національного значення, які враховують насамперед верховенство права як найвищих вартостей людини. Рівнями правових актів є інститут конституції держави та інститути підконституційних законів, які визначають особливості відносин руху праці, капіталів, товарів і т. ін.

Інститут Конституції України.Стан і характер державної, політичної, економічної і соціальної організації України визначає Конституція України — її Основний Закон. Конституція України містить основні положення, що стосуються захисту прав і свобод людини та громадянина. Зокрема, вона стверджує, що всі природні права людини визначаються найвищою соціальною вартістю.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Кон­ституції України є нормами прямої дії. Конституція також визна­чає місце і роль у національній економіці її важливих чинників:

• по-перше,земля, її надра, атмосферне повітря, вода та інші природні ресурси в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу;

• по-друге,кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності; не допускаються зловживання моно­польним становищем на ринку; неправомірне обмеження конку­ренції та недобросовісна конкуренція; види і межі монополії ви­значає закон;

• по-третє,кожен має право на працю, на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на охорону здоров'я, на освіту, на достат­ній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що охоплює достатнє харчування, одяг та житло.

Практично інститут Конституції України охоплює увесь спектр чинників потенціалу виробництва та потенціалу соціального спо­живання. Він обґрунтовує рамки як чинників виробництва, розпо­ділу, так і рамки обміну та споживання. При тому констатує рів­ноправність усіх громадян перед її положеннями і Гарантує реалі­зацію їхніх інтересів.

Інститут підконституційних законів. Засвоїм функціональ­ним призначенням Конституція України, тобто її положення, не конкретизують безпосередньо виробничі і соціальні відносини в економіці і державі. Вона лише визначає контури й акценти залу­чених чинників економіки та їхні пріоритети щодо продуктивного й ефективного виробництва, справедливого розподілу, обміну та споживання. Конкретизацію усіх відносин між виробниками, дер­жавою та виробниками і непрацюючими здійснюють так звані підконституційні закони. Сама Конституція України стверджує, що закони та інші нормативно правові акти приймаються на ос­нові її положень. Такі закони охоплюють широкий спектр відно­син, що виникають у виробничій і соціальній сфері.

Закони, що регулюють відносини у сфері виробничого потенціа­лу. Отже, Закон:

> Про власність, визначає відносини власності на землю, ос­новний і оборотний капітали, створений продукт і т. ін.;

> Про зайнятість, визначає умови і характер зайнятості в усіх галузях економіки;

> Про працю і її оплату, визначає рівні складності праці, її тарифікації та оплату;

> Про господарські товариства, визначає умови організації господарської діяльності малих підприємств;

> Про обмеження монополізму та недопущення недобросові­сної конкуренції у підприємницькій діяльності;

> Про загальні засади створення і функціонування (вільних) економічних зон;

> Про аудиторську діяльність, визначає умови і характер про­ведення контролю та фінансової оцінки діяльності підприємств;

> Про банкрутство, визначає умови санації (оздоровлення) підприємства чи його ліквідації;

> Про науково-технічну інформацію;

> Про інвестиції, визначає джерела та умови здійснення капі­тальних вкладень;

> Про іноземні інвестиції, визначає умови капіталовкладень зарубіжними інвесторами та ін.

Закони, що регулюють відносини у сфері ринкових послуг. Отже, Закон:

> Про банки і банківську діяльність;

> Про державну статистику;

> Про зовнішньоекономічну діяльність;

> Про інноваційну діяльність;

> Про товарну біржу;

> Про цінні папери і фондову біржу та ін.

Закони, що регулюють відносини у соціальній сфері. Отже, Закон:

> Про працю і її оплату;

> Про індексацію доходів грішми населення;

> Про мінімальний споживчий бюджет;

> Про підвищення соціальних гарантій для тих, що працюють та ін.

Закони, що регулюють відносини приватизації. Отже, Закон:

> Про приватизацію майна державних підприємств;

> Про приватизацію невеликих державних підприємств;

> Про приватизаційні папери та ін.

Звісно, що наведеним переліком кількість підконституційних законів не обмежується. Зміни в національній економіці потребу­ють адекватного правового забезпечення задля їх урахування при формуванні економічних, політичних чи соціальних рішень. Щоріч­но приймається Закон України про Державний бюджет, удоско­налюється податкова, митна та інша законодавча база, і цей про­цес буде нескінченний. Важливо при тому глибоко пізнавати дію об'єктивних економічних законів, оцінювати реальну економічну ситуацію і формувати необхідну правову базу для збалансовано­го і стабільного функціонування господарства і держави.

Інститути управління.Практично йдеться про інститути влади та їх функції в управлінні національною економікою. Конститу­ція України стверджує, що державна влада в Україні здійснюєть­ся на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Орга­ни законодавчої, виконавчої та судової влад здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до підконституційних законів.

Однак практика показує, що функції влади мають трохи інший поділ з їх інститутами управління.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України.

Функції забезпечення ґарантій конституційного ладу в Україні і виконання підконституцій­них законів покладено на інститут Президента України. Консти­туція України запевняє, що Президент України є главою держави і виступає від її імені. Водночас, Президент України є Гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, до­держання Конституції України, прав та свобод людини і громадя­нина.

Інститут господарської влади.Він представлений Кабінетом Міністрів України. Конституція України зазначає, що Кабінет Міністрів України є найвищим органом господарської влади і управління економікою. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою Украї­ни. У своїй діяльності керується положеннями Конституції та за­конами України, а також Указами Президента України та поста­новами Верховної Ради України, ухваленими відповідно до Кон­ституції та законів України.

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. II. ВИРОБНИЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОФЕСІЇ
3. II. Морфофункціональна характеристика відділів головного мозку
4. III.Цілі розвитку особистості
5. III.Цілі розвитку особистості
6. III.Цілі розвитку особистості
7. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
8. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
9. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
10. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
11. Аварії з викидом (загрозою викиду) сильнодіючих отруйних речовин на об'єктах економіки.
12. Аварії на хімічно-небезпечних об’єктах та характеристика зон хімічного зараження.

Переглядів: 1112