• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ДЖЕРЕЛ 7 страница

– НАССР дозволяє підприємствами забезпечити стабільно високий рівень безпечності харчових продуктів і, завдяки довірі споживачів в умовах зростаючої конкуренції, зберегти та розши­рити свою частку на внутрішньому ринку України;

– запровадження НАССР дозволяє здійснити розширення експортних ринків, адже в багатьох країнах світу НАССР є обов’язковою законодавчо встановленою вимогою;

– застосування НАССР переносить акценти з випробування кінцевого продукту на використання превентивних методів за­безпечення безпечності під час виробництва та реалізації про­дукції, сприяючи більш раціональному використанню ресурсів;

– правильно проведений аналіз небезпечних чинників до­зволяє виявити приховані небезпеки і направити відповідні ресурси в критичні точки процесу;

– зменшення втрат, пов’язаних із негативними наслідками повернень продукції, харчових отруєнь та інших проблем без­печності харчових продуктів;

– НАССР може інтегруватися в загальну систему управ­лін­ня, достатньо органічно поєднуючись з іншими управлінськими концепціями – управління якістю (стандарти ISO серії 9000), управління довкіллям (стандарти ISO серії 14000) тощо.

Практичний досвід і вивчення літератури з безпечності хар­чових продуктів свідчить, що успіх розроблення, запрова­джен­ня, моніторингу та перевірки системи ХАССП залежить від ком­плексу управлінських, організаційних і технічних факторів. Сти­каючись з безліччю цих взаємопов’язаних даних, навіть дуже великі фірми, що мають значні фінансові ресурси, технічний досвід і високу культуру управління, можуть відчувати суттєві труднощі, а на малих і середніх підприємствах (МСП) може складатись відчуття, що трудності ХАССП потенційно непо­до­ланні. Хоча не існує однозначного, чіткого та загальновизнаного визначення малих і середніх підприємств, такі підприємства класифікуються за кількістю працівників, товарообігом і рівнем прибутку. Малі та середні підприємства, зазвичай, обслуго­вують місцевих споживачів, вони займають обмежену частку на ринку, їх власниками є одна або кілька осіб; управляються вони своїми ж власниками, які вирішують усі питання менеджменту самі з незначною допомогою інших осіб.

Особливістю малих і середніх підприємств є те, що типові МСП мають обмежені ресурси (персонал, час, кваліфікація, досвід, технічна компетентність і фінанси). У контексті ХАССП особливе значення має технічна компетентність, необхідна для розроблення системи. Знання з методології ХАССП, яких можна набути під час навчання, повинні бути обов’язково підкріплені відповідними знаннями у сфері мікробіології і харчової хімії. Іншим і, можливо, найбільш важливим, ніж відсутність техніч­них знань, чинником є те, що сам цей факт часто навіть не усвідомлюється. Така самовпевненість може бути особливо не­безпечною, якщо підприємство функціонує протягом багатьох років – досить часто від подібних підприємців можна почути вислови типу «я займаюся цим вже більше 30 років і досі ніхто від моєї продукції не помер». З іншого боку, практично всі МСП добре пристосовані до командної роботи, що дозволяє уникати багатьох проблем, що зустрічаються в більш великих компаніях. Відносно невелика кількість працівників дозволяє всю «глиби­ну» та «ширину» організації представити у вигляді однієї коман­ди, досягаючи при цьому більш високого ступеня причетності до спільної справи.

Досить часто менеджери МСП проходять свій шлях нагору, починаючи роботу з виробничих ділянок, і таке знання вироб­ничих процесів «з перших рук» прискорює та полегшує процес аналізування небезпечних чинників, визначення критичних точок тощо. У той же час, чим менше МСП, тим складніше ви­віль­нити співробітників для участі у робочих зустрічах групи ХАССП. Доводиться зменшувати склад групи до мінімальної кількості осіб і залучати до її роботи інших учасників за потре­би. Для дрібного бізнесу такий підхід не вирішує проблеми, оскільки лише для ядра групи ХАССП може бути необхідно більше половини всієї робочої сили. У таких обставинах необ­хідні новаторські методи командної роботи, залучення зовніш­ніх експертів тощо.

Технічні перешкоди є не єдиною перепоною до успішного запровадження ХАССП. Досвід свідчить, що головною пробле­мою є розробка такої системи, яка буде справді працювати в реальних виробничих умовах; але така система майже невід­во­ротно потребуватиме змін у культурі праці, «кліматі» підпри­єм­ства. Фактично, в контексті безпечності харчових продуктів, найважливіші люди – це виробничий персонал (оператори, які контролюють критичні точки). Але ці працівники, як правило, є найбільш низькооплачуваними, недооціненими та найменш мо­тивованими. ХАССП передбачає способи удосконалення органі­зації, засновані на залученні та подальшій причетності. Якщо операторам, по-перше, пояснили, що вони відповідають за кри­тично важливий процес, по-друге, попросили приєднатися до команди для розробки стратегії вирішення цього завдання, і, по-третє, їм допомогли написати реальні процедури їхньою «мо­вою», то це суттєво підвищить їх мотивацію та відповідальність при повсякденному виконанні процедур забезпечення безпеч­ності харчових продуктів. Така участь у технологічних змінах і делегування контролю тим, хто має безпосереднє відношення до виробничого процесу, є рушійним механізмом запровадження необхідних змін і важливою умовою успішного запровадження ХАССП. У цьому контексті спостерігається така закономірність: чим більше підприємство, тим складніше ініціювати та підтри­мувати такого роду зміни в культурі виробництва та відносинах між людьми. Тут МСП з їх менш формальними структурами управління та більш простими каналами комунікації мають очевидну перевагу. Чим менше підприємство, тим вірогідніше, що всі особи, які мають відношення до ХАССП, володіють практичним досвідом, що підвищує можливості команди розро­бити таку систему, до якої виробничий персонал та управлінська ланка будуть однаково причетні та зацікавлені в підвищенні ефективності її функціонування.

В основу системи ХАССП покла­дено сім принципів:

1. Проведення аналізу небезпечних чинників.

2. Визначення критичних точок контролю (КТК).

3. Встановлення критичної межі (меж).

4. Встановлення системи моніторингу КТК.

5. Встановлення коригувальних дій, що мають вживатися, коли моніторинг вказує на вихід конкретної КТК з-під кон­тро­лю.

6. Встановлення процедур перевірки для упевненості, що система ХАССП працює ефективно.

7. Встановлення документування усіх процедур і записів, що мають відношення до цих принципів, та їх застосування.

Небезпечні чинники. Щоб провести аналіз небезпечних чин­ників для розробки плану ХАССП, виробнику харчової про­дук­ції необхідно мати робочі знання про потенційні джерела небез­пеки. Метою плану ХАССП є контроль усіх небезпечних чинни­ків, які з достатньою імовірністю можуть загрожувати безпеці харчових продуктів. Такі небезпечні чинники можна розділити на три групи: біологічні, хімічні та фізичні. В ДСТУ ISO 22000:2007 небезпечний чинник харчового продукту (food safety hazard) визначається як біологічний, хімічний або фізичний агент у харчовому продукті, або стан харчового продукту, що потенційно може спричинити негативний вплив на здоров’я. Також зазначається, що термін «небезпечний чинник» не слід плутати з терміном «ризик», який у контексті безпечності хар­чових продуктів означає функцію ймовірності виникнення нега­тивного впливу на здоров’я (наприклад, захворювання) та істот­ності наслідків такого впливу (наприклад, смерть, госпіталіза­ція, відсутність на робочому місці тощо) у разі ураження цим небезпечним чинником. Ризик визначено в ISO/IEC Guide 51 як комбінацію ймовірності виникнення шкоди та істотності наслід­ків цієї шкоди. Згідно зі стандартом до небезпечних чинників харчових продуктів відносять алергени.

Небезпечні чинники біологічного походження. Харчовим про­дуктам можуть загрожувати небезпечні чинники біологічного походження. Їх джерелом може бути сировина, або вони можуть виникати на певних етапах технологічної обробки, що застосо­вується для виробництва кінцевого продукту. Біологічні чинни­ки поділяються на такі групи: мікроорганізми; бактерії; віруси; паразити; гриби; дріжджі.

Хімічні небезпечні чинники. Забруднення хімічного характеру може трапитися на будь-якому етапі процесу виробництва та обробки. Хімічні речовини можуть бути корисними та спеці­аль­но додаватися до деяких продуктів, наприклад, пестициди засто­совуються у вирощуванні фруктів та овочів. Хімічні речовини не становлять небезпеки, якщо вони використовуються правиль­но, або перебувають під контролем. Потенційний ризик для спо­живачів підвищується, коли вміст хімічних речовин не контро­люється, або коли рекомендовані норми перевищуються. При­сутність хімічної речовини не завжди становить небезпеку. Чи є вона небезпечною, чи ні, залежить від її кількості. Токсичний ефект деяких хімічних речовин виявляється тільки у випадку піддавання їхньому впливу протягом тривалого часу. Щодо та­ких речовин нормами встановлюються певні обмеження. Хіміч­ні небезпечні чинники можна розділити на три категорії: 1) хі­мічні речовини, що виникають природнім шляхом; 2) спеціально додані хімічні речовини; 3) неспеціально або випадково додані хімічні речовини.

Фізичні небезпечні чинники. До небезпечних чинників фізич­ного походження відносяться будь-які потенційно шкідливі сто­ронні предмети, яких звичайно у харчових продуктах немає. Якщо помилково спожити сторонній матеріал або предмет, це, вірогідно, призведе до задухи, фізичного пошкодження або інших шкідливих наслідків для здоров’я. Саме на фізичні небез­печні чинники споживачі скаржаться найчастіше, бо травма ви­никає одразу або незабаром після споживання їжі, і джерело не­безпеки виявити легко. Прикладами матеріалів, що можуть ста­новити фізичну небезпеку, можуть бути: скло, метал, каміння – якщо потрапляє в продукти харчування, спричиняє порізи, кро­вотечі, пошкодження ротової порожнини та шлунково-кишко­вого тракту; для виявлення або видалення може бути потрібне хірургічне втручання.

2.5.6. Міжнародна організація
з тестувань товарів і послуг

Міжнародна організація споживчих досліджень і випробу­вань – International Consumers Research & Testing (ICRT) – об’єд­нує 43 організації (2011 р.) споживачів з 37 країн світу, вклю­чаючи Україну, що обрали основним напрямом своєї діяльності порівняльні тестування товарів і послуг для споживачів [9].

Центральный офіс ICRT знахо­диться в Лондоні. Більшість орга­нізацій, членів ICRT, знаходяться в Європі, але також і в Австралії, Новій Зеландії, Гонг-Конзі. Головним завданням ICRT є розви­ток наукових підходів до оцінки споживчих властивостей про­дукції.

ICRT координує діяльність у галузі порівняльного тестування на підставі досвіду та з використанням ресурсів своїх членів, що забезпечує такі результати:

– дотримання правил порівняльних тестувань;

– підвищення ефективності витрат на проведення тестів за рахунок розподілу ресурсів і функцій;

– гармонізація методології проведення відповідних тестів;

– довіра та визнання серед споживачів і професіоналів.

ICRT не має прямих контактів із споживачами та виробни­ками, не здійснює лоббістської діяльності або представництва інтересів від імені споживачів.

2.5.7. Європейська економічна комісія ООН

Європейська економічна комісія ООН (ЄЕК ООН) була за­снована економічною і соціальною радою ООН у 1947 р. Євро­пейська економічна комісія Організації Об’єднаних Націй (ЄЕК ООН) – одна з п’яти регіональних комісій ООН, що входить в систему допоміжних органів Економічної і соціальної ради ООН. Україна, як правонаступниця УРСР, є однією із держав-засновниць ЄЕК. Секретаріат і Штаб-квартира ЄЕК ООН знахо­диться в Женеві (Швейцарія). Секретаріат очолюється Виконав­чим секретарем і його заступником. Персонал секретаріату: еко­номісти, юристи, інженери, статистики й IT-спеціалісти. Його роль полягає в наданні Комісії адміністративної підтримки, необхідної для досягнення поставлених цілей.

Річний бюджет становить близько 50 млн доларів США.

Мета організації – розвивати економічну активність і зміц­ню­вати економічні відносини між європейськими та іншими краї­нами світу. До ЄЕК ООН входять 56 держав Європи, Азії та Пів­нічної Америки, а також Ізраїль. ЄЕК ООН є однією з п’яти ре­гіональних комісій ООН.

ЄЕК ООН розробляє стандарти в різних галузях, це:

– конструкція транспортних засобів;

– стандарти електронного обміну даними UN / EDIFACT;

– стандарти якості сільськогосподарської продукції.

Стандарти якості сільськогосподарської продукції ЄЕК ООН

Якість і ціна – ключі до успіху на міжнародних ринках. В умовах, коли ланцюг поставок харчових продуктів став глобаль­ним, споживачі можуть вибирати продукцію різних виробників і країн походження. Чи можуть покупці в умовах такого широ­кого вибору мати гарантію того, що вони купують якісні про­дукти за справедливою ціною?

Як виробники і продавці можуть дізнатися про вимоги різних ринків? Як вони повинні виробляти, сортувати, упаковувати і маркувати продукцію відповідно до правил різних країн?

Протягом більш ніж 50 років ЄЕК ООН розробляє комерційні стандарти якості для широкого асортименту свіжих фруктів і овочів, сухих і висушених фруктів, картоплі, м’ясних продуктів, яєць і яєчних продуктів та зрізаних квітів.

Стандарти якості сільськогосподарської продукції ЄЕК ООН узгоджують між собою існуючі національні стандарти і торгову практику. Вони формують єдину мову спілкування продавців і покупців, на їх основі проводиться контроль якості.

Стандарти визначають мінімальні вимоги до якості, вимоги щодо зрілості, комерційні градації якості (класи екстра, перший і другий), допуски за дефектами, вимоги до форми представ­лен­ня, упаковки, етикетування та маркування.

Індикатори внутрішнього якості продуктів (наприклад, смаку і зрілості) стають все більш важливими у міжнародній торгівлі для безлічі видів продукції. ЄЕК ООН розробляє визначення таких індикаторів, встановлює їх вагомості.

Технічна робота зі стандартизації здійснюється чотирма екс­пертними групами за напрямами:

– свіжі фрукти та овочі;

– сухі та сушені продукти;

– м’ясо;

– насіннєва картопля.

Мета ЄЕК ООН – залучити до цієї роботи всі зацікавлені сторони: держави-члени ООН, міжурядові організації, міжна­родні та регіональні торговельні організації і неурядові організа­ції. Рішення приймаються на основі консенсусу.

Більшість обов’язкових ринкових стандартів Європейського Союзу погоджено зі стандартами ЄЕК ООН. Організація еконо­мічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) розробила схему щодо застосування міжнародних стандартів на фрукти та овочі. Ця схема заснована на стандартах ЄЕК ООН. ОЕСР випускає пояснювальні брошури, які містять кольорові фотографії, що ілюструють дефекти плодів і овочів, допомагають інтерпре­ту­вати умови стандартів і сприяють їх однорідному застосуванню.

3. Особливості систем технічного
регулювання країн світу

3.1. Система технічного регулювання
в країнах ЄС – правила системи,
принцип створення єдиного ринку

Модель технічного регулювання, запроваджена в ЄС, є най­більш ефективною для міжнародного співробітництва. Фунда­ментом створення та функціонування єдиного світового ринку є вільне переміщення товарів. Наявність у міжнародній торгівлі технічних бар’єрів створює перешкоди як для виходу україн­ської продукції на європейські та міжнародні ринки, так і для доступу вітчизняних споживачів до якісних закордонних про­дуктів. Механізми ліквідації технічних бар’єрів у торгівлі базу­ються на взаємному визнанні результатів оцінки відповідності, що може бути забезпечено тільки в результаті технічної гармо­нізації.

Така гармонізація досягається наявністю в країні сучасної системи технічного регулювання, яка б відповідала загально­ви­знаним міжнародним нормам і правилам, насамперед, Світової організації торгівлі та міжнародних організацій зі стандартизації – ISO, IEC, ITU. Основними складовими системи технічного регулювання є стандартизація; оцінка відповідності (сертифі­ка­ція товарів, робіт, послуг), метрологія, акредитація органів з оцінки відповідності та випробувальних і калібрувальних лабо­раторій.

Встановлюючи правила та порядок застосування елементів регулювання у їхньому взаємозв’язку, законодавець формує від­повідну модель технічного регулювання.

Система технічного регулювання, прийнята в країнах ЄС

У Євросоюзі створена система технічного регулювання, яка у світі розглядається як найбільш ефективна модель для міжна­родного співробітництва, оскільки створювалась для форму­ван­ня єдиного економічного простору. Цей факт відмічено у звіті Європейської економічної комісії ООН за 2003 р.

Ефективність європейського підходу у сфері технічного регу­лювання підтверджується наявністю угод про взаємне визнання результатів оцінки відповідності з такими країнами, як Японія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Швейцарія, Ізраїль. У країнах ЄС вільне переміщення товарів базується на основі «Но­вого підходу» до технічної гармонізації і стандартизації (прий­нятий Радою Європи 7 травня 1985 р.) та «Глобального підходу» у сфері оцінювання відповідності (прийнятий Радою Європи 21 грудня 1989 р.). Такі підходи реалізуються через відповідні інструменти – директиви ЄС, які також затверджуються Радою Європи.

Основні принципи «Нового підходу» зводяться до наступ­ного:

– у директивах на продукцію задають обов’язкові для вико­нання загальні (суттєві) вимоги безпеки;

– завдання встановлення конкретних характеристик покла­дається на європейські стандарти, які є добровільними для за­стосування;

– продукція, виготовлена згідно з вимогами гармонізованих з директивою ЄС європейських стандартів, розглядається як від­повідна суттєвим вимогам директиви (принцип презумпції від­повідності);

– продукція може бути розміщена на ринку ЄС тільки після процедури оцінки відповідності;

– нагляд за ринком забезпечують державні органи.

«Глобальний підхід» передбачає застосування модулів для різних стадій процедур оцінювання відповідності, встановлення єдиних критеріїв їх використання та призначення спеціальних органів, що виконують ці процедури. Модульний підхід дозво­ляє формувати безліч сполучень модулів і, таким чином, збіль­шити кількість схем підтвердження відповідності, з яких можна вибрати схему, адекватну рівню можливого ризику заподіяння шкоди конкретною продукцією. Що стосується малого бізнесу, то в ЄС розробляються методичні документи з відбору та впро­вадження модулів оцінки відповідності продукції дрібно­серій­ного та несерійного виробництва з урахуванням специфіки під­приємств малого та середнього бізнесу.

Перераховані основні принципи визначають модель техніч­ного регулювання в країнах ЄС. Виключно важливо, що ці принципи представляють собою цілісну систему. Іншими сло­ва­ми, виключення із цього набору хоч одного принципу порушує системність підходу. У цілому, застосування такої моделі тех­нічного регулювання створює сприятливі умови для вільного обігу безпечних товарів і суттєво обмежує адміністративне втру­чання в розміщення виробів на ринку та господарську діяльність виробників.

3.2. Аналіз іноземного досвіду побудови
системи технічного регулювання
та споживчої політики

3.2.1. Австрія

Законодавство у сфері технічного регулювання базується на директивах «Нового» та «Глобального» підходів, впроваджених у національне законодавство.

Нормативна база. Усі стандарти CEN і CENELEC впрова­джено як національні.

Інфраструктура. Загальну координацію робіт здійснює Мі­ністерство економіки. У сфері стандартизації діє Інститут стан­дартів, який координує діяльність мережі технічних комітетів зі стандартизації, що віддзеркалює європейську структуру стан­дартизації.

Оцінкою відповідності займаються незалежні органи серти­фікації недержавної форми власності. У сфері метрології діє державне бюро з метрології, яке відповідає за розвиток і збере­ження еталонної бази та законодавчу метрологію, а також метрологічний нагляд через мережу регіональних центрів у галузі суспільних інтересів (торгівля, зв’язок, транспорт, довкіл­ля, енергетика, безпека). У сфері захисту прав споживачів діють громадські організації. Спірні питання вирішують у судовому порядку. Ринковий нагляд за безпекою продукції здійснюють ін­спекції, підвідомчі відповідним міністерствам. Ринковий нагляд за безпекою промислової і харчової продукції розмежовано. Навчальну діяльність у сфері стандартизації та якості здійснює Австрійський інститут стандартів.

3.2.2. Німеччина

Законодавство. Німеччина має досить розвинене законодав­ство у сфері технічного регулювання, зокрема, закони про стан­дартизацію, метрологію. У національне законодавство впрова­джено всі європейські директиви «Нового» та «Глобального» підходів, а також вимоги всіх директив старого підходу.

Нормативна база. Усі європейські стандарти ухвалено як національні.

Крім того, існує до 20 % загальної кількості суто національ­них, що враховують особливості розвитку німецької економіки.

Інфраструктура. Національним органом стандартизації в Німеччині є Інститут стандартів, який координує діяльність мережі технічних комітетів зі стандартизації, що віддзеркалює європейську структуру стандартизації. У сфері метрології діє Німецький фізико-технологічний інститут. Існує досить велика кількість органів з акредитації, які об’єднуються в Німецьку акредитаційну раду (це суттєва відмінність системи акредитації в Німеччині від європейських принципів). Питання контрою безпеки на ринку та захисту прав споживачів належить до ком­петенції Міністерства сільського господарства та праці. За без­пеку на ринку продукції, що підпадає під дію технічних регла­ментів, відповідають галузеві міністерства та створені при них інспекції. Сертифікацією займаються незалежні сертифікаційні організації недержавної форми власності. Національний інсти­тут стандартів і Метрологічний інститут проводять широко­масштабні навчальні заходи для представників промисловості. У них діють окремі навчальні підрозділи.

Сертифікація в Німеччині

Правовою базою сертифікації в Німеччині служать закони у сфері охорони здоров’я і життя населення, захисту довкілля, безпеки праці, економії ресурсів, захисту інтересів споживачів. З 1990 р. у країні діє закон про відповідальність за виготовлення недоброякісної продукції, який гармонізований із законодав­ством країн-членів ЄС і служить законодавчою базою для серти­фікації у рамках єдиного ринку. Закон охоплює дуже широке коло товарів: від іграшок до деяких видів устаткування.

У національній системі сертифікації Німеччини функціону­ють різні органи та організації, що відповідають за серти­фі­кацію:

а) на урядових засадах (для проведення обов’язкової серти­фікації): ZLS (урядова) – безпека праці та споживача; ВАРТ (фе­деральна) – техніка зв’язку; ARGEBAU (урядова) – будівництво; IFBT (федеральна) – будівельні конструкції і матеріали;

б) на неурядових (незалежних) засадах: DAP – випробу­вання, крім електротехніки та інформаційних технологій; DATech – випробування електротехнічного обладнання, точної механіки та оптики; DEKITZ – випробування в галузі інфор­ма­ційних технологій; DAM – випробування металів; DASMIN – випробування нафти; DASET – випробування посудин під тис­ком, трубопроводів і сталевих конструкцій; DQS, TUV CERT – оцінювання систем якості; DKD – випробування засобів вимірю­вань; RAL – визначення знаків сертифікації продукції.

Усього в галузі випробувань у межах різних систем серти­фікації функціонує більше 400 організацій.

За даними Германського інформаційного центру ГАТТ/СОТ, Загальнонаціональна система сертифікації в країні включає декілька систем сертифікації. Потреби германської економіки на 80–90 % задовольняють такі системи, що є складовими загаль­нонаціональної:

А – система сертифікації відповідності регламентам;

A1 – система сертифікації відповідності стандартам DIN;

А2 – система сертифікації VDE;

A3 – система сертификації DVGW;

В – система сертифікації Германського інституту гарантії якості та маркування RAL;

З – система сертифікації на знак GS промислової технології;

D – система нагляду за відповідністю будівельних конструк­цій федеральним нормам;

Е – система сертифікації засобів вимірів і еталонів;

F – система сертифікації відповідності розділу 24 Германські промислові законодавства.

Система A1 охоплює усі види виробів, на які встановлені вимоги в стандартах DIN. Керує нею Германський інститут стандартизації. Система носить добровільний характер. До неї мають однаковий доступ германські та зарубіжні організації, зацікавлені в сертифікації своєї про­дукції. Безпосередні роботи з сертифікації у цій системі здійснює Суспільство за оцінкою відпо­відності DIN CERTCO, що бере участь в декількох угодах з сертифікації у рамках ЄС і співпрацює з міжнародними організаціями. Вироби, випробувані на відповідність вимогам стандартів DIN, маркуються знаком DIN GEPRÜFT, що бере участь в декількох угодах з сертифікації у рамках ЄС і співпрацює з міжнародними організаціями. Вироби, ви­пробувані на відповідність вимогам стандартів DIN, маркуються знаком DIN GEPRÜFT («випробувано на відповід­ність вимогам DIN»). Використання знаку супроводжується ін­спекційним контролем.

Цей знак введений як доповнення до успадкованого ще від довоєнної Німеччини і зареєстрованого в усіх країнах, що під­пи­сали Мадридську конвенцію про торгові знаки, знаку DIN. Цей знак проставлявся на виробах, сертифікованих на безпеку, але в той же час виготівникам не заборонялося також маркувати ним свої товари, вказуючи тим самим на їх відповідність вимогам стандарту DIN. На застосування цього знаку не потрібна ліцен­зія.

Знак відповідності DIN GEPRÜFT, введений з 1972 р., може використовуватися тільки для маркування сертифікованих виро­бів. Однією з провідних організацій є Німецький інститут стан­дартизації (DIN), який очолює систему сертифікації на відпо­від­ність стандартам DIN і є неурядовою організацією. Інститут реалізує свої функції через Німецьке товариство товарних знаків (DGWK). Його завданням є створення системи видачі серти­фі­катів на основі стандартів DIN, міжнародних стандартів, інших регламентів, що мають характер стандартів. DGWK надає знаки контролю та випробувань «DIN» продукції, виготовлення якої підлягає типовій перевірці на відповідність стандартам DIN у незалежних контрольно-випробувальних лабораторіях у країні, за кордоном або в урядових установах з випробування мате­ріа­лів і виробів. Офіційне визнання таких лабораторій є ще одним видом діяльності DGWK, яке здійснює управління та нагляд за системою видання сертифікатів і представляє інститут DIN у CASCO (ISO).

Відповідність продукції встановленим вимогам підтверджу­ється позначенням продукції знаком «DIN», присвоєнням виро­бу знака «DIN-gepruft», виданням на продукцію сертифіката від­повідності.

Знак «DIN» прийнятий у 1920 p., зареєстрований у Німецько­му товаристві товарних знаків і визнається зарубіжними краї­на­ми, що підписали Мадридську конвенцію. Він не є обов’язко­вим, на право його отримання не потрібно спеціальної ліцензії. Відповідно до прийнятої в ISO систематизації типів сертифікації використання знака «DIN» можна віднести до «заяви виробника про відповідність». Правильність застосування знака «DIN» не контролюється, контроль передбачений лише у випадках, пов’я­заних із забезпеченням безпеки виробу, і регламентується стан­дартом. Відповідальність за маркування продукції знаком «DIN» несе виробник, а у разі його неправочинного застосування інсти­тут DIN може заборонити використання знака, накласти штраф на виробника, а у випадку злісних порушень – подати в суд.

За застосування знака «DIN» оплата не вимагається. Вироб­лену за кордоном продукцію можна маркувати знаком «DIN», якщо вона відповідає стандартам DIN.

Інспекційний нагляд за дотриманням законів з безпеки праці і закону про безпеку технічного устаткування проводять відділи виробничого нагляду міністерств праці та соціального забезпе­чення усіх земель. Інспекція полягає в тому, щоб максимально обмежити застосування устаткування, що не пройшло сертифі­каційні випробування. Технічну інспекцію здійснюють асоціації виготівників устаткування, які несуть відповідальність за запо­бі­гання нещасним випадкам, страхування і відшкодування збитку працівникам підприємств. Вони також розробляють і видають вимоги з безпеки установок та устаткування. Перевірки устатку­вання асоціації організовують або за запитами підприємств (фірм), або після негативних результатів сертифікації. Для вико­нання перевірок запрошуються професійні технічні інспектори. Асоціації складаються з груп, організованих за галузевою ознакою. Найбільш відомі з них – група GBG (Gewerbliche Berufsgenossenschaften) – професійна асоціація для промисло­вості, а також TUV (Technische Uberwachungs Verein e.v.) – організація технічної інспекції. TUV має право проводити серти­фікацію від імені VDE.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. IV. Список використаних джерел
3. IV. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ЗАКОНОДАВСТВА.
4. MOV приймач, джерело
5. VІ. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ
6. XIII. Формування та оприлюднення рейтингового списку вступників, рекомендованих до зарахування
7. XVI. Коригування списку рекомендованих до зарахування
8. А джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані.
9. А. В. Дудник 1 страница
10. А. В. Дудник 10 страница
11. А. В. Дудник 11 страница
12. А. В. Дудник 12 страница

Переглядів: 799