• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте процес утвердження домініально-
панщинного господарства в XVI — другій половині
XVII cm.

2. Які були соціальне економічні завоювання українського
народу в ході Визвольної війни середини XVII cm.?

3. Проаналізуйте зміни, що відбулися в земельних відно-
синах в Українській гетьманській державі та Слобід-
ській Україні. Як змінилося правове становище селян?

4. Розкажіть про господарство старшини, козаків, селян
в Українській гетьманській державі.

5. Проаналізуйте форми землеволодіння на правобереж
них та західноукраїнських землях. Назвіть особливості
селянського землеволодіння.

6. Як вдосконалювалася агрокультура українського села?
На конкретних прикладах проілюструйте зростання
товаризації сільськогосподарського виробництва.

7. Якою була економічна система Запорозької Січі? Дайте
характеристику торгівлі та фінансам Запорожжя.

Розділ 3. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ
в XIX — на початку XX ст.

3.1. Промисловий переворот

Промисловий переворот в Україні в складі Російської
імперії розпочався пізніше, ніж у Великобританії, США,
Франції, майже одночасно з Німеччиною у ЗО—40-х і за-
вершився в 70—80-х роках XIX ст.

Запізнення промислового перевороту пояснювалось еко-
номічною відсталістю Російської імперії. Протягом Пер-
шої половини XIX ст. продовжувала існувати феодально-
кріпосницька система, що гальмувала розвиток сільського
господарства, формування ринку вільнонайманої робочої
сили для промисловості. У першій третині XIX ст. більшість
підприємств становили міські та сільські кустарні промис-
ли (ремісничі майстерні), мануфактури, засновані на ручній
техніці та примусовій праці кріпаків. Негативні наслідки
спостерігалися також через недостатність національних і відсутність зовнішніх інвестицій.

У суспільстві панувала ідея російської "аграрності", хоча

Петро І своїми заходами штучно створював промислову
структуру господарства. Згідно з цією ідеєю Росія мала
залишатися землеробською країною і не була готова до .ска-
сування кріпосного права. Економічна політика Романо-
вих відповідала інтересам дворянства, і допомога промис-
ловому підприємництву була незначною.

Проте в умовах кріпосного господарства в першій тре-
тині XIX ст. мануфактурна промисловість досягла певних
успіхів і підготувала умови для промислового перевороту.
В Україні кількість підприємств (без винокурень) зросла з
200 у 1793 p. до 649 у 1830 p. Головне значення мала оброб-
на промисловість. Розвивалися такі галузі, як харчова
(ґуральництво, борошномелення, виробництво олії), текс-
тильна (суконна, полотняна, канатна), салотопна, миловарна,
шкіряна, виробництво будівельних матеріалів (цегельна,
скляна). У 20-х роках виникла цукрова промисловість. Пер-
шу цукроварню побудував граф І. Понятовський у с. Тро-
щині Канівського повіту на Київщині. Цукробурякові ма-
нуфактури будувались у Лівобережній, Слобідській Украї-
ні, з 30-х років — на Правобережжі. Важка промисловість
була представлена деревовугільною металургією на Поліссі,
розробкою кам'яновугільних копалень в Донбасі. Потребу
України у металі задовольняв Урал.

Мануфактури за становою належністю їхніх власників
поділялися на поміщицькі, купецькі, селянські. Засновни-
ком промислових мануфактур була державна скарбниця.
Важливим явищем було зростання частки підприємств із
вільнонайманою робочою силою. У 1828 p. вони становили
46,2 % усіх підприємств, на них працювало 25,6 % робіт-
ників. Вільнонаймана праця переважала у склоробному,
шкіряному, салотопному виробництвах. Почали викорис-
товуватися ремісничі та механічні робочі машини, закуп-
лені у Великобританії. Однак цей процес не набув послідов-
ного, систематичного характеру.

Промисловий переворот в Україні розпочався у харчовій
промисловості. У цукровиробництві почали застосовувати

машини для подрібнення цукрових буряків, гідравлічні
преси для сокодобування, парову техніку випарювання й
згущення цукробурякового соку. Загальна кількість цук-
роварень збільшилася до 222 у 1858 p., з них "парових"
було 90, або 60 %. Проте цукрове виробництво як галузь
дворянського підприємництва грунтувалося на примусовій
праці кріпосних селян, що переважала у 40—50-х роках.
Панівною тенденцією у розвитку виробництва цукру було
перетворення кріпосної мануфактури (з переходом на
вільнонайману працю) на фабрику.

У 20-х роках XIX ст., з'явилися перші парові ґуральні.
Технічний прогрес позначився і на ґуральництві. Парова
техніка, що почала застосовуватися в цій галузі, не тільки
прискорила виробничий процес, а й збільшила вихід горіл-
ки з одиниці сировини. Великі ґуральні з досконалішою
технікою витіснили невеликі. У 1860 p. в Україні було вже
тільки 2407 ґуралень, але обсяг їхньої продукції невпинно
зростав.

Найбільш розвиненою галуззю текстильного виробниц-
тва була суконна. Кількість мануфактур з 12 у 1797 p.
збільшилася до 92 у 1823 p. Панівне становище займали
поміщицькі підприємства, частка яких у загальному обсязі
виробництва становила 65,5 %. Центром її було Правобе-
режжя. Звільнення у 1816 p. мануфактур від обов'язкових
поставок державній скарбниці та надання права вільної
торгівлі сприяли розвитку приватного підприємництва. У
ЗО—50-х роках зростало значення мануфактур, заснованих
на вільнонайманій праці. У 1860 p. працювало 26 вотчин-
них мануфактур і 22 підприємства на вільнонайманій праці,
обсяг виробництва яких ріс до 53 % загального виробницт-
ва проти 25,3 % у 1823 p. Центр виробництва перемістив-
ся на Лівобережжя у посад Клинці. Перші підприємства
тут виникли в 1812 p., а перші машини на них з'явилися
через 20 років. У 1834 p. на 11 клинцівських мануфакту-
рах налічувалось 132, а в 1845 p. на 10 мануфактурах —
283 машини різних найменувань. Однак з усіх 15—16 опе-

рацій технологічного процесу виготовлення сукна машини
застосовувалися фактично лише у двох — чесанні та

прядінні.

Майже всі машини клинцівських мануфактур являли
собою машиноподібні ремісничі знаряддя, оскільки роль
рушійної сили виконували самі люди або худоба. У 1860 p.
застосовувалося лише 17 парових машин загальною потуж-
ністю 240 к. с.

Технічний прогрес на суконному виробництві у м. Ду-
наївці Подільської губернії не досяг навіть рівня клинців-
ських мануфактур. Перші машини з'явилися тут лише в
середині 40-х років XIX ст.

Зростаючі потреби в машинах змовили розвиток маши-
нобудівної промисловості, яка почала створюватися в Украї-
ні з кінця XVIII ст. Її представляли мідярні, чавуноливарні
та машинобудівні заводи. На початку XIX ст. в губерніях
України налічувалось 10 мідярень, у 1860 p. їх було вже 17.
Незважаючи на те, що основна частина мідярень на час ре-
форми 1861 p. ще не вийшла з мануфактурної стадії, їм
належала важлива роль як у постачанні обладнання вино-
курній і цукровій промисловості, так і в задоволенні різно-
манітних потреб населення.

На час реформи 1861 p. в українських губерніях було
не менше ніж 20 машинобудівних заводів, які виробляли
продукції на 1231 тис. крб. Майже 88 % цієї суми припа-
дало на заводи Київської, Волинської, Катеринославської,
Херсонської губерній. Разом з тим багато машин ввозило-
ся з-за кордону. Лише через Одеський порт імпорт машин
за 1850—1860 pp. зріс більше ніж у 3 рази. Застосування
на практиці нової техніки сприяло підвищенню продук-
тивності праці промислових робітників.

Зростання обсягів машинобудування стимулювало роз-
виток металургійної промисловості. На зміну невеликим
рудням кустарного типу приходили чавуноливарні та за-
лізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київ-
щині , Одещині, Слобожанщині.

Наприкінці 50-х років XIX ст. в Україні діяло не мен-
ше ніж 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводів. Хоча
потужність цих підприємств була незначною, проте вони
відігравали важливу роль в економічному розвитку країни,
випустивши у 1859 p. продукції на суму понад 68 тис. крб.
Поруч з технічною перебудовою і модернізацією металур-
гійного виробництва йшов процес заміни кріпосницької
праці вільнонайманою.

У дореформений період в Україні існувала й кам'янову-
гільна промисловість. На початку XIX ст. потужність не-
великих копалень у Донбасі, на яких застосовувалась пра-
ця державних і поміщицьких селян, була невисокою. До
1860 p. видобуток вугілля тут набув уже промислового ха-
рактеру і становив майже 6 млн пудів. За кількістю видо-
бутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в Російській
імперії, поступаючись лише Сілезькому басейну. Однак
шахти в першій половині XIX ст. засновувалися на відсталій
техніці, а поміщицькі, крім того, і на малопродуктивній,
кріпосній праці.

Основним видом транспорту були гужові засоби.
Більшість ґрунтових шляхів під час осінньої та весняної
негоди зовсім виходили з ладу, і транспортування ними
ставало неможливим. Гужовий транспорт використовував-
ся у двох експлуатаційних режимах — чумацтво і підвод-
на повинність.

У дореформене десятиріччя було розроблено ряд про-
ектів будівництва залізниць в Україні. Однак реалізація їх
загальмувалася через Кримську війну (1853—1856 pp.). В
Україні було лише два стратегічних шосе — від Києва та
від Харкова до Петербурга.

Повільно розвивався річковий транспорт. Наскрізний
рух Дніпром був неможливий у зв'язку з наявністю чис-
ленних порогів. У Дніпровському басейні 1852 p. налічува-
лося 7 пароплавів загальною потужністю 360 к. с. Після
Кримської війни розвиток пароплавства пожвавився. З'яви-
лися пароплавні товариства і компанії. В 1859 p. Дніпром

і його притоками курсувало 17 пароплавів, серед них 3 па-
сажирських, решта — буксири.

Зростав вантажообіг чорноморсько-азовських портів та
суден, які обслуговували їх. У 40—50-х роках основна час-
тина вантажообігу припадала на парусні судна. Пароплави
обслуговували переважно пасажирські та поштові переве-
зення.

Викладене свідчить про певні успіхи в розвитку україн-
ської промисловості наприкінці 50-х років XIX ст. У вироб-
ництві цукру та видобутку вугілля вона почала набувати
загальноімперського значення. Впровадження у виробниц-
тво досконаліших технологій і машин сприяло збільшенню
випуску продукції. Відбулися значні зміни в розміщенні
промислових підприємств в Україні. Якщо до середини 40-х
років майже три чверті їх, що належали переважно поміщи-
кам, були розташовані в містечках і селах, і лише дещо
більше однієї чверті — в містах, то надалі підприємства,
особливо фабрично-заводського типу, власниками яких ста-
вали купці, міщани і багаті селяни, здебільшого будувалися
в містах. З 1825 по 1861 p. кількість їх (без ґуралень, яких
було чимало) зросла в 3,6 раза. Кількісно переважали не-
великі підприємства. Мануфактури фабрично-заводського
типу становили лише 15 %. Проте саме вони разом з вели-
кими мануфактурами виробляли більшу частину товарної
продукції.

На час реформи 1861 p. капіталістичні підприємства
превалювали над поміщицькими. Якщо у 1828 p. в Украї-
ні було 53,8 % поміщицьких і 46,2 % купецьких підпри-
ємств, то на початку 1861 p. поміщицькі становили 5,8 %, а
купецькі — 94,2 %. Протягом останніх дореформених деся-
тиліть частка вільнонайманої праці в українській промис-
ловості зросла з 25 % у 1825 p. до майже 74 % у 1861 p.

Отже, наприкінці дореформеної доби поміщицьке
підприємництво занепадало, що переконливо свідчило про
кризу феодально-кріпосницької системи.

У пореформений період фабрика остаточно витісняє ма-

нуфактуру. Якщо в 1860 p. налічувалося 2330 фабрик і
заводів, то у 1869 p. — 3712 промислових підприємств. У
1879 p. обсяг виробництва 867 українських фабрик і за-
водів з кількістю робітників не менше ніж 16 чол. на кож-
ному підприємстві досяг майже 103,3 тис. крб.

З падінням кріпосного права прискорився процес ство-
рення великої машинної індустрії. Промисловий перево-
рот вступив другий етап, який тривав протягом 60—80
років.

Перше місце у структурі української промисловості зай-
няло цукроваріння. Частка його у всеросійському вироб-
ництві цукру в 1882—1885 pp. досягла 87,8 %. Цукрова
промисловість України стала головним постачальником
цукру для всієї Російської імперії.

Машинна індустрія в цукровій промисловості України
сформувалася в основному з великих вотчинних цукрових
мануфактур ("парових" заводів) заміною на них в усіх ос-
новних операціях ручної техніки системою машин, а при-
мусової праці кріпосних селян —працею вільнонайманих
робітників.

Технічна перебудова цукроварень завершилася на-
прикінці 1870-х років підвищенням концентрації вироб-
ництва, скороченням тривалості щорічних сезонів цукро-
варіння, поліпшенням використання сировини. Прискори-
лися темпи зростання обсягів цукробурякового виробницт-
ва і продуктивності праці.

Значне місце в економіці України посідала винокурна
промисловість. Правда, введення в липні 1861 p. норми вихо-
ду спирту, за яку власник заводу мав сплачувати державі
акциз незалежно від виробничих показників підприємства,
призвело до того, що багато невеликих винокурень припи-
нили своє існування. Для горілчаної промисловості, як і
для цукрової, характерним було застосування нової техні-
ки, концентрація виробництва. У 1862—1863 pp. в Україні
працювало 1485 горілчаних підприємств. Як і в цукровій
промисловості, в горілчаній значно зменшувалась кількість

підприємств. Однак обсяги випуску продукції при цьому
не тільки не зменшувались, а й, навпаки, зростали.

Основними районами виробництва спирту в Україні ста-
ли Київська, Харківська та Подільська губернії. Наприкінці
70-х — на початку 80-х років багато винокурних підпри-
ємств перейшло до промисловців.

Розвивалося борошномельне виробництво. Зростала част-
ка великих підприємств — парових млинів. На зміну при-
мітивним жорнам прийшов вальцювальний верстат.

У пореформений період з інших харчових виробництв
порівняно швидко розвивалось олійне, сировиною для яко-
го було насіння льону, коноплі, соняшнику. Особливо висо-
ких темпів розвитку ця галузь досягла в середині 80-х років.
Великі парові заводи витісняли невеликі підприємства. В
цілому олійна галузь щорічно виробляла продукції на суму
2602 тис. крб.

З вироблених в Україні ще наприкінці б0-х років май-
же 6,5 млн кг вовни (порівняно з більш як 8 млн кг вироб-
ництва її в Російській імперії в цілому) 25 % залишалося
для переробки на українських підприємствах. Решта укра-
їнської вовни надходила на фабрики Москви і Петербурга,
оскільки 88 % усієї вовняної промисловості було сконцен-
тровано в російських губерніях.

У важкій промисловості технічний прогрес поширився
пізніше, ніж у харчовій та легкій. Перехід від мануфакту-
ри до фабрики в металургії був пов'язаний з подоланням
надзвичайно великих труднощів, насамперед технічного
характеру. Він став можливим лише на основі принципо-
во нових технологічних процесів і відповідних механізмів.

Деревовугільна металургійна промисловість України, що
існувала в поліських районах Правобережжя і на Чернігів-
щині, залишалась осторонь технічного прогресу і в кінце-
вому підсумку припинила своє існування.

Поміщицькі металургійні підприємства мануфактурно-
го типу (Волинська губернія), які виникли ще в дореформе-
ний період, проіснували на два десятиріччя довше, ніж рудні.

Прогрес тут зводився лише до того, що з кріпосної (по-
міщицької) мануфактури вони практично перетворилися
на мануфактуру капіталістичну^ Проте через ряд обставин
і ця мануфактура на фабрику не перетворилася.

Невдалими виявилися спроби царського уряду організу-
вати на базі південних казенних заводів-мануфактур зразко-
ве металургійне виробництво фабрично-заводського типу. Че-
рез це уряд Російської імперії наприкінці 60-х — на початку
70-х років остаточно відмовився від казенного будівництва в
металургійній промисловості. Заохочувався розвиток у ній
приватного підприємництва (у формі надання довгострокових
кредитів, виплати премій за готову продукцію, безплатного
надання земель під заводи, шахти тощо). Найближчим ре-
зультатом такого сприяння стало те, що незабаром на півдні
України виникли перші металургійні підприємства типу фаб-
рики: Новоросійський (Юзівський) завод Новоросійського
товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового вироб-
ництва (1871 p., Катеринославська губернія) і Сулінський завод
(1872 p.. Область Війська Донського).

Технологічний процес на обох підприємствах заснову-
вався на використанні мінерального палива. Однак між
ними існувала й істотна відмінність: Юзівський завод нала-
годив виплавку місцевих руд на донецькому коксі, а на Су-
лінському заводі було зроблено спробу організувати домен-
ний процес на місцевих рудах і донецькому антрациті, яка
спочатку виявилася невдалою. Остаточно на ньому налаго-
дили постійне виробництво чавуну лише у 1883 p. Потуж-
ність цього підприємства набагато поступалася Юзівському,
на'якому в 1876 p. вступила в дію друга доменна піч.

Виробництво чавуну в Україні зросло в 1870—1880 pp.
у 4 рази, а прокату — в 7,7 раза. Українська металургійна
промисловість в ті роки розвивалася швидше, ніж у Росії в
цілому (приріст виплавки чавуну за 1870—1880 pp. в імперії
становив 25, а випуск прокату — 139 %). Частка України у
виробництві чавуну і прокату монархії Романовйх зросла
в 3 рази.

Швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості,
транспорту, а також хижацьке винищення лісів, що викли-
кало великий попит на мінеральне паливо, стали важливи-
ми факторами піднесення вуглевидобутку в Донецькому
басейні. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-х років
тут спостерігалася справжня підприємницька лихоманка.
Швидко переобладнувалися і збільшували видобуток вугіл-
ля шахти, виникали нові кам'яновугільні підприємства,
акціонерні товариства за участю іноземних капіталів. Про-
тягом 1860—1870 pp. видобуток вугілля у Донбасі зріс у
2,5 раза. Через 10 років у Донбасі налічувалося 197 вугіль-
них шахт, на яких видобувалося 86,3 млн пудів вугілля, що
становило 43,1 % усього видобутку вугілля Російської імпе-
рії. Як і в інших галузях, розвиток вуглевидобутку супро-
воджувався посиленням концентрації виробництва. Змен-
шувалася кількість невеликих шахт, натомість зростали чис-
ло великих і частка їх у вуглевидобутку. Разом з тим по-
треби промисловості й транспорту у вугіллі задовольняли-
ся недостатньо.

Рівень енергооснащеності шахт залишався низьким.
Основні виробничі процеси -¹- видобуток і транспортування
в лаві вугілля — здійснювалися вручну.

Незважаючи на те що у пореформені десятиріччя найваж-
ливіші галузі важкої індустрії розвивалися прискореними
темпами, машинобудування, яке було її серцевиною, значно
відставало. Порівняно швидко розвивалося сільськогоспо-
дарське машинобудування, що було викликано зростаючим
попитом на сільськогосподарську техніку. Якщо на початку
60-х років в Україні існувало не більше 20 невеликих маши-
нобудівних заводів, то в 1884 p. діяло 75 заводів (без Тав-
рійської губернії). Серед них були досить великі підприєм-
ства фабрично-заводського типу. В Харкові, наприклад, діяли
заводи Гельферіх-Саде (заснований в 1878 p.) і Мільгозе
(1873 p.). В Херсонській губернії працювало два підприєм-
ства — в Одесі та Єлизаветграді. У 1876 p. в Луганську було
засновано машинобудівний завод Гартмана.

Поступово розгорталося морське суднобудування. Воно
було представлено Херсонською і Миколаївською верф'я-
ми — великими капіталістичне організованими підприєм-
ствами. До кінця 70-х років вони будували дерев'яні па-
русні кораблі для Чорноморського флоту.

З розвитком машинобудівної промисловості зростала її
енергооснащеність. У середині 80-х років в Україні більше
ніж 79 % підприємств машинобудування використовували
парову енергію. Вони випускали понад 96 % продукції цієї
галузі.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил
України мав транспорт, особливо залізничний. Залізничне
будівництво в Україні розгорнулося зразу після селянської
реформи. У 1863 p. розпочалося спорудження першої заліз-
ничної лінії від Балти до Одеси протяжністю 196 верст.
1 вересня 1866 p. тут розпочався вже регулярний рух. У
1869 p. закінчено лінію Балта — Крюків (через Єлизавет-
град) з гілкою від станції Роздільна до Тирасполя.

Перша залізниця на Лівобережжі з'явилася в 1868 p.
Вона пролягала від Курська на Ворожбу, а далі до Броварів.
У 1870 p. цю залізницю було з'єднано з Києвом. У 1869 p.
завершено будівництво ще однієї важливої лінії: Курськ
— Харків — Таганрог — Ростов-на-Дону. Вона з'єднала
Слобідську Україну (через Донбас) з Таганрогом і Росто-
вом-на-Дону на півдні, а також з Москвою на півночі. Ак-
тивне залізничне будівництво тривало протягом 70-х років.

У 1871—1880 pp. споруджено 2643 км залізничних колій,
а за попереднє десятиріччя — 2191 км. На кінець 70-х років
в Україні було створено цілу систему залізниць. Вони з'єдна-
ли між собою найбільші міста та промислові райони Дон-
басу, Придніпров'я, Кривий Ріг, Україну й різні райони Росії.
Великими залізничними вузлами стали Харків, Київ, Кре-
менчук, Катеринослав, Одеса.

Здійснюючи програму залізничного будівництва в Украї-
ні, царський уряд виходив з своїх великодержавних інте-
ресів. Залізниці мали насамперед з'єднати російські про-

мислові центри з чорноморськими портами. Спрямовані на
захід колії були підпорядковані не стільки господарським,
скільки стратегічним цілям, які не збігалися з господар-
ськими інтересами України. Митними й провізними заліз-
ничними тарифами, оподаткуванням російський уряд ста-
вив економіку України у дедалі важче становище. Напри-
клад, норми вивізних тарифів на українське збіжжя й інші
товари на однакових відстанях залізничних колій були вищі
для українських і нижчі для російських експортерів.

Головною водною артерією був Дніпро з його притока-
ми. Чимало вантажів перевозилося Дністром, Південним
Бугом. У рухомому складі річкового флоту зростала частка
пароплавних річкових суден. Якщо Дніпром вище порогів
у 1859 p. курсувало 17 пароплавів, то в 1884 p. вже 74.
Всього на Дніпрі у 1886 p. експлуатувалося 7,4 тис. суден.
Південними морськими воротами не тільки України, а й
всієї імперії Романових був Азово-Чорноморський басейн.
На його порти в 1866—1870 pp. припадало 46,8 % вартості
вивезених і 20,7 % ввезених через європейські порти Росії
товарів. У наступні роки торгово-економічне значення
південноукраїнських морських портів зростало.

Отже, після скасування кріпосного права в імперії Ро-
манових розвиток промисловості України прискорився, не-
зважаючи на її колоніальне становище та збереження се-
редньовічних устоїв у суспільстві. В провідних галузях
виробництва наприкінці 70-х років відбувся технічний пе-
реворот. Він мав свої особливості. По-перше, якщо у Вели-
коросії він спочатку охопив бавовняне виробництво, то в
Україні парова техніка почала застосовуватися насамперед
у таких розвинених галузях, як цукроварна та горілчана.
По-друге, в Україні промисловий переворот охопив перед-
усім купецьку мануфактуру, а не поміщицьку. По-третє,
через те що промисловий переворот розпочався у цукро-
варній та горілчаній промисловості і що машини почали
застосовуватися також у сільському господарстві, українське
машинобудування в основному було спрямоване на забез-

печення технікою цих галузей. По-четверте, поряд з вели-
кими фабриками, заводами, копальнями існували невеликі
мануфактури, зокрема в харчовій та обробній промисловості.

Щодо часових меж промислового перевороту в Україні
в історико-економічній літературі є два протилежних по-
гляди. Одні дослідники стверджують, що він відбувся ще
до реформи 1861 p., інші пов'язують його завершення з
90-ми роками XIX ст. На нашу думку, перехід від ману-
фактури до фабрики в провідних традиційних галузях
промисловості України відбувся наприкінці 70-х років, хоча
машинізація гірничо-добувної промисловості, яка перебу-
вала в процесі становлення, завершилася пізніше.

Промисловий переворот сприяв економічному зростан-
ню міст. Поряд з ремеслом і мануфактурами у містах виник-
ли підприємства фабрично-заводського типу, кількість яких
швидко зростала. Якщо в 1825 p. в містах України налі-
чувалося 528 промислових підприємств, то через 22 роки
в 1847 p. їх було вже 718.

Соціально-економічні зміни в українській промисловості
зумовили збільшення чисельності міського населення. Ха-
рактерно, що якщо в 1811—1858 pp. міське населення всієї
України зросло майже в 3 рази, то на Лівобережній Україні
— в 2, на Правобережній — в 2,7, у Південній — 64,5 раза.
Інтенсивне збільшення чисельності міського населення у
Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях
зумовлювалося як їхнім порівняно швидким економічним
розвитком в умовах нерозвинених феодально-кріпосни-
цьких відносин, так і посиленою колонізацією. Частка
міського населення України протягом 1811—1858 pp. зрос-
ла з 5 до 11 %. Жителі значної частини міст майже зовсім
не займалися сільським господарством.

Міське населення в цілому зростало значно швидше, ніж
сільське. В 1885 p. у 50 губерніях Європейської Росії налічу-
валося 660 міських поселень, з яких 165 припадало на Украї-
ну. В містах України проживало 28 % усіх міських жителів
Російської імперії (міщан, купців, ремісників, робітників).

Однак в Україні було ще чимало міст, де значна частина
населення належала до сільських станів (державні, по-
міщицькі селяни, козаки), а головним заняттям міських
жителів вважалося землеробство.

Загалом з початку XIX ст. до 1870-х років у промисло-
вості Східної України відбулися важливі не тільки кількісні,
а й якісні зміни. Поряд з помітним зростанням чисель-
ності промислових підприємств виникли нові галузі вироб-
ництва. Підприємства фабрично-заводського типу витісни-
ли мануфактури. В більшості провідних галузей україн-
ської промисловості відбулися докорінні технічні перетво-
рення. Примусову працю замінила вільнонаймана. Це
свідчило про завершення в основному промислового пере-
вороту на Наддніпрянщині. Однак внаслідок колоніальної
політики російського царизму промисловість східноукраїн-
ських земель значною мірою мала однобічний характер.

3.2. Індустріалізація

Промисловий переворот у провідних галузях української
промисловості створив матеріально-технічні та соціальні
передумови для подальшого розвитку економіки. Напри-
кінці XIX ст. в Україні, незважаючи на залишки кріпос-
ництва, розпочалась індустріалізація.

Середньорічні темпи зростання промисловості України,
як і всієї Російської імперії, досягли найвищого рівня.
Причому важка індустрія порівняно з легкою розвивалася
майже вдвоє швидше.

У розвитку металургійної промисловості України пере-
ломними стали 80—90-ті роки XIX ст. У той час на тери-
торії Катеринославської та Херсонської губерній було збу-
довано 17 великих металургійних заводів. Товариство Брян-
ського рейкового заводу, уклавши договір з Акціонерним
товариством криворізьких залізних руд про постачання си-
ровини, у 1885 p. розпочало будівництво потужного ча-
вуноливарного підприємства поблизу Катеринослава (Олек-

сандрівське, пізніше Брянське). У травні 1887 p. заверше-
но спорудження першої домни, а ще через рік почала діяти
друга піч. У 1889 p. став до ладу металургійний завод з
двома домнами в с. Кам'янське (нині Дніпродзержинськ).
У 1892 p. введено в експлуатацію Гданцівський, в 1884р.
— Дружківський, в 1896 p. — Донецько-Юріївський, в
1897 p. — Нікополь-Маріупольський металургійні заводи.
Південноукраїнські металургійні підприємства були досить
великими. На Сулінському заводі працювало 1200, на Юзів-
ському 5—б тис., Кам'янському — близько 3 тис., Олек-
сандрівському — 4 тис. робітників.

У результаті спорудження нових і збільшення продук-
тивності діючих заводів на півдні України було створено
велику металургійну промисловість. Виробництво чавуну
зросло з 1,3 у 1880 p. до 8,5 млн пудів у 1889 p. (у 6,5 раза),
а прокату — відповідно з 1,7 до 5,2 млн пудів (або більше
ніж у 3 рази). Частка Півдня України у виробництві чаву-
ну в монархії Романових за цей період збільшилася з 5 до
19 %, прокату — з 4,5 до 13 %. У 1913 p. в Україні діяв
21 металургійний завод. Наприкінці 90-х років XIX ст.
Україна виплавляла 52, у 1913 p. — 69 % загальноімпер-
ського виробництва чавуну, 67 % сталі, 58 % прокату.

У зв'язку з розвитком металургійної промисловості на
півдні України почало швидко зростати видобування ніко-
польської марганцевої руди,

Перехід металургії на мінеральне паливо зумовив ви-
сокі темпи розвитку нової галузі важкої індустрії — кок-
сового виробництва. Так, з 1889 по 1899 p. виробництво
коксу збільшилося в Україні у 10,2 раза. У загальному
виробництві коксу в Росії частка України у 1889 p. стано-
вила 91, а в 1899 p. — вже 99,4 %.

На відміну від кам'яновугільних копалень коксове ви-
робництво вже на перших металургійних заводах України
одразу виникло у вигляді великих підприємств. Продуктив-
ність коксових установок металургійних заводів становила
3,5—4,5 млн пудів на рік, на копальнях —0,3—18 млн

пудів. На металургійних підприємствах використовувались
закриті коксові печі, значно економічніші порівняно з від-
критими, що діяли на копальнях.

Розвиток металургійної промисловості України був не-
розривно пов'язаний з освоєнням Криворізького залізоруд-
ного басейну. За останнє десятиріччя XIX ст. значно зросла
кількість залізних рудників у Криворіжжі.

Покращилася технічна оснащеність українських рудників.
Збільшилася кількість парових машин, зросла їхня загальна
потужність. Залізорудна промисловість перетворювалася на
самостійну галузь великого індустріального виробництва.
Збільшилась кількість великих рудників, устаткованих па-
ровими машинами.-Наприкінці XIX ст. велике машинне ви-
робництво в українській залізорудній промисловості давало
понад 75 % загального обсягу продукції. Тут було зайнято
понад 62 % робітників. Залізорудна промисловість України,
як і металургійна, розвивалася швидше, ніж в інших промисло-
вих районах Російської імперії. Частка України в загальноім-
перському видобутку залізної руди зросла з 4,4 % в 1880 p.
до 52,9 % у 1899 p.

Сформувалося велике кам'яновугільне виробництво в
Донбасі. Частка Донбасу в загальноімперському видобутку
вугілля (без Королівства Польського) зросла в 1890 p. до
84,6 % і в 1898 p. — до 92 %. Видобуток вугілля збільшив-
ся з 927 млн пудів у 1909 p. до 1543,8 у 1913 p. (або на
66,5 %). На цей час у вугільній промисловості України дія-
ло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. чол.

Перетворення великих кам'яновугільних підприємств
на переважаючу форму виробництва кам'яновугільної про-
мисловості Донбасу було пов'язане з тим, що вони стали
порівняно передовими технічно. Однак технічний прогрес
у цій галузі індустрії не набув широкого розвитку, оскіль-
ки вона мала великі резерви дешевої робочої сили.

Порівняно з металургією, вугільною та залізорудною
промисловістю машинобудування в Україні, за винятком
сільськогосподарського, розвивалося повільно. У 1884 p. тут

було 75 машинобудівних підприємств (без Таврійської гу-
бернії). Протягом 80-х років сформувалися два райони
українського машинобудування загальноімперського зна-
чення: Херсонсько-Катеринославський (8,5 % загальноро-
сійського виробництва) і Києво-Харківський (6,5 %). На-
прикінці XIX ст. в Катеринославській губернії 33 підприєм-
ства виробляли сільськогосподарські машини і знаряддя, в
Таврійській губернії — 19, в Херсонській — 16.

В Україні вироблялось більше половини всіх сільсько-
господарських машин, що виготовлялися на території Євро-
пейської Росії. Великим підприємством, котре випускало
сільськогосподарські машини, був завод Грієвза в Бердян-
ську. Заводи Одеси, Харкова, Єлизаветграда, Білої Церкви,
Києва відігравали важливу роль у виробництві сільсько-
господарських машин, а також апаратів, насосів для цукро-
вої, винокурної, лісопильної та інших галузей промисло-
вості. У 1876—1890 pp. вартість машин, випущених на
підприємствах чотирьох південних губерній Російської
імперії (Донської, Катеринославської, Херсонської, Тав-
рійської), зросла більше ніж у 8 разів, а за наступні чотири
роки — ще у 2,5 раза. Це були найвищі темпи розвитку
машинобудування в усій монархії Романових. Однак ма-
шини, виготовлені українськими підприємствами, за своєю
вартістю і якістю поступалися іноземним. Мало виробля-
лося машин для самої промисловості, в тому числі для
машинобудування.

У 1895 p. розпочалось будівництво Харківського паро-
возобудівного, а в 1896 p. — Луганського машинобудів-
ного заводів. Уже в 1900 p. ці підприємства випустили
233 паровози, що становило 23,3 % загальноімперського
виробництва. У Катеринославській губернії поряд з заво-
дами сільськогосподарського машинобудування було побу-
довано вагонобудівний завод у Нижньодніпровську. Ве-
ликим центром машинобудування став Харків. Перши-
ми машинобудівними заводами, що випускали спеціальні
машини для гірничозаводської промисловості, були Кра-

маторський, Горлівський і Катеринославський.

Про розвиток українського суднобудування досить яскраво
свідчить діяльність Миколаївського заводу "Наваль". Засно-
ваний у 1895 p. Бельгійським анонімним акціонерним то-
вариством (з первісним капіталом близько 5 млн крб., який
через 2 роки збільшився вдвоє), завод "Наваль" до 1900 p.
мав 2250 робітників. Загальний випуск продукції досяг
4200 тис. крб. Проте при повній завантаженості підприєм-
ства його річна продуктивність могла становити понад
8 млн крб. за умови, що тут було зайнято 5 тис. робітників.

Усього в Україні в 1913 p. налічувалося 450 машинобу-
дівних і металообробних підприємств, на яких працювало
57 тис. робітників. Випуск валової продукції машинобу-
дування становив 20,2 % всієї продукції машинобудуван-
ня та металообробної промисловості Росії. Проте україн-
ське машинобудування не задовольняло зростаючих потреб
індустріального розвитку країни. Велику кількість машин
та верстатів, як і раніше, ввозили з-за кордону, зокрема май-
же половину складних сільськогосподарських машин.

Швидкими темпами розвивалися в Україні харчова, лісо-
пильна, швейна та інші галузі промисловості.

Підприємства харчової промисловості Правобережжя і
частково Лівобережжя наприкінці XIX ст. виробляли
72 % українського цукру. На початку 90-х років на Право-
бережжі та Харківщині діяло понад 150 цукрових заводів,
які виробляли близько 21 млн пудів цукру (85 % загально-
імперського виробництва).

З 1901 до 1917 p. виробництво цукру-піску в Україні
становило 78—85, цукру-рафінаду — 73—75 % загально-
імперського виробництва. Кількість діючих в Україні цук-
рових заводів за 5 років перед першою світовою війною
(1910—1914) зросла з 197 до 210, а чисельність робітників,
які працювали на них, — з 110 732 до 129 256 чол.

Центром борошномельної промисловості був південь
України. На Правобережжі та Лівобережжі підприємства
цієї галузі працювали у Києві, Кременчуку, Харкові. Цук-

рове, борошномельне, спиртогорілчане виробництво стали
галузями великої промисловості всеросійського значення.
З галузей, що переробляли тваринницьку продукцію, успішно
розвивалася шкіряна.

Важливе місце в економіці України займала винокурна
промисловість, яка з кожним роком збільшувала випуск
своєї продукції.

У тютюновій промисловості України поряд з невелики-
ми тютюновими підприємствами, які кількісно переважа-
ли, діяло чимало великих фабрик. На деяких з них працю-
вало кілька сотень робітників.

Важливим фактором індустріалізації України на по-
чатку XX ст. був найрозвиненіший на той час залізнич-
ний транспорт. У 1881—1890 pp. в Україні було введено в
дію 1093км залізниць, а у 1890—1895 pp. — ще 1141 km.
Частину залізниць було збудовано за рахунок державної
скарбниці, решту — великими акціонерними товариства-
ми за підтримкою державного кредиту. На початку 90-х
років в Україні діяло 9 залізничних (державних і приват-
них) магістралей. Загальна протяжність їх становила 7,6
тис. верст, або 1/5 всієї залізничної мережі Російської
імперії. У першому десятиріччі XX ст. темпи будівництва
залізниць порівняно з 90-ми роками минулого століття
знизилися майже вдвоє і підвищилися лише напередодні
першої світової війни у зв'язку з промисловим піднесен-
ням. У цілому по Росії протяжність залізниць збільшилась
у 1913 p. до 70 200, у тому числі в Україні — до 10 900 km.

Залізниці створили необхідні умови для швидкого зрос-
тання металургії на півдні України, забезпечили широкий
збут вугілля Донбасу. У 1870—1874 pp. залізниці України
щороку перевозили близько 121 млн пудів вантажів, а в
1895—1899 pp. — понад 1414. Якщо в 1878—1882 pp. міне-
ральне паливо становило 13,1 % вантажів, то в 1899—
1901 pp. — вже 28,9 %.

У 1901—1911 pp. вантажообіг на залізницях України
зріс на 81,6 %, причому темпи зростання зернових (103,6 %)

і вугільних (96 %) перевезень були випереджаючими. На
зерно і вугілля припадала майже половина вантажооборо-
ту, що відбивало характер розвитку економіки України в
загальноімперському масштабі. У 1913 p. українські заліз-
ниці перевезли 104 млн т вантажів і 49 млн пасажирів.

Певний вплив на розвиток промисловості й транспорту
в Україні мав іноземний капітал, приплив якого збільшив-
ся з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгій-
ських, французьких, англійських і американських капіталів
ринув у гірничу промисловість. З 1888 по 1894 p. тут було
створено 22 іноземні компанії.

Монополістичні об'єднання в Україні, особливо великі,
були тісно пов'язані з іноземним капіталом. Понад 25 %
усіх іноземних капіталів, вкладених у промисловість Росій-
ської імперії на початку XX ст., припадало на Україну.
Так, у вугільній промисловості іноземцям належало 63 %
основного капіталу, в металургії — 90 %. Іноземний капі-
тал приваблювали в Україну високі прибутки, які майже
повністю йшли за кордон.

Величезна роль у розвитку української промисловості
належала акціонуванню. Перші акціонерні компанії в Укра-
їні виникли в 70-х роках. Цей процес набув широкого роз-
маху в 90-х роках, під час кризи 1900—1903 pp., яку зміни-
ло промислове піднесення 1910—1913 pp. Воно було зумов-
лене врожайними роками, посиленням у зв'язку з про-
веденням столипінської реформи капіталізації села, зрос-
таючим попитом на сільськогосподарську техніку. При-
плив вільних капіталів у промисловість сприяв збільшенню
основних капіталів приватних акціонерних комерційних
банків і торгово-промислових підприємств, зростанню акціо-
нерних товариств. На масштаби промислового піднесення
чималий вплив мало значне збільшення замовлень держав-
ної скарбниці, пов'язаних з підготовкою царизму до пер-
шої світової війни.

Створення акціонерних товариств певною мірою вирі-
шувало проблему об'єднання індивідуальних капіталів

і компенсувало нестачу грошей у підприємців. Акціонерні
компанії були єдиною формою організації фінансового та
монополістичного капіталу і проникнення іноземного капі-
талу в українську промисловість.

У 70—80-х роках виникли перші акціонерні компанії.
Чимало їх було створено в 90-х роках. Серед них Голубів-
ське Берестово-Богодухівське гірничопромислове товариство
(1890), Російське-Донецьке товариство кам'яновугільної та
заводської промисловості (1895), акціонерне товариство
Брянських кам'яновугільних копалень та рудників (1896),
Катеринівське гірничопромислове товариство (1896), Таган-
розьке металургійне товариство (1896). У 1896 p. утво-
рюється також Донецько-Петровеньківське гірничозавод-
ське товариство для розробки кам'яновугільних та інших
покладів в Катеринославській губернії. У 1898—1899 pp.
виникли Південне і Воскресенське гірничопромислові то-
вариства, Кримське-Донецьке товариство кам'яновугільної
та гірничої промисловості, акціонерне товариство Катери-
нославського трубо- і залізопрокатного заводу. Південно-
російське металургійне товариство. Товариство Керченських
металургійних заводів і рудників, Краматорське металур-
гійне товариство.

Акціонерні компанії з'являлися також в інших галу-
зях промисловості півдня України: Товариство рудників
Дубової Балки в Кривому Розі з видобутку залізної руди
(1892), Російське паровозобудівне і механічне товариство
(1895), Російське товариство машинобудівних заводів Гарт-
мана (1896), Товариство Південно-російського машино-
будівного заводу (1896) тощо. В руках найбільших акціонер-
них товариств зосереджувалася більша частина капіталів.

Показовими є дані про частку великих компаній в акціо-
нерному капіталі найважливіших галузей промисловості.
У 1870—1890 pp. кількість найбільших товариств, основ-
ний капітал яких становив від 1 млн крб. і більше, зросла в
11 разів, а їхній капітал — у 8 разів. При цьому загальний
основний капітал товариств з капіталом менше ніж 1 млн

крб. збільшився тільки у 6 разів порівняно з їхньою кіль-
кістю. До того частка акціонерних товариств з капіталом
менше ніж 1 млн крб. зменшилася в 1,6, а з основного капі-
талу — в 1,33 раза.

Правом вирішального голосу в акціонерних товариствах
користувалися тільки великі та найбільші підприємці. В
статутах цих товариств зазначалося, що кожен акціонер має
право бути присутнім на загальних зборах і брати участь в
обговоренні питань, але право вирішального голосу надава-
лось акціонеру, який мав не менше ніж 12 акцій. Власник
24 акцій мав два голоси, 48 — три.

Акціонерна промисловість України, як і монархії Романо-
вих в цілому, характеризувалася великою прибутковістю. У
другій половині 90-х років норма прибутку в ній коливалася
між 11,5 і 15,6 % на капітал, що становило в середньому
13 %, майже вдвоє перевищуючи прибутковість західноєвро-
пейських підприємств. Гірничопромислові південноукраїн-
ські фірми, використовуючи систему державних замовлень і
забороненого митного протекціонізму, досягали небачених над-
прибутків. Це, зокрема, стосувалося металургійних заводів,
прибуток яких у 1897 p. досягав в середньому 50 % на капі-
тал, а Юзівського заводу — 100 %. Дивіденди Південно-Росій-
ського Дніпровського металургійного товариства і Товари-
ства Брянського рейкопрокатного залізоробного і рейкового
виробництва становили ЗО—40 % на капітал. У 1897—1898
операційному році товариство Дніпровського заводу отрима-
ло близько 4 млн крб., тобто 80 % чистого прибутку на капі-
тал, видавши з цієї суми 2 млн крб., або 40 % дивідендів.

Дивіденди акціонерних товариств коксового виробниц-
тва досягали ЗО—35, а вугільних — 9—12 % на капітал.
Південноукраїнські гірничопромисловці наживали багато-
мільйонні багатства.

Поява значної кількості акціонерних товариств у най-
важливіших галузях промисловості України свідчила про
те, що розпочався новий етап становлення великої індустрії.
Нагромадження капіталу невеликою кількістю акціонер-

них компаній у провідних галузях української промисло-
вості стало важливою умовою для створення тут монополій.

Переломним моментом процесу зростаючої концентрації
виробництва була економічна криза1900—1903 pp. Вона
безпосередньо призвела до краху сотень невеликих і слаб-
ких підприємств та створення ряду великих монополістич-
них об'єднань.

За концентрацією виробництва в основних галузях про-
мисловості Україна займала перше місце в Російській
імперії. Так, у 1901 p. на 12 великих металургійних заво-
дах (з 16 діючих) було зосереджено 96 % усіх робітників
металургії Півдня України. На кожному з них працювало
понад 1 тис. робітників, які виплавляли 87 % чавуну в
цьому регіоні.

Високий рівень концентрації був характерний також для
вугільної промисловості Донбасу. Тут частка 25 акціонер-
них товариств (з 26 діючих у цій галузі) у 1912 p. станови-
ла 95,4 % видобутку всіх акціонерних товариств і понад
70 % видобутку вугілля в Донбасі.

Важливим фактором у монополізації промисловості
України в цілому і вугільної зокрема була організація в
1904 p. синдикату "Продвугілля", який об'єднав майже весь
видобуток і продаж кам'яного вугілля в Донбасі. Це був один
з найбільших синдикатів Російської імперії. До нього входи-
ло 18 великих акціонерних вугільних товариств, підприєм-
ства яких зосереджували майже 75 % усього видобутку вугіл-
ля в Донбасі. Напередодні першої світової війни на підприєм-
ствах "Продвугілля" працювало 64 тис. робітників.

У 1902 p. в Україні засновано найбільший у металургії
синдикат "Продамет". Його мета — торгівля виробами заво-
дів цього об'єднання. У синдикат входило 12 підприємств
(товариств), серед яких були Південно-російське Дніпровське
металургійне товариство "Провідане" та ін. На початок
1908р. "Продамет" зосередив у своїх руках дві третини
всього виробництва заліза і сталі Південної України. Син-

дикат продавав залізо різного гатунку, балки, рейки, бан-
дажі, осі в імперії Романових.

У харчовій промисловості найбільшим був синдикат
цукрозаводчиків, заснований у 1887 p., бюро якого знахо-
дилося в Києві. Найвпливовіша роль у ньому належала
цукровим магнатам Бобринським, Браницьким, Береден-
кам, Хряковим. Спочатку синдикат об'єднував 78 %, а в
1892—1893 pp. — 91 % усіх цукрових заводів України.
Основним його завданням було регулювання цін на цукор
і забезпечення підприємцям високого монопольного при-
бутку на внутрішньому ринку. Всього в середині 90-х років
в Україні діяло 153 цукрових заводи, які виробляли
23,9 млн пудів цукру. Як і в перші роки існування цукро-
вого синдикату, підприємці скорочували продаж цукру на
внутрішньому ринку і збільшували його експорт. Вивозя-
чи частину цукру за кордон, вони штучно підтримували
високі ціни на нього в Російській імперії.

Монополії охопили своєю діяльністю й інші галузі на-
родного господарства. Напередодні першої світової війни в
Україні вже не було жодної важливої галузі промисловості,
в якій тією чи іншою мірою виробництво не було б монопо-
лізовано. Якщо в 1901 p. працювало лише 17 підприємств,
на кожному з яких було зайнято понад 1 тис. робітників, то
в 1913 p. їх налічувалося вже 42. У 1900 p. 5 великих
металургійних заводів виплавляли 49 % усього чавуну в
Україні, забезпечивши понад 25 % його загальноімперсько-
го виробництва. В 1913 p. на ці самі підприємства припадало
вже 55 % виплавленого чавуну Півдня України і 37 % ви-
робництва його у Росії в цілому. Усі монополістичні об'єд-
нання, що діяли в Україні, з самого початку мали не регіо-
нальне, а загальноімперське значення.

Високий рівень концентрації виробництва не суперечив
існуванню великої кількості невеликих підприємств, які,
застосовуючи рутинну техніку, виробляли мізерні обсяги
продукції.

В умовах економічного прогресу на межі XIX—XX ст.

швидко зростали міста, створювалися нові промислові цен-
три. У 1897 p. міські жителі України становили близько
13 % загальної кількості населення. Кількість міст з насе-
ленням до 10 тис. чол. скоротилася майже вдвоє. Тут про-
живало лише 11,8 % міського населення. При цьому по-
двоїлася кількість порівняно великих і середніх міст. У
1897 p. в Україні було 4 великих міста: Одеса (403,8 тис.
жителів), Київ (247,7), Харків (173,9), Катеринослав (112,8
тис. жителів). У них сконцентрувалося 35 % міського на-
селення. Більше ніж половина міських жителів України,
як і раніше, проживали в невеликих містах з населенням
до 50 тис. чол. у кожному.

Швидкий промисловий розвиток викликав значний при-
плив населення з центральної Росії, насамперед у Донець-
ко-Криворізький регіон. За рахунок прибулих робітників
бурхливо зростала кількість мешканців таких міст, як Ка-
теринослав, Миколаїв, Одеса, Харків, Київ. Внаслідок цього
в деяких містах Катеринославської, Херсонської, Київської
губерній помітно переважало російське населення. Так, у
Миколаєві росіян було 66,3 %, українців — 7,5 %, у Хар-
кові — відповідно 62,8 і 26, в Одесі — 47,4 і 9,2, в Києві —
54,5 і 21 % і т. д. У Донбасі приблизно 70 % робітників
були вихідцями з великоросійських губерній.

В цілому наприкінці XIX ст. частка росіян серед насе-
лення України становила 12 %. Це були переважно робіт-
ники-гірники, металурги та адміністративні службовці.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. Україна підняла-
ся на вищий щабель економічного прогресу. Вона зайняла
в монархії Романових одне з перших місць щодо інду-
стріального розвитку, випереджала інші регіони імперії за
видобутком вугілля, виплавленням чавуну, виробництвом
цукру. В усіх провідних галузях української промисловості,
у транспорті відбувалися значні технічні та соціальні пере-
творення.

Однак для докорінних змін в економіці цього було недо-
статньо. Україна, як і раніше, була аграрною країною.

іа*є-<;-х -t0 <

В 1913 p. у сукупній продукції промисловості та сільсько-
го господарства України промисловість становила 48,2 %.
Частка засобів виробництва у всій промисловій продукції
дорівнювала 42 %. На селі проживало більш як 80 % насе-
лення України.

До першої світової війни українська промисловість ста-
новила 24,3 % загальноімперської, даючи понад 70 % про-
дукції всієї видобувної промисловості Росії в цілому. При
цьому частка України в обробній промисловості Російської
імперії становила тільки 15 %. В результаті цього індуст-
рія в Україні розвивалась однобічно. Підприємств текстиль-
ної промисловості майже зовсім не було. Слабко розвива-
лися хімічна та поліграфічна галузі промисловості. Метало-
обробні підприємства, розташовані в Україні, не забезпечу-
вали найелементарніших потреб населення. Навіть дріт і
цвяхи на Наддніпрянщину завозили з Росії.

Незважаючи на порівняно швидкі темпи промислового
розвитку, Україна, як і Російська імперія в цілому, продов-
жувала залишатися відсталою в техніко-економічному
відношенні. Порівняно з дореформеним періодом розви-
ток промисловості в Україні наприкінці XIX — на початку
XX ст. слід визнати надзвичайно швидким. Якщо ж вихо-
дити з можливостей промислового розвитку, які відкривав
тогочасний рівень науки, техніки, культури, то слід визнати,
що в українській економіці на початку XX ст. докорінних
якісних змін не відбулося. Індустріалізація не була завер-
шена, її перервала перша світова війна.

Читайте також:

1. V. Завдання.
2. VІ. Підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.
3. Адаптація персоналу: цілі та завдання. Введення у посаду
4. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
5. АКТУАЛЬНI ПРОБЛЕМИ І ЗАВДАННЯ КУРСУ РОЗМIЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ
6. Актуальність і завдання курсу безпека життєдіяльності. 1.1. Проблема безпеки людини в сучасних умовах.
7. Аналіз руху грошових коштів у контексті нової фінансової звітності Важливим завданням аналізу фінансового стану підприємства є оцінка руху грошових коштів підприємства.
8. Аудит, його мета та завдання
9. Багатокритеріальні завдання оптимального керування
10. Багатокритерійні завдання і можливі шляхи їхнього рішення.
11. Безпека життєдіяльності людини – найважливіше завдання людської цивілізації
12. Бесіда за запитаннями.

Переглядів: 724